До історії
становлення державної системи охорони
промислової власності України

Володимир ЛАЛО
радник директора ДП “Український інститут промислової власності”,
канд. екон.наук

Антоніна ФЕРЧУК
завідуюча Музеєм правової охорони інтелектуальної власності

У пошуках історичного матеріалу для майбутньої експозиції Музею правової охорони інтелектуальної власності пощастило виявити унікальні архівні документи, які дозволяють здійснити невеличкий екскурс в історичне минуле нашої держави та дати відповідь на питання, порушені у статті А.Кравченка “Початок правової охорони промислової власності незалежної України: міфи та реальність”.
 
Як відомо, 22 січня 1918 року ІV Універсалом Центральної Ради була проголошена повна незалежність України: “Віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікого незалежною вільною суверенною Державою Українського Народу”. В Універсалі також зазначалось, що вищий виконавчий орган УНР (Генеральне Секретарство) “...однині матиме назву “Рада Народних Міністрів”. Одним з найважливіших завдань уряду Універсал визначав: “..підняти промисловість держави, розпочати творчу роботу в усіх галузях..”. Проте, тільки-но розпочавши здобувати атрибути державності, УНР змушена була перервати цей процес.

В результаті більшовицького січневого збройного повстання 1918 року у Києві було встановлено радянську владу, яка представляла Українську Республіку Рад. Діяльність Центральної Ради та її уряду у Києві була припинена у зв’язку з вимушеним переїздом до Фастова, а згодом - до Житомира. До Києва переїхав більшовицький уряд, який на той час мав назву Народний Секретаріат.
Влада на Україні тоді змінювалась часто. Не дарма історики цей період української історії називають “визвольними змаганнями”.

Вже у березні 1918 року Центральна Рада повертається до Києва. Уряд формує свої міністерства. У складі 14 міністерств УНР було і Народне міністерство торгу і промисловості, яке розмістилось за адресою: Столипінська, 55б. В цьому міністерстві, за даними його Інформбюро від 6 квітня 1918року, налічувалось 10 департаментів, серед яких були представлені Департамент винаходів та Департамент по охороні промисловості. Однак, робота уряду УНР знов була припинена.

29 квітня 1918року Центральна Рада затвердила Конституцію УНР, в якій , зокрема наголошувалось, що Україна “...єсть державою суверенною, самостійною і ні від кого незалежною”. За іронією долі цей документ тоді не був втілений у життя. Того самого дня стався державний переворот, в результаті якого була проголошена Українська Держава з гетьманом П.Скоропадським на чолі. Грамота гетьмана до всього українського народу, оприлюднена 30 квітня, оголошувала про скасування Центральної Ради та Уряду УНР.

Питання політики Гетьманату в Україні 1918 року українськими істориками висвітлюється неоднозначно. Проте, визнаються його досягнення у розвитку освіти і науки, організації української армії, у встановленні дипломатичних відносин Української Держави, здійснені за сім з половиною місяців її існування.

Попри усі труднощі бурхливого революційного часу, уряду Скоропадського на деякий час вдалося підтримувати стабільність у державі та досягнути певних успіхів у державному будівництві. Пізніше П.Скоропадський напише у своїх спогадах:“.. в ту пору ...головним було налагодження у всіх галузях життя народу поняття про державність”.

Кінцевою метою державного будівництва гетьман вважав формування громадсько-правового суспільства, в якому пріоритетними були б закон і право власності.

2 –3 травня гетьман сформував Раду Міністрів Української Держави. У складі гетьманського Кабінету Міністрів було 15 міністерств, в тому числі і Міністерство торгу і промисловості. Відмовившись від визначення “народне” у назві, гетьманське міністерство розмістилось у приміщенні свого попередника (Столипінська, 55б) і, навіть, тимчасово використовувало його офіційні бланки (закреслюючи в назві УНР) та апарат – мінялись міністри, а урядовці нижчого рівня залишались на своїх місцях. Необхідно визнати, що гетьманський уряд не відкидав позитивних напрацювань Центральної Ради, водночас удосконалюючи внутрішню структуру міністерств.

Міністерства за Гетьманату теж поділялись на департаменти. Як свідчать архівні документи, у Міністерстві торгу і промисловості Української Держави справами винахідництва та охороною промислової власності займався Департамент фабрично-заводський, при якому діяв відділ винаходів.

Відповідно до статуту означеного Департаменту фабрично-заводського, відділ винаходів “... завідує справами по виданню патентів на винаходи, регіструє товарні знаки, фабричні рисунки і зразки”. Для проведення експертизи, “котра має відношення до видачі патентів і регістрації товарних знаків, фабричних рисунків і зразків”, при відділі було утворено Експертний комітет. Комітет складався зі штатних урядовців відділу організаційно-технічного цього ж департаменту та з фахівців окремих галузей, представлених зацікавленими міністерствами, зокрема, Військового, Внутрішніх справ, Морського, Шляхів, Праці, Фінансів та Земських Справ. Начальник відділу міг залучати до Експертного комітету по вільному найму осіб для попереднього розгляду заяв, з правом вирішального голосу. Кількість членів комітету встановлював Міністр торгу і промисловості.

При відділі винаходів була своя канцелярія, спеціальна бібліотека, архів патентних списків і альбомів, зареєстрованих марок, зразків фабричних рисунків.

Як можна судити з документів, що збереглись, заяви громадян про видачу патентів на винахід почали надходити до Міністерства торгу і промисловості у перших числах червня 1918року. Проте, заявникам , висилаючи посвідчення про одержання від них відповідних документів, повідомляли, що їхні клопотання будуть зареєстровані в міру вступу "після оголошення про початок прийому заяв на патенти...і, якщо всі матеріали будуть по своєму складу відповідати оголошеному закону, то буде видано регістраційне свідоцтво. З іншого повідомлення відділу винаходів заявникові, з’ясувалось, що офіційний прийом заяв про видачу патентів розпочали 15 червня 1918 р., “на підставі старих законів і правил”. Варто зазначити, що під старими законами і правилами малось на увазі законодавство колишньої Російської імперії, а саме: статті 73, 76, 89, 96, 97, 102 Статуту про промисловість (Звід Законів т. ХІ, ч. 2, видання 1913р.), статті З60- 371 Статуту про мито(Звід Законів т.V , видання 1906р.).

Тому, бажаючі отримати охоронний документ на винахід, товарний знак чи фабричний зразок повинні були написати заяву за встановленим зразком (на спеціальному типографському бланку відділу винаходів). До заяви про видачу патенту на винахід необхідно було додати квиток Державної скарбниці про сплату “на депозит відділу винаходів за привілею” 30 крб, два примірники опису винаходу, та два малюнки. Зазначені додатки повинні були відповідати наступним вимогам: чітке викладення патентної формули в описі винаходу, малюнок мав бути виконаний “чорними рисами”, один примірник - на коленкорі або якісному папері для креслення, другий - на прозорому перкалі, обидва розміром 13х16, 13х18 або 13х24см ( малюнки інших параметрів, навіть з розбіжністю в 1см, повертали на перероблення). Без дотримання цих вимог заяви не реєструвались.

Крім того, до заяви та опису винаходу необхідно було прикласти відповідні марки, які засвідчували сплату гербового збору (1 крб. за аркуш), про що обов’язково зазначалось у заяві.

Наскільки суми названих проплат були завеликими можна судити, порівнюючи їх з зарплатами міністерських чиновників. Так, станом на 14 травня 1918року зарплата директора міністерського департаменту становила 900 крб., завідуючого відділом - 600, урядовця з особливих доручень –500, діловода (у відділі винаходів цю посаду займав інженер) – 300 крб. 10До речі, громадянам, які додавали до заяви про реєстрацію винаходу “посвідчення відповідної влади про бідність”, надавалось право не сплачувати грошовий внесок за розгляд винаходу. Про видачу реєстраційного свідоцтва через місяць після процедури давалось оголошення у “Державному Віснику”, а рівно через два місяці документи подавались до експертного комітету і з цього терміну ніякі додаткові матеріали від заявників вже не приймались.

9 вересня 1918року вийшов гетьманський Закон про підвищення ставок оплати гербового збору. 12Заявникам, які вже отримали реєстраційні свідоцтва були надіслані повідомлення про необхідність доплатити ще по З крб. гербового збору. Повідомлення закінчувались приписом : “До одержання означених марок все діло Ваше руху не матиме”.

У серпні-вересні 1918 року Міністерство торгу і промисловості подає до уряду законопроект “Про зміну термінів здійснення привілею” (підготовлений Департаментом фабрично-заводським ), який торкався і термінів сплати щорічного мита за винахід та відновлення свідоцтв на товарні знаки. 14З урахуванням складності політичної ситуації, в якій опинились громадяни України, коригувались певні статті законодавчих актів колишньої Російської імперії, якими тимчасово керувалась Українська Держава у справі охорони промислової власності.

Власники російських привілеїв на винаходи, повинні були щорічно, вперед за кожен рік дії привілею, рахуючи з дня його підписання, виплачувати відповідне мито. Спізнення виплати дозволялось(з доплатою пені) не більше ніж на три місяці. В разі сплати даного мита пізніше, привілей вважався таким, що втратив свою дію (Статут про мито. Звід Законів Російської імперії. т.V , ст.ст.360-371. 1906 ). Також, власники російських привілеїв на винаходи зобов’язувались здійснити ці привілеї не пізніше 5 років з дня їх підписання. У випадку невиконання цієї вимоги, дія привілею припинялась (Статут про промисловість. Звід Законів Російської імперії. т. ХІ, ч. 2, ст.ст. ст.96 , 101. 1913).

З огляду на описані вимоги, директор Департаменту фабрично-заводського Свірський підготував до даного законопроекту пояснюючу записку, в якій, зокрема, зазначав: “...війна і слідовавші за нею події зробили неможливим для більшої частини власників привілеїв вчасну виплату мита. Здавалось би можливим і справедливим зоставити їм право внести мито до 31 грудня 1918р., а з відповідною пенею - до 1 квітня 1919р., коли такі мита підлежали виплаті з 19 липня 1914р. по 31грудня 1918р. ..більша частина власників привілеїв не мала можливості здійснити свої привілеї на фабриках, котрі, головним чином, працювали для потреб фронту і приватних заказів не приймали. Крім того, значну частина фабрик закрито... Через те, вважається необхідним перемежок часу з 19 липня1914р. по 31 грудня1918р. не брати в рахунок при врахуванні термінів задля здійснення російських привілеїв”. 15Ті ж терміни брались до уваги і в разі спізнення з продовженням дії свідоцтва на виключне використання товарного знака.

Урядова постанова від 13 листопада 1918 року збільшувала сплату за розгляд прохань про видачу привілеїв з 30 до 100 крб., за процедури, пов’язані з оформленням товарних знаків – з 3 до 30 крб. , фабричних моделей – з 50 копійок до 50 карбованців.

За даними виявлених архівних документів вимальовується цікава хроніка діяльності відділу винаходів Міністерства торгу і промисловості Української Держави. Наводимо лише декілька найбільш суттєвих фактів.

27 червня 1918 року, на підставі ст. 76 Зводу Законів Російської імперії т. ХІ ч. 2 , 1913р., було видане “Регістраційне свідоцтво” за № 1(як охоронне до видачі патенту). Даний документ засвідчував, що 19 червня 1918 року від жителів Ростова-на-Дону, інженерів П.Грюнталя та Л.Антошевського була одержана заява про видачу патенту на дерев’яну підошву, яка заміняє калоші. Варто відзначити, що видане свідоцтво виготовлене на художньому бланку з емблемою (Тризуб у восьмикутній зірці), прикрашене пишним рослинним візерунком, з використанням стилізованого під давньоукраїнський скоропис шрифту.

Клопотання власників фірми по виробництву патентованих дерев’яних калош та сандалій “ГрюнАнтоши” було надіслано до Міністерства торгу і промисловості Української Держави 4 червня, ще до початку офіційної реєстрації, тому було зареєстроване пізніше. При цьому заявників повідомили, що необхідно, “з огляду на те, що м.Ростов-на-Дону не належить до України, ..додати довіреність на імення якого-небудь повіреного, який мешкає в Україні”.18 Зі штемпеля, проставленого червоною фарбою на документах справи названих вище заявників, стало відомо, що про видачу реєстраційного свідоцтва за № 1 було оголошено у “Державному Віснику” №28 від 29 липня 1918р. Інший штемпель(синього кольору) на документах засвідчує, що до Експертного комітету документи надійшли 19 вересня о 3 годині.

“Регістраційне свідоцтво” за № 2 (на дерев’яні сандалі) було видане також Грюнталю і Антошевському. На свої винаходи взуттєвики з Ростова-на-Дону мали привілеї Російської імперії, при цьому хотіли мати і патент Української Держави.

Було б, мабуть, несправедливим не згадати, що ще 1 червня 1918р. до відділу винаходів поштою направив свою заяву про видачу патенту на нафтовий мотор мешканець с.Киселівки Звенигородського повіту І.П.Сквирський. Та ряд обставин суто бюрократичного та політичного характеру (написане не за формою клопотання, невчасно сплачені 30 карбованців на депозит відділу винаходів за розгляд заяви, загублений поштою квиток Держскарбниці про сплату зазначеного збору, липневий залізничний страйк, який затримав надісланий поштою пакет з усіма документами) спричинили до того, що Ілля Пейсахович отримав реєстраційне свідоцтво про заяву на видачу патенту тільки 4 вересня і аж за №51.

Реєстраційних свідоцтв про прийом заяв щодо видачі патенту на винахід (копій, які залишали на контролі у відділі винаходів) у фонді Міністерства торгу і промисловості Української Держави, який зберігається у Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України, виявлено всього 16, хоча найбільший реєстраційний номер – 69, від 26 вересня 1918року. Судячи усього, багато справ були втрачені або помилково потрапили до іншого фонду чи то й архіву.

Як видно зі справ про винаходи, у переважній більшості, об’єкти патентування мали побутове призначення: методи виготовлення взуття з відходів, обігріваючі пристрої, електронагрівальні прилади, прилад для гоління з дезинфікуючою камерою. Проте, серед пропозицій є й спосіб виготовлення бабіту для потреб залізниць, нафтовий мотор, гідровелосипед. У ті буремні роки пересічні громадяни були налаштовані на мирне життя і пристосовувались до тих побутових реалій, в які потрапили в результаті подій 1914-1918 років. Та ж тенденція спостерігається і у справах щодо оформлення свідоцтв на товарні знаки та фабричні зразки – сурогати чаю, тютюнові вироби, махорка, вакса.

З огляду соціального статусу, серед заявників переважають інженери (є приписи на зразок “окончивший за границей”), втім, є і купці , студенти.

Досить різноманітна географія заявлених винаходів: Київ, Одеса, Катеринослав, Вінниця, Харків, Біла Церква.

Заяви подавались особисто винахідниками, висилались поштою або передавались по довіреності через патентного повіреного, одна заява подана через “Общество содействия русским изобретателям в Одессе”.

Варто відзначити, що після підвищення ставок гербового збору всі заявники встигли зробити належні доплати. Про останнє свідчать відповідні штемпелі та приписи на документах. Отримати ж патенти Української Держави нашим героям, судячи з усього, не судилось. В штемпелях, якими відмічалась передача справи про винахід до Експертного комітету, є рядок з позначенням “виконано”, за яким стоїть знак № та вільне місце для зазначення дати. Ці рядки у всіх справах залишились незаповненими.

Режим Гетьманату був приречений на невдачу складним і несприятливим збігом зовнішніх і внутрішніх обставин, які стали вирішальними для його долі. 14 грудня 1918 року П. Скоропадський підписує зречення від влади, а 15 грудня Рада Міністрів Української Держави, склавши свої повноваження, передала владу Директорії.

Аналізуючи зроблене, намагаючись відповісти на питання про причини поразки, П.Скоропадський відмічав у своїх спогадах: “...при усіх помилках, які я і уряд зробили в Україні, Україна була державою з усіма установами, які правильно функціонували..., з промисловістю, яка відроджувалась... Планів, усіляких проектів було дуже багато, але...потрібен був час..., а потім грянула катастрофа і все обвалилось. ...Скидаючи Гетьманство, знищили і Україну як одиницю, яка вже визначилась. Тепер українцям доведеться починати усе спочатку ”.

Разом з тим не можна сказати, що державні органи Гетьманату відразу ж припинили свою діяльність. Принаймі, документи з фонду гетьманського Міністерства торгу і промисловості свідчать, що ще у середині січня 1919 року відділом винаходів проводилась перереєстрація свідоцтв на право виключного користування товарними знаками. Наприклад, на документах, датованих 16 січня стоїть штамп гетьманського міністерства, підписи і прізвища начальника відділу (Г.Родкевич) та діловода (С.Дольський), які зустрічаємо і на документах, датованих червнем 1918року. Нова влада, на перших порах, теж використовувала старий апарат.

За Директорії УНР проблемами патентування винаходів, реєстрацією товарних знаків та фабричних зразків почало займатись Міністерство народного господарства, в яке реорганізували Міністерство торгу і промисловості. Назву відповідних департаменту і відділу не змінювали.

Директорія протрималась при владі у Києві лише до 2 лютого 1919року. Далі територія її впливу катастрофічно скорочувалась. Уряд весь час переїздить. 6 грудня 1919 року голова Директорії С.Петлюра емігрує до Польщі.

З огляду на такий перебіг історичних подій, цікавим видається архівний документ, датований 4 червня 1920р. Це доповідна начальника відділу винаходів Зенона Горницького “Про перетворення Відділу винаходів в окремий самостійний Департамент охорони промислової власності”, складена під час перебування уряду УНР у Кам’янці-Подільському.

Автор вищеназваного документу розпочав з порівняльного аналізу “патентових діл в поодиноких Державах”, серед яких на першому місці по кількості виданих патентів (станом на 1902 рік) стоять США – 30 267 патентів, на останньому – Російська імперія –1200. Далі автор зазначав: “..ми повинні дати промисловості можливість з’єднувати для себе всі нові здобутки духа – винаходи». Після досить негативної оцінки системи охорони винаходів в Росії, автор зазначав: “Будувати зовсім новий закон не має зараз у нас сили, є, одначе, спосіб надати старому російському закону, який нас ще довгий час буде зобов’язувати, відповідний серйозний вигляд без переводження засадних змін”. Потім автор доповідної пропонував перетворити відділ винаходів у Департамент охорони промислової власності ( цікаво, що перший варіант назви - “Департамент державної охорони винаходів”), обґрунтовуючи свою пропозицію тим, що це “піднесе престиж Держави в очах промислового світу замаркованням державного зрозуміння ваги винаходів, ...дасть через те українському патентові зразу потрібний блиск і повагу”. Завершується доповідна запевненням: “...справа, що може на перший погляд виглядає не так важливо, а в дійсності... може мати колись незвичайний вплив на долю нашої молодої Республіки”.

Наведена доповідна прикладена до проекту постанови Ради Міністрів УНР “Про перетворення Відділу винаходів в Департамент охорони промислової власності”, написаному 25 червня 1920року. В преамбулі документу зазначено, що дана реорганізація доцільна з огляду на “надзвичайно велику вагу винаходів для розвою життя держави та для належного забезпечення прав їхнім власникам”. Межі компетенції департаменту пропонувалось окреслити наступним:
• прийом заявлених винаходів та удосконалень для розслідування новини по закону та видача патентів;
• прийом фабричних зразків та моделей для охорони перед відтворенням не власниками;
• прийом заяв на затвердження “товарних ознак”;
• “займається взагалі всіма справами, які торкаються охорони винаходів і творів людського духа з технічної області”.

У структурі нового департаменту передбачалось створити три відділи:
• реєстровий ( реєстрація заяв, архіви, бібліотека);
• технічно-науковий(розслідування новини винаходу, вирішення спорів і непорозумінь, пропозиції по закупівлі винаходів з огляду державної необхідності; завідування винахідницькими державними майстернями);
• охорони (“законна сторона охорони винаходів, виготовлення свідоцтв, патентів, редакція патентного журналу”).

На титульному аркуші доповідної записки вгорі зроблено припис:“Дня 5 серпня 1920р. м.Тарнів. По усному наказу п. Міністра Артеменка перетворити Відділ винаходів в самостійний окремий “Патентовий уряд Укр.Нар.Респ.” на зразок західноєвропейських держав. Інж. З.Горницький”.

Ще у вересні 1920року, вже як директор Департаменту, З.Горницький, звітуючи про зроблене, відзначав: “працювали...головно над програмою діяльності в найближчій будущності ... в міру замирення території”. Крім того, департамент займався “.. справою охорони промислової власності, а саме - зорганізуванням цієї охорони на західноєвропейський лад та опрацюванням дотичних законів. Потрібні матеріали зібрано і опрацьовано більшу частину законів. Проекти постанов про мораторій на оплату за патенти та товарні ознаки, про збільшення цих оплат готові”. З цього ж документу: “Продовжено розпочату у жовтні 1919р. роботу по перетворенню відділу винаходів в ..патентовий уряд на зразок західноєвропейських держав. Часть праці вже було закінчено..., коли прийшла відомість: група великих держав згодилась утворити Міжнародний патентовий уряд, де розслідуватимуться новина та патентова здібність винаходів.., праця була зупинена”.

На цей час уряд УНР доживав свого віку. Підготовлені проекти так і не були втілені у життя.
Подальші політичні процеси в Європі, зокрема в Росії, обумовили нову дійсність, яка на довгі десятиліття визначила суспільно політичний, економічний і культурний устрій України.

Процеси державотворення на Україні періоду 1917-1919 років довгі роки висвітлювались однозначно негативно. Однак, вцілілі документи стали красномовними свідками на суді історії.

Підсумовуючи викладене, спираючись на документальні свідчення, з впевненістю можна стверджувати про те, що 1918 року в Україні були зроблені перші кроки на шляху створення національної системи охорони промислової власності.

Архівні документи засвідчують, що уряди УНР та Української Держави надавали значної ваги питанням охорони промислової власності. Це підтверджується і тим фактом, що вже у січні 1918року були створені державні структури, які повинні були безпосередньо займатись проблемами охорони промислової власності. Ці підрозділи, як видно з наведених документів, були дієвими, мали фахівців, обізнаних у своїй справі.

В той же час, на нашу думку, нема підстав для ствердження того, що саме в описаний період в Україні були закладені основи національного законодавства з охорони промислової власності. Наведені вище закони і законопроекти мали на меті тимчасово адаптувати до реалій часу законодавство Російської імперії.

Започаткована в Україні 1918 року державна система охорони промислової власності, фактично на старті, з відомих політичних причин, припинила свою діяльність. Історія не відвела їй часу на реалізацію багатьох розпочатих справ. Патенти на вже зареєстровані винаходи так і не були видані заявникам. Не було створене національне законодавство з охорони промислової власності. Самостійна Україна не встигла у той час приєднатись до Паризької конвенції з охорони промислової власності (як, наприклад, Польща 1918р.). З 1991 року Україна почала все з початку.

Автори висловлюють щиру подяку директору ДП “Український інститут промислової власності. А.Г. Красовській, директору Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України Н.В. Маковській та заступнику директора, головному зберігачеві фондів ЦДАВО А.В.Обжелян за сприяння у підготовці даної публікації.

Журнал "Інтелектуальна власність" №6, 2005р.