Потрапити в класики ще за життя в сучасній Франції — завдання майже неможливе. Не по-юнацькому серйозний Бенуа Жако доводив до стану майже абсолютної екранної статики твори Достоєвського, Генрі Джеймса і Рене-Луї Фора. Робив сміливі кроки до детективу. Писав сценарії, прислухаючись до «слів і душ» французьких кінокрасунь: Катрін Деньов і двох Ізабель — Юппер і Аджані. Створив для телебачення шикарні «історичні штучки», де барвистий гламур розкішних суконь виграшно контрастує з лякаючими глибинами тем. Його давно вивчають в університетах, а світом відбуваються гучні ретроспективи: тільки минулого року спочатку у Нью-Йорку, потім в Токіо й у паризькій Сінематеці — l’integral (повне зібрання)… В цій логіці ненормальним є лише те, що Бенуа Жако нам майже невідомий

Явирішив стати режисером, коли був дуже молодим — майже дитиною. Завдяки тому, що моє дитинство співпало з приходом «нової хвилі». Я назвав би її «журналістським феноменом»…

Навіть якби я був з Ліону чи Марселю — «нова хвиля» все одно мене накрила б. «Нова хвиля» була не «медіатичним феноменом» — таких слів тоді не існувало, але певним «журналістським феноменом». «Хвиля» дуже потужно вплинула на багатьох людей і особливо на підлітків мого віку. Тоді я майже не ходив до школи, а проводив весь час у кіно, і мій батько, який дуже з цього турбувався, доволі швидко з’ясував, як мені можна було б наблизитись до кіно як професії. Батько приятелював з продюсером «Маркізи янголів»…

У віці неповних 17 років я вже стажувався на знімальному майданчику. Навіть якщо цей фільм і знаходився безкінечно далеко від того кіно, що я його мріяв колись робити. А потім був Роже Вадім. «Здобич». Все літо я працював на «Анжеліці», і воно було неймовірним. Я зустрів стільки цікавих людей — акторів, асистентів, режисерів! Я тільки й думав, що б таке зробити, аби не повертатися до школи. Роже Вадім тоді жив у Парижі у справжньому палаці із Джейн Фонда, і мені вистачило нахабства йому зателефонувати з питанням, чи не знайдеться для мене роботи. Таке можливо тільки у 17… І він сказав мені: «Негайно їдь до мене, тільки швидко, бо після обіду в мене справи». І він одразу поселив мене до кімнати обслуги, і я почав з ним працювати. Це було надзвичайно цікаво… До того ж я тоді був по-дитячому закоханий в Джейн Фонда, і бачити її щодня — це щось неймовірне. Коли Марсель Карне зістарився, єдиним шансом для нього залишитись у режисурі — це було зробити продовження «Шахраїв». Він вирішив зафільмувати, що сталося із «Шахраями» через 15 років, а я вже і не пам’ятаю, як до нього потрапив… До того ж він любив тільки хлопців, і, здається, я йому дуже подобався… (сміх) Він сподівався — і не помилився, до речі — що я приведу йому повно молоді, і його фільм стане сучаснішим.

Нещодавно ми зустрічалися з Бернардо Бертолуччі, — а ми з ним дуже давні друзі, — і він сказав мені: «Знаєш, у нас в Римі кажуть, що Бенуа Жако — це син Жака Лакана і Маргеріт Дюрас»! (сміх) А я відповів: «Навіть страшно уявити собі такого монстра»! (сміх) Тут слід сказати, що я попрацював тоді у величезній кількості фільмів, американських у тому числі, — і це мене дуже тішить. Кіно для мене стало набагато більшим за кіно. Я ним жив, заробляв гроші, мандрував, знайомився — словом, мав дуже інтенсивне життя. До того ж кінематограф був тоді дуже багатим — в усіх сенсах. Він був «дуже вадимівський»! (сміх) І тому мої досить дитячі мрії про те, що є кіно — вони зникли, забулися. Одного дня приятель попросив мене його замінити, і таким чином — абсолютно випадково — я зустрівся з Маргеріт Дюрас. У той момент вона не писала, а робила фільми. Дивний період — потім на базі фільмів вона створювала книги.

То була екстраординарна жінка — вона все робила не так. Протягом кількох років вона робила 2–3 фільми на рік. Знімальний період мав короткий термін, а місцем зйомок був або її маєток під Парижем, або ж — будинок на березі моря. І того часу вона потребувала навіть не асистента, — вона називала мене «правою рукою», — аби цілий рік підтримувати діяльність своєї «кінокрамниці».

Вона тоді була дуже відома, навіть «культова». До того ж її фільми не коштували нічого. Саме працюючи з нею — в цій майже «бідній економіці», і захоплюючись її винахідливістю, — я пригадав свої дитячі мрії. Про кіно, яке хотів робити. Звичайно ж, я не думав робити фільми, близькі до стилістики Дюрас, — мені подобалось, як саме вона це робила. Їй були байдужі «ринок» і тогочасні норми продюсування — вона тільки намагалась зробити кіно за будь-яких обставин. З грішми, без них, з зірками, без них. Робити фільм — і все!

Замолоду мене надзвичайно цікавив психоаналіз. Без сумніву, через сюрреалізм — в той час, коли «нова хвиля» перестала мене цікавити, прийшло захоплення сюрреалізмом. Нічого спільного між цими явищами нема, окрім певного бунтарського духу. Я всуціль занурився в сюрреалізм, був знайомий з Андре Бретоном… Сюрреалізм і до сьогодні займає досить важливе місце в моїй свідомості. Захоплення психоаналізом призвело до ознайомлення з текстами Лакана. А ще існувала певна мітична «постать Лакана» — про нього часом верзли казна-що, і ці чутки також приваблювали. А ще він був чоловіком жінки, що мене дуже приваблювала — Сильвії Батай (акторка 30-х — 40-х років, — прим. ред.). У ті часи я робив документальні фільми для телебачення — до речі, цим я з задоволенням займаюся протягом усього життя: я запропонував зробити фільм з Лаканом, який до того жодного разу не погодився на фільмування. Я доклав купу зусиль, щоб познайомитися з ним і «причарувати» його, і він погодився зробити фільм. Котрий після знову-таки перетворився на книгу! Спочатку ми з ним фільмували «традиційно», розмовляючи до камери, але йшлося погано. Тоді ми зробили інакше — він писав собі текст, а потім «грав» його соло, мов справжній актор. Це було неймовірно — він говорив надскладні для розуміння речі, але наполягав транслювати їх у прайм-таймі — суботнього вечора. І ці трансляції стали справжньою культурною подією епохи. Невдовзі після цього я зняв перший повний метр, використовуючи свою певну відомість. Всі з того часу зрозуміли — якщо я фільмував Лакана, то й у своїй творчості я лаканіст. (сміх) Але це ще нічого у порівнянні з Брессоном! Мене завжди порівнюють з Робером Брессоном! Я з великою пошаною ставлюся до цього режисера, але він не вплинув на мене більше за інших!

У Брессона, якщо придивитися, планів все ж таки досить велика кількість. А в мене, якщо я не помиляюся, лише 100–120 планів. На дві години часу це небагато, погодьтеся. А у Брессона — від 600 до 900 планів. Але це питання «мови» — хтось говорить короткими фразами, а у когось вони набагато довші. Вже мій другий фільм був абсолютно «авторським». Чомусь всі так і думають: я беру роман, і з нього «витягую» фільм. Але це не так. Це не є тим, що у нас називається «адаптація». Продюсери чи актори, що звертаються до мене з пропозиціями, зазвичай кажуть: «Давай зробимо фільм з ним чи з нею» — акторами. Але майже ніхто не пропонує: «Давай екранізуємо книгу».

Одну книгу я сам знайшов в колекції «Чорна серія». Ще коли я читав її, я подумав: «Вона аж ніяк не схожа на романи серії». Я негайно ж почав розробляти сценарій, навіть не підозрюючи, що Роберт Уайз вже екранізував цю книгу. Здається, це був другий його фільм. А ще я не знав, що цій книзі Жіль Дельоз (сучасній французький філософ, — прим. ред.) присвячував цілу лекцію. Як і не знав, що ця книга залишилась єдиною в доробку Джеймса Ганна. Фільм вийшов досить… дивним.

Мені сподобався роман, а не ідея завітати до полару. Мені здається, що в той час я почувався дещо розгубленим — не дуже добре уявляв собі, куди рухатись далі. А тут така цікава ідея — я вирішив спробувати. Я б із задоволенням зафільмував «Чорну серію» і зараз, але, на мою думку, вона у Франції скінчилася. Зараз у Франції взагалі зник жанр «в чистому вигляді». Не можна зараз казати про «чистий полар».

В той час, коли біля витоків оригінальної «Чорної серії» стояли сюрреалісти — вони побачили в поларі гру, випадок, фатум, драматизм і меланхолію. Найголовніше у концепті — раз прочитати й викинути книжку. З кіно та сама історія — якщо згадати тогочасний жанр, мало що пригадується. Ти дивишся полар, що майже моментально забувається — і ти ідеш дивитися наступний. Ніхто й гадки не мав про Пантеон і вічну пам’ять. (сміх) Це ми приречені на класику! Коли зараз десь у США видають наші — французькі — фільми на DVD, ми чомусь автоматично попадаємо до «класичних» серій: Sony Classics, Paramount Classics… Вони закуповують французькі авторські фільми, аби відразу зарахувати нас до класиків! Я народився запізно. Мені хотілося б фільмувати дещо інше! І я дивуюсь, коли мене сприймають у якості дуже «літературного», «наукоподібного», дуже освіченого, важкого для сприйняття, вельми елітарного режисера. Не треба забувати — інколи я роблю фільми абсолютно «касові». Але я лише намагаюся пристосуватись до своєї кіноепохи, коли всім довелося забути про колишню режисерську свободу. Я намагаюсь «у системі» робити щось нонконформістське.

Записав Сергій Локотко