This version of the page http://www.chl.kiev.ua/UKR/acad_u.htm (0.0.0.0) stored by archive.org.ua. It represents a snapshot of the page as of 2007-03-30. The original page over time could change.
Ми всі із "ACADEMIA"
(Вибрані твори з щорічних літературних альманахів)

Любі читачі!

      Правда, що цю книгу написав не дорослий письменник, а ми - учні школи Педагогічного Центру "ACADEMIA". Наша школа дуже маленька - всього 60 учнів - але весела і дружна. А знаєте, чому ми саме так назвали свою книгу? Бо у нашої улюбленої письменниці Астрід Ліндгрен (тієї самої, що вигадала Карлсона і Пеппі Довгапанчоху!) є чудова повість "Ми всі із Бюллербю". В ній розповідається все-все про життя трьох хлопчиків і трьох дівчаток із малесенького шведського хутірця Бюллербю. Про їхні пригоди, радощі і прикрощі, про їхню веселі дружбу. Ось ми і вирішили: назвемо свою першу книгу "Ми всі із "ACADEMIA". Адже тут все-все про нас. Твори наші написані як рідною українською, так і російською мовами. Ми вивчаємо в школі ще й англійську, але твори цією мовою ще далеко попереду! Давайте знайомитись!

Наша адреса: Україна, м. Полтава, вул. Жовтнева, 46. Школа педагогічного центру "ACADEMIA" Тел.: (05322) 7-59-00

ДОБРИЙ ДЕНЬ! ЦЕ МИ!

Євген Худолій
     Мене звати Євген. Мій тато думає, що я слухняний, але я точно не знаю. Бо іноді я-таки не слухаюсь. Моя сусідка думає, що я крикливий. І я з нею згоден, бо часто галасую. (автопортрет)

Оленка Явтушенко
     Здрастуйте, мене звуть Оленка. Я дівчинка, хоча це і так зрозуміло, раз мене звати Оленка. Мені подобається моє ім'я. Мій сусід вважає мене хитрою, бо я завжди знаходжу все, що губиться. А мама каже, що я вредна, бо не люблю прибирати у своїй кімнаті. Я вважаю, що я дуже весела і чудна, тому що дивлюся багато мультфільмів і вигадую багатенько цікавого. А не люблю я сумувати. Я живу у місті Полтаві. Я люблю своє місто. Воно дуже зелене і красиве. У мене велика сім'я: мама, тато, дідусь, бабуся і улюблена собака Лада. Я вчусь в школі, а ще займаюсь у художній студії. У мене багато друзів. Я дуже люблю свою сім'ю і своїх друзів. Мама хоче, щоб я була відмінницею. Я дуже стараюсь, але поки що не виходить. Мій дід говорить, що в житті треба хоч щось уміти робити краще за інших. Поки що у мене краще виходить малювати, і ще я люблю уроки англійської мови. Я гадаю, що кожна людина повинна знати хоч одну іноземну мову. А я повинна знати їх кілька, бо мрію стати перекладачем. Але щоб досягти успіху, мені треба багато трудитися, я це знаю точно. (автопортрет)

Ліза Кібкало
     Предположим, что мы инопланетяне и первый раз встречаемся с Лизой. И что мы видим: идет девочка, словно пушинка, весит всего 19 кг, не то что я целых 34 кг. Высокие губы, глаза, то ли серые, то ли еще какие-то, и все время смотрят вниз, а губы тихо повторяют ... "Валяное,.. валяное,.. четыре шене..." По этому, а не по красному лицу нетрудно догадаться, что идет урок хореографии. (очима Каті Петренко)

Аня Лісогоренко
     Аня дуже терпляча. Це важлива риса в людині, яка не у кожного є. А як вона виникла? Це все з хореографії. Раніше вона танцювала дуже погано, а зараз майже, як я. На цьому уроці дуже важко тримати ногу, бо це треба робити м'язами, 1 Аня дуже часто плакала. Тоді деякі казали: "Реве та стогне Аня наша". А зараз хоч очі червоні, руки і ноги сині від напруги, губи фіолетові і котяться сльози: одна, друга, третя... і ціла річка -та ногу вона тримає високо. (очима Лізи Кібкало)

ВІРШІ

ОПОВІДАННЯ, ІСТОРІЇ

Вперше - "на гастролі"
     Ви знаєте таке відчуття, коли від несподіваного щастя ви стаєте легеньким, мов пушинка, і можете злетіти високо-високо?! Саме таке відчуття було у мене в четвер двадцять другого жовтня. Я увесь час посміхалася, всім говорила "будь ласка" і "спасибі" і квапила кожну хвилину, щоб швидше настало завтра. Іноді в мене були ніби провали в пам'яті - я забувала, чому я радію, але потім згадувала і ставала ще радіснішою.
     Завтра ми мали виступати з нашими танцями - "Гопаком" і "Крижачком".
     Цього вечора я повчила уроки дуже швидко (всі інші, я думаю, теж). Вивчивши уроки, я приступила до урочистого ритуалу - збирання речей. Коли я знайшла все, крім хореографічних тапочок, радість моя потихеньку почала вщухати. Безрезультатно пошукавши їх увесь залишок вечора, я з тяжким серцем і радісною душею лягла спати.
     Не встигла я заплющити очі, як почула голос мами: "Наташа, вставай, уже шість годин, ти чуєш чи ні?" Я хотіла промимрити: "Ну, то й що?" - але згадала про виступ і, як ошпарена, вилетіла з ліжка.      Коли я вийшла на вулицю, було ще дуже темно, а туман був такий, якого навіть у Лондоні не буває.
     Так незвичайно бачити школу пустою і замість галасливого класу чотирьох хлопців і чотирьох дівчат, які блукають туди-сюди з бантами, костюмами в руках.
     Нарешті всі банти зав'язані, костюми занесені в автобус, ми усаджені, мотор задеренчав... Ура! Ми виїхали в Супрунівку. Ми, як справжні артисти, їхали на гастролі, щоправда не до Польщі чи Румунії, а в село під Полтавою.
Наталія Дмитренко (4 клас)
23 лютого 1998 року

     23 лютого - це день Радянської Армії. Дівчата нам на цей день підготували сюрприз. Це були різні конкурси і переможцю давали шоколадну медаль. Це нас спонукало до видатних подвигів.
     Був силовий конкурс. Нам, хлопцям, треба було віджиматись від полу. Я віджався 51 раз. На останнє віджимання я звивався, як зміючка. Зате отримав медаль!
     Другий конкурс був на силу волі. Треба було цілий урок сидіти рівно, не ворушитись, навіть дихати не можна було. Але, як назло, у мене весь урок чухалось то вухо, то ніс, то нога, то рука, і я не міг не почухатися, наче на мене напали блохи.
     У кінці дня був ще один сюрприз. Дівчата приготували святковий "вогник". Поки вони готувалися в іншому класі, нам сказали розставити парти. Коли парти були розставлені, нам не було чим зайнятися. І Ярослав придумав гарну гру, хоча, звичайно, не порадився з нами. Він надув кульку, взяв у руку булавку, і бігав за нами, намагаючись проштрикнути кульку біля чийогось вуха, щоб оглушити. Але в нього нічого не вийшло. Мабуть, погано надув кульку - вона ніяк не вибухала.      Нарешті дівчата прийшли, а то б Ярослав все-таки когось оглушив.
     Потім були ще конкурси: конкурс на найкращий розум, на найкращого гумориста, на найкращого природознавця. І я заробив ще дві медалі.
     І став рекордсменом. У мене було дві з половиною медалі. Чому дві з половиною? Тому що я з'їв півмедалі на англійській мові.
     Як було приємно отримати подарунки від дівчат!
     Це було найкраще 23 лютого у моєму житті.

Євген Отрішко (4 клас)
КАЗКИ

***

     Жив-був я. І жив не один, а з другом. Мене звати кросовок. Я білого кольору, швидкий і сильний. Друга звати теж кросовок, він теж веселий. Ми з ним любили побалакати на уроках, поки наші господарі вчилися. Мого господаря звати ЛІВА НОГА. Він веселий, як і ми з другом, і любить обпиратися об ніжку стільця. Господар мого друга ПРАВА НОГА має таку саму звичку. Наші господарі люблять на уроці складатися одна на одну, а коли дзвенить дзвінок, вони влаштовують гонки. Ми мчимо щодуху!
     І так щодня.
     Одного разу ми засперечалися, хто кого пережене, і так швидко рвонули, що аж один через одного перечепилися і полетіли, куди очі дивляться. І раптом - бубух у стіну! Ляп! І ми почали сперечатися, хто кого перечепив:
     - Ти!
     - Ні, ти!
     Так ми дійшли до бійки і почали один одного буцати. І прийшли додому пошкрябаними. На другий день ми один з одним не розмовляли, і так день, два... А господарі були дуже сумними: не бігали, на фізкультурі не стрибали, нікого не обганяли.
     Потім до мене підійшла туфелька з високим каблучком і довгим носиком. Вона сказала:
     - Якщо ви справжні друзі, ви повинні помиритися!
     І зникла.
     А я взявся за діло. Підійшов до нього і підштовхнув:
     - Ну що, помиримося?
     І він мене підштовхнув:
     - Помиримося! І знову почалося ганяння по класу і господарі знову стали веселими.

Ярослав Шаталов (3 клас)
Літаючі їжачки

     Це звичайні їжачки. Тільки літаючі, їм так зручніше, швидше доберешся, куди треба, згори більше видно, от вони і літають.
     Якось вони грали в квача і постирали собі крильця. Довелося летіти в аптеку. Сова-аптекар - побачивши біля дупла на гілочці їжачків ні крапельки не здивувалася. Вона вже до них звикла. Виписала мазь, а от помазати крильця було важко - колючки заважають. Але коли ти лікар, повинен надати допомогу!
     І побігли їжачки назад. Бігли і дивувались, чому не всі їжачки літають: і зручніше, і швидше доберешся, куди треба, і згори більше видно... Це ж так неприємно, коли крильця болять і треба бігти нижче трави!

Ксенія Тараннікова (3 клас)
Крабик и Червячок

     Жил был Червячок. Он был сам. У него не было ни друзей, ни родителей.
     Однажды он пополз на прогулку к кафе. Это было в тропиках. Он заполз в кафе, посмотрел на меню и начал читать:
     - Мороженое со взбитыми сливками, манго, авокадо, бананы, кокосы, апель... Крабы?!
     Червячок испуганно перечитал:
     - Люди едят крабов? - спросил у себя Червячок.
     - Бандиты!
     Тут повар сказал:
     - Мальчик, пойди налови рыбы и крабов.
     Мальчик пошел к морю. Идя, он наступил Червячку на хвостик.
     - Ой, - услышал мальчик.
     - О-о-о, наживка появилась! - радостно сказал мальчик.
     Червячок испугался, потому что мальчик наживил его на крючок. Червячок не знал, что хочет сделать мальчик. А мальчик закинул удочку в воду.
     После того, как Червячок оказался в воде, он увидел маленького Крабика и сказал:
     - Привет! Ты кто?
     - Я Крабик. А ты?
     - Червячок. Давай дружить.
     - Давай. Побежали, - сказал Крабик.
     - Извини, - сказал червячок, - я не могу. Помоги мне освободиться, пожалуйста.
     - Ладно.
     И крабик перерезал клешней леску. Мальчик махом дернул леску и открыл рот от удивления: ни крючка, ни червячка.
     - И куда они делись? - удивился мальчик.

Євгеній Іванов, 2 клас

© Текст. Національна бібліотека України для дітей

Карта серверу
До домашньої сторінки