Яна Рубан

* * *

Я крилами ніч розбризкаю,
Зламаю браму сонця
І випущу день.
Нехай летить у безмір,
Пульсуючи в жилах людей
І нагадуючи час.
Він розлитий туманом
По наших втомлених душах,
Холодом пам'яті -
Про біль.
Теплим незграбним паростком
Росте людство,
Відірване від землі,
Намагається зривати зорі,
Марнує любов.
Смішна маленька людина.
Чого ти ще й досі шукаєш?
Напевно, себе.
Навіщо? Щоб мати мету
Свого маленького життя.
Щоб жити.
Щоб грати в дорослі іграшки,
Бути всесвітом і не мати нічого.
Жити...

* * *

Я викину розколотий вечір.
Нехай конає в антракті вистави
під назвою "Життя".
Нехай сміється від болю
екзальтованої самотності.
Я не маю для нього
ні ліків, ні заклинань.
Нехай йому ворожить весна
в старокиївському передмісті.
Може тоді він зробить вибір
поміж ти і я.

* * *

Вчорашній день розкреслено в очах,
Вчорашній сум розкраяно на дотик.
Мені не може заздрить навіть шлях,
Бо має два кінці - тоді й відтоді.
Ця ніч, що має буть поділена на двох,
Така самотня в пошуках ілюзії.
Десь там, на небі, кажуть, живе Бог,
Та не до Бога пристрасно молюся я.
Обличчя міста набрида рекламою,
І час дощу поділено на втому:
Я вже тебе не можу просто згадувать,
Я вже тобою марю підсвідомо.

* * *

Бруківка у провулках болю
злиняла від цілунків сонця,
мілке натхнення зваблює ігрою
тіней і світла. Охоронці
існують поряд, й душу рвуть
на шмаття межею відчаю.
Я відьомське закляття твого пришестя
їм в обличчя вичавлю.
І паперовій зливі не залить багаття
шаленства дотику від тебе і до тебе.
В очах тьмяніє безсоромне щастя…
Хто перший вимовив -
палити відьом треба.

* * *

Знов холодна картатість настрою
Розмліває під дотиків щем,
Знов самотність стає мені радістю,
Я дощем переповнена вщент.
Ці слова не поранять самотності,
Лиш зґвалтують ілюзію тиші.
Так не плачуть, так... щиро моляться,
Безнадійно, безсило - в віршах.
Так не моляться, так не просять...
Душа - жебрачка у лахмітті болю.
Твого кохання їй знов не досить.
Спадає вечір маскою німою.

* * *

Вимітає кошлатий сторож
Чорно-білі квадрати сну.
Листоноша - шахрай-невдаха,
Заховав у конверт весну.
Назбирать ялинкових голок
І залити в льодяник свічі,
І дитячим здивованим голосом
Цілувати у скроні вічність.

ІСТОРІЯ

Є. С.

Я випила день, мов отруту,
Бездонність ранку і провалля вечора,
Мільйони подій і осіб
Я пам'ятати приречена.
Розклавши століття по пальцях,
Шукаю краплини істини.
Блукає за гратами сорому
Палке від безвиході - вистоїм.

* * *

Я не з Трипілля. Я із трав і вітру,
Колись запродана у рабство Липнем,
Я з того неба, що співає синню,
З вогню бажань, з волошок віри.
Я з того роду, що моливсь очима,
Виводячи руками знаки світла
На камені й у власному житті.
А може і вони були такими?

КУПАЛА

В затоках папороті п'яних
Ховають дні чарівні весла.
І ніч вже б'є у бубон часу,
Бо квітка сонячна воскресла.

Крізь полум'я летять закохані,
В колисці неба - дух спокуси.
В повітрі - я, принишкла відьма,
Самотньо на мітлу схилюся.

* * *

На стінах будинків
Сумні обличчя
Малює вітер і час.
В собі сховатись...
Мені не личить?
Я вже ховалась
В собі не раз.
Мене знайшли
Десь далеко, за гратами,
В синьому спокої
Сонного міста.
Й знов виринає
Тремтливою згадкою -
Чи не скупатись
В любистку?

* * *

Знаєш, цей вечір неначе втомився,
Неначе безсмертям не граються зорі.
Луна-повія втекла за місто,
Убравшись в шати прозоро-чорні.
Кричу без звуку росою травня,
Солоним вітром шукаю втечі
Туди, де нас випадково немає,
В той безнадійно закоханий вечір.

* * *

Я себе не можу зрозуміти...
Так лиш зорі в обійми падають,
Так лиш вечір шукає ранку
Поглядом, згадкою, зрадою.
Так лиш зайда-пророк покутою
Розбиває очей задуму.
Так лиш вітер, б'ючись об мури,
Ріже вени прудкого струму.
Я себе не можу зрозуміти...

* * *

Мов на прошу ішла
Ніким не помічена.
Вже заквітчана,
Але ще не вінчана,
Ясноока коханка вечора.
Не боялась, що гріх
Вона скоїла,
Лиш сказала, йдучи:
"Не спиняй!"
Вона йшла,
Ясна й непідкорена
Мати майбутнього дня.

* * *

Погасли від пилу лампади,
Стьмяніли від захвату ризи.
Ці довгі порожні фрази
Мене вже не можуть принизити.
Застигає знудьговано морок
Над незайманим попелом літер,
А схожий на нас перехожий
Ловить у жмені вітер.

* * *

Я сама розбила свій ковчег,
Я сама пустила дощ у душу,
І дивлюся: мовчки біля ніг
Почуття збираються в калюжу.
Покладу на душу жовту латку,
Загорну в рушник із теплих слів.
Я омила бруд і порох вулиць
І сліди від власних каблуків.

* * *

Сірими фарбами стиглої осені
Дощ розмальовує літо.
Змерзлою думкою, давньою гостею,
Грається шибеник-вітер.
Що за безглуздя? Нема де сховатись,
Дощ - всередині і зовні.
Чомусь нагадала Всесвітній потоп
Ця почуттєво-свавільна повінь...