Коментарі від Анатолія Ткачука

ГоловнаПро себеПро проектАрхівКонтактиЗаконопроектиБібліотекаСтарі люди кажутьКорисні посиланняФотоальбомГоловна2007-06-08Чи потрібна Україні Верховна Рада? Відразу хочу заспокоїти прихильників парламентаризму, що я ніколи не виступав і не буду виступати проти парламенту, як вкрай важливого інструменту народної демократії. Питання тут в іншому, Верховна Рада України, від 1990 року так і не змогла позбавитись рудименту радянської влади, так і не стала парламентом. Можливо надзвичайну роль у цьому зіграла сама назва – Верховна Рада. Всім відомо, що за радянських часів вищий орган державної влади називався Верховною Радою Української РСР. Це було формально виправдано і закономірно, адже в ті часи, на противагу буржуазній теорії розподілу влади на законодавчу, виконавчу та судову в Радянському Союзі діяв інший принцип - принцип повновладдя рад. Від ленінського гасла "Вся влада Радам!", не зважаючи за фактичне керівництво усіма сферами державного життя здійснювала КПСС, формально, за Конституцією СРСР та УРСР саме ради були органами державної влади на своїй території: села, міста, району області, держави. Існувала чітка ієрархія рад. Рада вищого рівня адміністративно- територіального устрою була "керівною" для ради нижчого рівня. Такий собі демократичний централізм в дії. Рішення рад нижчого рівня могли скасовуватись радами вищого рівня, а Верховна Рада УРСР, як сказав колись Плющ Іван Степанович «може все». Правда за часів СРСР основні повноваження вищого органу державної влади належали навіть не Верховній Раді, а її Президії. Голову Верховної Ради України практично не знав ніхто, зате Голову Президії Верховної Ради України знали всі. Президія Верховної Ради УРСР ухвалювала укази, що мали силу закону, призначала та звільняла з посад керівників державної влади національного рівня, здійснювала помилування. Фактично Президія Верховної Ради УРСР здійснювала повноваження не тільки законодавчого органу через прийняття указів, що мали силу закону, а й глави держави, через виконання повноважень, притаманних виключно главі держави. В останні роки гобачовської перебудови, в Радянському Союзі ухвалили союзний закон „О местном самоуправлении”, який спробував внести деякі зміни в систему влади в територіях – областях, районах та населених пунктах. Адже до цього закону, про це зараз взагалі мало хто пам’ятає, навіть такої посади, як голова місцевої ради не було. Був голова виконкому – він відповідав за все господарство в місті, районі області, проте першим керівником відповідно міста, району чи області були відповідні перші секретарі міськ-рай-обкомів КПРС. Верховна Рада Української РСР 1990 року вперше обрана на демократичній основі почала процес демонтажу радянської влади і відповідно до Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року запровадила розподіл державної влади на три складові – законодавчу, виконавчу та судову. В 1991 році, як логічне продовження процесу „десоветизації” було введено посаду Президента України, відповідні зміни були внесені до Конституції Української РСР, яка після проголошення Незалежності стала Конституцією України. Було зрозуміло, що не зважаючи на величезну кількість основоположних змін до Конституції УРСР 1978 року, сама Конституція не стала документом демократичної держави у якій діє принцип верховенства права та розподілу властей. Відтак, починаючи з 1991 року Верховна Рада України першого скликання пробувала ухвалити нову Конституцію України. Різноманітних редакцій було не мало. Практично всі вони, за виключенням проекту компартії, мали назву парламенту відмінну від нинішньої. Найпоширенішими назвами парламенту, що пропонувались в проектах Конституції були: Народна Рада, Національна Рада, Національні Збори, Державна Рада. У мене зберігаються записи про голосування за різні варіанти назви парламенту. Тодішня комуністична більшість парламенту вперто намагалась провалити будь-яку назву парламенту, відмінну від Верховної Ради. Мені тоді була не зрозуміла така принциповість. Погодились на все: приватну власність, Президента, українську мову, нейтральність та позаблоковість, лише назва парламенту не здавалась. Уже в 1996 році, коли під страхом розпуску Верховної Ради України, О.О. Мороз таки погодився на ухвалення нової Конституції України і фактично провів її проект через голосування, назва парламенту незалежної України так і залишилась недоторканною – Верховна Рада України. На тому етапі з цим компромісом погодились усі народні депутати, погодився Президент України, погодились усі політичні сили, як парламентські так і позапарламентські. Здавалось назва не головне, головне зміст, головне баланс повноважень. Але за назвою потягнулись і інші хвости. Частина повноважень Голови Верховної Ради України вийшли далеко за зміст повноважень організатора роботи парламенту та керівника його засідань. Його посада за рівнем забезпечення не поступається посаді Президента та Прем’єра. На відміну від тотальної більшості демократичних держав, де прізвище спікера не відоме більшості населення, в Україні Голова Верховної Ради України чи не визначальний гравець на політичній сцені. Мало того він їздить за кордон не просто як спікер. Він зустрічається з керівниками держав, іноземними бізнесменами, дає певні обіцянки фактично від імені держави. В останній період Голова Верховної Ради України став головним супротивником розв’язання політичної кризи в державі через дострокові парламентські вибори. Все це стало можливим через уособлення вищого законодавчого органу України не як парламенту, а власне як Верховної Ради – вищого органу державної влади радянської моделі. Не випадково, у змінах, внесених до Конституції України законом 2222 від 08.12.04 року Верховна Рада України суттєво посилилась за рахунок повноважень Президента України, а посада Голови Верховної Ради стала ще більш впливовою, а повноваження ще більш не властивими для спікера парламенту (фактично частина повноважень Голови Верховної Ради України належить до компетенції Глави держави). Як кажуть апетит приходить під час їжі. І уже в час політичної кризи, 16 травня 2007 року О. Мороз озвучує чергові зміни до Конституції України, як другий етап політреформи, зразка 2004 року. Насправді, якщо уявити впровадження цих змін в реальне життя, ми дійсно отримаємо Верховну Раду України, як вищий орган державної влади на чолі з її головою – найбільш впливовою і найменш відповідальною посадовою особою в державі. Враховуючи той факт, що Голова Верховної Ради України в умовах тотальної партизації рад є людиною партійною ми отримаємо майже класичний варіант „радянської влади часів СССР” з однією відмінністю: поєднання посад партійного лідера та вищої посадової особи в державі буде гарантовано Конституцією! Отже сьогодні ми маємо ситуацію, коли залишення за парламентом назви, притаманної „радянській владі" призводить до реставрації „радянської влади” у її ще більш потворних формах, ніж це було за монополії КПСС. Відтак тепер, коли питання нової Конституції України знову стає номером першим порядку денного сучасної політики уже можна з впевненістю сказати: Україні потрібен парламент, Україні не потрібна Верховна Рада! Ткачук А.Ф., народний депутат України 1990-94 рр. Коментарi до статтiДо гориОстаннi статтi08/06/2007Чи потрібна Україні Верховна Рада?18/05/2007Останній стратегічний ресурс громади. Продавати чи не продавати?17/05/2007Останній стратегічний ресурс громади. Як не з’їм, то надкушу...16/05/2007Хай живе "радянська влада" або що стоїть за ініціативами О.Мороза12/04/2007Хто закриє "скриню Пандори"? © Сделано в Лаборатории F-4, 2005 © Ткачук А. Ф., 2005 []