Початком і фінішем маршруту обрали місця проживання кореспондентів “20 хвилин”.

Пригоди з тяганням крісла починаються ще до виносу його з будинку, де воно стояло – на вулиці Степовій. У дверний отвір воно ніяк не поміщається. Доводиться одразу ж розкладати крісло. При цьому старі його деталі ледь не повідлітали – бильце, як з’ясувалось, тримається тільки з однієї сторони.

Винісши з будинку цей старий предмет, вдвох несемо його до зупинки. Там сідаємо на нього перепочити, чекаємо транспорт. Першою під’їжджає 27-а маршрутка. Просимо чоловіка, який стоїть на зупинці, помогти погрузити крісло. Водієві кажемо відчинити задні двері, аби зайти з вантажем. Той, не дивлячись, натискає відповідну кнопку. Розклавши крісло, підходимо до автобуса, та двері перед нами зачиняються.

– Ви мені машину поцарапаєте! – кричить через передні двері водій. – Чекайте тролейбуса.

Чоловік, який вже зайшов у маршрутку і намірився нам допомагати, розводить руками.

Наступні дві маршрутки пасажирів із кріслом також не прийняли. Без проблем вдалося здійснити посадку в тролейбус “двійку”.

– Місце для кондуктора, – кажемо сміючись кондуктору, яка саме прийшла нас обілетити. – Присідайте.

Жінка ніяких претензій до нас не має. Видає кореспондентам по квитку і йде в голову тролейбуса.

Охоронець ніс за двох

Виходити з тролейбуса маємо намір у Центрі. Допомагає нам у цьому добрий дядько міліціонер. Він саме заходив у двері тролейбуса, та побачивши двох хлопців із величезним кріслом у руках, відходить убік. Руками притримує двері, щоб ті не заважали виходити. У відповідь на нашу подяку міліціонер ґречно киває та бажає успіхів.

Зрадівши допомозі правоохоронця, просимо допомогти нести крісло перехожих тернополян. Більшість відмовляється. Навіть ті, хто поважно прогулюється, після нашої просьби відказують що поспішають, та пришвидшують хід.

Ми тим часом помалу несемо крісло через Валову в напрямку “Театралки”. Проходячись по Сагайдачного, зустрічаємося з нардепом п’ятого скликання, “регіоналом” Орестом Муцом і його помічником Павлом Федиком. Вони саме виходять з “Європи”. Впізнавши кореспондента, вітаються. Своєї допомоги не пропонують, проводжають “кріслоносців” здивованим поглядом.

Донісши вдвох ношу до вулиці Чорновола, зупиняємось відхекатись. По обличчю тече піт, пальці ледве згинаються. Вирішуємо, що без сторонньої допомоги далі не йдемо. Просимо кількох хлопців, проте ті не погоджуються. Врешті допомогти нам береться широкоплечий чоловік років тридцяти.

– Що ж ви так без машини вирішили переїжджати, – питає чоловік, беручи крісло спереду.

Пояснюємо, що ми студенти і грошей замовити авто немає. Тож і несемо до зупинки на вокзал, щоб там сісти у тролейбус. Наш помічник відказує, що розуміє нас і помогти для нього – не проблема.

Чоловік йде з кріслом легко, навіть не захекуючись. Кореспонденти ледве встигають перебирати ногами, підтримуючи крісло ззаду.

У ході розмови дізнаємося, що він працює охоронцем у Галицькому університеті. Саме туди і прямує. Тож допомагає з кріслом до перехрестя, потім йде направо. Ми ж зупиняємося перепочити, поставивши крісло на тротуарі.

У таксі тільки леді

Враховуючи поганий досвід посадки в маршрутку, більше ми цим транспортом сьогодні вирішуємо не їхати. Тролейбус також відкидаємо – вже було. Вирішуємо викликати таксі.

Набираємо номер транспорту, що видався нам для такої цілі найбільш “підходящим” – таксі “Леді-еталон”.

– Але в нас крісло з собою, – попереджаємо чоловіка, який підняв слухавку. – Ну, ви приїжджайте, ми тут поміряємо.

Таксі під’їхало за кілька хвилин. Чоловік, який вийшов із маленького салатового автомобільчика, усміхаючись дивиться на те, як ми підносимо до нього велике крісло.

– Не влізе, – каже таксист. – Хіба попробую "сідушки" задні відкинути.

Кілька разів покрутивши так-сяк крісло, в автівку його таки впихаємо. Бильце нависає над передніми сидіннями, ніжки практично впираються в заднє скло.

Водій сідає на своє місце, кореспонденти вдвох втискаються на бокове переднє. Щоб закрити дверцята, доводиться потиснутись. Один кореспондент сповзає з крісла на ручку коробки передач.

– Е ні, давайте одне одному на руки, – керує водій. – І ти голову забери, щоб я дзеркало бачив.

Робимо так, як каже таксист. Їхати в такій позі абсолютно незручно. Той, хто сидить нижнім, підпирає головою бильце крісла. Верхній, нахилившись вперед, б’ється головою в лобове скло, коли авто наїжджає на ями. В таксі жарко. Місця, щоб поворушитися чи поміняти позу немає.

– Краще погано їхати, ніж добре йти, – заспокоює таксист. – Зараз вже доїжджаємо.

До вулиці Чубинського таксі їде менш ніж 10 хвилин. Відхекавшись від такої поїздки, витягуємо крісло. Розплачуємось із таксистом – він бере шість гривень.

Після такого тренування запхати крісло в ліфт великої проблеми не складає – ми вже знаємо, що його потрібно розкласти.

На транспортування своєї ноші через Тернопіль ми витратили трохи більше години. У грошах це обійшлося в 7.20 грн. За цей час жодна людина не спитала нас, навіщо взагалі комусь це старе крісло. Зараз воно прикрашає коридор квартири одного з кореспондентів “20 хвилин”.

P.S

Газета “20 хвилин” вдячна всім, хто взяв участь у транспортуванні крісла. Тернополян, які стали героями цього експерименту, запрошуємо в редакцію газети для оформлення безкоштовної тижневої передплати на газету “20 хвилин”.