Дитинство між книжкових стелажів

ШО Мабуть, це запитання тебе вже задовбало, але аж надто оригінальним я виявився б, якщо б його не поставив. Отже, спочатку про літературну генетику. Писання як творчість та ремесло — це в тебе спадкове? Наскільки твій життєвий ви бір обумовлено тим, що ти донька письменника Юрія Андруховича? В чому тобі допомагає його ім’я і чим заважає?

— Я могла б відповісти, що почала писати, послухавшись непоясненного духовного поклику та незнаної сили, котра мене скерувала. Могла б сказати, що взялась за писання, бо хотіла бути подібна до Лесі Українки (мені з дитинства говорили, що я страшенно схожа на неї зовні — особливо на тій фотографії, де маленька Лариса Косач сфотографована з грабельками на плечі). Могла б іще багато чого стверджувати, додавши наприкінці, що насправді лишень рік або два тому зі здивуванням відкрила для себе, що мій батько теж займається чимось таким, як і я.

Це дуже складне запитання, і я не впевнена, чи зможу коли-небудь знайти на нього повну відповідь. У мене є багато версій і багато варіантів цих відповідей. Найправдоподібнішою наразі виглядає така: мій життєвий ви бір почався з гри у батькову професію. Було страшенно цікаво сидіти над зошитами й аркушами паперу, вигадуючи світи, героїв та події. Було дуже приємно уявляти собі свіжий запах щойно надрукованих майбутніх книг — я завжди любила цей запах: крім того, що мій батько — письменник, мама працювала в бібліотеці. Гра дедалі більше втягувала мене і захоплювала. Бували (і бувають) моменти, коли здавалось, що я випадаю з неї, не встигаю вписатись у поворот або на якийсь час впадаю у сплячку. Але по-справжньому гра ніколи мене не знуджувала і ніколи не набридала. Зараз я захоплена нею, здається, більше, ніж будь-коли. Гадаю, цей новий етап почався з моменту, коли я зрозуміла, що насправді не граюсь у професію когось іншого, а бавлюсь у себе саму.

Щодо того, чим батькове ім’я допомагає і чим заважає, відповім так: воно заважає мені якраз тим, чим допомагає. І це не софістика, хоч і звати мене Софія, — це щира правда.

ШО Чому ти навчилася в батька? І хто або що тебе взагалі формувало? Люди, книги, музика, життєві ситуації, історичні події, випадки, свідком яких ти була, якісь особливі спостереження?

— В батька я навчилася посміхатись. І не ходити на роботу, а спати стільки, скільки хочеться. Розповідати усно історії. Слухати історії, які розповідають інші. Виглядати впевнено (з тією різницею, що батько, підозрюю, впевнено і почувається, а от я часто виглядаю впевнено і навіть самовпевнено у ситуаціях, коли мало не непритомнію від страху та невпевненості в собі). Говорити з упевненим виглядом (з тією різницею, що батько, як на мене, завжди говорить мудрі речі, а от я, говорячи, часто при цьому жахаюся з вимовлених дурниць).

Формувало мене все, перелічене вами, — речі, які формують усіх людей. Вони, в принципі, однакові. Різні лише нюанси. Людей відрізняє сприйняття тих самих речей. А звідкіля беруться ці особливості сприйняття — окреме питання. Я, наприклад, від народження ненавиділа усі ці дитячі садки, табори, гуртки і школи — досі не можу вірити людям, які із захопленням розповідають про найкращий місяць у їхньому житті, проведений у яких-небудь «Карпатських зорях». Один із най страшніших спогадів у моєму житті — це двадцять днів у «Артеку». Я потрапила туди випадково, замість якогось хлопчика, котрий раптово захворів. Я там постійно плакала, у перервах між риданнями — нудилась, а якщо не нудилась, то тільки тому, що мені вибирала воші якась товста баба в білому халаті, а потім іще змащувала голову нафтою і примушувала ходити з цією нафтою півгодини.

Так, читання — це одне з найбільш вирішальних занять у моєму житті. Я вже казала, що моя мама працювала у дитячій бібліотеці, тож моє дитинство минуло між книжкових стелажів, у башті книгосховища, у читальному залі. Читання завжди було для мене однією з найгостріших та найбільших насолод. Я завжди ставилась до читання саме як до насолоди, а не як до засобу навчання чи способу розширення власного світогляду. Вчитись і розширювати світогляд я завжди могла, лише відчуваючи при цьому насолоду.

Зараз, коли у мене буває поганий настрій, якісь неприємності в житті чи просто бракує позитивних вражень, я не починаю їсти шоколад і банани, а починаю порпатися в книжках. Мені навіть не обов’язково, зрештою, їх читати. Мені вистачає просто в них порпатись.

Читання дуже схоже на спостереження за світом, людьми, за чужими життями. Це ще одна замочна щілина, яка дозволяє розширити простір навколо себе. Я страшенно люблю спостерігати: виловити поглядом якусь людину, знайти когось у маршрутці, на вулиці чи в кафе, підслухати розмову, дослідити зморшки на обличчі, складки на шиї. Ми з Андрієм, моїм чоловіком (поет Андрій Бондар — ред.), любимо розважатися тим, що вигадуємо життєві історії випадковим супутникам у маршрутці з Ворзеля до Києва чи електричці або, скажімо, людям за столиком навпроти у якій-небудь «Картопляній хаті». Якось ми застали в порожній маршрутці сумного водія, який розповідав свою життєву історію випадковій жіночці.

Вона слухала, ледве стримуючи радісне тремтіння: історія справді виявилась дивовижною. «Ви пойміть, — сказала вона, намагаючись його підбадьорити. — З жизні кожної людини можна написать книгу. В жизні таке бува усяке, що Господи помилуй…»

Це начебто загальновідома річ, але мене особисто по-справжньому тішить кожне підтвердження цієї істини.

ШО Наскільки взагалі спостережливість потрібна письменникові? Власне, що насамперед входить у книги — реальність або вигаданий світ. Чи відбувається своєрідна трансформація достеменних подій в прозу, їхнє сепарування та новий монтаж?

— Я можу говорити лише про себе. Письменники — вони ж, очевидна річ, всі різні, у кожного це відбувається якось по-своєму, кожен проживає власне життя, відчуває щось своє і вирішує сам для себе, що для нього є визначальним і важливим, про що і навіщо він пише. Я не можу вирішити міру потрібності вміння спостерігати: для мене — це одне з найважливіших джерел. І йдеться тут не тільки про писання. Спостерігання — це мій спосіб життя, це моє захоплення і звичка, без спостерігання мені просто нецікаво буде жити. Крім того, спостерігати теж можна по-різному. Можна спостерігати, чітко констатуючи. Можна у всьому бачити подвійне дно. Можна спостерігати, вбачаючи у видовищі щось зовсім інше. Можна домислювати, додумувати, підозрювати, припускати.

Те, що ви називаєте «вигаданим світом», — це також певною мірою реальність, результат внутрішніх спостережень письменника за самим собою. Наразі я дійшла до усвідомлення того, що мене набагато більше цікавить внутрішня та зовнішня, об’єктивна та суб’єктивна реальність, ніж навмисне вигадування чогось неймовірного й дивовижного. Я побачила неймовірні та дивовижні речі зовсім поруч — їх навіть не треба шукати, слід просто розплющити очі. Я хочу навчитися бачити якомога більше, навіть не обов’язково розуміти побачене, просто бачити і відчувати, і потім розповісти так, щоб відчули інші.

Щодо того, як, чому, за якою логікою поєднуються реальність та вигадані речі у моїй прозі, і звідкіля беруться ці вигадані речі, я волію не говорити. Насправді я не аналізую цих механізмів — і, власне, завдяки цьому мені й цікаво писати. Поки ти не знаєш розгадки, поки це залишається таємницею, писання має сенс. Насправді більшості моментів у своєму писанні я не розумію і не можу пояснити — саме тому це писання й залишається для мене настільки привабливим.

Фобії заважають жити, але допомагають писати

ШО Раніше в літературу входили генераціями. Чи відчуваєш ти себе представницею певного літературного покоління? Чи існує воно взагалі? З ким із своїх ровесників або, можливо, старших письменників ти відчуваєш спільність? Кого читаєш? Ким захоплюєшся? Хто тебе дивує?

— Взагалі-то я досить відлюдькувата особа, намагаюсь уникати тусовок і масових акцій. Я не надто комфортно почуваю себе серед великої кількості людей: мені більше подобається зосереджуватися на окремих конкретних людях.

Я не задаю собі запитань про літературні покоління. Це не важливо для мене. Я займаюся тим, чим займаюся, зовсім з інших причин і не намагаюсь вичислити і з’ясувати власне місце у всій цій історії. Воно є, це моє місце, і я добре почуваю себе на ньому — ось що для мене важливо. З іншого боку, говорити про теперішнє літературне покоління можна буде трохи пізніше, подивившись на теперішню літературну ситуацію в Україні з відстані, з висоти пташиного лету. Безперечно, воно існує. Але не моя справа визначати його характерні риси та особливості — я не критик, не літературознавець, не історик і не соціолог, я не займаюся проблемами покоління. А якщо якоюсь мірою, несвідомо, займаюся — то не в такій формі.

Хто із письменників близький мені? По-перше, я не поділяю людей на письменників і неписьменників. Люди цікаві мені насамперед самі по собі, ким би вони не були: як друзі, співрозмовники, розповідачі, характери. І, щиро кажучи, я рідко зустрічала в житті людей, котрі не заслуговували б на увагу. А якщо зустрічала, то насправді просто не встигала до них придивитись. Від спілкування я отримую відчуття схожі на ті, котрі бувають, коли милуєшся пейзажами — хоча ні, швидше, коли стикаєшся зі стихіями, з явищами природи. Все це стосується і письменників. Я можу почати перелічувати найбільш важливих для мене: хитрий та прудкий Тарас Прохасько, м’яка та обережна Тетяна Малярчук, філософськопроникливий Сергій Жадан, розпусноглибокий Любко Дереш, незахищена й багатоконтурна Ірена Карпа, шорсткий правдоруб Андрій Бондар, суворий принц Юрій Винничук, рвучка і лунка Віра Балдинюк, твердий, як криця, Отар Довженко — та я ж можу називати їх і називати, знову і знову.

А з зарубіжних письменників, яких я сприймаю лише як письменників, бо не знайома з ними особисто і тому не переношу на них свої суб’єктивні враження, останнім часом мене найбільше вразили Марґарет Етвуд і Майкл Каннінґем.

ШО Сучасній прозі, не лише в Україні, притаманний, сказати б, не просто особистісний характер оповіді, але справжній або вдало симульований автобіографізм. Власне, й твої героїні, зокрема, щойно завершеної «Сьомги», сприймаються не як вигадані персонажі, а безпосередньо авторка. Це, грубо кажучи, справді ти? Чи писання дає можливість випробувати тобі якісь нереалізовані якості, моделі поведінки? Щось безпосередньо не пережите та не відчуте. Взагалі, як на твою думку, містить вигадування історій психотерапевтичний елемент? Чи допомагає письмо позбуватися комплексів та фобій? Чи ти їх не маєш?

— Не думаю, що хтось, абсолютно позбавлений комплексів та фобій (якщо взагалі можливо уявити собі таку людину), займався б чимось на кшталт писання. Комплекси та фобії заважають жити, але допомагають писати. Так, писання дає можливість проживати безліч життів. Так, воно дозволяє зробити те, чого в реальному житті ти не зробив, дозволяє проробити це у мільйон різних способів, дозволяє побути мільйоном різних людей, дозволяє створити, зліпити з брехні і правди, вигадати, вивести, селекціонувати одного-єдиного героя чи героїню, назвати його власним іменем і переконати інших у тому, що це — сам автор. Не знаю, наскільки важливо зараз, чи справді героїня «Сьомги» — це її авторка. Усі герої усіх статей усіх авторів — це самі ж автори. Як можна створювати персонажа, не увібгавшись у його шкуру? Інша справа, що, намагаючись створити максимально реалістичний, документальний твір, допасовуючи до реальних подій вигадані, тасуючи їх, міняючи місцями, перебільшуючи та переменшуючи, і роблячи це так, щоб жодна жива людина на світі не могла звинуватити мене в брехні, тепер я вже й сама не можу зрозуміти, що з того правда, а що вигадка. В цьому всьому був, безперечно, великий психотерапевтичний елемент. Він був, можливо, навіть вирішальним. Авторка дозволила власній свідомості вдосталь погратися. Небажані події були затерті, забуті — пригадані й підкреслені, болісні — навмисне посилені, огидні — ще більше спотворені. Навіть коли ти переповідаєш вигадане життя, воно все-таки залишається життям; а переповідання життя — це яка-не-яка психотерапія. Психотерапія тим потужніша, чим більша кількість людей стане її свідками.

ШО Звідки взагалі беруться історії, які ти описуєш? Як народжуються сюжети? До речі, чи відчуваєш ти себе, що називається, професійним літератором? Тобто література для тебе — це звичка, дисципліна, конвейєр, щоранку — до комп’ютера і наклацати тисяч десять знаків? Або зручний спосіб життя, яке значною мірою залежить від твоїх бажань та волі?

— А звідки взагалі беруться історії? Звісно, з життя. З мого власного життя, з життя близьких, з подій, які мені доводилось спостерігати, з почутих історій. Все це трапляється по-різному: часом сюжет з’являється випадково, роздувається з почутої фрази, з раптової ідеї, обростає додатковими лініями, характерами, поворотами, творить сам себе, так би мовити. Іноді сюжет стає необхідністю, з ним можна жити досить довгий час, його навіть не треба особливо продумувати, він просто мучить і лежить на тобі каменем, і тоді немає іншого виходу: лише написати, бо інакше не звільнишся ніколи. Коли носиш у собі такий сюжет, навіть думати неможливо ні про що інше. Це у мене так. Знову ж таки кажу: я не можу говорити про інших письменників. А професійним літератором я себе не відчуваю. Власне, мої найслабші сторони — це надмірні лінощі та нездатність себе дисциплінувати. Я людина настрою, я страшенно швидко і пристрасно захоплююсь і так само швидко розхолоджуюсь. Я нездатна довго й наполегливо працювати, мені не вистачає терпіння. Щоб працювати, мені мусить бути цікаво. Або — як у випадку з «Сьомгою» — я, крім зацікавлення ідеєю, мушу опинитись у безвиході. «Сьомга» — це книга, яка не давала мені жити. Я писала її майже два роки, я дуже тяжко її пережила, це був справді-таки дивовижний досвід: фізично перехворіти книгою, бачити наслідки того, що пишеш, на власній шкірі. Так, писання справді залежить від моїх бажань та волі. Приємно усвідомлювати, що я довела справу до кінця, завершила її, звільнилась. Це одне з найпрекрасніших відчуттів: відчуття завершеної роботи. Не знаю, наскільки зручним є такий спосіб життя. Знаю лише, інакше жити я не можу і не хочу.

Полный текст интревью читайте в свежем номере журнала

Розпитував Сергій ВАСИЛЬЄВ
фото з архіву Софії Андрухович