Золото/Бетон
Таня МалярчукГальшка Гулевичівна, тільки-но почало темніти, крикнула покупцям, що товпилися біля її лотка з овочами і фруктами:
– Я вже закриваюсь! Не стійте в черзі! Он у сусідньому лотку є всьо то саме. Йдіть туди!
Вона дуже не любила цей район, і цей базар, і цих покупців, які купують саму лишень картоплю. Ти їм і апельсини, бурмотіла Гальшка собі під ніс, і мандарини, і ківі, і міноли, і банани найкращі, і навіть персики в березні! А вони беруть саму лишень картоплю. Картопля в цьому районі – основний продукт. Картопля тут – і овоч, і фрукт, і м’ясо.
Гальшка зі свічкою в одній руці, а з сигаретою в другій похапцем взялася збирати непроданий товар в ящики на завтра. На картоплі багато не вторгуєш, продовжувала бурмотіти вона. На картоплі на хату не заробиш. В Трускавець відпочивати не поїдеш. Доброї косметики собі не купиш. І чому картопля така дешева? От якби вона була дорога – хоча б така, як березневі персики, то я би продавала її з радістю. Мила би її перед продажем, натирала до блиску, оббризкувала водою, або – що вже там?! – на дешевенькі парфуми не поскупилась би. Картопля загалом не така вже й недобра. Вона швидко готується, має приємний ніжний смак, добре пасує до всілякого м’яса, і взагалі до всього пасує, окрім солодкого. Її можна варити, смажити, запікати, тушкувати, терти, фарширувати. Не знаю, чи можна консервувати. Але нащо картоплю консервувати? Її цілий рік хоч греблю гати, хоч об стіну товчи, хоч мух бий. І звідки її так багато? Якби було менше, то коштувала б дорожче. Попит-пропозиція. Я на цьому розуміюся. От якби картоплі було менше!.. Правда, тут є одна небезпека. Споживачі картоплі більше платити за картоплю не будуть. Я їх знаю – цих жлобів-голодранців. Вони просто на макарони перейдуть. А макарони – це вже не моя парафія. За макаронами – в гастроном. Я продаю тільки овочі і фрукти.
Гальшка зняла робу, одягла свою демісезонну куртку, причесалася, закурила нову сигарету і закрила лоток на колодку.
–Завтра мене не буде, – крикнула вона сусідній продавщиці.
– А це чого?
–Одну справу маю.
– Ну дивися, бо овочі погниють. Їх треба спродати.
– Мої не погниють. Вони хімічні.
– Та в мене теж не гірші, але все одно, йоб їх мать, гниють.
– А ти їх оббризкуєш?
– Чим?
– А-а-а! – багатозначно акнула Гальшка і пішла з базару.
Ось вона чимчикує в бік тролейбусної зупинки. Ви її дуже добре можете тепер роздивитися. Гальшка в міру товстенька, надміру загримована, у куртці зі шкірзамінника, в чорних чоботях на платформі, з чорною сумочкою через плече, на якій красуються дві фірмові літери від Дольче Ґабана. Словом, вона ніяка. Ви зустрічаєте таких жіночок в день силу-силенну, але не звертаєте на них увагу. Вони цього і не вимагають. Вони живуть поруч з вами, як таргани, – тихо, непомітно і продуктивно. Як щури, які, кажуть, знаходяться від кожнісінької на планеті людини на відстані максимум у п’ять метрів. Подумайте. Обнишпоріть навколишню п’ятиметрову територію – і обов’язково знайдете щура. Тільки не треба його боятися. Не треба лементувати, не треба здіймати з цього приводу рейвах. Щури жили поруч з вами і будуть жити. На те вони і є. Вони сіренькі, маленькі, нешкідливі, порпаються у сміттєвих баках і прочищають стічні труби. Носять своє потомство на плечах з однієї нірки в іншу. Бігають туди-сюди у безперервних пошуках їжі. Роками. Століттями. Тисячоліттями. І залишаються при цьому невидимими. Ви не звертаєте на них уваги. Ви дивитеся їм у очі і не бачите їх. Вони й не вимагають більшого. Їхнє життя повноцінне лише за однієї умови – залишатися непомітними.
Гальшка чекає на тролейбус. Вона визирає його терпляче, не зводячи погляду з лінії горизонту. Кілька маршруток, які Гальшці підходять, повільно проїжджають повз, але вона не реагує. Гальшка принципово не їздить маршрутками, бо вони дорожчі на одну гривню. Тридцять днів у місяці – тридцять зайвих гривень з кишені. Це два дні продажу. А два дні – багато. Два дні Гальшка воліла б пролежати на дивані догори пупцем і дивитися телевізор, аніж мерзнути на базарі.
Нарешті під’їжджає півпорожній тролейбус, і Гальшка в нього заходить. Тролейбусами їздять все менше і менше, думає вона. Всі перебралися у маршрутки. А чим маршрутки кращі? Людей повно – їдеш як тюлька в банці і платиш за таку їзду на гривню більше. Так. Тролейбус, може, й повільніший трохи, але не набагато. Повільність тролейбусів – це стереотип. Вони дуже швидкі. Дуже. Деколи навіть треба триматися за поручень, щоб не впасти – так швидко тролейбус може їхати.
Якщо чесно, то Гальшка, обираючи тролейбус, економить більше, ніж одну гривню. Вона економить гривню і п’ятдесят копійок. Бо в тролейбусі Гальшка взагалі не платить за проїзд. А нащо мені платити? – думає вона. За що я повинна їм платити? Сидіння обдерті, у проходах насмічено, щоб не сказати наригано, навколо одні п’яні і наркомани. За що я маю платити?!
Коли підходить контролер, що буває вкрай рідко, Гальшка втуплюється у вікно і вперто мовчить. Головне на контролера не дивитися. Як би він не кричав, що б не говорив, чим би не погрожував. Не дивитися і все. Ніби ти глуха. Контролер нічого тобі не зробить. Не має права. Гальшка добре знає закони, бо без знання законів довго не протягнеш. Як знаєш закони – ти пан. Як не знаєш – пропав. Тебе обдурять, обдеруть, виставлять на всезагальний посміх, і вважай – душевна травма на все життя.
Є ще ліпший спосіб поводження з контролерами. Бо мовчати і дивитися у вікно – справа не з приємних. Соромно, знаєте. Всі на тебе дивляться. Осуджують тебе. В середині коти шкребуться. Іноді трапляються такі гостроязикі контролери, що можуть на весь вечір настрій зіпсувати. Сунеш додому як сновида. Жити не хочеться. Бери – і стріляйся. Ненавидиш і себе, і ті п’ятдесят копійок, і все найкраще у світі.
Є інший спосіб. Гальшка бачила неодноразово, як його прокручував – і, повірте, досить вдало – один незнайомий чолов’яга, регулярний пасажир цієї тролейбусної лінії. Не багатий, але й не бідний. Середнього віку, з вигляду нормальний, лице опухле від алкоголю, але не сильно. Є в ньому щось приємне. А головне – він дуже хитрий. І сміливий. Бо Гальшка на таке не здатна.
Його спосіб ось який.
Сидить собі у півпорожньому тролейбусі. Їде. Аж тут приходить контролер і вимагає квиток або гроші. Цей чоловік з радістю, з неабиякою охотою заходиться порпатись у кишенях куртки. Жваво так. Видно, що готовий заплатити. Контролер чекає. Чоловік порпається в кишенях куртки, вивертає кишені назовні – нічого. Жодної копійки. Переходить на кишені штанів. Так само порожньо. Контролер з нетерпінням повторює „оплачуємо проїзд”. Чоловік: „Зараз-зараз, хвилинку, вже даю”. При цьому він починає розстібати куртку. Всі – і пасажири, і контролер – притихають з цікавістю, що буде далі. Під курткою у чоловіка нічого немає – голе тіло. Голісіньке.
– Ой, – каже він здивовано, – я піджак дома забув!
Перевірений спосіб. Успішний на всі сто. Контролер настільки приголомшений побаченим, що кидає все і проходить далі.
Гальшка так не змогла б. Їй легше мовчати.
Вона переїжджає через Дніпро і бачить вогні міста, втоплені у воді. Бачить сакральний ландшафт на київських пагорбах – Лавру, Софіївську дзвіницю, пам’ятник матері-героїні з факелом у руці, Карандаш, інші, сусідні, мости. Гальшка любить переїжджати через Дніпро. Тролейбусом це займає хвилин п’ять-десять. Якщо на мості затори – більше.
Четверта зупинка після Дніпра – Гальшчина. Вона залишає тролейбус радісна. Цього разу контролера взагалі не було – і настрій не попсований.
На Троєщині вже темно. Гальшка заходить у супермаркет „Край”, щоб купити дві сирні палички. Вона майже щовечора купує собі дві сирні палички. Дітям купує солодкий сирок, або цукерки, собі – завжди сирні палички. Вони дуже свіжі і пахучі. Хрумтять. Їх варто з’їдати негайно, бо вранці це вже не палички, а палки.
Шосе, яке треба перейти, щоб дістатися до свого будинку, о цій порі вже порожнє. Гальшка переходить його верхом, а не через підземний перехід. У підземному переході смердить і немає світла. Там темно як у шлунку бика. Йдеш і не бачиш куди ступаєш. Чуєш тільки різкий неприємний запах і чиєсь хіхікання ззаду і спереду. Страшно так, знаєте, хоч Гальшка не з лякливих. Кілька разів у підземному переході на неї нападали хулігани, але нічого поганого не зробили. Гальшка дуже сильна. Вона тягає ящики з картоплею на плечах сама – ніхто їй не допомагає. Єдиний плюс від торгівлі картоплею – мимоволі стаєш сильною. Ніякі хулігани тобі не страшні. Як штуркнеш їх – то відразу падають на коліна і просять пробачення. Молодіж зараз нікудишня. Фізична підготовка нульова.
Гальшка перейшла шосе до середини і раптом зупинилася. На асфальті неподалік від її ніг щось блиснуло. Блиснуло і покотилося. Гальшка протерла очі. Що це таке? По шосе котилася золота монета. Як українських п’ять копійок завбільшки. Але ця монета не була українська. Такої Гальшка ніколи раніше не бачила. Вона кинулася навздогін, і їй здалося, що монета й собі пришвидшила рух.
„Золото”, – подумала Гальшка. – „Це золота монета. Точно золота. Бо чого б вона так блищала?!”
За своє життя Гальшці не доводилося бачити золоті монети. Звичайно, вона читала в дитинстві казки про нечувані скарби і дивовижні скрині, вщерть наповнені золотом, на безлюдних островах в Тихому океані, але вона ніколи насправді не вірила, що золоті монети існують реально. Польські гроші називаються злотими, але які вони до дідька злоті?! Звичайний папір. Нічого золотого в ньому немає.
Золота монета котиться асфальтом, а Гальшка біжить за нею. На вулиці ні душі. Нікого, хто міг би загубити монету чи впустити її, щоб котилася. Звідки вона тут взялася? Чий на ній портрет? Бородата голова у профіль. Рік 1899.
Гальшка вже майже наздогнала її, ще трохи, крок, півкроку, аж ззаду несподівано загорілося яскраве світло фар. Гальшка обернулася на світло.
Просто на неї гнала величезна вантажівка, в якій перемішують на будівництві бетон. Гальшка впала на асфальт і закрила лице руками. Дві сирні палички, куплені в супермаркеті „Край”, затріщали під гігантський колесом, і за мить у спальному районі Троєщина знову настала тиша.
Продолжение читайте в свежем номере журнала
Оставить комментарий