Двоє зі скриньки 13 червня 2006

16 червня — прокатний старт фільму Олександра Шапіро «Хепі піпл». 16 вересня — виходить картина Алана Бадоєва «Оранж лав». А між ними — літо. Два режисери — дві різні повісті. Перший фільм пройде по українських екранах … десятьма копіями. Другу картину, кажуть, у Росії вже хочуть пустити на добрій сотні екранів, тому що «оранж» може полоскотати суспільство — і каси, і душі. Перший режисер після сумбурно-похмурих кінопоходеньок усередину себе і в підворіття Києва тепер, здається, вирішив розповісти більш виразну історію — про «двох товаришів», про «двох мажорних друзів», які з нічого робити ставлять перед собою «соцзобов’язання» одне безумніше за інше, і з цієї «дурки-гри» їм не завжди легко повернутися в реальність. Другий режисер (після активної візуалізації вітчизняної і, місцями, закордонної масової пісні у виконанні… співаків з голосами і без — себто активного кліпмейкерства на базисі й надбудові «мистецтва» С.Ротару, М.Поплавського, Н.Могилевської та багатьох інших) повідає повість, від якої знову немає сумнішої на світі: він кохає її, вона кохає його ж, а між ними — СНІД і помаранчеві симптоми листопада й ніби революції, яка тільки в асоціативній назві стрічки.

У зв’язку з майбутніми прем’єрами приємно, що словосполучення «вітчизняний кінематограф» у переломленні на прокат уже не сприймається лякаюче-інтригуюче. (Недавній анекдот про український кінематограф: «Хворий ішов на одужання… Але так і не дійшов».) Помалу практика прокату вітчизняних картин стає нормою. І очевидно, що цю «норму» встановлюють не режисери-скиглії (котрі вічно просять грошей і перманентно незадоволені Мінкультом, директором студії, кремлівськими курантами, політикою партії), а режисери категорії madeself — ті, хто робить себе сам.

Фільм Олександра Шапіро «Хепі піпл» виходить у прокат не в найкращий «касовий» час — у самий розбіг сезону відпусток. Однак режисеру не до каси. Він повним ходом за російські гроші знімає на різних київських об’єктах новий фільм про секс, брехню і відео поки що під двоваріантною робочою назвою — «Примітивний погляд на речі» (або рос. «Бесспорно») за участю Ольги Сумської, Олексія Горбунова, Віталія Линецького.

Шапіро як голуб миру. Кінематографічного. Маститий російський критик А. Плахов нещодавно наспівав режисерові стільки м’ятних дифірамбів (у зв’язку з космополітичністю і відірваністю від українського «селянського фольклору» попереднього його фільму «Путівник»), що траєкторія польоту цього птаха — уже предмет для вивчення кіноорнітологів.

Учіться, діти… Учіться, як треба літати. Як можна вигадати себе: персональна біографія — теж «стежка» у художній тканині, приклад — «Путівник». Учіться тактики філософського манкірування: ви думали, що я такий, із «наркоманським» підтекстом, а я інший, як білий «парус одинокий» в океані гроз, у насунутій растаманській шапці (отож, і не сперечайтеся). Ще учіться торувати і полірувати дорогу на міжнародні фестивалі: не приймуть відразу, то хоча б звикнуть до думки.

О.Шапіро в очах певної частини кіноспільноти — персона майже міфічна. Вже напевно не такий як усі. Відсторонений, внутрішньо зосереджений, котрий запоєм читає книжки про систему знаків і символів у структурі роману Марселя Пруста «На Сванову сторону». Він і є наша місцева «мрія» мати в рідних осиках якусь «аналогію» чи то Джармуша, чи то Каурісмякі. Такого кіногуру, якому багато чого «по барабану» — окрім мистецтва. Що в нього діється під лисиною — навіть у момент діалогу сказати неможливо. Довге запитання — коротка відповідь. Борсайся потім у цих дискурсах. Його ж спірна «Цикута» спочатку прославила Мінкульт, який фільм заборонив, а потім режисера, котрий цей фільм розкрутив. Далі — «Путівник»: своє, в’язке слово у мистецтві, демонстрація на Берлінале, стриманий критпозитив про картину, яка розкриває топографію вивороту матері міст руських. Ще раніше було багато шелесту з так і не здійсненим його проектом «Матч смерті» — про знаменитий двобій німецьких і українських футболістів; як написали на одному із сайтів, «продюсер фільму згодом збожеволів». Чи не містика? І вже точно є якась «фішка» у тому, що плівка із записом інтерв’ю Шапіро раптом нахабно розмагнічується, залишаючи тільки «файли» асоціацій. Файл перший: «Підземелля мистецтва». На вулиці Артема в нього є підвал. Ніби офіс. Благенькі двері. Не дуже рівні стіни. Скрізь фотографії — проби до нового фільму «Бесспорно». обличчя Сумської, Горбунова і не дуже відомих артистів.

«Що за історія, творець?» — «Сюжет із легкими елементами-натяками порно, тому що юний герой іде в цю індустрію з головою». — «І це звідси „БессПорно“?» — «Усе — тільки Відтіля» (перст показує на стелю). — «Мені важко уявити, як у цьому „Бесс…“ зніматимуться лауреати Шевченківських премій, наприклад Роксолана — Сумська». — «А навіщо їм саме це?.. Я навіть цілу місцеву швейну фабрику орендував для зйомок однієї сцени, і 70 швачок-мотористок, які пройшли кастинг, із задоволенням брали в цьому участь… Знаєш, скільки в мене коштує знімальний день?» — «Та мені начебто не треба в „БессПорно“. А звідки сюжет?» — «Сценарист Єгор Голованник». — «Вас не стримують передчуття табу, адже все-таки слизька тема, а Мінкульт-заборонник навіть Тарантіно, продюсера „Хостела“, тут якось не поважає». — «У нас усе буде пристойно, у межах.»

«Примітивний погляд на речі» Шапіро знімає без перепочинку. День за днем — майже без зупинок. Тему запропонувала Росія, він за неї ухопився. Але поставив умову: зніматиму лише в Києві, в улюбленому місті, яке не засне спокійно, поки Шапіро не перезнімає в ньому всі темні завулки і гламурні вітрини. Оператором призначено 26-річного Бориса Литовченка, людину, яка доти взагалі знімала не велике кіно, а тільки рекламу (Шапіро: «Але ж він талановитий!»). Зовнішня канва сюжету (усередину не заглиблююсь) — кривава навколоментівська драма. Жив юнак Макс (актор Антон Комяхов), у нього був тато майор (Олексій Горбунов). Хлопець втягнувся за допомогою мобілки у зйомки сумнівних «поз» — і пішло-почалося-завертілось, ціла «індустрія»: спочатку школу знімав «за заявками трудящих», потім цілу (голу) швейну фабрику; далі (ближче до фіналу) бойня в палаці «Україна» (народний артист і директор палацу М.Мозговий не перешкоджав знімальному процесу); у фіналі гори трупів, як у «Макбеті» Шекспіра (здається, нічого не наплутав?). Бюджет — півмільйона (доларів). Уже тепер є замовлення на фестивалі. Файл другий: «Щастя — це коли тебе…» Переходимо до наступної проблеми порядку денного.

— Ви задоволені берлінським прийомом свого фільму «Хепі піпл», який на фестивалі ніяк не відзначений, але незабаром виходить в український прокат?

— Я задоволений тим, що фільм там був. І там знають режисера Шапіро. Важливішою за всі рецензії для мене виявилася ситуація в готельному номері, коли я жив у Берліні. Після показу «Хепі піпл» знаходжу засунуту в двері записку німецькою мовою: «Спасибі за фільм. Ми просто втяглися в нього, це кайф! Це найкращий фільм фестивалю!» Це дорожче від «Золотого ведмедя».

— Може, хтось приколовся?

— Та хто? Це були реальні люди!

— На яких умовах із вами обговорюються відсотки від прокатних зборів картин?

— А я не заглиблююсь у ці подробиці. Знаю, що вони обговорюються. Усе гаразд. Але деталі мені малоцікаві. Я не акцентую на цьому увагу.

— Два ваші попередні фільми принесли хоч якийсь прибуток? У вигляді продажу DVD, наприклад?

— Я тільки знаю, що ніхто не залишився в програші.

— Чому настільки обмежений прокат в Україні вашої нової картини?

— А що, в Україні сьогодні є «широкий прокат»?

— Історія в «Хепі піпл», начебто б уже не раз кимось розказана: друзі вигадують собі забави, а потім заграються…

— Це справді історія друзів. Один бізнесмен на ймення Герман, другий пофігіст — його звуть Саша Бамбізо. Першого грає мій друг Костянтин Забайкальський, другого — Віталій Линецький. Їхні герої настільки успішні в житті, що їм стає нудно жити. І от якось одного чудового вечора вони вирішують штучно стимулювати свій життєвий тонус, бо ніщо вже не заводить — ні клуби, ні казино, ні ресторани, ні секс, ні відео. Вони вирішують ставити один перед одним завдання — і виконувати їх, хоч би що трапилося. Починається атракціон. Уяви: один другому каже: ти повинен в одну мить позбутися свого бізнесу! А позбутися не так просто, оскільки механізм вибудуваний чітко. Але гра є гра…

— Якась «Гра» із натяками на Майкла Дугласа?

— Нічого подібного — навіть близько.

— Тоді асоціації з іншим фільмом — «Справа смаку»?

— Я навіть не бачив такої картини.

— Виходить, що в цій «грі» один із них Фауст, а другий Мефістофель? Чи вони по черзі грають ці ролі? «Кто был охотник, кто добыча — все дьявольски наоборот»?

— Краще подивитися. Щоб не сприймати однозначно фінал.

— Тож які вони, по-твоєму, ці щасливі люди? І що таке щастя — це «коли тебе розуміють», як твердять у фільмі Ростоцького «Доживемо до понеділка»?

— Коли розуміють — непогано.

— Линецький грає Бамбіно чи Бамбізо… Він дуже хороший актор, але як ви гадаєте, є у нього «запас перспективи», тих властивостей мінливості і відновлення, які були притаманні, скажімо, Олегу Борисову?

— Віталій — чудовий актор. І в нього є теперішнє і майбутнє буде. Тим більше що він нині дуже закоханий.

— А Бондарчук Федір Сергійович яким побитом до вас потрапив?

— Бондарчук сказав, що я герой, оскільки зробив за 500 тисяч доларів цей фільм. Ще йому подобається моє захоплення філософією. Він прочитав сценарій, приїхав до Києва, хоча доти ми не були знайомі. Потім запитав: «Як мені грати?» Кажу: «Будь таким, який ти є». Він і був таким як є. Причому знімався у своєму костюмі.

— Фінал, напевно, з ухилом у мораліте: не ходіть, діти, в Африку гуляти, бо заграєтеся, як герої «Ідіотів» фон Трієра, і повернутися в реальність виявиться непросто?

— Я б не вписував цю історію в соціальний формат, хотілося б прорватися за рамки зручного світу, який звикли сприймати кіноглядачі.

— А втім, щось у цьому новому кіно змінилося, і напевно, у зв’язку з вами? Розумію так, що немає вже старих «наркотичних» підтекстів і уяви «режисера-наркомана». А хто тепер є?

— Того усього немає. Воно взяло — і закінчилося. Тепер я ігнорую або просто не помічаю те життя, яке було мені цікаве навіть кількома роками раніше — «Опіум», «Зеленка», «Чайковський», те, се. Тепер у мене є бажання повернутися додому, побачити й обійняти кохану жінку… Її звуть Міла. Міла Небесна — вона знімається у моїй новій картині. Нам є про що говорити, нам цікаво удвох.

— Щось у цьому є терапевтичне: ніби хочете вилікувати когось… Чи себе? Доктор Шапіро і його Міла.

— Я, наприклад, не знаю, що може бути далі — після «Бесспорно». Не знайду грошей на «Матч смерті» — поїду на один острівець, я його вже наглянув, зніму будиночок і відкрию ресторанчик української кухні…

— А як же мистецтво — хоча б «у собі»?

— Мені є що читати. Я багато читаю. Інтереси хвилеподібні. Якийсь час захоплювала єврейська тема. Недавно купив на Петрівці надзвичайну книжку про художню систему роману Марселя Пруста — це чудово.

— У зв’язку з «Хепі піпл» і «Бесспорно», де засвічено багато медійних облич, чи немає сповзання у бік «опопсіння» ваших тем і сюжетів, у бік «огламурювання» історій, чого вдалося уникнути, наприклад, у тому самому «Путівнику»?

— Я просто знімаю кіно.

— Найважливіше з мистецтв?

— У Леніна в оригіналі фраза, здається, звучить інакше: найважливішими з мистецтв для нас є кіно і цирк.

— Цирку нам вистачає в житті.

Олег Вергеліс

Молодий режисер Алан Бадоєв представляв Україну на недавньому Каннському міжнародному кінофестивалі картиною «Оранж лав» — щоправда, тільки в рамках трьох неосновних показів. Стрічку вже купили для прокату Китай, Корея та Японія. А Бадоєв має намір знімати нове кіно — «Реаліті» із бюджетом близько 10 млн. дол.

— Як відреагували Канни на вашу картину? Тільки без перебільшень, якщо можна. Адже було всього три покази — і то, як кажуть, не найпрестижніших.

—