Люба і Віталій КОВАЛЬЧУКИ:

vechirka.com.ua, 16.04.2003

Люба і Віталій Ковальчуки своїм вчинком шокували всіх: батьків, друзів, лікарів.
— Моя присутність під час пологів дружини — наше спільне рішення, — говорить 26-річний молодий тато, психолог за освітою.
Проте здійснити наміри було не так просто. Віталій навіть звертався за консультацією до юриста. Та з'ясувалося, що це питання в законодавстві не урегульоване. Начебто не забороняється присутність рідних під час пологів, але... лікарі не хотіли брати на себе відповідальність.
23-річна Люба просила керівництво міського пологового будинку №1 піти їм назустріч. Їй відмовили, аргументуючи це тим, що в пологовому залі немає окремого приміщення для чоловіка. І все ж на експеримент погодилися в Кіровоградській районній лікарні. Заздалегідь не обговорювали, хто конкретно з лікарів прийматиме пологи — бажаючих не було. Того дня чергувати випало акушеру-гінекологу Валентині Вишні.
— Я вважаю, що до таких експериментів ще не готові ні лікарі, ні майбутні тата, — сказала нам Валентина Петрівна. — Я хвилювалася як за Любу, так і за Віталія. А якби він знепритомнів під час пологів? Отож присутність чоловіка відволікала і заважала виконувати нашу роботу.
— Спочатку до нас ставилися в лікарні упереджено, — розповідають Люба і Віталій.
Уже після пологів, які Віталій переніс достойно, йому дозволили разом з акушеркою зміряти зріст сина та зважити його.

"Я УЯВЛЯВ СЕБЕ В РОЛІ АКУШЕРА"

Той день Віталій пам'ятає до дрібниць. Щойно повернувся додому з лікарні від Люби, а тут — телефонний дзвінок. У дружини почалися пологи. Ще заздалегідь майбутній батько, на вимогу лікарів, здав аналізи, пройшов обстеження, у знайомих роздобув спецодяг — халат, штани, капці.
— Коли я приїхав, у Люби почалися перейми, — згадує Віталій.
Це зараз досвідчений батько говорить як спеціаліст, а тоді його знання обмежувалися прочитаними книжками і розповідями Люби, яка відвідувала лекції для вагітних у Центрі планування сім'ї.
— Я ділилася побаченим з Віталієм, — розповідає Люба. — Мій чоловік знав, як правильно дихати, які місця масажувати, щоб зняти біль під час переймів. Я ж про це не думала, адже біль був нестерпний. Віталій тримав мене за руку, слідкував по годиннику, з якою частотою відбуваються перейми, примушував правильно дихати.
Ми допитувалися у Віталія, як йому вдалося таке пережити?
— Я постійно нагадував собі, що не повинен співчувати дружині. Щоб було емоційно легше, я уявляв себе в ролі акушера, так, ніби це моя робота. Коли лікарі вже в пологовому залі наказували Любі тужитися, я робив це разом із нею...
Після пологів стосунки з медперсоналом потеплішали. Окремі з них приходили в палату (Віталій чергував біля дружини) і запитували про враження, про мотиви, які спонукали його піти на цей крок.
Віталій зізнався, що найголовнішим мотивом було бажання підтримати Любу, розділити біль і щастя батьківства порівну.
— Мені дуже допомогла присутність Віталія, — говорить Люба. — І перед пологами, і після, коли він приносив судно, коли ми разом сповивали нашого сина.
Віталій переконаний, що присутність батька під час пологів допомагає чоловікові з самого початку відчути зв'язок з дитиною і полюбити її.

"ПІСЛЯ ТРЬОХ УЖЕ ПІЗНО..."

На цьому експерименти в родині Ковальчуків не завершилися. Мабуть, усі батьки мріють виростити здорових і розумних дітей. Люба і Віталій цікавляться новітніми методиками навчання і виховання.
З Австрії Віталій, де кілька років тому йому випало побувати, привіз досвід навчання в сім'ї іноземній мові. (До речі, він досконало володіє англійською). З дитиною від самого народження розмовляє виключно англійською. Люба — українською. Данилко (так назвали сина), якому вже виповнився один рік, жваво реагує на слова батька, його зауваження. Поки що його словниковий запас англійської обмежується єдиним словом: Дanny.
— Ми знаємо, що ця методика не навчить нашого сина вільно володіти мовою, але вона розвиває розумові здібності Данилка, а в майбутньому йому буде легше опанувати англійську, — переконані тато й мама.
Окрім цього, із семи місяців Люба і Віталій почали вчити сина, не повірите, читати. Про нетрадиційну методику подружжя дізналося під час занять у батьківській школі розвитку дітей раннього віку "Ластівка", яку приблизно рік тому відкрили у Кіровограді обласна організація "Союз українок", благодійний фонд "Родина", Християнський дитячий фонд. (Нині заняття школи проводяться в гімназії №5).
Організатори кажуть, що до створення школи їх підштовхнула книга японського автора Масару Убука "Після трьох уже пізно".
Автор вважає, що маленькі діти здатні навчитися чому завгодно. Причому, на думку Масару, який, до речі, створив всесвітньо відому фірму "Соні", вони у два-три роки засвоюють без будь-яких зусиль те, що їм у майбутньому зовсім не під силу. Найскладнішими заняттями для людини є вивчення іноземних мов, навчання читанню, грі на скрипці чи фортепіано. Цими навиками дорослі оволодівають важко, діти ж вчаться, граючись.
Тільки не подумайте, що засновники школи захопилися виключно японською методикою. Серед активістів школи — прекрасні спеціалісти-патріоти: Ольга Єрошкіна, вчитель-логопед дитсадка №68, Наталя Єршова, викладач КІРУЕ, Олена Власова, соціальний працівник, Олена Негребецька, логопед гімназії №5, Алла Зінов'єва, одна із засновників проекту. Вони пропагують світовий і український досвіди виховання. Ось лише деякі теми занять: "П'ять шляхів до серця дитини", "Як почати вчити дитину читати з шести місяців", "Народні традиції", "Вікова психофізіологія".