Виховання, навчання, розвиток підростаючого покоління - одна із сторін суспільного життя, в якому відбуваються різні конфлікти, суперечки, постійно виникають проблеми, по-стають різноманітні питання. Найактуальніше з них для батьків шестилітньої дитини: «Як краще підготувати дитину до школи? Чи потрібно це робити взагалі, бо в школі мають на-вчити всього правильно». Переважна більшість батьків усвідомлює хибність цієї точки зору. Звичайно, готувати дитину до школи необхідно. А що це означає?
Готовність до школи передбачає створення і подальше конструктивне втілення оптима-льної ефективної програми гармонійного розвитку дитини на основі врахування її індивіду-альних особливостей. Підготовка не зводиться до набуття суми теоретичних знань, до вузько-прикладного «вправляння», «натаскування». В ідеалі дитину бажано готувати до школи при-близно за 1-2 роки до її вступу туди, але й протягом декількох місяців інтенсивних ігрових занять можна досягти істотних результатів. У цьому батькам допоможуть спеціалісти - пси-хологи, педагоги, вихователі, гувернери.
В Україні існують багато організацій, які можуть надати батькам кваліфіковану допомо-гу у підготовці дитини до школи. Тому зрозумілою є їх певна розгубленість у виборі спеціалі-стів. Майже у всіх службах соціально-педагогічної сфери батькам спочатку рекомендують з'ясувати за допомогою психодіагностичних процедур темперамент дитини, рівень її здібнос-тей, інтересів, розвитку психічних процесів; особливості взаємодії дитини в соціумі тощо.
Потім, з урахуванням отриманих відомостей, спільними зусиллями створюється програма
з підготовки дитини до школи. Особливий акцент при цьому робиться на здоров'ї дитини (фі-зичний критерій); стані психіки (психоемоційний критерій); відносній соціальній зрілості (со-ціальний критерій). Дитину обов'язково готують до школи з урахуванням набутого соціально-го досвіду, який вона отримує завдяки спілкуванню, грі, спільній діяльності тощо.
У наш час запит суспільства спрямований на інтелектуальний розвиток дитини, на за-своєння і використання нею великого обсягу інформації, на навчання конкретним умінням, навичкам. Однак деякі батьки через відсутність педагогічної освіти, помилки своїх батьків, засвоєні з дитинства негативні батьківські сценарії, за рахунок здоров'я дітей реалізують вла-сні амбіції. Однобічний розвиток дитини, нехтування її вихованням через певний час призво-дить до негативного результату, від якого в першу чергу потерпають самі ж дорослі.
Популярна в наш час серед батьків формула: «ідеал сучасності - успішна людина, інте-лектуально розвинута, ерудована особистість» замінила віками вивірену аксіому, представле-ну ще в досвіді педагогів древності: «ідеал сучасності - гармонійна людина, насамперед, мо-ральна особистість». Таким чином, батьки відмовляються від своєї головної функції - вихо-вання підростаючого покоління, підмінюючи її навчанням, і делегують останнє педагогам, освітнім установам. У такій ситуації виникає безліч проблем, розв'язання яких потребує роз-гляду сутності цього питання. Першочерговим є вивчення належного підґрунтя: адже не ми перші ставимо проблему цілісного та гармонійного розвитку зростаючої особистості. До нас існувала ціла когорта психологів і педагогів, вітчизняних і зарубіжних фахівців, науковців і практиків, великих просвітників-гуманістів, які лишили нам безцінний спадок. Це, насампе-ред, Л.С.Виготський, Л.А.Венгер, Д.Б.Ельконін, О.В.Запорожець, Г.С.Костюк, В.К.Котирло, Г.О.Люблінська, С.Л.Рубінштейн, С.Ф.Русова, М.Монтессорі, Р.Штейнер, К.Д.Ушинський, В.О.Сухомлинський та багато інших [1].
Що становить сутність цього спадку, його основну ідею? Як вважали науковці, дитину необхідно вправляти у двох основних галузях знань: у пізнанні своєї індивідуальності (влас-них потреб, цілей, ідеалів, особливостей, можливостей тощо) та умов життя, від яких вона залежить і на які сама впливає (природних, предметних, соціальних). За цією логікою основ-не завдання батьків і педагогів - створити сприятливі умови для відкриття та освоєння дити-ною двох основних життєвих реалій - власного «Я» та навколишнього світу [1].
Саме на розв'язання цих основних завдань спрямовано діяльність сучасних українських психологів і педагогів - Н.І.Баглаєва, Е.В.Бєлкіна, Н.В.Гавриш, Н.Є.Глухова, А.М.Гончаренко, О.Л.Кононко, В.У.Кузьменко, С.Є.Кулачківської, Т.О.Піроженко, Т.І.Поніманської, Г.І.Раратюк.
Розглядаючи доробок сучасних науковців і практиків, необхідно відмітити, що основне завдання в процесі підготовки малюка до школи полягає в пробудженні сутнісних сил дити-ни, яка сама має знайти шляхи і засоби, аби здолати життєві труднощі, пристосуватися до реалій буття і бути життєздатною. Саме тому найважливішими педагогічними принципами є орієнтація на рівень розвитку дитини, її соціальний досвід, потреби кожної окремої дитини; індивідуальне стимулювання; акцент на розвиток емоційної сфери; використання різномані-тної практичної діяльності, і, звичайно, співпраця спеціалістів із батьками. Дотримання даних рекомендацій забезпечить досягнення позитивного результату, завдяки якому знайома всім нам із дитинства фраза «перший раз у перший клас» викликатиме в пам'яті приємні спогади.
Як уже зазначалось, підготовка дитини до школи здійснюється через набуття нею соці-альнозначимого досвіду в різноманітній діяльності - у спілкуванні з однолітками, молодши-ми, старшими людьми, з батьками та іншими дорослими. Варто відмітити, що важливу роль у соціальному розвитку дитини відіграє стиль виховання в сім`ї, родинна атмосфера.
Дорослий презентує собою суспільство, він посідає центральне місце в духовному світі дитини, виступає носієм знань, умінь, моральних цінностей, є безпосереднім організатором виховного процесу. Перший досвід соціальної поведінки дитина набуває в родині, що об'єд-нує найрідніших людей спільними переживаннями, взаємною любов'ю, турботою, родинни-ми обов'язками. У дітей формується уявлення про те, що хороша, дружна родина - запорука щастя людини, що слід берегти й примножувати родинні традиції, дбати про те, щоб родину поважали. Дитина має виявляти турботу про своїх рідних, дарувати радість, задоволення близьким людям, виконуючи головні правила співжиття в сім'ї, запобігати непорозумінням між її членами, а в разі їх виникнення прагнути порозумітися, вибачитися, у разі якоїсь про-вини, пробачити іншим. Важливо вчити дитину виявляти ініціативу у встановленні контак-тів, діючи в інтересах членів родини: втішити засмученого, радіти успіху, виявляти готов-ність до спільної діяльності, особливу турботу про найменших і найстарших у родині, завба-чливість і розуміння (допомогу пропонувати, не принижуючи гідності, ввічливо розмовляти, не перебиваючи інших, не втручатися в особисті справи, не завдавати зайвого клопоту) [2].
У родині дитина набуває соціального досвіду, тут у неї формується відчуття власної значущості, закладаються основи почуття гідності. Адже саме родина дає відчуття захищеності - таке важливе для розвитку самостійності, впевненості, задоволення потреби у соці-альній відповідності. Почуття моральної захищеності особливо важливе для позитивного сприймання себе, що уможливлює виховання поваги до інших людей.
Сім'я виховує для суспільства нових громадян, передаючи їм мову, основні форми по-ведінки, національні традиції й звичаї, моральні та духовні цінності. Сім'я виконує соціалі-зуючу функцію. Для забезпечення психологічного комфорту в сім'ї та успішного її функціо-нування суттєве значення має те, як складаються взаємини між самим подружжям, між бать-ками й дітьми, між братами й сестрами, якщо в родині зростають двоє і більше дітей. Основ-ним чинником, який зумовлює характер взаємин і взаємодії в усіх ланках сім'ї, є взаємосто-сунки між членами подружжя та їхні батьківські установки щодо дітей [3].
Необхідно дуже уважно та обережно взаємодіяти з тією дитиною, яка має певні про-блеми у спілкуванні з батьками. Не рекомендується говорити з нею занадто суворо, необхід-но орієнтуватися в основному на позитивне підкріплення: похвалу, посмішку, заохочення. Коли ж у відповідях дитини відчувається, що в родині дозволено все, і вона агресивно дома-гається свого, можливі більш суворі дії з боку дорослого. Потрібно чітко та ясно дати дитині зрозуміти, що можна, а чого не можна робити.
Засвоєння соціального досвіду відбувається через взаємодію дитина- дорослий, де кож-ний впливає на поведінку іншого та модифікує її. Дитина постійно спостерігає, імітує та мо-делює відносини, поведінку і діяльність оточуючих його дорослих. Таке моделювання має набагато більший вплив на соціальний розвиток дитини, ніж словесні інструкції та повчання. Моделювання відбувається у вигляді сюжетно-рольової гри. У ній через роль дорослого, кот-ру бере на себе дитина, відбувається засвоєння відносин між людьми. Колективна гра немо-жлива без спілкування дітей одне з одним. Контактуючи з однолітками в процесі гри, діти прагнуть налагодити між собою ділове співробітництво, у них з'являється загальна справа, вони намагаються погоджувати свої дії для досягнення загальної мети.
Взагалі гра є важливою школою соціальних відносин. Розвиток особистості дитини за-лежить не тільки від характеру взаємин із дорослими, а й від впливу однолітків. Потреба в спілкуванні з однолітками розвивається, насамперед, на основі спільної діяльності дітей у грі.
Однолітки впливають один на одного. Саме в умовах спілкування дитина зустрічається з необхідністю застосовувати на практиці засвоєні норми поведінки стосовно інших людей, пристосовувати ці норми і правила до різноманітних конкретних ситуацій. У спільній діяль-ності дітей час від часу виникають ситуації, що вимагають узгоджених дій, прояву доброзич-ливого ставлення до однолітків, уміння відмовитися від своїх бажань заради досягнення за-гальної мети. У цих ситуаціях діти не завжди знаходять потрібні способи поведінки. Нерідко між ними виникають конфлікти, коли кожний відстоює своє бажання, не зважаючи на ба-жання і права однолітка. Але саме в цьому віці дитина відкриває для себе ту істину, що без співпереживання іншому, без поступки іншому вона сама залишиться в програші. Стосунки у грі виступають у дійсності як школа соціальних відносин. Саме в цих ситуаціях дитина учиться бути людиною. У грі, взявши на себе яку-небудь роль, дитина повинна виконувати й відповідні правила. Гру недарма визначають як школу реальних відносин. Беручи на себе ролі дорослих, діти знайомляться з доступними для них правилами і мотивами поведінки, якими керуються дорослі в трудовій і суспільній діяльності, у спілкуванні між собою. Дитина захоплюється грою, глибоко переживає ті почуття, що мають виявляти зображувані персо-нажі - симпатію, співчуття, повагу тощо.
У процесі встановлення ігрових і реальних відносин шестирічна дитина навчається ар-гументувати свою позицію, відстоювати те, у що вірить. Вона може бути самостійною серед знайомих однолітків. Здатність виявляти вольові якості, регулювати свою діяльність, активно виконувати задумане, протистояти іншим у випадку впевненості у своїй правоті є самостій-ністю - найважливішою соціальною якістю людини. У шестирічної дитини ця якість відпра-цьовується особливо продуктивно у відносинах з добре знайомими однолітками з приводу ігрових відносин [5].
Розвиток спілкування, встановлення відносин, формування дружніх стосунків, з одно-літками - одна з основних складових соціального розвитку дитини. В шість років у деяких дітей складається позаситуативно-ділова форма спілкування. Дитина відчуває потребу в співробітництві, що розгортається на тлі спільної ігрової діяльності. Однак гра з розгорнутих сюжетно-рольових форм трансформується в ігри за правилами. Ігри за правилами сприяють усвідомленню дітьми своїх обов'язків, розумінню норм моралі, вимог справедливості, фор-муванню почуття відповідальності і т.д. Незважаючи на те, що діти контактують у грі, звер-таються один до одного з діловими питаннями, зменшується ситуативність їхнього спілку-вання. Спілкуючись, діти починають встановлювати дружні стосунки, у них виникають до-сить стійкі симпатії та антипатії [6].
По досягненні дитиною 6-літнього віку її психосоціальному розвитку надається новий сильний імпульс. Відповідно до закономірностей онтогенезу при сприятливій соціальній си-туації розвитку особистості потреби переходять на якісно новий рівень і створюють коло ін-тересів, пов'язане з прагненням належати до організованого людського співтовариства, посі-дати в ньому певне місце, відігравати помітну роль і орієнтуватися у світі соціальних відно-син. Отже, дитина робить досить великий крок на своєму шляху від сімейної залежності до індивідуальної самостійності.
На тлі проблем, з якими дитина зустрічається в школі, недостатність виховання в роди-ні й труднощі спілкування в неформальному середовищі відступають на другий план. Обов'язок батьків полягає в тому, щоб допомогти дитині безболісно ввійти в нове для неї со-ціальне середовище, справитися з вимогами, що висуває школа, розділити з нею відповідаль-ність за успіхи в навчанні. Більшість батьків активно включаються в співробітництво з педа-гогами, згадують, чого їх навчали в школі, підвищують рівень своїх педагогічних знань.
В цілому роль родини в соціалізації особистості протягом навчання дитини в початковій школі полягає в підтвердженні родиною індивідуальної цінності учня в колективних відносинах.
Одним з основних понять, якими оперують педагоги в процесі виховання, є дисципліна. Це слово в перекладі з латинської означає «навчання, виховання». Таким чином, дисципліна - це процес навчання, освіти, тобто засоби, за допомогою яких і здійснюється соціалізація. Ме-та дисципліни полягає в тому, щоб спрямувати дію, а не покарати за помилку. Головна мета дисципліни - сформувати етичні та моральні норми і розвинути самоконтроль для того, щоб індивідуальна поведінка відповідала визначеним стандартам, правилам, що встановлені в даному співтоваристві [5].
Спочатку контроль за поведінкою дитини встановлюється ззовні - з боку дорослих; потім у міру дорослішання дитина виробляє механізми самоконтролю, що дозволяють їй існувати за стандартами соціуму не тому, що вона мусить так чинити, а тому, що вона цього хоче. Вона приймає певні правила, обмеження, що стають невід'ємною частиною її самосві-домості. Таким чином, розглядаючи дисципліну як засіб розвитку самоконтролю, можна виділити низку принципів, дотриманням яких дорослий здатний вплинути на цей процес. Діти охочіше реагують на доводи дорослих, якщо вони відчувають взаємоприхильність і довіряють один одному. Дослідження показали, що діти є менш агресивними в тих батьків і вихователів, що надають їм емоційну підтримку.
Дисципліна більш ефективна, коли її дія постійна, а не тимчасова. Позитивний ефект досягається в тому випадку, якщо дорослі не мають розбіжностей з питань дисципліни. Навчання відбувається легше, коли в процес включені не тільки методи покарання, а й заохочення. Дисциплінарні дії мають бути застосовані відразу після порушень. Фізичні покарання необхідно виключити. Надмірно суворі, принижуючі й жорстокі покарання не дають позитивного ефекту, оскільки провокують з боку дитини протидію, викликають почуття відчуження й агресивну поведінку.
Зовнішній контроль за поведінкою необхідний усім дітям молодшого шкільного віку. Для кожного вікового періоду і визначеного рівня розвитку існують адекватні засоби дисциплінарного впливу. Однак і вседозволеність, і твердий авторитаризм виявляються непродуктивними в будь-якому віці. На ранніх стадіях розвитку дитини дисципліна може підтримуватися управлінням її діяльністю. Іноді допомагає зміна ситуації навколо дитини. Наприклад, можна переключити її увагу на іншу дію, щоб уникнути ситуації, що провокує негативну поведінку. З дітьми можна обговорити їхню поведінку у доступній формі, пояснити її позитивні та негативні сторони. Методи дисциплінарних впливів не повинні принижувати гідність дитини [7].
Можна запропонувати наступні тактики взаємодії дорослого з дітьми з метою формування соціально-прийнятних форм поведінки і засвоєння моральних норм суспільства. Необхідно залучати дітей до обговорення міжособистісних конфліктів, що виникли на морально-му ґрунті, заохочувати їхні спроби знайти альтернативний вихід з цієї ситуації й продумати її наслідки, привертати увагу інших дітей до моральної поведінки провинного; використовувати як словесні, так й інші форми прояву уваги до дитини. Наприклад: спостереження за її грою, посмішка, кивання чи погойдування головою, контакт поглядом, мімікою, спільні з дитиною дії при виконанні неприємного завдання, спільна діяльність (конструювання, малювання, ліплення, розфарбовування і т.п.), вислуховування, сміх над жартами дитини і т.д. Зовнішні прояви уваги і прихильності є індивідуальними для кожного вихователя. Головне, щоб вони були різноманітні. Потрібно виховувати в дітях повагу до традицій і культури як свого народу, так і інших. Для цього необхідно організовувати відвідування музеїв, дитячих театрів, де діти зможуть ознайомитися зі зразками світової культури, живопису, музики різних народів.
Величезне значення для розвитку особистості дитини мають мотиви встановлення і збереження позитивних взаємин з дорослими й іншими дітьми. Добрі стосунки з боку ото-чуючих необхідні дитині. Потреба в позитивних емоціях - найперша людська потреба. Тому бажання заслужити схвалення, ласку дорослих і симпатію дітей є одним з основних мотивів поведінки.
У взаєминах з однолітками прагнення до самоствердження втілюється в ігрових і реальних відносинах. Шестирічна дитина - істота емоційна: почуття панують над усіма її сторонами життя, додаючи їм особливого забарвлення. Шестирічна дитина повна експресії - її почуття швидко і яскраво спалахують. Вона, звичайно, уже вміє бути стриманою і може приховати страх, агресію і сльози. Найсильніше і найважливіше джерело переживань дитини - її взаємини з іншими людьми - дорослими і дітьми.
Коли близькі дорослі люблять дитину, добре ставляться до неї, визнають її права, по-стійно уважні до неї, вона отримує емоційне задоволення - почуття впевненості, захищенос-ті. В цих умовах розвивається життєрадісна, фізично і психічно активна дитина. Емоційне благополуччя сприяє нормальному розвитку особистості дитини, виробленню в неї позитив-них якостей, доброзичливого ставлення до інших людей. Саме в умовах взаємної любові в сім'ї дитина починає вчитися любові сама. Почуття любові, ніжності до близьких людей, насамперед до батьків, братів, сестер, дідусів і бабусь, формує дитину як психологічно здо-рову особистість.
Необхідно відмітити, що за шість років життя кожна дитина набрала властивий тільки їй індивідуальний досвід. У кожного своє бачення світу, свої особливі життєві навички, свій особливий спосіб спілкування з іншими людьми. Кожна дитина вже має індивідуальні осо-бистісні риси, мотиви і життєву позицію. Розвивати, зберігати особистісні прояви кожного - означає подарувати майбутньому цікавих, корисних і неординарних людей.
Школа, здійснюючи навчально-виховний процес, виконує замовлення суспільства. Ефективність реалізації суспільного замовлення залежить, здебільшого, від соціальних умов. Природні задатки особистості розвиваються або гинуть відповідно до соціальних умов. А. Фер'єр - швейцарський педагог, прибічник нового виховання, у вступі до своєї книжки «Перетворимо школу» розповідає притчу про те, як люди створили школу згідно з настано-вою диявола. «І створили школу так, як звелів їм диявол. Дитина любить природу, тому її замкнули в чотирьох стінах. Дитині подобається усвідомлювати, що її робота має якийсь смисл, тому все владнали так, щоб її активність не приносила ніякої користі. Вона не може бути без діяльності - її спонукали до нерухливості. Вона любить працювати руками, а її по-чали вчити теорій та ідей. Вона любить говорити - їй наказали мовчати. Вона прагне зрозу-міти - її змусили вчити напам'ять. Вона хотіла б сама шукати знання - їй їх дають у готовому вигляді. І тоді діти навчилися того, чого вони ніколи б не навчилися в інших умовах. Вони навчились обманювати і прикидатися. Й ось що відбулося. Як і хотів того диявол, деякі люди зачахли, стали в'ялими і пасивними, втратили будь-який інтерес до життя. Вони втратили і щастя, і здоров'я. Зникли любов і доброта. Міркування стали сухими і сірими, душі зачерст-віли, серця озлобились.
Діти відбилися від рук. Вони втікають із дому, шукають пригод. Вони стають практич-ними, самовпевненими і наполегливими без допомоги школи і навіть наперекір їй. І загинула школа, яку так спритно придумав диявол» [8].
У притчі є значна частка правди, адже здійснюючи процес виховання, ми часто, нама-гаючись створити сприятливі, на першу думку, умови, діємо навпаки, навіть не розуміючи цього. Ізолюємо дитину від реального життя (це спотворює уявлення про навколишній світ), спонукаємо до беззаперечного підкорення, перетворюючи виховання на муштру, застосову-ємо авторитаризм або, навпаки, займаємося педагогікою сюсюкання, заорганізовуємо, пропа-гуючи водночас свободу.
Отже, як бачимо, підготовка дитини до школи - актуальна багатоаспектна проблема, яка містить велику кількість запитань. В основному вони стосуються не вузько спеціалізова-ного, а загального рівня готовності дитини до школи. В ньому головний акцент поставлено на набуття дитиною соціального досвіду через спілкування, гру, спільну діяльність тощо. На особливу увагу заслуговує питання про специфіку дотримання шестилітньою дитиною дисципліни. А основне завдання батьків і сім'ї як найближчого соціального оточення - створити відповідні умови для формування особистості дитини, її саморозвитку та вдосконалення.
Література
1. Коментар до Базового компонента дошкільної освіти в Україні: Наук.-метод. посібник / Наук. ред. О.Л. Кононко. - К., 2003. - 243 с.
2. Леонтьев Л. Н. Деятельность. Сознание. Личность. - М., 1982. - 225 с.
3. Сухомлинський В. О. Батьківська педагогіка. - К., 1978. - 263 с.
4. Артемова Л. В. Навчаючись граємо. - К., 1989. - 155 с.
5. Аникиева Н. П. Психологический климат в коллективе. - М., 1989. - 138 с.
6. Асмолов А. Г. Психология личности. - М., 1990. - 278 с.
7. Матюша І. К. Гуманізація виховання і навчання в загальноосвітній школі: Навч. посіб-ник . - К., 1995. - 158 с.
8. Поніманська Т. Г. Світ дорослих як чинник соціалізації особистості дитини // Початкова школа. - 1998. - № 5. - С. 9-23.