За десять років свого існування вінницький гурт «Очеретяний кіт» став одним із найцікавіших фолькових колективів України. Горянські коломийки, забуті чумацькі пісні, поєднані з рок-н-рольними рифами, в їхньому виконанні зазвучали свіжо. І зажили новим життям.

За легендою, назва гурту з’явилася після того, як його засновник Костянтин Бушинський побачив цю тотемну істоту у київському зоопарку і зрозумів, «що це воно і є». І хоча зараз очеретяні коти живуть у Вінниці, час від часу вони вирушають на пошуки «чогось такого» в інші кутки і закутки Національного парку Україна. «Коли врозсип, коли вкупі», — кажуть вони.

Не перший рік талановитих музикантів підтримує Олег Скрипка, який відкрив їх українським меломанам на фольклорному фестивалі «Країна мрій». А в минулому році гурт випустив уже четверту свою платівку «Мандрівка в Косаківку». Про життя і про творчість «Очеретяного кота» ми розмовляли з лідерами гурту Романом Крілем та Володимиром Войчишиним.

ШО Володимире, здається, що преса ігнорує ваші виступи та появи нових альбомів. Вас не турбує «андеграундовий» статус гурту?

— Можливо, ми самі тут дещо недопрацювали. Хоча дійсно пишаємось тим, що ми — андеграундовий гурт. Тому що наша музика не та, яку можна слухати на стадіонах. Ми маємо свого слухача, який чекає на концерти «Очеретяного кота», і зали на наших виступах не бувають порожніми. Втім, ми тільки-но починаємо.

Хоча колектив був заснований у 1995 році у Вінниці, через нього пройшло і зараз проходить чимало музикантів, кожен з яких — автор своїх власних проектів. Наприклад, ми чотири роки потрапляли у фінал фестивалю «Червона рута» — і кожного разу із новою програмою різних авторів.

ШО Чимало музикантів з регіонів України намагаються переїхати до Києва і працювати там. А ви не плануєте?

— Особисто мені не дуже подобається Київ. Ми насправді плануємо всім гуртом залишитися у Вінниці. Адже тут ми всі живемо, тут все, що ми маємо. Вся наша творчість йде звідси. А переїжджати до Києва, аби викидати гроші на вітер, — навіщо? Нехай вже краще у нас нічого не вийде, але будемо бодай жити по-справжньому. В столиці ж якщо ти не заробляєш гроші, то нема чого там робити. У Вінниці ми поки що можемо дозволити собі не заробляти гроші, жити творчістю, експериментувати.

Я вважаю, не треба всім лізти в Київ. Це якесь ненормальне постімперіальне явище. І в цьому трагедія нашого суспільства. Львів, наприклад, сьогодні вже перетворився на провінцію. Я буваю у Львові, звідти моя дружина, і якщо раніше це був центр справжньої культури, сьогодні там все зовсім інше. Виступити з концертом у Львові неможливо, там нема жодного пристойного клубу, в якому ти можеш просто заграти.

Мені дуже подобається жити в рідному місті. Хоча не можу довго сидіти вдома: я молодий, і хочеться нових вражень. Але світ завжди поруч, і не треба їхати кудись далеко, бо це вже буде просто ілюзія. Не випадково епіграфом до нашого альбому ми взяли віршик нашого чудового вінницького поета, якого, на жаль, вже нема, Володимира Прилипка: «Небагато треба світу, щоб любити білий світ». На перший погляд — банально, але все воно так і є.