text_shablon

[http://dzyga.com.ua] ппппп ппп Ноотебоом Кеес. Поминальний день Ноотебоом Кеес. Поминальний день з нідерланд. пер. Я. Довгополий. – К.: Юніверс, 2002. – 270с. Дивно, але мертві не вмирають. Бо вмерти – це так, скрутитись у ніщо, як листок спаленого паперу, у попіл, у запах тлоти. А мертві не вмирають. Їх просто затягує на інший кінець мосту. Останнім видихом. По останньому нерву свідомости-тут. У не-свідомість-там. Дарма, що зголодніла земля не гребує їх тілами, залишаючи для цікавих нігті та волосся. Мовляв, вас можна розвітрити, розкласти, роз’їсти на ніщо і нігті. Але це все дурниці. Їх просто затягло на інший кінець мосту. Кеес Ноотебоом вміє їх чути. Надто загострений слух? Надто чутлива до потойбіччя Душа? Не знаю. Знаю лише, що він – нідерландський письменник, народився 1933 року в Гаазі. Сімнадцятирічним виїхав до Парижа. Журналіст. Автор романів “Філіп та інші”, “Ритуали”, “Рицар помер”, “Пісня видимого та істинного”, “Попіл”, “Наступна історія” та інших. 1998 рік – Кеес народжує “Поминальний день”. Кого хотів пом’янути Кеес? Своє минуле? Кажуть, мертві чекають цього дня, 1 листопада, цілий рік. Утомливо чекають, аби бути згаданими, чи, може, вкотре, похованими. Так їм легше, розбризкатись як ранкове марево тут, але врешті-решт зростись у чіткість там. Тому вони уперто чекають свого останнього поминального дня. “Поминальний день” Кееса Ноотебоома – захекане дихання живих (вони все ще вкохуються, божеволіють, мріють, народжують, утікають, святішають і паскудніють) і глухе, дивно-збентежене не-дихання мертвих. Це Артур Дане, оператор, пілігрим, минуле якого занадто чіпке, аби залишити в спокої майбутнє. Минуле - дружина з дитям, що загинули в автокатастрофі. Рульф’є і Томас. Майбутнє – Елік, дівчина із довгим шрамом на правій вилиці. Дивна. Бентежна. Волога, як туман. Вона зникає і з’являється. Вона шкребеться до його дверей, як кішка, жінка зі шрамом, що при світлі стає бурячковим, вона всотується в Артура, рвучко і несамовито, так що тіло його стає безвладним: “...це обличчя з заплющеними очима, це тіло, яке в екстазі все дужче вигиналося назад, забуло вже про нього, ним володіла жінка, яка щось бурмотіла й мурчала, голос її розчинявся у траурному хорі програвача, голос, ладний вибухнути, який, зрештою, таки вибухнув, і в ту мить, мов за чиїмось велінням, його наче ошпарило, але той окріп одразу вичах, бо вона рвучко подалася вперед, умостила голову біля нього на подушці...”. Вона несподівано з’являється, але так само несподівано зникає. Як галюцинація, каламуть мозку, поїзд, цілунок з останнього сну. Але в житті Артура існують ще й інші цілунки, терпкі і уперті. І ще цупкіші обійми. Обійми мертвих. “Його мерці досі не хотіли дати йому спокій...Інколи вони повертали одну мить і нараз видавалося, ніби до них можна доторкнутись, але мить, яка мала наступити за нею, трухлявіла, зникала, неспроможна проникнути через часовий мур...Мертві були хитрі вони завжди накидались на тебе, коли ти цього не сподівався”. Дихання. Не-дихання. Дихання. Не-дихання. Крізь діру до живих. А ті - крізь думку до мертвих. Вони живуть у тому ж повітрі. Живі і нібито мертві. Єдина перешкода – час. Він видовжує міст. Він вибілює мертвих до кольору ранкової мряки, до запаху води, до смаку спокою, до доторку тіні. Майбутнє сильніше. Воно тягне Артура, наркотично і навіжено за зниклою кішкою зі шрамом на обличчі. В Іспанію. Зустріч. “Коли ти їздив до Японії, я була вагітна”. Елік зробила аборт. “Я добре вивчила те фото (Рульф’є і Томаса – О.С.) в тебе у Берліні. Ніколи не змогла б народити тобі сурогатну дитину”. Знову минуле зі своїм мовчазним ґвалтом. Розгубленість. Втома. Дивота. “Не думати про це. Її не було. Її він більше не побачить”. А далі – два тижні коми. Несподівано. Якісь молодики побили Артура ледь не до смерті, аби відібрати камеру. “Небажання. Найперша думка. Світло, голос жінки, щось таке, що долинало здалеку. Знову зробити все темним. Але щось кличе, притягує. Не слухати, сховатися. Не треба світла, я не хочу. Тиша, ви чуєте мене? Шелест. Іспанські голоси. Не хочу нічого чути. Я скручуся. “Він нас чує” Артур повернувся до життя. Казали, якась жінка була з ним. “Вона сиділа на його ліжку, коли Даніель увійшов, і пішла, не сказавши ні слова”. А далі – повільне одужування. Опіка друзів, Ерни, Арно, Віктора. І дві дивні світлини, які Даніель повісив у кімнаті для Артура. Світлини з 1-го листопада, Поминального дня. Світлини прощання, відвертання, поминання, відлипання від світу мертвих: “Тьмяний краєвид, жінки з квітами, жінки біля могил. Здавалося, цей серпанок пронизує все, робить квіти блідішими... жінки не йшли, вони пливли або ширяли посеред гробівців, акацій, кипарисів, світу зі сну, який тягся аж до обрію, жінок було сотні, деякі стояли нахилившись, наче говорили до когось, вони поправляли квіти в горщиках, підтримували одна одну, ще мить – велике свято розпочнеться, вони танцюватимуть під нечутну музику, яка пасувала до цієї мли...” Свято життя, вологорукого, розпашілого, родючого, плодючого, уже далекого від мосту між живими і мертвими, . Асталавіста, минуле. Майбутнє таки сильніше. Воно животворне. Життєдайне. Воно – це Елік. Ольга Станчак © DZYGA 2001-2005