«Я просто не розумію, чому не можна друкувати слово «Х.Й»?»
Поэзия не терпит пустотыВ начале девяностых в украинской литературе, с его точки зрения, не было ничего интересного и оригинального, кроме разве что БуБаБу. И не было литературной среды, арт–пространства для новой литературы. Особенно это удивляло в Харькове, который был колыбелью украинского футуризма еще в 20–х годах! Об этом Сергей может рассказывать часами — он защитил диссертацию по украинскому футуризму, знает много интересных фактов, Харьков открылся для него самыми потаенными сторонами. Может, оттого, что он сам был открыт? Как поведал Сергей, все столпы украинского футуризма жили в Харькове, их лидер — Михайль Семенко — приехал сюда с одесской киностудии в 1927 году и жил здесь до 1937–го, когда его арестовали и репрессировали. А собирались поэты в 20–е годы в легендарном месте, в кафе немца Пока, это была их штаб–квартира, и они, по словам Сергея, «сидели и бухали там с утра до ночи». Позже там был винный магазин — подвал «Прохлада», в котором после войны также сидели писатели. Вплоть до восьмидесятых можно было зайти в этот подвал и увидеть всех мэтров собственной персоной.
Как бы то ни было, к началу 90–х этого украинского писательского духа в Харькове не наблюдалось. У официальной украинской литературы, как выяснилось, настоящих читателей не было, она оказалась искусственной и недееспособной. И Сергей Жадан вместе с харьковскими поэтами Ростиславом Мельниковым и Игорем Пилипчуком организовал группу украинской поэзии. Для нее все не могли придумать название, до тех пор пока весной 1992 года в Харьков не нагрянула андеграундная банда «Брати Гадюкіни». Они дали два концерта в одном из ДК, но из–за плохой организации об этих выступлениях мало кто знал, и зрителей набралось всего несколько десятков, зал был пустой. Тем не менее, музыканты не расстроились — Жадан с друзьями, как представители «творческой молодежи», зашли к «Братам...» знакомиться перед концертом, прихватив двадцать литров отменного «ерша» (пива, разведенного спиртом). «Брати...» набрались под завязку — прямо посреди выступления их барабанщик просто бросил палочки и с криком «Сцяти хочу!» куда–то побежал. Самых юных музыкантов из духовой секции заносили в автобусы, а потом — в гостиницу, как инвентарь. Именно после этих мартовских гуляний поэтическая группа получила название «Червона Фіра» — так называлась одна из песен «Братів Гадюкіних» в стиле реггей. Вот в каких непростых условиях вызревала новая украинская арт–среда.
Потом были первые выступления, литературные чтения в полупустых залах. Тусовки на Сумской, 43, в бывшем Доме печати, где размещалась масса молодежных организаций. Как рассказывает Жадан: «Мы тогда считали себя такими украинскими политическими патриотами, тусовались с нашими правыми, с разными нациками — нам тогда казалось, что только так и надо. Если ты украинец, то обязан быть таким». На их выступления, для которых вручную писались самопальные афишки, приходили в основном некие радикалы, политические лузеры, какие–то городские сумасшедшие. Тем не менее, через пару лет в Харькове возник и стал расширяться круг творческих людей, которые слушали и писали по–украински. И были первые аншлаги. Такая простая формула успеха: если нет литературы в отдельно взятой стране, то надо ее написать, если нет среды, в которой читают и слушают, то надо создать и ее. Как сказал классик: «Шо не ясно?»
Открытие Сергея Жадана
Первое знакомство с Сергеем Жаданом зимой прошлого года оставило у меня ощущение парадоксальности. Он выступал вместе с Юрием Андруховичем в огромном амфитеатре Харьковского университета. Зал был полон молодых людей, которые знали его стихи, ловили каждое слово, буквально боготворили его. Одна из девушек, студентка журналистского факультета, на мой вопрос: «А кто это, рядом с Андруховичем?» — выдохнула: «Это же — Сергей Жадан, харьковский поэт. Лидер партии «Пора». Гений», — и посмотрела на меня с сожалением. Честно говоря, никакой просветленности или ореола харизмы я тогда в Сергее не заметила. Но стихи его мне понравились. Уже через два месяца, беседуя с Сергеем, я узнала, что он никогда не был не то что лидером, но даже — членом партии «Пора». Равно как и других политических партий. При этом провел всю оранжевую революцию на площади комендантом палаточного городка. И сразу же после победы новой власти заявил о своей оппозиции к ней. «Почему?» — удивилась я. «Я всегда буду в оппозиции к действующей власти. Ющенко должен понимать, что мы стояли не за него, а боролись с системой», — замечает Жадан.
На том его выступлении я отметила про себя последовательную противоречивость и одновременно цельность его личности. Жадан внушал своей юной аудитории, что брак — это неправильно, хотя сам — женат. Судя по его прозе (в частности «Депеш Мод»), он вел полухиппарский богемный образ жизни и при ближайшем рассмотрении не имел ни малейших признаков трудоголика. При этом он уже столько успел написать, создать (когда?!), что в голове это просто не умещалось.
На сей раз мы встретились «на поговорить», когда его новая книга «Анархия в Украине» успела стать бестселлером за несколько месяцев после появления. Мы засели в небольшом кафе и буквально через несколько минут болтали и смеялись, как будто были знакомы с детства или раньше. Все в нем вызывает удивление — самобытное мировосприятие, необычное видение обычных вещей. Сочетание незаурядности, которая не вписывается в какие–либо рамки, и открытости, которая встречается нечасто. Сергей говорит, что ему нравятся люди незакомплексованные и искренние, которые не имеют желания навязать свою точку зрения, подмять под себя. При этом сам он — именно такой. Неудивительно, что у него широкий круг общения: с ним дружат украинские и зарубежные арт–деятели, музыканты и режиссеры, неформальные творческие личности.
В стихах и прозе его открытость — на грани обнаженности каждого нерва, каждого движения души. Тем не менее, когда мы беседуем, Сергей достаточно мягко отказывается отвечать на вопросы о любви, семье и религии. Что ж, помимо этого есть немало того, что мне давно хотелось узнать. А именно…
Українське. Патріотичне
Інколи «російськомовних» українських поетів не сприймають як явище української культури. Як ти до цього ставишся?
— Мені здається, що часто самі автори, які пишуть російською, не відчувають своєї приналежності до цього, умовно кажучи, українського культурного поля. Себто частково, мені здається, вони самі винні в тому, що їх тут не сприймають. Як правило, вони орієнтовані на Москву, на Росію, самі себе відчувають культурною діаспорою. Загалом, це досить дивний поділ, як на мене, насправді немає «російськомовних» чи «українськомовних» поетів, є поети добрі й погані. По–моєму, літературна двомовність, навпаки, має йти на користь літературній ситуації в Україні. Розумієш, одна літературна мова — добре, а дві, які розвиваються і співіснують — краще. А загалом я чекаю вибуху кримсько–татарської літератури, тоді взагалі буде прикольно. Просто у нас всі питання про двомовність відразу переводяться в політичну площину, про літературу якось відразу забувається, починаються спекуляції на проросійських настроях.
Ти багато подорожуєш. Мабуть, в Харкові був за рік менше, ніж за кордоном — Штати, Польща, Австрія, Германія. От і зараз їдеш до Стокгольму. Не було в тебе бажання залишитись десь в розвинутій країні?
— Ні, я багато чого бачив і зробив для себе висновок, що краще ніж тут бути не може. Україна — це такий шматок глини, який ще не застиг, і з нього може вийти що завгодно. І все це переживати — кайф, який ні з чим не порівняти. Власне, те, що було в нас минулого року, без жодних політичних забарвлень — щоби пережити таке, варто віддати років 10 життя. Україна — це такий Клондайк, який зараз завис між Росією і Європою. І дай Бог, аби він не перекинувся ні до НАТО, ні до ЄЕП, бо цей статус побережності — він дуже цінний. Я погоджуся жити в розвиненій країні, тільки якщо мене викинуть звідси.
Писання в розтині. Мрії
Наскільки автобіографічна твоя проза? Ти її визначаєш як нон–фікшн — отже, скільки там тебе?
— (Жадан робить рукою рух — нібито «фіфті–фіфті») Розумієш, я ж не щоденники пишу — певно, якісь речі зміксовані; є речі, які відбулись не зі мною, а з моїми друзями, але в принципі там немає нічого такого, що я взяв би й вигадав з голови. Мені здається, що життя достатньо цікаве, щоб його просто переповідати, не вигадуючи якихось наворочених штук.
Зараз модним є такий «позитивный настрой», світла лаунжева музика. Я б не сказала, що твої твори — світлі й позитивні, і все ж таки вони популярні...
— Я б сказав, що вони — життєствердні. Звісно, вони не є лаунжевими, ці тексти, але вони не є депресивними. У всякому разі, для мене в цих історіях є великий позитив, бо герої з них виходять врешті решт, розумієш? Виходять живими, більш–менш здоровими, і рухаються далі. Багато хто писав про «Депеш Мод» і про «Анархію», плутаючи поняття, скажімо, песимізму і стоїчного сприйняття реальності. Мало хто серйозно до цього ставиться, але для мене в цьому є практичне засвоєння східних філософських концепцій, того ж буддизму, коли фактично ти сприймаєш все таким, як воно є, і максимум, що можеш зробити в цій ситуації — налаштувати себе так, аби сприймати дійсність більш–менш врівноважено. Можна до того, що відбувається навколо тебе, ставитись негативно, але насправді всі ці спроби підлаштувати реальність під себе, змінити її чи якось опиратись їй, на мою думку, доволі марні й наївні. Це як в анекдоті — краще розслабитись і отримати задоволення. Насправді навколо тебе відбувається безліч фантастичних речей, просто все залежить від тебе — наскільки ти готовий це сприйняти, наскільки можеш налаштуватися на позитив.
Чи бувають у тебе перепади настрою, якісь депресняки?
— Бувають, але це такі осмислені депресняки, себто я розумію, що це — депресія, з нею треба боротись — бухати і нічим не займатись, тоді вона пройде. Це не пов’язано з якимись світоглядними речами, лише із зовнішніми чинниками. Наприклад, хтось написав тобі якусь гадість, щось сталося з твоїми друзями, знайомими або взагалі з ким–небудь.
Буває враження, що ти фіксуєш велику кількість спостережень, а потім зводиш їх докупи. Чи так відбувається процес писання?
— Я не веду блокнотів, якихось там подорожніх нотаток — я дуже боязко і сторожко ставлюся до написаного. До того часу, доки текст або шматок тексту не буде готовий, я його нікому не покажу, не хочу відкриватися в такий спосіб. Я не проти відкритості в текстах, книгах, віршах, але в чернетках, в процесі думання — я б цього не хотів. Це така ситуація, коли ти відкриваєшся, максимально відкриваєшся — а в цей час хтось бере рукою твої нирки, печінку, серце і починає дивитись, чи справді вони працюють, чи справді вони гарячі, чи справді там жива кров? В принципі, це цікаво, але дуже неприємно.
Тобі треба натхнення, щоб писати?
— Очевидно, потрібен якийсь рівень зосередженості, рівень концентрації. Останнім часом в мене якийсь розібраний стан — два тижні після повернення з Берліну не можу нормально працювати. Це якась така річ, котра в тобі знаходиться — ця проза, яку ти пишеш, вона там у тобі рухається і гострими шматками б’є тебе по нирках.
А є в тебе якісь засоби, щоб зібратись?
— Є, але вони дуже суб’єктивні. Себто немає якоїсь системи, щоб можна було зібратись і почати писати. Очевидно, це не натхнення, а якась внутрішня концентрація, коли ти фактично знаєш, що ти хочеш зробити і як ти хочеш зробити — і тоді ти робиш.
А задоволення у процесі писання є? Деякі письменники порівнюють такий стан із задоволенням від сексу.
— Ну є, звичайно — пре страшно. Коли пишеш і розумієш, що це — те, що хотів написати, і коли це тобі самому подобається, тоді абсолютно зриває. Але ні, з сексом я б це не порівнював. Скоріше з якимись психоделіками, з наркотиками. З якимось алкоголем, який ти вживаєш вперше, чи в один із перших разів. Коли ти відчуваєш, що на язиці в тебе замість слини виступає адреналін — чистий.
Якщо не пре — можеш писати?
— Можу, але я намагаюся не писати в такій ситуації. Спрацьовує внутрішній цензор, який каже: ну, чувак, ти можеш написати багато, ти можеш написати що завгодно. Але якщо воно тобі не подобається — для чого комусь іншому це читати? Себто без цього відчуття я не пишу.
Якби ти не писав, що б ти робив? Може — грав чи малював?
— Я б хотів кіно робити, цілком можу припустити, що років через п’ять я кину літературу і займусь кіно. Насправді мені видається, що кіно більш адекватно може передати те, що я хочу сказати. Взагалі кіно, музика — вони більш актуальні. Хоча слово «актуальність» стосовно мистецтва звучить досить механічно. Просто література вимагає більшої адекватності від співучасника, вона вимагає певного зацікавлення і дотичності до контексту, тому це дуже звужує сфери впливу, на відміну від кіно чи музики.
Може статись, що ти зміниш свою діяльність на щось зовсім інше?
— Може, коли я відчую, що більше «не пре», то спробую з цим якось грамотно підв’язати. Тому що багато разів доводилось спостерігати, як люди продовжують займатися цією справою без бажання, і це, мабуть, найгірше. Уміння вчасно піти — по–моєму, чи не найважливіше мистецтво. Я до цього спокійно ставлюся: може, куплю собі яхту й відкрию радіо на морі. Де–небудь, скажімо, в районі Одеси, щоб через одеські локатори передавати сатанинську музику.
Про геніальність і деякі жахи
До тебе ставляться дуже полярно — називають генієм чи гостро критикують. Ким ти сам себе вважаєш?
— Ну, коли нам усім було по 17 років, ми, безперечно, відчували себе геніями. Потім це враження швидко зникає. Проходить час, з’являються публікації — ти розумієш, що насправді «геній» це лише слово, яким тебе можуть або не можуть називати. Коли тобі 17, то здається, що подібними словами не кидаються, і якщо тебе назвали генієм, то так воно і є. Потім ти підростаєш і розумієш, що насправді — кидаються. Як і будь–якими іншими словами.
А як ти взагалі реагуєш на критику?
— Ніяк. Це вже може щось вікове, коли ти починаєш більш–менш байдуже ставитися до того, що про тебе говорять — хоча мені й досі подобається, коли про мене говорять добре. Але мені вже байдуже, коли про мене говорять погано. Насправді в мене є таке коло друзів, десять–двадцять чоловік, котрим я показую все, що написав. І якщо вони всі скажуть мені: чувак, ти облажався, це речення треба викинути — я можу викинути. Себто до конструктивної критики я ставлюся добре. А все інше мене мало .бе.
Давай уявимо, що до тебе на творчий вечір зібралося мало народу. Чи майже ніхто не прийшов.
— Я погано такі речі переживаю. Себто публічні вечори для чого проводяться? Щоб прийшла зацікавлена публіка. Якщо публіка не приходить, значить, це нікому не потрібно. Я декілька разів мав подібні виступи. Скажімо, на моєму першому вечорі у Відні було сім чоловік — зі мною і перекладачем. Причому об’єктивно я розумів, що облажалися організатори, що вони нічого не зробили, нікого не запросили, але все одно — настає таке бридке почуття суспільної непотрібності.
А буває, щоб ти дуже хвилювався перед виступом?
— Та ні, це вже до автоматизму доведено: мені доводилося читати і на вулицях, і на якихось «квартирниках». Насправді не так важливо — читати для однієї людини чи для тисячі, важливо, якщо це зал на сто чоловік, то там має сидіти сто чоловік. Для мене в цьому є спортивний інтерес, мені цікаво, скажімо, спробувати продати наклад української книжки за місяць, спробувати зібрати на вечір української літератури тисячу чоловік. Це вже, мабуть, якісь виробничі комплекси. Мені, скажімо, час від часу сняться жахи, наприклад, що я виступаю, а в мене немає текстів, і я не можу читати, або — зал є, тексти є, але я все одно чомусь не можу читати. Стою і перегортаю книжку вперед, назад, проходить десять хвилин, двадцять хвилин. Мабуть, електрикам сниться, що їх струмом б’є, екскаваторникам сниться, що їхні екскаватори перевертаються (Сергій сміється, а я продовжую ряд: рибалкам сниться, що риба їх ловить, а журналістам — що в них беруть інтерв’ю, а сказати — нема чого).
Якщо до страхів — люди зазвичай бояться самотності чи старості. Тебе це обходить?
— Самотність, як на мене, є таким лукавством перед самим собою, коли ти створюєш купу зачіпок за реальність, а потім за них тримаєшся. Тому з самотністю проблем немає. А стосовно старості — мабуть, коли тобі сімнадцять років і ти вважаєш себе генієм, то саме тоді ти й боїшся старості. А потім чим далі, тим якось чіткіше приходить усвідомлення, що старість — поняття дуже відносне, як і більшість понять у цьому житті. В мене все нормально, я хотів би на себе подивитись, коли мені буде сімдесят чотири чи вісімдесят чотири роки.
Про «заборонене» — угар, мат та секс
В твоїх творах багато мату, чому?
— Я просто не розумію, чому не можна друкувати слово «х.й»? Що в ньому поганого, в принципі? Якщо мені хтось пояснить, може я й не буду вживати. Розумієш, суспільство, яке подолало якісь внутрішні моральні табу, вважає всю цю метушню навколо ненормативної лексики за пройдений етап. Подивись, скажімо, «Кримінальне чтиво» в оригіналі, а потім у перекладі «Студії 1+1» — це ж просто кастрування мови. Найбільша проблема української прози, літератури загалом, в тому, що немає розмовної мови, немає діалогів.
В тебе ж є справжні діалоги!
— ...тому що я вживаю слово «х.й». Чому немає українського кіно? Бо ніхто не може знімати кіно на актуальні теми. Чому? Тому що не можуть передати діалог, а ігрове кіно — це діалоги. А як ти передаш діалог українських гопників чи таксистів? Ніяк — тільки з матом, з русизмами, ну або це буде штучна мова. Потрібно розвивати розмовну лексику, бо вона відстає від літератури, вона не справляється з тими потребами, що на неї покладаються. Просто є проблема, і її потрібно форсувати, навіть у штучний спосіб.
Якщо продовжити теми «запретного» — наркотики. Я бачила колись передачу «Подвійний доказ», де йшлося про легалайз, там ти виступав на стороні «за». Себто це є твоя позиція?
— В нас порушені всі ці поняття про наркотичні речовини. У нас, скажімо, алкоголь — важкий алкоголь, та ж горілка, взагалі не вважається наркотиком, хоча у всьому так званому цивілізованому світі це — наркотик, на нього і ціни підвищені, і продаж обмежено, і взагалі намагаються боротися з ним. Хоча й безуспішно. Власне, там, де починається боротьба, починаються найбільші зловживання — як показує досвід антиалкогольної компанії у Радянському Союзі 80–х років. Стосовно легалайзу, то мова, власне, йде не про пропаганду наркотиків як таких, не про необхідність продавати маріхуану на кожному кроці, хоча в цьому я теж нічого поганого не бачу, — мова йде, перш за все, про декриміналізацію всієї цієї субкультури, всього цього середовища, тому що в нас цілковита кримінальна невідповідність у цьому плані. В нас, скажімо, тебе можуть посадити за хапку драпу, в той час як народ кіряє по літру водяри і йде когось х.ячити на мікрорайоні, пояснюючи це давніми слов’янськими традиціями і ментальним потягом до побутового алкоголізму. Загалом, чим більше суспільство має свободи, тим менше суспільство має проблем — я в цьому переконаний.
Щодо залежності — в анотації до твоєї книги «Anarchy in Ukraine» секс визначений як форма залежності, тільки — психологічної. Ти так вважаєш?
— Скоріше, це засіб комунікації. Взагалі я вважаю, що секс — це форма персональної релігійності, і вже від твого персонального сексу залежить решта речей у твоєму житті: твоя соціальна позиція чи твої політичні погляди. Тому що секс включає в себе цілий комплекс понять і фішок, які й формують твоє життя — це і родина, і трудовий колектив, і національна самосвідомість. Все насправді починається з сексу. Особливо це стосується національної самосвідомості.
А як ти визначаєш порно та еротику?
— Не знаю, мабуть, порно — це здорова баварська кухня, а еротика — це «Макдоналдс». Себто це питання вибору між здоровою їжею та гамбургером. Можливо, гамбургери виглядають краще, але ж вони шкідливі. Краще здоровий нормальний секс, ніж хвороблива підліткова мастурбація.
Дещо особисте
Що тобі подобається в людях, а що ні?
— Мені не подобаються люди закриті, які привантажують тебе, але я розумію, що це егоїстичний підхід і він, власне, не може бути критерієм. Часто людина вантажить тебе, дійсно маючи на це підстави, причини...
... і добрі наміри!
— ...і добрі наміри (сміється). А подобаються, відповідно, люди, які не мають бажання нав’язати тобі свою точку зору і взагалі — бажання підім’яти під себе, одним словом — позитивно налаштовані особи. В мене загалом широке коло спілкування, доводиться спілкуватись із дуже різними представниками нашого суспільства.
А ти сам не зациклений на собі?
— Я сам — так, я зациклений на собі. Тому я, мабуть, не найкращий співрозмовник (сміємося радісно, як по–справжньому зациклені люди).
Риси до портрету
Еклектика
Можна сказати, що в мене еклектичне світосприйняття — це стосується і читання, і музики. Себто водночас слухаю дуже різну музику і дивлюсь дуже різне кіно. Головне, щоб мені подобалось.
Література
Знаєш, ось назвав тобі десяток імен, а потім подумав, що з таким самим успіхом міг би назвати інші десять імен. Тому давай краще взагалі нікого конкретно не згадувати.
Музика
В мене є дядя–меломан, справжній фанат рок–н–ролу з сорокарічним стажем. Він викладає в ХАЇ, а у вихідні продає диски — не заради грошей, звісно, а просто його від цього по–своєму пре. Моя перша колекція вінілу була, власне, від нього, оскільки він був таким маніяком, що коли в нього диск трішки затирався, він купував інший, а цей віддавав мені, і мої перші 100 платівок — від нього. Для нього музика закінчилася десь в 1974 році, тобто Sexs Pistols — це вже не музика.
Одяг
Я люблю зручний одяг. Ось ці черевики я купив за вісімдесят гривень у військовому магазині, я в них півмісяця прожив на Майдані — а такі збиті вони тому, що ми ганяли в футбол о другій ночі на площі Свободи під час революції. Футболку я купив на якомусь розпродажі Варшаві, бо на ній мої улюблені персонажі (герої з «Кримінального чтива» намальовані в стилі мультфільму «Сауз Парк»).
Мобільний телефон
Мені дарували кілька мобілок — я їх пороздавав, мені з ними було незручно. Останню мені вручив штаб Ющенка, коли я був комендантом на Майдані, щоби мене можна було знайти. Цим телефоном користувався півмісяця весь харківський майдан, причому, здається, прихильники синьо–білих — теж. В результаті прийшла якась невмотивовано велика сума, і я попросив розпечатку, аби перевірити, як можна було з однієї трубки зробити тисячу дзвінків. З'ясувалось, що хтось навіть дзвонив у секс по телефону.
Хобі
Загалом моїм хобі завжди було писання. Але якщо я професійний письменник, то виходить, що хобі замінює мені професію. Мене це влаштовує.
Беседовала Алена Соколинская
Фото: Владислав Уразовский
Оставить комментарий