Місько Барбара: «Життя прекрасне, ми молоді»
Ми здибалися з фронтменом гурту Михайлом Барбарою у Харкові, після вистави за його участю. Він не змінився. Здається, де б він не жив: в Америці, Києві чи Харкові — Місько завжди залишиться львів'янином. Ми розмовляли і пили коньяк, а разом з нами його пили ангели, цигани, маври і козаки, пастушки, ягнята, русалки, чортенята, паралітики на роздоріжжі, ведмеді, спудеї, повії, пігмеї, кобзарі, самураї, металісти, дармограї, турки, яничари, індуси, ветерани, маланки, маланці, гуцули, троянці...
Дозволити собі те, що ми хочемо...
Місько, як життя?
— Життя прекрасне, ми молоді.
Реально?
— Я реально кайфую від того, що відбувається зараз. Як неймовірно кайфово почався рік. Від того, що ми зібралися «Півнями» в Харкові і записали альбом, який ми вже два роки обіцяємо. Ми всі отримали від цього задоволення: ті, хто писав, ті, хто записував, і навіть ті, кому я ЙОГО включав. Поки що я чую лише «вау!». Мені супер і всім кльово. І те, що ми з театром–студією «Арабески» починаємо знову регулярно грати, для мене також є дуже важливим звершенням. Сьогодні одна вистава, завтра друга, це — фантастично.
Давай почнемо спочатку. 75–76 рік.
— Якщо згадати, то в мене була жахлива боязнь публічних виступів. Я боявся виступати, я був скромний до десятого класу. Вся родина і всі, хто в школі були, офігіли, коли по закінченню школи я почав грати. Я сам офігів.
Ти не мріяв стати артистом?
— Мабуть, ні. Не було такого, щоб я дивився телевізор і хотів бути в телевізорі чи на кіноекрані, чи в театрі. Це сталось настільки природно і несподівано для мене самого... Ще досі таке відчуття, коли виходиш на сцену, що це те місце, на якому ти маєш бути, це єдине місце, на якому ти маєш бути... Те саме в «Півнях», те ж саме і в театрі.
Піонер, комсомол?
— Ну ясно — і піонер, і комсомол. Я тоді вчився на прикладній математиці у Львівському універі. Я був перший, хто на цій кафедрі здав комсомольський квиток. Власне, це був якийсь вісімдесят восьмий чи вісімдесят дев'ятий рік. Через деякий час розпочався «Мертвий пiвень». Футорський, Чайка, Тарас Банах, він тепер гостьовий професор в університеті в Торонто, справді хороший математик. Ромко Рось, який на скрипці грав, ще й досі займається якимись проектами, останній його проект ще вар'ятськіший, ніж «Мертвий півень». Вже потім з'явився Юрко Чопик, потім Ярка Якоб'як. Перший альбом «Мертвого півня» був акустичним. Потім, вже у 92–му році, ми весь час перетиналися в «Клубі шанувальників чаю» у Львові, там Джон грав з П'ятаковим. Потім ми їх закликали і після того почали. Був ще до цього якийсь барабанщик і басист. Джон з П'ятаком з'явився в дев'яносто другому.
Це якраз час становлення формації «Мертвий півень»?
— Так, власне, коли ми почали розуміти, що це не просто студентські забави і не для власної розваги та розваги найближчих. Якраз в той час ми зрозуміли, що цим потрібно всерйоз займатися, це справді важка праця. Нє, ну це не сталося там як праця, як бізнес, але цим треба було займатися, щоб справді щось починало виходити. Почались якісь вправи, репетицій більше і так далі.
Перший виступ — це фестиваль «Вивих», що був у 90–му році у Львові. Ні, Джона ще не було, отже це був акустичний варіант.
Найбільше відкриття «нас для нас», власне, було у 93–му, коли вперше заїхали далі за Польщу (в Польщу ми їздили регулярно), а саме в Берлін. Фантастичний, вже об'єднаний Берлін — він є неймовірним Бабілоном, колекцією дивовижних «монстрів» і фестивалів. Ми виступали в клубі по берлінських мірках моднячому, його публіка — не діаспора, а просто люди, які з'їхалися зі всього світу і не розуміють ні слова українською (там між піснями я ще два речення склеїв німецькою, бо німецьку в школі вчив). І коли нас після виступу викликали тричі на «біс», ми зрозуміли тоді, що з нами все в порядку. Ми навіть змусили їх заспівати українською «Літо буде». Це було страшенно приємно, що люди, не знаючи мови, співали разом з нами. І потім приходили і казали: ви граєте рок, але не такий рок, який грають у нас, він ніби такий якийсь — ваш. Саме тоді до нас прийшло усвідомлення, що ми чогось варті.
Коли ти відчув, що ви стали відомими?
— Та не знаю, я до цього, мабуть, якось несерйозно ставлюся.
Я якось років два назад бачив дівчаток, які сиділи і грали на гітарі ваші пісні.
— Це страшенно зворушливо. Коли ми побачили збірку українських пісень, а там наші ноти і слова записані, і, виявляється, люди то вчать, нас це схвилювало. Знаєш, це кльово, значить це комусь потрібно.
Серйозно, ми ж в шоу–бізнес не бавилися. Ми можемо собі дозволити і акустичний концерт, можемо собі зробити концерт в цирку, можемо зіграти хіп–хоп чи такого собі старого класичного блюза. Власне в чому наш кайф? Ми можемо собі дозволити зробити те, що ми хочемо.
Львів, дев'яності роки, «Дзига», «Лялька», аншлаги...
— Так, я ж тобі кажу, аншлаги не тільки в дев'яностих, а й до сих пір бувають. А тодi ми ще працювали на радіо «Люкс» ведучими, чи як там називається — діджеями. Але тим не зловживали. В сенсі: радіо — то радіо, музика — то музика.
Чи ти був відомим ведучим?
— Ну, коли міліція якось зупинила на вулиці, а я йшов зі знайомими хлопцями, які вже встигли добряче хильнути на відміну від мене. Чуваків збиралися забирати, я втрутився, кажу, що я їх відпроваджу, все буде нормально, то вони: «А, Барбара, тільки проконтролюй їх, щоб все було нормально. Там привіт передаси по радіо». Ну це був якийсь такий один з нюансів. Ми не замислювались над цим, я, принаймні, не задумувався.
Але ж рок–н–ролу хотілося?
— В сенсі міфічного?
Маяковський заліз під стіл і кукурікав
Що тобі дав Львів?
— Львів — це міф насправді. Львів'яни є заручниками цього міфу, включно з бандерівцями і усім–усім. Львів — місто, до якого потрібно час від часу повертатися. Навіть коли ти виїжджаєш чи то до Штатів, Португалії, Японії тощо, ти маєш повертатися. Що це таке? Бог його знає. Воно сидить у тобі. Ти — Львів'янин.
Але це ж тобі дало якийсь поштовх?
— Я щасливий, що я народився в той час і шістнадцятилітнім зустрів саме ТИХ людей. Це були і поети, і театрали, і музиканти, і художники. І саме завдяки тому, що в той момент саме ТI люди були тоді у Львові, я саме такий і є.
І взагалі різних імпрез було неймовірно багато. Це могла бути чиясь майстерня, наступного дня міг бути театр, якась галерея. Це відбувалося, і нам здавалося, що саме тут і зараз ми робимо історію. І це кльово. Тоді я був молодим, принаймні трошки молодшим, ніж зараз, і тоді просто весь світ був попереду. Він, зрештою, до сих пір там залишився.
З ким ти пересікався у Львові?
— Наприклад, з Кузьою з Гадів. На нашому другому альбомі «Мертвий півень'93» в одній пісні Кузя грає на гармошці, а Паша Крохмальов грає соло на «фнясі» в якихось речах. Тобто ми перетиналися, бо на початку дев'яностих у Львові це все варилося в творчих пошуках. Потім вони зникли, роз'їхалися і всі якось трохи розбрелись. Тому я пов'язую це тільки з тим, що вони трохи старші, а так, звісно, тоді всі варилися між собою.
А назва з «Гадів»?
— Хм, тоді коли ми себе так назвали, ми не знали, що в Гадів є пісня «Мертвий півень». Це потім з’ясувалося.
У вас був період, коли ти поїхав до Америки, а співати залишився твій брат.
— Нє, ну Любко був із самого початку, потім відійшов зі своїх власних причин. А група... Група — це живий організм: абсолютно природнім чином Любко взяв мікрофон, його тоді перло, і ми зробили багато хороших речей.
Що ти робив в Америці?
— Те, що робить більшість людей, які виїжджають з України за кордон. Намагався...
Намагався?..
— Тупо намагався. Це мені дуже допомогло. Я реально тоді працював, в тому числі й на будівництвах, і це мене трохи повернуло назад. Повернувся і трохи заспокоївся. Я дізнався, що є й інше життя, і це мене приземлило, але, власне, настільки, наскільки було потрібно саме в той момент.
Після Америки ти повернувся до Львова.
— Так, в 97–му я поїхав, а 98–й вже зустрічав у Львові. Львів — він такий мій, такий «півнячий». Я, власне, не міг без цього бути. Це була фізична, психічна і наркотична залежність від музики. Я вертався до «Півнів». Після того у нас з'явився черговий альбом, якийсь такий підсумковий, і це було фантастично. Ми грали концерти, поїздили трохи по неньці тоді. Це було повернення вже до «свого» Львову. У кожного є свій Львів, свій Київ і так далі.
Потім поїхала Ярка, ви продовжували...
— То зовсім інша ситуація, у неї любов, вона вийшла заміж і поїхала. Це досить типова ситуація для «Півнів», так буває. Ярина відійшла. Ну, поїхала собі й поїхала. Вона повертається час від часу, якщо долучається, то долучається, якщо ні, то ні. Це не заважає загальному процесу.
А в мене в той час почався період життя в поїзді Львів–Київ— Харків. Львів — це батьки, до яких потрібно приїжджати, Київ — «Громадське радіо», а в Харкові — театр–студія «Арабески». «Арабески» з'явилися в моєму житті в 2000–му році. Неймовірно, тепер у мене почався вже 5–й рік такої постійної діяльності з театром.
Що тобі дала столиця?
— Насправді для мене то був специфічний період. На той момент це був фантастичний досвід створення «Громадського радіо», час тісного спілкування із Сашком Кривенко. До речі, на новому альбомі є про нього пісня на слова Андруховича. Київ — це досвід.
Не знаю, може, я ображу киян, але мені часом здається, що Київ достатньо розгублене місто. Зрештою, мої приїзди нині до Києва достатньо регулярні. Маю якесь там коло друзів, якісь справи.
Врешті–решт ти переїхав до Харкова.
— Фактично так, тепер найбільше часу я провожу в Харкові.
Нове місто, схід–захід?
— Схід–захід... Разом!
Місько, це придумали бiльше року тому. Ти приїжджаєш з культурного Львову, де одна інтелігенція...
— Ну, не потрібно переоцінювати ... Далеко не одна інтелігенція...
Перше враження від міста?
— Я офігів. Це зовсім інше місто. Хоча потім, в той же день, походивши... Блін, він нагадує Бруклін, місцями. Потім дізнаюсь — реально Бруклін будувався теж у 20–ті — 30–ті роки. У 20–ті роки Харків був столицею УРСР, дивовижний період для цього міста. Як на мене, найцікавіша українська література — це власне той період, коли всі зібралися в Харкові. Я нині живу на вулиці, де колись стояв відомий будинок Е.Блакитного. Вiн був клубом літераторів. Фактично вся історія української літератури там бувала. А ця фантастична історія про те, як Йогансен виграв у Маяковського на більярді. Вони грали на те, хто програє, має залізти під стіл і кукурікати, і Маяковський заліз під стіл і кукурікав. Часом душі цих людей з'являються там — це мене вражає. Щось у цьому місті є.
Не для того, щоб сподобатися дівчині
Ти переїхав до Харкова, щоб займатися театром. Як ти став з музиканта актором?
— Насправді я не бачу великої різниці між цим всім. Якби не було «Арабесок», мені було б набагато сумніше в цьому житті. Вистави «Арабесок» — це фантастичне поєднання музики, співу, я почав навіть краще співати. Тут, в театрі, це заняття з вокалу, це заняття зі сценічного руху, добра фізична, психічна форма. Якби не було так багато репетицій і вистав, я був би зараз подібний до багатьох інших українських музикантів, які крєпко «сидять на стакані» і час від часу виповзають так. Я абсолютно не шкодую, що так сталося. Не те що не шкодую — я щасливий, що це відбулося, і я маю надію, що так воно і буде довго–довго–довго.
Ти хочеш бути далі актором?
— Я вже ним є. Я актор, який часом виконує роль вокаліста, часом артиста, часом журналіста, часом ще когось.
Останній ваш проект «Пісні для мертвого півня» з Андруховичем про що?
— Бачиш, є різні трактування. Юрко сам часом каже, що це не є для «Мертвого півня» як для групи, мертвий півень пишеться з маленької букви і так далі. Знову ж таки всі його цитують, мовляв, це тексти, які «Півні» не зможуть заспівати. Власне, коли я читав їх, я розумів, що це не прості речі. Це білий вірш, верлібр неримований. Це те, що просто хотілося заспівати. Все прекрасно склеїлось. Музика: М. Півень, слова: Ю. Андрухович.
Що нині слухаєш?
— Музику... Різну... Я взагалі прихильник теорії, що є два види музики — добра і погана. Одного ранку це може бути прокидання під «Реквієм» Моцарта, наступного ранку мені потрібно послухати якийсь Pearl Jam або Led Zeppelin, бувають періоди, коли слухаєш тільки джаз. Музика, вона скрізь присутня, навіть коли в маршрутці чи в таксі включають цей «шансон», це навіть музикою назвати не можна, але ти розумієш, якби не було поганої музики, ти б не знав, що є добра. Хоча ми теж не втримались і в новому альбомі зробили так сказати одну «народну».
Остання ваша платівка — це рок?
— Я думаю, це «півняча» музика, там є дуже різні речі. Це можна назвати роком, можна назвати альтернативою. Я не хочу використовувати якісь терміни, я вважаю, що це хороший цілісний альбом. Насправді, вийшла така доросла і чоловіча музика. Як тексти, так і музика. Чоловіча музика для жінок. Це коли виходиш на сцену не для того, щоб сподобатися дівчині... ну, не тільки для цього.
Сайт гурту: www.lviv.ua/mertvyjpiven
Інтерв’ю брав Андрій Трушковський
Фото автора; з архіву гурту та архіву «ШО»
Оставить комментарий