Я — класична збоченка

ШО Яким було твоє дитинство? З якого віку ти себе пам’ятаєш? Ти любиш згадувати дитинство? Чи вважаєш його такою собі «формою для відливки» тебе сьогоднішньої?

— Дитинство — це для мене щось таке, куди завжди можна повернутися, коли дуже зле. Я передивляюся його як якесь дуже світле і радісне кіно. Напевно, кожна людина так робить. Просто в дитинстві всі переживання неймовірно гострі (бо перші), і вони запам’ятовуються. Можливо, все наступне життя ми живемо для того, щоб згадати власне дитинство до найменшої деталі. А потім почати згадувати те, що було до нього.

ШО Чи є для тебе стимулом особисті драми і чи позначається це на автобіографічності твоїх текстів?

— Гадаю, що у цьому сенсі я є класичною збоченкою, таким собі літературним мазохістом, який пхає голову під ніж для того, щоб потім написати, як під тим ножем було. Дуже страшно зізнаватися в чомусь подібному, бо виходить, що я все роблю лише для кількох нещасних вже мільйон разів сказаних речень. Єдине, чим можу себе виправдати, — це те, що окрім всього я ще здобуваю й досвід, а його, здається, забагато не буває. Щодо автобіографічності — то так. Мені багато хто дорікав і дорікає цим.

ШО Я не дорікаю. Автобіографічно пишуть всі письменники, а журналісти і критики для того й існують, аби весь час товкти письменників пикою у цю саму автобіографічність! Це ж коронне питання з серії «які ваші творчі плани»!

— Так! Так! Так! Я пишу страшно автобіографічно. Але інакше бути не може. Зараз важливе лише те, що автобіографічне, суб’єктивне, індивідуальне, своє, як там ще, навіть якщо воно й подібне до решти. Бо мені, наприклад, було би байдуже до «негрів, які голодують по обидва боки Нілу», абсолютно байдуже. Але якби голодний негр написав мені, як дуже він голодний, і що саме ВІН голодний, а не всі, то тоді я би гірко плакала над його тяжкою долею. Важливо, щоб конкретна жива людина говорила щось іншій конкретній живій людині. Інша справа, коли говориться зле. Попросту зле. Ніяк. Не талановито. Так, що не зачіпає. От чим можна дорікати. Тільки цим.

ШО Ти могла би стати поетом­трибуном? Я маю на увазі спосіб публічної поведінки, а не текстову форму. Або, скажімо, чи могли би тебе спонукати до такої поведінки якісь соціальні явища в Україні, в світі?

— Ніколи! Ну який з мене трибун, якщо я на людях два слова соромлюся сказати?! Я можу, наприклад, дві години стояти під якимись дверима і боятися в них постукати, увійти і щось запитати, що мені потрібне. Хоча, напевно, справа не в тому. Якби я захотіла, то змогла би, бо публічності і трибунності можна навчитися. Просто я не захочу. Ненавиджу слово «публіка», хоч людей по окремості дуже люблю. Публіка страшна, а окремі люди — ні. Трибун — це той, хто перевертає масову свідомість, а я не хочу нічого перевертати, бо і так у цьому світі все вже ногами догори.

ШО Ти глобаліст чи антиглобаліст?

— Не вегетаріанка — це точно. У всьому іншому сумніваюся.

ШО Де тобі краще дихається, пишеться — в Україні чи поза нею?

— Місце перебування дуже впливає на те, що пишеш (може, і що дихаєш також). Але не в геополітичному значенні. Мені добре пишеться, коли є кава, сигарети і лептоп — і більше нічого. Ага, і коли взагалі хочеться писати. А те, чи я в Україні чи в Катманду, — все одно. Хоча в цю мить, коли ми з тобою говоримо, краще би я була в Катманду.

Піаром я не парюсь

ШО Безмежність дозвілля, блаженне байдикування розпалює чи навпаки — тлумить твій письменницький азарт? Взагалі, писання як професія — можна тут говорити про якесь «натхнення», чи це процес конвеєрний? Ти вже потрапляла у ситуації, коли книги від тебе вимагають, і ти, хочеш не хочеш, а змушена писати?

— В мене є один знайомий німецький поет. Я, звичайно, нічого в його поезії не розумію, бо не знаю німецької мови, але ті, що цю мову розуміють, казали, що поет він непоганий. І виглядає він на справжнього поета. Довге чорне волосся, зібране у хвостик, вишукані окуляри, чорний плащ — словом, справжній поет. І він мені нещодавно зізнався, що коли пише вірші, то користується етимологічним словником. А ти кажеш натхнення! Яке натхнення, коли вже навіть поети не знають, що це таке. Особисто з мене конвеєра би не вийшло. Це 100 відсотків, і лише з тої причини, що я дуже лінива. Конвеєр підходить працьовитим людям, а не таким ледарям, як я. Змусити мене щось зробити — дуже важко. Для цього є тільки два шляхи — лестощі і шантаж.

ШО Як ти взагалі ставишся до свого таланту — в сенсі свідомої вибудови подальшої письменницької кар’єри? Чи ладен сьогодні письменник дійти до свого читача без регулярного промо і не менш регулярного писання, скажімо, по книжці­дві на рік?

— Мене такі штуки абсолютно не цікавлять.

ШО Тобто ти піаром не паришся, так?

— Не парюся, і всім би таке радила, хоч вже навіть це, що я зараз кажу, — піар. Словом, нікуди і ніяк від нього не дітися. Якщо вже й говорити про піар, то лише про чорний. Я його люблю, бо його відразу видно. Це не так, коли всі вдають, ніби його нема, а так — в лоба. Якщо вже бути гівнюком, то зізнаватися в цьому. Тому, якби я коли­небудь щось би й робила для піару, то, наприклад, розпустила би чутки, що в мене роман з Маркесом, і він вже триває сто років.

ШО Дорогі читачі, ми давно хотіли вам сказати, просто не знали як, аби не кидати тінь на нобелівського лауреата… Та якщо вже Таня сама зізналася… А от про клановість в українській літературі ти говорити категорично відмовляєшся… Тоді, може, скажеш, а чи змінилася якісно, на твій погляд, українська література за останні років десять?

— Десять років тому мені тринадцятий минало. В 13 років я читала «Тєхніку маладьожи», «Науку і жизнь», «Науку і релігію», та й то здебільшого в туалеті. Про існування української літератури я тоді навіть не здогадувалась. Як, до речі, багато хто і зараз не здогадується.

ШО Чи була у тебе в Європі можливість подивитися на це збоку й оцінити стан суч. укр. літ. процесу в такому от трохи ширшому за містечкові межі контексті? Кого з наших письменників там реально знають і читають, і як сприймають — як окремі літературні явища чи як представників української літератури? Існує взагалі за межами України поняття української літератури, як, скажімо літератури іспанської, німецької, американської тощо? На майбутнє української літератури ти дивишся як — з оптимізмом?

— З оптимізмом зараз можна дивитися от хіба що тільки в майбутнє української літератури, бо якщо подивитися просто в майбутнє, то стає страшно. Але якщо про літературу, то, мені здається, в української літератури непогані перспективи, принаймні, у європейському культурному просторі. Так є з двох причин — європейцям обридло бовтатися у своєму стерильному інтелектуальному болітці і зараз їм дуже хочеться чогось, перепрошую на слові, високого і живого. Українська література такою є. Вона має емоції. Має нові історії. Новий спосіб говоріння. Інша причина — для, знову ж таки перепрошую на слові, інтеграції української літератури в європейську багато вже зроблено і найбільше — Юрієм Андруховичем. Його там найбільше і знають. Я була не так багато і не так далеко. Але в Німеччині, наприклад, мені із захопленням розповідали про Андруховича цілі легенди. Пересічні німці, напевно, впізнали би на вулиці лише двох українців — Ющенка і Андруховича.

ШО З цього, напевне, можна зробити висновок, що Андрухович і Ющенко (кто болєє матєрі історії ценєн?! Думаю, що Андрухович) являють собою і процес і поняття «українська література».

Полный текст интервью читайте в свежем номере журнала

Розмовляла Світлана ПОВАЛЯЄВА