«ÐŸÑ€ÐµÐ·ÐµÐ½Ñ‚ація українського кіно» на цьогорічному Каннському кінофестивалі, яку так пафосно було оголошено рупорами Міністерства культури, включала в себе показ чотирьох фільмів, створених протягом останніх 2 років частково на гроші Мінкульту. Ініціатором цієї презентації, крім «Ð¤Ð¾Ð½Ð´Ñƒ 3000», який очолює Катерина Ющенко, дирекції кінофестивалю «ÐœÐ¾Ð»Ð¾Ð´Ñ–сть» (директор Андрій Халпахчі) була і Ганна Чміль, знакова — для одних визначна, для інших одіозна — особа у нашому кінематографі, принаймні щодо останніх 10 років

ШО В Каннах показали «Ð”Ð²Ð° в одному» Кіри Муратової, «ÐÐ²Ñ€Ð¾Ñ€Ñƒ» Оксани Байрак, «Ð‘іля річки» Єви Нейман та епізоди ще не готового фільму Романа Балаяна «ÐžÐ±Ñ€Ð°Ð½ÐµÑ†ÑŒ». Перше питання — два в одному: чому вирішили презентувати ці фільми та що вас спонукало влаштувати цю презентацію?

— На сьогодні Каннський кінофестиваль один з найпрестижніших. І його престиж пояснюється не тільки тим, що він має давні традиції, стабільний імідж та великий творчий доробок, а й тим, що фестиваль став місцем зустрічей, кінематографічною світовою Меккою, де відбувається вивірення способів, стилів, жанрів, концептів, які визначають майбутнє кіно, а також естетику та глядацьку палітру, і, власне, цю палітру фестиваль і формує. Вже те, що фільм побував у Каннах, навіть якщо й не в конкурсній програмі, для, скажімо, дистриб’юторів і глядачів, є потенційним знаком позитивної реакції.

Ми повезли туди два завершені фільми, та два які знаходяться у виробництві. Історія з фільму Балаяна пов’язана з Парижем. Герой кінокартини — художник у широкому сенсі слова, творча, обдарована людина, яка вміє «Ð»Ñ–тати», та не може гармонізувати себе з соціумом. В пошуках саме цієї гармонії він приймає рішення податися до Парижу. Проте й там ті, хто вміє «Ð»Ñ–тати», теж нікому не потрібні. Поява цього фільму в Каннах відразу викликала до нього інтерес…

ШО Це зрозуміло: як ви вже сказали, для деяких наявність картини на фестивалі в Каннах — це причина її купити чи просто подивитися. Але чому саме ці фільми ви вибрали для презентації українського кіно?

— Всі презентовані нами фільми входять до програми виробництва за державний кошт. Тому, наприклад, щодо фільму Балаяна, ми були зацікавлені, аби вже на етапі його створення позиціонувати ринок реалізації і формувати потенційного глядача чи потенційного дистриб’ютора. Але можна уточнити: ніхто з нас цих фільмів не вибирав. Хто попаде до Канн, слава богу, ніхто з держслужбовців, не вирішує. Фактично це зробили продюсери і кінорежисери (якщо мова про фільм Балаяна та фільм Байрак «ÐÐ²Ñ€Ð¾Ñ€Ð°»). До справи долучився бренд Nemiroff. Обов’язки презентації та організації взяв на себе Андрій Халпахчі (директор Київського міжнародного кінофестивалю «ÐœÐ¾Ð»Ð¾Ð´Ñ–сть», — прим. ред.), і суттєву допомогу надав «Ð¤Ð¾Ð½Ð´ 3000» Катерини Ющенко. І, в принципі, це забезпечило, на мій погляд, прорив подальшої долі України і нашого кіно на Каннському фестивалі. Оскільки там було вирішено принципове питання, пов’язане з присутністю наступними роками українського «Ð±Ð¾ÐºÑÑƒ» на кіноринку. Можна тільки подякувати дружині президента, бо, з одного боку, участь саме Першої леді посприяла вирішенню цих вкрай важливих питань. Якщо поїхала б я чи хтось з Мінкульту — це не відіграло б ніякої ролі. З іншого боку, відіграв свою роль той прийом, що був влаштований учасникам фестивалю: на нас почали дивитися не як на «Ñ€Ð°ÑˆÐµÐ½», а як на окрему країну, окремий контекст сприйняття реальності, контекст відрізнення. Це, на мій погляд, є симптоматичним і позитивним. Інша справа, чи справляємося ми самі з тим, щоб відповідати загальносвітовим тенденціям, критеріям. Це вже друге питання. Але мені — як людині, що опікується цими проблемами, — вже не хочеться бігти за всім світом. Зараз у світі кіно складається така ситуація, за якої цікавий той, хто чинить опір стандарту, самому соціуму і намагається залишитися самим собою — той має об’єктивну можливість відбутися. Сьогодні я черговий раз аналізувала нашу програму кіновиробництва художнього кіно 2007—2008 років, і мене радують, вселяють надію та оптимізм ті імена, що зазначені в цій програмі.

ШО Неодноразово в своїх інтерв’ю ви виголошували тезу, що у Міністерства культури молодь є пріоритетом. Одного разу навіть дозволили собі сказати про ГАРАНТІЇ реалізації «Ð¿Ð¾Ð²Ð½Ð¾Ð³Ð¾ метру» тому, хто «Ñƒ своєму дебюті продемонстрував професіоналізм і художню індивідуальність». Проте, попри мізер бюджетних асигнувань, мільйони гривень виділяються старій формації режисерів. Зокрема тому ж таки Балаяну. Хоча його останній фільм «ÐÐ¾Ñ‡ÑŒ нежна» — бліда тінь картини цього режисера «Ð¥Ñ€Ð°Ð½Ð¸ меня, мой талисман». Мільйони Олесю Янчуку, котрий своїм «ÐÐµÑÐºÐ¾Ñ€ÐµÐ½Ð¸Ð¼», на мою думку, знівечив світлу пам’ять про Шухевича. І мільйони Миколі Засеєву-Руденку, чия «Ð§Ð¾Ñ€Ð½Ð° рада» була визнана «Ð¾Ð´Ð½Ð¸Ð¼ з найгірших українських фільмів всіх часів і народів».

— На фестивалі «Ð’ідкрита ніч» я пообіцяла переможцю дати «Ð¿Ð¾Ð²Ð½Ð¸Ð¹ метр». І ми зробили це: Тарас Томенко зараз знімає. Державна частка бюджету — 8 мільйонів гривень. Валерій Ямбурський був лауреатом фестивалю «Ð—олотий витязь», і зараз розглядається проект його повнометражного дебюту «Ð¡Ñ‚іна» за твором Володимира Яворівського. На мій погляд, сам твір дуже цікавий, і мені здається, що світовідчуття режисера, продемонстроване у короткометражці, може співпасти зі світовідчуттям автора твору. Я зараз іду на те, щоб скорегувати план кіновиробництва на цей рік і внести цей проект. Марина Кондратьєва — теж переможниця багатьох фестивалів, — вона теж є у планах кіностудії ім. О. Довженка. Інша справа, що вона не пройшла тендер. Олексій Росич, чий фільм «Ð¢Ð°Ñ‚Ð¾» в 2004 році отримав приз на Берлінському фестивалі. Він запускається цього року з «ÐŸÑ–ÑÐ½ÑÐ¼Ð¸ Галагана» — зараз ідемо на тендер. Олесь Санін… не зміг поки що запуститися із «ÐšÐ¾Ð±Ð·Ð°Ñ€ÑÐ¼Ð¸», але паралельно ми розробили ще один проект, дуже цікавий, експериментальний, на мій погляд — «Ð“ер фотограф». Санін хоче знімати цифровим фотоапаратом, поєднуючи хроніку часів Другої світової війни з художньою дійсністю. І цей проект більш реальний. Андрій Жолдак. Фактично жодної його вистави немає без кінокадрів. І він написав сценарій постановки своєї останньої вистави за твором В. Єрофєєва («Ð–иття з ідіотом», — прим. ред.).

Бачите, скільки ми вже нарахували? Щодо старшого покоління, представників якого ви називали… Ці люди крім своєї професії більше ніякої іншої не мають. Вони не можуть адаптуватися до наших реалій. Та творчість не має вікового цензу, у творчості діє принцип спроможності або неспроможності. На підтвердження цього я вам скажу, що Засеєв зараз за російські гроші запустився з новим проектом, і з яким — з «Ð ÐµÐ²Ñ–Ð·Ð¾Ñ€Ð¾Ð¼», і наша держава там жодною копійкою не бере участі… Проте він знайшов ці гроші.

ШО Ви довгий час розглядали пропозицію Віктора Греся зняти «Ð¢Ð°Ñ€Ð°ÑÐ° Бульбу»…

— Ми й зараз розглядаємо цю пропозицію.

ШО …Гресь справді колись створив культові тепер фільми «ÐÐ¾Ð²Ñ– пригоди янкі при дворі короля Артура» і «Ð§Ð¾Ñ€Ð½Ñƒ курку…». Але це було у далеких 80‑х. Невже ви не передбачаєте, що може повторитися така ж ситуація, як з Юрієм Ільєнком, який після «Ð›ÐµÐ±ÐµÐ´Ð¸Ð½Ð¾Ð³Ð¾ озера — зони» і аж до «ÐœÐ¾Ð»Ð¸Ñ‚Ð²Ð¸ за гетьмана Мазепу» не мав режисерської роботи понад 10 років?

— Капітал проекту Віктора Греся поки що не сформований. Ви самі розумієте: полотно за Гоголем — це величезний масштаб. А зважаючи ще й на те, що вже почав знімати «… Бульбу» Бортко, фільм вимагає специфічного погляду. Я прийшла, коли був оголошений конкурс, а оголошений він був пафосно: за підтримки Жерара Депардьє та деяких інших — вже наших посадових осіб. З результатом цього конкурсу потрібно було щось робити. А на конкурс подали 30 проектів. 10 з них відразу відхилили через непрофесійність, а 20 сценаріїв таки розглядали. І серед них визначили переможцем сценарій Греся. І це великий сценарій. Це дослідження Гоголя в такому контексті, який викликає тільки повагу. Але, разом з тим, проект вимагає великого фінансового ресурсу. Він рекомендований до плану кіновиробництва за умови, що ми сформуємо капітал проекту: тобто частково його буде фінансувати держава, частково — приватні інвестори. На сьогодні так працює весь світ. Всі стараються зменшити ризики.

ШО Гроші — це об’єктивна реальність світу. Реальність України — це чотири головні завдання, що ви колись виголосили: тезово — це модернізація, кіноосвіта, фінансування та наявність національних фільмів у прокаті. Але чи не здається вам, що все ж таки головними є голови, тобто як раніше — «Ð²ÑÐµ вирішують кадри»?

— Безумовно. Але в творчості майже неможливо спрогнозувати успіх. І в реальності практично неможливо прийняти абсолютно правильне або абсолютно неправильне рішення. Воно може бути більш або менш оптимальним. А оптимальність залежить від врахування всіх факторів. Проте у творчості, як би ви не враховували — і призи на фестивалях, і склад авторського колективу, і блискучий сценарій, — буває, що нічого не виходить. І буває навпаки. Тому найбільш оптимальним є поєднання досвіду і творчого доробку людей старшого покоління, з одного боку, а з іншого — розширяти дорогу молодим, дозволяти експериментувати. Таким чином, ми на наступний рік будемо пропонувати дві програми. Одна — це створення і розповсюдження фільмів за державним замовленням, де буде і неігрове, і документальне, і анімаційне, і дитяче, і молоде кіно. А другу програму зробити на фінансовій підтримці, де будуть дуже жорстко обумовлені параметри цієї підтримки. На мій погляд, це створить певну конкурентність і надасть режисерові можливість якось доводити інвестору, що його проект найкращий: чітко визначити, на кого розрахований фільм і який мусить бути капітал проекту.

ШО Власне про кадри я недаремно задав питання. Можна було б ще спитати про лобіювання, але я згадаю один скандал п’ятирічної давнини, і це об’єднає обидва питання. Мова про передачу кінематографічної бази театрального факультету Академії управління державними кадрами. На щастя, передача не відбулася. Але багато хто звинувачував саме вас у тому, що ви дали добро на передачу…

— Навпаки. На той час я була у відпустці, і це рішення приймали без мене. Скандал почався, коли я повернулася. Сталося так, що одна сторона звинувачувала мене у тому, що я дала згоду, а я згоди не давала, а інша сторона, яка й приймала рішення, звинуватила мене у підбурюванні студентів. А правда в тому, що згоди я не давала і разом із студентами стояла біля Кабінету Міністрів, так само протестуючи. Мене тоді врятувала — на дуже короткий термін — Кіра Муратова, коли у вересні 2002 року на кіностудію ім. О. Довженка прийшов один з тогочасних віцепрем’єрів, а там — суцільні протестні лозунги. То було справжнє кіно, і моє життя тоді було як в кіно. Мені говорили: «Ð—автра вас звільнять», а я відповідала: «Ð§Ð¾Ð¼Ñƒ завтра, можна і сьогодні». Мене таки звільнили, і це, в принципі, нормально — людина мусить опинятися в різних ситуаціях.

Полный текст интервью читайте в свежем номере журнала

Розмову вів Оноф
фото Наталії Машарової