Остап Сливинський Поет, перекладач, критик, організатор різноманітних мистецьких акцій і рушень. Народився 14 жовтня 1978 року у Львові. Закінчив славістику у Львівському університеті. Автор двох поетичних книжок: «Жертвоприношення великої риби» (1998) і «Полуднева лінія» (2004). Вірші друкувалися в журналах «Четвер», «Сучасність», «Кур’єр Кривбасу», «Потяг 76», альманасі «Королівський ліс», перекладалися польською, німецькою, литовською, болгарською, сербською, хорватською, словенською, білоруською, увійшли до кількох перекладних поетичних антологій. Лауреат літературної премії «Привітання життя» (1997). Організатор Міжнародного літературного фестивалю­симпозіуму «Скрипти / Inscriptis» (2003–2005) і кількох дрібніших акцій, координатор Першого міжнародного літературного фестивалю у Львові (2006). Співупорядник Антології сучасної української та білоруської поезії «Зв’язокрозрив / Сувязьразрыў» (2006). Живе у Львові.  

15 СЕКВЕНЦІЙ

З цим зубом, що росте собі потай, користаючи з мого сну,
Аби одного ранку, мабуть, заблиснути, як страшна зброя,
З усе ще непоганим тілом, хоч і вже повільнішою течією рідин
І додатковою мілісекундою, потрібною, щоб зареаґувати,
Я все ще можу спробувати підкупити хоча б найнезначнішого ангела.

Роздратовані боги усього мого життя, грізні й ласкаві духи,
Що чекають від мене найжорсткішого «ні», колесо,
Що котиться саме собою, гнане вітром і передчуттям зливи,
Усі істоти, котрі приходили, аби мені щось показати,
Тут затихають і віддаляються, ніби пишучи в інший бік.

Рівний ритм, як на суданському ринку, інакше говорить
Про той же простенький смуток. Заблукана амбасада вольфраму,
Що подає мені мерехтливий знак. Яке має значення, звідки починати
Відхід: все написано усередину, до цього непевного знака,
Самочитального ієрогліфа, що тлумачить себе як Спазм і Сурма.

24.09.05

СФЕРА 

Чогось із носа йшла кров, ніби серце знову шукало із тебе вихід.
Я спочатку нічого не розумів, гадав, ти плачеш,
Намагався спинити таксі, глузували ринви, мені аплодуючи,
Гасли квадрати кав’ярень, дорожні знаки вказували один на одного:
Дзвіночки і риби, золоті космонавти, склянка води з накришеним стеарином,
Збаламучена різдвяна іграшка. І ти — всередині різдвяної іграшки,
Яка виконує свою механічну радість. Піанола Марлен
Сама заграє елегію хороброго снігу, сама приструнить погоду і візьме тебе на гачок. 

Моя сферо, повна диму й вогнів, різної випадкової музики!
Серце й легені вібрують, як прикордонні мости, з ночі ще теплі і мокрі:
Бранці власного руху, опудала хмар, солом’яні бики.
 

GET TO

Все почнеться з упізнавання людей на фото, так стається завжди, —
Колись про це писав Саймон, а тепер я знов бачу це на хорватській
Рекламній поштівці: дівчина бреде високим снігом, а позаду
— відбиток ангела, чию тінь пропустили крізь застави сфер,
Порожній і зухвалий погляд угору, в небо з необгородженими закрутами,

Нерегульованими перехрестями, звідки душі випадають назад у сідла тіл.
«Це називається аерофон, те, що ти чуєш крізь це сонне підтале горло», —
Обертається Боґуш, якому здається незручною кожна мовчанка.
Я знаю, повітря грає на канатах, обліплених живим пластиром долонь,

Це й називається аерофон — той вітер, що заплутує тобі між спітнілих
Пальців звуки духового оркестру з венеціанського берега, поки в твоєму
Албанському паспорті Адріатика ставить свою солону візу.
Чи тут, на святковому молі, якийсь підпис стає незчитальним,

Якось по­іншому стікають краплі обличчям? Жінка, про яку ти міг лише мріяти,
Віддасться тобі зненацька, тут же, на просолених портових дошках?
Так, куди б ти не йшов, ти лише віддаляєшся, навіть якщо повертаєш назад.
Колись тут було рибальське селище, тепер залишився тільки маяк, де кубляться чайки.

«Твої тіні і демони, навіть якщо Ти їх прикличеш, зупиняться за крок від Тебе,
так і не скуштувавши Твоєї риби й вина».

РУХОМИЙ ВОГОНЬ

Простирадло, нагріте за вечір випарами ріки, пошарпане потрійним
ножем сліду; щось переслідувало нас — зламана гілка,
куряча кров — цілу дорогу. Пам’ятаєш, коли ти вперше відчула страх?
Зірка, здавалося, світить зсередини, з­під нам’ятого брезенту, з дна
того сміттєвого озера, чиї джерела ми необережно відкрили.
Раз і два, можна не рахувати, ти вже спиш, впасована у півколо намету,
а далі — у неправильний багатокутник кар’єру, забувши про велосипед,
що мокне під дощем.
Рухомий вогонь, Lauffeuer, так міг би називатися міжконтинентальний експрес,
чи якась міжнародна розвідувальна операція, але чомусь тут,
на краю обжитої частини Европи, це слово повертається, як пароль,
блищить по наелектризованих мокрих рейках, спалахує двічі у темній будці
обхідника. Хтось прокинувся там?
Скільки ще знаків нам потрібно, щоб ми повернули назад?
Через густий дощ, певно, не скористаємося запрошенням пропахлих глиною
і будзом пастухів з долини,
так і залишимось тут, серед спалахів, від яких полотно просвічує кожною ниткою.
Спинена й охолола кров лишає по собі вулканічні русла, спалені трави; ми
ще трохи на плаву, а потім — уже завжди на плаву, непотопленні, як злива,
стоїмо під щільно оточеним небом, звідки чути щось крізь захриплий мегафон, як
з місця катастрофи. Хтось ув’язнений у перекинутому вагоні?
Ріка десь зірвала міст, по якому їхав автобус з переможеною футбольною командою?
На цю годину новин більше немає, надходять туманні чутки. Проте
непідписаним можна знехтувати.
Невикористане світло повернеться назад, на невідому тобі адресу.
На світанку я йду на берег шукати забутий тобою купальник, момент запізнілої,
та ще й дуже сумнівної близькості. Велосипед лежить там, де слід,
политий, пророслий відблисками. Все працює у заданому ритмі:
дихання ріки, стукотіння колії,
дощ погасив солому, що горіла, як маяк, розкладена на залізних прутах.
Вогонь зупинився у цій обвугленій клітці.
Його останній подих був десь о четвертій ранку, коли живі рідко думають про тих,
хто вже майже там.

Полный текст читайте в свежем номере журнала