|
ОТ РЕДАКТОРА |
|
Конфликт “Львовской газеты” и львовской налоговой тянется с 6 июня — начала плановой проверки издания. После ряда заявлений главы ГНА во Львовской области Сергея Медведчука “Львовская газета” подала иск в Галицкий местный суд г.Львова к Сергею Медведчуку и к самой налоговой администрации. В общем, история вполне типичная. И вполне малоинтересная. Во всем, кроме одного. Конфликт газеты и государства сопровождается уже привычным “заговором молчания”. Об этом молчании и о нас с вами — молчащих — статья политолога Константина Бондаренко. Читайте. Всегда интересно взглянуть на себя со стороны. |
Чому в Українi раз у раз порушують проблему свободи слова? Чому “свобода слова” в українськiй дiйсностi є оксюмороном? Чому журналiсти не можуть втiлити основне завдання соцiал-демократiї (в тому числi й об’єднаної) — визволення працi з-пiд гнiту капiталу?
Безкiнечнi “чому” приводять до думки про те, що свободи немає всерединi нас. Немає потреби у свободi. Немає свободи як усвiдомленої необхiдностi. Немає слiпого страху Загалу перед Словом (яке — за Євангелiєм — є Богом) i немає належної поваги до Людей Слова. Немає розумiння журналiстiв як служителiв Культу Слова. I в першу чергу такими новiтнiми “жерцями” не чуються самi журналiсти.
Найлегше звести все до морально-етичних норм, поставивши кiлька риторичних питань i завiвши читачiв у хащi словесної казуїстики. Та спробую помiркувати i про бiльш приземленi речi.
Коли кiлька рокiв тому свою акцiю на захист свободи слова проводили журналiсти львiвського “Експресу”, в них знайшовся надiйний i ефективний союзник у особi Олександра Зiнченка. Людина з провладного табору захищала газету фактично вiд сваволi влади. Тепер ситуацiя змiнилася.
Вiдбулася поляризацiя суспiльства, i якщо “Львiвська газета” вiдбиває на своїх сторiнках погляди опозицiї, то й на захист видання виступають переважно опозицiонери. Менi особисто дуже хотiлося б почути чи прочитати бодай кiлька гарних, теплих слiв на адресу газети з боку депутатiв вiд Львiвщини, скажiмо, членiв СДПУ(о).
Не йдеться про те, щоб вони, припустимо, засудили Медведчука-юнiора, але висловити своє ставлення до свободи слова, пiдтримати журналiстiв морально, сказати щось на зразок: “Крапку має поставити суд, але ви тримайтеся”, — це було б i полiткоректно, i по-людськи.
Я так само хотiв би почути позицiю представникiв полiтичних партiй пропрезидентського табору. Поважатиму будь-яку позицiю. Нехай завтра представник Партiї регiонiв чи “Трудової України”, НДП чи аграрiїв виступить i скаже: “Так їм i треба! “Львiвська газета” — це зграя козлiв i графоманiв, злiсних неплатникiв податкiв i просто м...кiв”, — я поважатиму його за наявнiсть позицiї та за смiливiсть, наполегливiсть, з якою той чи iнший полiтик вiдстоює власну точку зору.
А поки що я не бачу позицiї. Наче й немає проблеми, немає такої газети i її конфлiкту з ДПА. Начебто це не подiя. А скiльки партiй у своїх передвиборчих платформах обiцяли стояти на сторожi свободи слова?
|
От редакции БИЗНЕСа |
|
Мы продолжаем предоставлять страницы газеты для наиболее интересных, на наш взгляд, суждений, оценок и мнений. Рубрика “Трибуна” позволяет высказаться любому человеку — независимо от звания, профессии и должности. Эти материалы мы размещаем в том виде, в котором получаем, — без правок. Единственное право, которое редакция оставляет за собой, — это выбор наиболее смелых и интересных суждений.
Мнение для публикации можно направлять по адресу: 02156 Киев-156, ул.Киото, 25. E-mail: karp@business.ua. На материале просьба делать пометку “Рубрика “Трибуна”. |
Чесне слово, менi в цiй ситуацiї бiльше симпатичний Сергiй Медведчук, який вiдстоює те, у чому переконаний, — нехай навiть його вiзiя кардинально розходиться з моєю. Огиду викликають “страуси”, якi живуть за принципом “моя хата скраю”.
Менi хотiлося б побачити позицiю офiцiйної влади, яка, вважаю, у кожному випадку конфлiктiв мiж податкiвцями i пресою повинна брати справу пiд свiй контроль. Скiльки слiдчих комiсiй i якого рiвня створено для з’ясування ситуацiї? Що зроблено для того, аби об’єктивно поiнформувати про перебiг справи Президента i Кабiнет Мiнiстрiв?
Хотiв би також дiзнатися, як вiдреагували на ситуацiю довкола “Львiвської газети” представники “львiвської дiаспори” в Києвi? Де їх гнiвний голос протесту? Де конкретнi дiї? Не буду називати прiзвищ, але скажу, що мої персональнi звернення до кiлькох львiв’ян (“Нумо допоможемо!”) закiнчилися нiчим. Вiзавi кивали головами i квапилися перейти до iншої теми.
Не скидаю вини i з себе — бо не змiг переконати окремих полiтикiв доволi високого рiвня висловитися на захист газети, i тепер можу лише майже по-старечому бурмотiти i звинувачувати iнших.
До речi, пiд час розмов iз цими полiтиками я оперував таким аргументом: 3 грудня 2002 року пiд час парламентських слухань iз питань свободи слова вiце-прем’єр уряду Дмитро Табачник виступив iз iнiцiативою мораторiю термiном на рiк щодо перевiрок засобiв масової iнформацiї з боку фiскальних органiв.
Чи хтось скасовував цю iнiцiативу? Чи є механiзм контролю за дотриманням виконання iнiцiативи уряду? Чи податкiвцi вправi порушувати те, що запропонував уряд? А чи, може, Дмитро Володимирович висловив цю iнiцiативу просто так, “ради красного слiвця”? Хтось має вiдповiсти — або вiце-прем’єр за свої слова, або керманич львiвських податкiвцiв за свої дiї.
На мiй аргумент я так i не почув контраргументiв. Суцiльна мовчанка...
Свобода слова — це не лише право вiльно друкувати свої думки у пресi чи право нецензурно лаятися на адресу Президента i влади. Свобода слова — це i право, ба навiть обов’язок, мати власну позицiю. I не лише стосовно конфлiкту газети i податкiвцiв. Конфлiкт — це лише мить, епiзод.
...український пiпл “хаває” все, мовчки i спокiйно продовжує їсти свої галушки навiть тодi, коли його б’ють у морду чи коли плюють у миску. Так само мовчки вiн спостерiгає за тим, як його тягнуть до ЄЕПу. Так само мовчки реагує на спроби протягти полiтреформу. Мовчить, бо благоденствує...
Йдеться про власну життєву позицiю. “Тварь ли я дрожащая, или право имею”, — здається, так у Достоєвського? Коли суспiльство бавиться в мовчанку, а на його очах чинять сваволю — то це i є найяскравiшим прикладом вiдсутностi свободи слова в нашому суспiльствi.
I годi шукати цензора. Не хочу бути банальним, але “убиймо цензора в собi”. Просто продемонструйте позицiю, аби потiм решту життя з повагою ставитися до самих себе. Це дуже просто — переступити через власний страх i сказати: “Я — за” або “Я — проти”.
Якщо хочемо стати Українцями (з великої лiтери), то мусимо перестати бути українцями (з малої). Тобто мусимо позбутися низки якостей — страху, заздрощiв, безвiдповiдальностi, гiпертрофованого егоїзму, позерства, жадiбностi. Маємо навчитися дивитися прямо в очi однi одному i забути, що нашi хати — всi, як одна, — стоять скраю. I маємо усвiдомити, що жити в державi з назвою “Україна” — замало для того, аби бути Українцями. Ще треба навчитися мати позицiю i вiдстоювати її, незалежно вiд полiтичного табору, до якого належиш, кольору мештiв чи конфесiї.
Ситуацiя довкола “Львiвської газети” — це лише iндикатор, який свiдчить: український пiпл “хаває” все, мовчки i спокiйно продовжує їсти свої галушки навiть тодi, коли його б’ють у морду чи коли плюють у миску. Так само мовчки вiн спостерiгає за тим, як його тягнуть до ЄЕПу. Так само мовчки реагує на спроби протягти полiтреформу. Мовчить, бо благоденствує...
А ви кажете — свобода слова. Не розкидайте бiсер!.. |