СІМ’Я ТИМЧАСОВО НЕДОСТУПНА

"День", №159, субота, 3 вересня 2005 року

Прийомними батьками для сиріт наважилися стати лише 100 пар. Чому?

Відтоді як шестирічна Ліна потрапила до дбайливої родини, минуло три роки. Свою рідну маму дівчинка не знає — та була позбавлена батьківських прав незабаром після народження немовляти. Дитина залишилася на руках у своєї бабусі. Вона не хотіла віддавати дівчинку до дитячого будинку, але доглядати за нею їй було також не під силу. Виручала лікарня, куди періодично брали онучку. Зрозуміло, що до нескінченності так тривати не могло — бабуся настирливо шукала для дитини родину і звернулася з цим питанням до соціальної служби. За волею випадку в цей же час надійшла заявка від потенційних прийомних батьків. Ними виявилася родина Ейдеміллер, де ініціативу 19-річної Вікторії взяти в сім’ю прийомну дитину підтримав чоловік Іван. Вікторія на той час вже мала освіту медсестри, працювала в дитячому будинку і заочно здобувала педагогічну освіту, а чоловік реалізовував себе як професіонал у інформаційних технологіях. Родина не шукала дитини за якимись особливими критеріями, єдиним побажанням був вік — близько трьох років. У батьків молодожонів життєвий вибір їхніх дорослих дітей спочатку викликав здивування, але через деякий час до маленької Ліни звикли й прив’язалися не лише самі прийомні батьки, але й прийомні бабусі та дідусі.
В Україні вважається, що прийомна сім’я — це та родина, яка взяла на виховання та спільне проживання від одного до чотирьох дітей, позбавлених батьківської турботи. Це досить нова для нас форма, розвиток якої закріплено законом «Про охорону дитинства». Вона докорінним чином відрізняється від усиновлення, де дитина отримує всі права рідного. Прийомні діти продовжують зберігати за собою статус сироти й користуватися всіма відповідними пільгами. Прийомним батькам згідно із законом держава повинна щомісяця виплачувати кошти на утримання дитини, а всі труднощі, які виникають, зобов’язаний допомагати вирішувати соціальний працівник. В Україні вдалося створити таких родин близько сотні. Від дитячих будинків родинного типу, яких у нашій державі нараховується 127, прийомна родина відрізняється тим, що безпосередньо за виховання дитини не отримує матеріальної винагороди — батьки щодня ходять на роботу, як і в звичайних родинах. У той же час мами-вихователі з будинків сімейного типу окрім коштів на утримання 8-10 підопічних дітлахів ще й отримують зарплатню як педагоги, тобто організація життя дитячого будинку сімейного типу і є їхня головна робота. Однак щорічні відпустки, оформлення пенсій для цієї категорії працівників, забезпечення житлом їхніх дітей, які виросли — все це поки що лише обіцянки. Річ у тім, що сімейні форми виховання потребують грошей із місцевого бюджету, а на інтернати кошти закладаються до річного бюджету країни. Загалом утримання дитини в інтернаті коштує десь вдвічі дорожче, аніж у будинку сімейного типу, або в прийомній родині. Але місцева влада часто вважає за краще утримувати сиріт у інтернатах за державні гроші і тим самим заощаджувати свої, не витрачаючи їх на створення і утримання для сиріт спеціальних родин. Отже, нашим законодавством розвиток родинних форм виховання наразі лише голосно декларується, але фінансово ніяк не стимулюється. Відомо, що не лише своїм зародженням, але й фінансовою підтримкою родинне виховання для сиріт багато в чому й понині залишається зобов’язаним грошам від зарубіжних грантів і програм. Біологічних та соціальних сиріт у нас, за останніми даними Міністерства освіти та науки, близько ста тисяч. Так що родина (хоча б як штучна модель) доступна лишень для однієї дитини з тисячі дітей-сиріт.
Зазначимо, що за кордоном прийомні (фостерні) батьки — це професія, яку опановують лише фахівці високого рівня. Вони готові в будь-який момент прийняти дитину, яка опинилася в складній ситуації. Нею «сімейні професіонали» займатимуться до того часу, доки не нормалізується обстановка в рідній родині. Якщо все ж таки непутящих батьків позбавлять батьківських прав, то в прийомній родині дитина пробуде доти, доки їй не доберуть сім’ю для усиновлення. В Україні ж найближчим часом масове усиновлення сиріт поки що неможливе. Відомо, що чимала частина нашого населення перебуває за межею бідності і взяти в сім’ю на утримання ще один рот більшості просто не по кишені. А ось при фінансовій підтримці державою прийомних родин і не дуже заможні люди могли б реалізувати своє бажання поділитися родинним теплом із дітьми, обділеними батьківською турботою. Однак у цьому випадку тут є певний ризик — прийомну дитину згодом може захотіти усиновити інша родина. А враховуючи, що прийомна дитина не втрачає статусу сироти, і що найбільш пріоритетною формою турботи про сироту є саме усиновлення, то шанси потенційних усиновлювачів, а не прийомних батьків, виявляються великими.
Спочатку прийомну родину в Україні мала право створювати лише сімейна пара, яка має рідних дітей. Тепер правила стали менш жорсткими — підходять як одинаки, так і люди без рідних дітей. Ті, хто вже створив прийомну родину, належним чином оцінили чинник соціального супроводу, який, на жаль, зовсім відсутній у процедурі усиновлення, та що там казати — не завадив би й деяким біологічним батькам. Адже соціальний працівник досить непогано розбирається в педагогічних, психологічних, правових, медичних аспектах, а у складних випадках допомагає зв’язати родину і з необхідними рідкісними фахівцями. Принаймні, дев’ятнадцятирічній Вікторії Ельдеміллер та її чоловікові не вдалося б домогтися таких істотних зрушень у реабілітації прийомної дочки, якби не грамотні поради та допомога професіоналів. Все в цій родині складалося не так просто — мала Евеліна (таке її повне ім’я) в своїй поведінці була далеко не янголятком. Ізоляція від світу в перші три роки життя не дала їй того досвіду, який потрібен дитині в її віці для подальшого розвитку. Так що прийомним батькам довелося влаштувати для трирічної дочки прискорений курс знайомства з довколишнім світом. Спочатку навчили гратися з брязкальцями. Потім — гумові іграшки, екскурсії власним будинком і прогулянки містом... І при цьому весь час доводилося терпляче витримувати прояви неадекватної поведінки дитини, «не помічати» засудження навколишніх. Зараз уже Ліна ходить до дитсадка разом із звичайними дітьми і за рік піде до школи.
Зараз родина Ельдеміллерів цілком може обійтися і без допомоги соціального працівника, оскільки вже знає, де і яку допомогу шукати. Однак прийомним батькам-початківцям супровід соціального працівника вкрай необхідний. Як не дивно, але така важлива категорія працівників не є штатною в Центрі соціальних служб. Соціальні працівники зобов’язані щомісяця укладати нові договори на роботу. Це породжує плинність кадрів, заважає системній довготерміновій роботі з кожною родиною.
У Положенні про прийомні сім’ї записано, що вони мають право і на спеціальне навчання — курси підвищення кваліфікації. Однак це право для більшості українських прийомних родин, як і раніше, лише запис на папері. Справа зрушила з місця лише для тих двадцяти шести, яким поталанило бути запрошеними до спеціальної літньої школи. Туди приїхало 26 родин із дітьми (разом 80 хлоп’ят та дівчат) та 18-тьма соціальними працівниками, які супроводжують розвиток цих прийомних родин. Навчання проходило в мальовничому районі Волині — санаторії «Пролісок», а ініціаторами виступили три організації — Християнський дитячий фонд, благодійна організація «Кожній дитині» і Київський благодійний фонд «Ліга прийомних сімей». У таборі відпрацьовували пілотну модель з підвищення кваліфікації прийомних батьків і соціальних працівників, які супроводжують такі родини. Як повідомив «Дневі» начальник табору Віталій Головатий, на заняттях з дорослими серед найбільш актуальних були питання, що стосуються подолання дітьми почуття втрати, адже потрапляючи в нові умови, як правило, діти часто й багато плачуть. «А ще — про прийнятні форми покарання дітей і про те, як реагувати на неадекватну поведінку, — розповідає Віталій. — У дітей, які виховуються в інтернатах, фахівці виявили одну спільну проблему — діти бояться щось сказати чи зробити неправильно, у них занижена самооцінка. У перші дні на дитячих тренінгах практично не звучав їхній сміх...» Вікторія Ельдеміллер як учасник підвищення кваліфікації батьків у Літній школі говорить про те, що вона хоч вже й не зовсім новачок у питаннях прийомної сім’ї, але їй було дуже важливо поспілкуватися з іншими батьками, обмінятися з ними досвідом і зрештою зрозуміти, що ти не самотній у своїх проблемах, що є люди, які розуміють тебе й готові підтримати в складних ситуаціях.
У Міністерстві у справах сім’ї, молоді та спорту переконані, що маса проблем у питаннях опіки над дітьми пов’язана саме з тим, що в нас ще не побудовано чітку схему фінансування утримання і догляду за тими, хто позбавлений батьківської турботи. Основою цієї системи має стати принцип — «гроші від держави йдуть безпосередньо за дитиною», незалежно від того, яку форму опіки над нею встановлено. Нововведення заплановано на 2006 рік і передбачається, що цей крок сприятиме розвитку родинних форм опіки над дітьми, позбавленими батьківської турботи.

№159, субота, 3 вересня 2005

постійна адреса статті: http://www.day.kiev.ua/147798/