Був собi 1939 рiк. Був вiн у глухому полiському селi. У тому Полiссi, яке потiм дехто на сходi i пiвднi називатиме бандерiвським краєм.
Хтось там десь у верхах з кимось перехилив чарчину – i вiдiйшло те село пiд росiйський патронат. Чи, може, протекторат – автор плутається в значеннi цих слiв.
Ну i, певна рiч, в село вступив загiн. Щоб той патронат-протекторат утвердити. Щоб росiяни зайвий раз не ображались – скажемо, що то був загiн не росiйської, а радянської армiї. Бо Росiйська Iмперiя на ту пору чомусь звалася СРСР.
Отож, пройшов той загiн селом, все оглянув, розселився i став вчити недалеких полiщукiв цивiлiзацiї.
Стояла в тому селi криниця. Ще тими, старими, поляками копана. А на очiпку у тiєї криницi стояла кружка. Легка, алюмiнiєва – щоб, значить, не iржавiла i не билась. Щоб довго служила i легкою в користуваннi була. В спiльному сiльському користуваннi.
Ну i для перехожих, звiсно. Щоб, якщо хочеш напитися, не пив, як худоба, з вiдра, а пив, як людина. З кружки.
I перше, що зробила нова влада у виглядi того загону – це прикувала легку алюмiнiєву кружку до криницi важким залiзним ланцюгом. I де вони взяли того ланцюга? Невже з собою несли?
I тепер кожен, хто хотiв з тiєї криницi напитися, сповiщав про це все село гуркотом того ланцюга.
Здивувались полiщуки. Довго обдивлялись ту чудасiю, а потiм пiшли до командира того загону.
- Навiщо, пане, – спитали вони командира, – бiля кружки ланцюг?
- Как это навiщо? – на цей раз здивувався командир. – Так украдут же!
- Як це украдут? – не зрозумiли полiщуки.
- Ну, стыбрят. Своруют. Приделают ноги. Уведут. – ще раз спробував пояснити цим дикунам-аборигенам основнi засади цивiлiзацiї командир.
- Спiльну громадську кружку? – знову здивувались полiщуки. – Одну для всiх?
- Ну да! – полегшено пiдтвердив командир, радiючи, що порозумiння нарештi досягнуто.
По дорозi назад тема розмови не змiнилася:
- Стiльки рокiв стояла – не крали, – не могли повiрити такому прогнозу i все ще дивувались полiщуки. – Чому ж зараз мають вкрасти?
Дивувались вони даремно. I дивувались недовго.
На ранок кружки таки не стало. I ланцюга теж не стало. Де подiлись – нiхто не вгледiв.
Полiщуки весь день приходили до криницi за водою. Кожен, набравши води, обходив криницю, шукаючи кружку, що зазвичай стояла на очiпку. Потiм ошелешено чухали потилицю (чоловiки), сплескували руками (жiнки) i, весь час оглядаючись на криницю, йшли до свох домiвок.
Ввечерi зiбралися дядьки.
- Так жити не можна! – констатував радикально налаштований дядько Станiслав.
- Але ж треба якось жити, – спробував сповзти до компромiсу з владою прагматичний дядько Петро.
- Нi, з цим треба щось робити, – пiдсумував рiшучий i не схильний до компромiсiв дядько Степан.
I дядьки, порадившись, послали наймолодшого, найрозумнiшого i наймобiльнiшого (бо ще не одруженого) дядька Романа до Нiмеччини. Вчитися на диверсанта.
Далась їм тая кружка...
Пили б собi з вiдра...