«У мене — бачиш? — ніс перебитий, так я через це розрізняю не всі запахи, тільки дуже сильні. Ну, по­перше, це гавно». Так починалася одна з наших балачок про зелений чай з жасміном. Хоча ми з Уляном могли говорити і про щось інше, — гавно однак би випливло у статусі довершеної метафори, сутнісної, бездоганної, здатної охопити не тільки наш побут, але й культурницькі процеси. Коли ми познайомилися (здається, це був 1993 рік), теж про гавно різне патякали, про панк, який для мене тоді був дуже актуальний, а для Олеся — відрижкою рок­н­рольної юності, яка мотиляла ним по пітерських квартирах, по тусовках, де утверджувалися Цой, Б. Г., Кінчев та інші пафосні люди «червоної хвилі». До Києва Улян (який перед тим був Штурманом) приперся теж по­панківськи: ні знайомих, ні грошей, — тільки рукопис роману, яким він збирався порвати місцевий літістеблішмент. Що він міг почути від Коротича у «Вітчизні»? Ну, те й почув. За плечима — дофіга різного досвіду (морєходка, шматок медичної освіти, Афган), попереду — Сталінка та її персонажі, які згодом виродилися в один з найскандальніших романів сучукрліту 90‑х років, ба навіть у премію імені Тараса Шевченка. Втім, в Уляна все неправильно, і навіть премія у нього неправильна — з малозрозумілим статусом «мала». Перша і остання в історії «шевченківки». Раритет. Ніби спеціально для нього і створена.

ШО Якщо вже почали говорити про телевізор (перед тим, як включити диктофон, ми говоримо про ТБ). Ти останнім часом багато програм дивишся?

— Та я тільки те й роблю. А ще гру знайшов на мобільному — Snake­2 — ганяю цю змію. Ну, і ще на комп’ютері іноді щось попишу.

ЗМІїна отрута

ШО Що ж ти дивишся? Серіали?

— Все підряд. До серіалів у мене охота відпала. Немає людських серіалів, чи це у нас грошей немає, бо нікудишні якісь роблять. Один такий суперхіт по Дарії Донцовій іде, Лампа якась там, Євлампія Романова. Потім ще дурочку якусь подібну крутять. В принципі, під західний детектив заточені, тільки що російська дійсність. Але так собі, дивишся. Найбільше мені програма Сванідзе подобається, більш‑менш об’єктивна, історичні хроніки. Принаймні наштовхує людей, щоб вони зрозуміли, звідки вийшли. Шукайте свої помилки там, а не десь­інде, заглядаючи кудись: тому глобалізація не подобається, тому ще щось, або у президента зуб не так виріс, чи жінка не така, — в собі колупайтесь, все воно від того. За двадцять років моєї праці в літературі я теж переконався, що вся ця імперська влада упала — скільки б зараз не розказували, як тоді добре жилося, — упала недарма, бо сама собі підточила ноги, і була така сама «імперія зла», як і СРСР. Всі нормальні люди про це ніби знають, тільки забувають занадто часто.

Зараз все огульно: або лаємо Америку, або її дуже любимо. А свого — ніхуя і нема, вибачте на слові.

Зводжу кінці — й усе втикається в історичні ці… аннали. Воно далеко одне від одного не росте. Якщо ми будемо ухилятися, то будем топтатись на місці. Ну що? Телебачення у нас ніяке. Почали впихати все, що можна. Вийшов такий вінігрєт, що ужас смотрєть. Телевізор спрацьовує як наркотик чи алкоголь, допінг для всіх — від інтелігентів до пенсіонерів. Заміняє кефір.

ШО Про що тобі ще хочеться писати, якщо взагалі хочеться?

— Почав писати трилер. Воно нічого, блядь, ніби складно виходе, але думаєш: оце блін, оце піди, почекай, в те видавництво, в друге, які ще не повиздихали, потім його будуть півроку марудити, потім знову щось вилізе. Це раніше писали такими глибами, для вічності. Як Толстой. А тепер література — це щось більш нагальне. Зараз світ дуже комунікативний, ЗМІ дуже розвинені — хоч в паскудному плані, але розвинені. Поки ти написав книжку — медіа це діло вже розтрублять так, що інтерес втрачається.

ШО Ну от, ти кажеш, що збираєшся писати трилер…

— Як це збираюся — я пишу його! Майже, блядь, 80 сторінок 12 кеглем, це вже книжечка єсть, бля.

ШО Сам жанр трилера передбачає, що це тіпа книжка…

— … нада на телевізор, в кіно його…

ШО… яка должна харашо продаваться…

— … ето да…

ШО… і ми підходимо до питання можливостей письменника продавати себе…

— … це як Курков — стать і свої книжки продавати?…

ШО… тобто свій продукт. Що перспективніше сьогодні: вкалувать над книжками і намагатися себе продавати саме як письменника чи простішепіти в кіно і там пхати свої тексти як сценарії?

— По­перше, мої тексти на сценарії вже скоро шість років будуть реалізовуватися. Це єдина та «Сталінка», яка всім нравицця, але ніхто її не поставить. Вже крали той сценарій, як могли, і в Росії теж. В кіно така ж патова ситуація, як і в літературі. В літературі найкраще, як Жадан, Андрухович чи Забужко, вигризти грант і на нього їздити, роздувати губи, що ти — крутий писатель. А література ж передбачає серйозність, на якій базується і кіно, і телебачення, і все інше. Це слон, на якому стоїть уся ця, блядь, масова шоу­культура.

ШО Поплювавши через ліве плече, цього року ти збираєшся трудитися на сценарній ниві?

— Я вже сам хочу кіно знімать, бо більш ледачої публіки, ніж наші режисери, я не бачив. Вічна тусня, пиття кави, хизування мобілками, хто і що сказав.

Нездоровий ажіотаж дітвори

ШО На твій погляд, кількість резонансних книжок в Україні збільшується в останні роки?

— Ти розумієш, зараз серед дітвори нездоровий ажіотаж я наблюдаю щодо Карпи і Жадана. Ну, ще Жадан — це куди ні йшло, там усе­таки
чоловік написав одну поетичну книжку непогану. А це таке — одкусила у Буковського щось, в Ульяненка, ще в кого­небудь, така проза типу «я буддист». Ну, може ще доживемо до того часу, коли Жадан буде писати, що косяки курити — ето плохо. Тоді буде видавати брошурки, як, бля, боротися зі злом. Поки що це просто розтиражований автор. Зараз епоха необов’язковості до всього: до слова, до поняття культури. От кожен доказує, що він культурний чєловєк. А цілі пласти залишаються непомічені. Наприклад, панк­література — це такий пласт маргінальний, але без нього не рухається міська культура. Та ж хіпі­культура.

ШО Ну, так зараз усі ці — колись молодіжні — субкультури змішалися, прийшли інші.

— …да, але є ж, бля, якісь кірпічини, на яких все базується. У нас це таке — все закінчується клубом, свєт галогенний, блядь, кислоти наковтався, амфітамінів чи екстазі, потанцював, постояв на рогах, а потім усім розказуєш…

ШО Ти, до речі, заходив в такі клуби маладьожні?

— Та колись я попав, це мене затягли, і то якісь масковскіє знакомиє. Я подивився і сказав: ето страшно. Ми були відірвані, але ж це конкретне втикання, шкідливіше за усілякі наркотики. Отакі подібні клуби, де спершу рейв був у моді, потім ще якась хуйня, — це такий, блядь…

ШО Тобі не здається, що це гоніво на маладьож сприйматиметься тільки як…

— … ретроградство, да. Розумієш, я ще не такий старий, і у мене серед молодих дуже багато знайомих режисерів і письменників, власне, це нормальні люди, які можуть і випить, і погулять. А коли чоловік тупо починає в одне щось втикати і нічим іншим не цікавитись… І це ж не те, що підлітки, років по 16, а це й дядьки років по 25–30. Втикають, блядь. Від чогось там відтягуються. Можна брати виховання — це ми знову вертаємося до Ніколашки­кровавого та Іосіфа Сталіна, у мене вони під одним знаком ідуть і там остануться, і ще Владімір Ілліч картавий Лєнін.

Інтерв’ю Михайла Бриниха.
Фото: Ігор Островський