Егоїст

[http://dzyga.com.ua] ппппп ппп Гримич Марина. Егоїст Засоби безпеки: Краще жувати, ніж говорити Гримич Марина. Егоїст: Роман. – Львів: Кальварія, 2003. – 228с. Книга має право на божевілля. Свавільне, непокірне, епатажне і навіть пихате божевілля. Бо якби, наприклад, книга “Егоїст” Марини Гримич була не книгою, а пані чи паном М., її б уже давно пристрелили – в гіршому разі, в кращому – провели операцію так званого “чорного піару” ( простіше -“заплювали”). В Україні часом шкідливо багато говорити, краще жуй орбіт. А книга... ну що книга... – “всі імена вигадані” (це ж треба – “Вітренчиху” вигадати). Та й читати, мабуть, хто зна чи будуть (тобто так: хто зна, чи вони взагалі читають книги). Але менше з нею, з тою так званою політикою. Бо вона у книзі – лише як фон, як ситуація. Куди пікантнішою, ніж життя українського політичного андеґраунду, є особа головного героя (антигероя) – ЕГОЇСТА. Красивого-розумного-стильо'вого-сноба-аристократа-юриста-депутата-при фірмі-при грошах-при владі. Мачо, інакше і не назвеш. Мачо-егоїст. Зрештою, як любить говорити моя “ображена на життя” знайома: “Всі мужики - ..., ..., ... і егоїсти”. А всі ми, жінки, любимо думати, що саме ми перетворимо їх на НЕ-егоїстів. Всі ми хочемо бачити, як чоловіки біля нас, справжніх жінок, виправляються. Цікаво, чи написав би таку книгу чоловік? Книгу про Георгія Липинського, власника адвокатської фірми “Липинський і К”, адвоката в “білих” рукавичках, який їздить на дорогих машинах, носить дороге взуття і “без сентиментів” розриває стосунки з жінками. Але одного дня в його житті з’являється Єва. З яблуком. Трохи схожа на попелюшку, трохи – аристократку, ще трохи - на принцесу на горошині та Ксену - принцесу воєн. Колишня викладачка математики, тепер націонал-анархістка. Вона горда, хоч і бідна, розумна, стильна, вона вміє курити сигари і розмовляти іноземними мовами. Це не чоловік її бере, це вона бере чоловіка. Чомусь відразу ж згадую львівські вулиці, посірілих у виразі обличчя жінок і красивих “лялечок”, які, напевно, вміють тільки посміхатись (Як писав Хемінгвей, “зі стуленими вустами вона була така гарна дівчина”). Може, й справді нам потрібно побільше Єв, нехай вже націонал-анархісток, але Єв, справжніх, первинних. Не феміністок, які готові каструвати усіх чоловіків і вагітніти “з пробірки”. І не додатків до чоловіка, які потрібні для ведення домашнього господарства. Але повернемось до наших Адамів. Тобто Адама-Георгія, який так несподівано для свого егоїстичного нутра закохався у Єву. А далі – як співає “Scorpions” - “When you came into my life... ”. Любо-о-о-о-о-в! І все було б добре, якби не яблуко. Вона – націонал-анархістка, він – представник офіційної влади. Потім, правда, все налагоджується, Єва (як справжня жінка) обіцяє більше не бачитись зі своїми націонал-анархістами, Георгій – починає їм допомагати. А ви уявляєте, що таке - допомагати націонал-анархістам при нашій системі влади, тьху ти, обмовилась, при системі влади, “детально вигаданій Мариною Гримич”. У країні де свобода слова, руху, неруху – чітко визначені, вони коштують певну суму грошей, обіцянок, нервів і страхів. Це країна – “людей не на своєму місці”. “У цій країні журналісти роблять брудну роботу за копійки”. Робота парламенту - це не більше, ніж гра масок: “- Здоров! – привітався Георгій і рвонув до зали засідання своєї фракції. У дверях він зіштовхнувся з Ільчишином. Від того пахло новим французьким ароматом, якого Георгій ще не встиг придбати. - Що там? – спитав Липинський, указавши порухом голови на двері, за якими відбувалося засідання фракції. - Дерибан! – засміявся той у відповідь. - Георгій посміхнувся: любив він цього хлопця. Липинський зайшов у зал засідань і вдихнув запах дерибана. Сьогодні ділили комітети. Запах дерибана ні з чим не можна сплутати: запах кількох десятків зіпрілих тіл, що виривався з парника їхніх темних костюмів: одні депутати пітніли, намагаючись увірвати найласіший шмат, інші пітніли від усвідомлення того, що в цій дельожці їм нічого не дістанеться”. Це країна, в якій професіоналів не цінують. Це країна, в якій краще жувати орбіт. Це країна егоїстів-індивідуалістів-“патрійотів”-олігархів, які доводять її до руїни. Я дуже хочу, щоб через 20-30 років, якщо наступне покоління читатиме цю книгу, воно її не зрозуміло. Щоб воно побачило в цій книзі лише звичайного егоїста, чи, може, часом – боягуза (бо хто зна, чим керується чоловік, коли втікає з дому на цілий день (нібито залагоджувати свої справи), дізнавшись, що жінка (Єва) вагітна). Побачило в цій книзі звичайну любовну пригоду, про Адама і Єву у віртуальній країні, де краще було жувати орбіт. Ольга Станчак © DZYGA 2001-2005