This version of the page http://www.ccf.org.ua/for-social-workers-article14 (0.0.0.0) stored by archive.org.ua. It represents a snapshot of the page as of 2007-01-04. The original page over time could change.
Історія розвитку сімейних форм виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківської турботи, в Україні - Християнський Дитячий Фонд


Українська English Русский
Для соціальних працівників // 11-20 //

Історія розвитку сімейних форм виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківської турботи, в Україні

Шипіленко О.С., магістр соціальної роботи Манчестерського університету,

асистент проекту Християнського дитячого фонду

 

Анотація. У статті викладено окремі історичні аспекти становлення сімейних форм піклування про дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківської турботи в України від княжої доби до сьогодення, сформульовано негативні наслідки зростання дітей в інтернатних закладах, зазначено нагальність розвитку сімейних форм виховання дітей.

Ключові слова: діти-сироти, прийомна сім'я, державна система піклування про діетй, інтернатні заклади, виховний будинок, сирітство, сімейні форми виховання.

"Такую форму призрѣнiя брошенному родителями сиротѣ, "казенному ребенку", даетъ семья; случайно дѣлаясь членомъ ея, онъ сливается съ ней, дѣлить ея радости и горе и можетъ забыть въ концѣ концовъ свое одиночество. Дать этого никакая другая форма призрѣнiя не может".

Н.Яблоков [6, 69]

Нині українська держава переживає складний соціально-економічний період розвитку. Така ситуація без сумнівів впливає на всі категорії суспільства, і безпосередньо, на один з найбільш важливих його елементів - українські сім'ї. Один з висновків Національного звіту про стан сімей в Україні у 2002 році стверджує, що, на жаль, "сім'я і шлюб все більше втрачають свої соціальні функції". Саме сімейні проблеми та конфлікти спричиняють значну кількість негативних явищ, з яких найшвидше зростає явище біологічного і соціального сирітства.

За офіційною статистикою на 1 січня 2004 року в Україні загальна кількість дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, складала 96112 осіб. Слід зазначити, що це число лише приблизно відображає реалії життя, оскільки безпритульні діти, діти-жебраки, діти, що перебувають у диспансерах і т. п., не враховані у цій цифрі. Дослідження ЮНІСЕФ, проведене у 2001 році, виявило, що у порівнянні з 1995 роком кількість біологічних і соціальних сиріт збільшилась у 1,5 рази. Родичі піклуються приблизно про 66 492 біологічних та соціальних сиріт. Інші (невсиновлені чи без опіки/піклування), через недостатню поширеність інших форм піклування, перебувають у державних інституціях, де позбавлені виховного впливу сім'ї.

Аналіз дослідження, проведеного Українським центром соціологічних досліджень серед вихованців шкіл-інтернатів, дає можливість стверджувати, що існуюча інтернатна система лише частково вирішує проблеми дітей, позбавлених батьківського піклування, але в цілому не задовольняє їх природну потребу у фізичному, емоційному та соціальному благополуччі та культурному розвитку[2, 8-117; 3, 189-191]. Тільки 16% випускників інтернатів мають сім'ї, 25% постійно працевлаштовані, 1% отримає вищу освіту і 44% - спеціальну технічну освіту.

Одним із шляхів подолання зазначений негативних явищ є розвиток інституту прийомного виховання в Україні.

Прийомна сім'я як форма влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування, не є чужою для слов'янської ментальності. Аналогічні прийомній сім'ї форми сімейного виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, існували ще за часів Російської імперії, до складу якої входила тоді й Україна. Розглянемо лише декілька прикладів.

За даними українських дослідників ще у 911 році київські князі брали під свою опіку людей, які потребували соціальної допомоги, зокрема дітей-сиріт. Пізніше, в 1037 році Ярослав Мудрий уклав перший український збір законів „Руська правда", який містив в тому числі правила стосовно опіки на державному рівні. Вперше в європейській правничій практиці „Руська правда" виявила турботу і про жінку, і про матір. Ставлячи перед собою завдання охорони материнства, право, таким чином, безпосередньо сприяло запобіганню сирітства [1, 50-51].

За княжої доби турбота про дітей-сиріт покладалась насамперед на приватних осіб (найчастіше - князів) та церкви. Єдиною формою піклування про таких дітей було подання милостині та годування, адже це вважалось ділом „богоугодним".

У літературі про становлення державного піклування знаходимо такий факт. У день свого вінчання на престол Борис Годунов роздав бідним, зокрема вдовам та дітям-сиротам, значну суму грошей та великі запаси їжі[4, 43].

У 1650 році для духовенства було видано так звану Кормчу книгу, в якій містилися догмати православної церкви, а також постулати, що стосувалися піклування про бідних та сиріт. В документі йшла мова про те, що священнослужителі мають опікуватися вдовами та дітьми-сиротами, надавати їм житло, їжу та захист від всіх, хто може заподіяти їм зло [4, 47].

У 1682 році, за часів царя Федора Олексійовича, було розроблено проект Указу (за іншими відомостями - Доповіді), в якому йшлося про державну систему піклування про бідних та немічних. Окремий пункт цього документу був присвячений дітям.

"О нищетскихъ дѣтѣхъ, робятъ и дѣвокъ, которые также по улицамъ бродятъ милостины просить, надобно Великаго же Государя Указъ учинить. А въ иныхъ Государствахъ, такимъ построены дворы, въ которыхъ перво изуча ихъ грамотѣ, научаютъ ремеслу, какому кто похочетъ, или отдаютъ мастерамъ ихъ учить по домамъ; а дѣвокъ отдаютъ по монастыремъ для ученiя жъ. И изуча, и въ лѣта совершенныя пришедъ, какъ можетъ хлѣбъ свой зажить, и себя съ женою прокормить, отпускаютъ на волю. Или купя дворы тѣмъ, поженятъ. И отъ такихъ людей и впредь ужъ во градѣхъ прибытокъ, а воровства отъ такихъ опасаться нечего, потому, что ему уже способъ, чѣмъ сыту быть, данъ"[4, 53].

Неможливо встановити точно чи був цей документ офіційно підписаний царем чи носив лише декларативний характер. Проте можна казати, що саме з цих пір почала формуватись державна політика щодо піклування про дітей-сиріт та вирішення їх проблем.

На початку ХVIII сторіччя за особистої ініціативи новгородського митрополита Іова були створені перші спеціалізовані заклади для дітей-сиріт та незаконнонароджених - так звані „сиропитательницы". Не зважаючи на те, що ці установи існували лише в одній, Новгородській, губернії, цей досвід набув великого розголосу в країні. Так, наприклад, подібні сиротинці існували в Києві, а пізніше й в Одесі.

Указом від 4 листопада 1715 року, Петро І наказав „влаштовувати у Москві та інших крупних містах шпиталі для незаконнонароджених дітей та сиріт". Створювалися вони при церквах та монастирях, і за прикладом аналогічних західних установ, практикували таємний прийом покинутих дітей до шпиталю. З цією метою в будівлях госпіталів були зроблені спеціальні віконця, куди можна було непомітно для інших покласти немовля. Фінансувались такі установи за рахунок місцевих коштів та приватних внесків. Діти, що зростали в госпіталях, отримували не лише дах над головою та їжу, їх також навчали певному ремеслу. Проте, як правило, вихованці залишались жити при храмах, поступали на служіння та приймали духовний сан [6, 22].

Пізніше, проблемами покинутих дітей опікувалась імператриця Катерина ІІ. З одного боку, вона відродила систему виховних будинків та госпіталів, яка занепала після смерті Петра І, а з іншого, - всіляко підтримувала передачу дітей-сиріт на виховання у сім'ї.

За проектом відомого на той час державного діяча, президента Академії наук та дійсного тайного радника І.Бецького. у вересні 1763 року, імператрицею було видано „Манифестъ о построенiи «общимъ подаянiемъ» воспитательнаго дома для приносимыхъ дѣтей, съ указанiемъ быть этому Дому учрежденiемъ государственнымъ и «на вѣки подъ особымъ Монаршимъ покровительствомъ и призрѣнiемъ»[6, 22].

Освіта вихованців таких будинків обмежувалась арифметикою, письмом, читанням та Законом Божим. З 16 років діти мали починали працювати у майстернях, які були розташовані у приміщенні будинку.

Перший Виховний будинок було відкрито в Москві у жовтні 1764 року. До нього з приватних притулків різних міст імперії було направлено дітей різного віку: від народження до 16 років. Внаслідок чого більшість з провінційних сиротинців, в тому числі й Київський, закрились. Загальна кількість дітей у Московському будинку становила понад 3 тисячі. Проте, результати перебування дітей в цьому закладі виявилися невтішними. Тільки за перші чотири роки існування будинку померло майже 82% дітей [6, 29]. Причиною такої великої смертності стала відсутність достатньої кількості годувальниць (серед вихованців закладу було багато немовлят), і дітей годували штучним способом.

Аби певним чином виправити цю ситуацію й зменшити дитячу смертність Катерина ІІ видала указ, в якому йшлося про передачу дітей у сім'ї добропорядних селян на тимчасове перебування. По досягненні 9 місячного віку (згодом по досягненні 7 років) дітей повертали до Виховних будинків. Треба зазначити, що передача дітей на тимчасове перебування у сім'ї значно скоротила смертність у самих закладах (з 82% до 24%), проте біля 75% дітей, які виховувались в родинах, помирало, приблизно 13% - поверталось до закладів. Що ж сталося з рештою дітей - невідомо.

Окрім зазначеної форми виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, в тогочасній Російській імперії, до складу якої входили й українські землі, існувало ще дві законодавчо затверджені форми - патронат та патронаж [5, 4]. Насамперед, допомога надавалась безпритульним дітям, хворим, а також дітям, що скоїли злочин. При цьому відповідальність за надання такої допомоги покладалась на сільські родини та міські громади. Однією з головних цілей патронату було надання дітям, позбавленим батьківської турботи, можливості для набуття професійних навичок. Така форма опіки над дітьми нагадувала нинішні притулки.

Передача ж дитини з притулку в сім'ю «на виховання та вирощування» мала назву патронаж. Як правило, у сім'ї передавались діти молодшого віку. Сім'я, що взяла дитину на виховання, мала певні обов'язки перед притулком та громадою. Зокрема, вона повинна була забезпечити можливість повноцінного розвитку вихованця, дати початкову освіту та прищепити трудові навички. На жаль, в ті часи, ці умови не завжди виконувались, адже брали на виховання дітей переважно бідні сім'ї з метою отримання фінансової винагороди та безкоштовного працівника. Справа в тому, що родині, яка виховувала дитину з притулку, виплачувалась відповідно до закону певна сума грошей, розмір якої залежав від віку дитини. Максимальну суму отримували ті сім'ї, що брали маленьких дітей, які ще не здатні допомагати в домашній роботі. Поступово, коли діти дорослішали (12-14 років), виплати скорочувались або припинялись зовсім. В ролі контролера (як ми зараз сказали б - супервізора) виступали лікарі або інший медичний персонал, до функцій якого входило медичний нагляд за виконанням вихователями своїх обов'язків. За дотриманням інших норм, в тому числі правових, ніхто не слідкував, тому часто прийомні діти часто використовувались як безкоштовна робоча сила. Після досягнення 17-річного віку хлопчики іноді йшли до „казенних селян", отримували пай землі. Дівчатам, у разі якщо вони до цього віку були незаміжніми, видавались спеціальні "вільні" свідоцтва.

У 1797 році долями дітей-сиріт почала опікуватись друга дружина Імператора Павла І - Марія Федорівна. Вона знаходила час аби відвідати Виховні будинки, особисто поспілкуватись з дітьми.

Кількість дітей, яких передавали на виховання до закладів, з кожним роком збільшувалась, і в 1815 році ця цифра тільки в Москві становила приблизно 3 100 дітей на рік (що порівняно з 1795 роком майже удвічі більше). Аналогічна ситуація була й в інших містах імперії, в тому числі в Києві та Харкові. Таким чином виникла потреба запровадження профілактичних заходів проти відмови від дитини. І таких заходів було вжито. У 1807 році було прийнято рішення про створення інституту "міського виховання" [6, 35]. Бідним матерям почали виплачувати певну суму коштів на утримання дитини. Причому ця платня видавалась до досягнення дитиною 7-річного віку.

Окрім цього немовлят з закладів продовжували віддавати у „государеві" села селянам „доброї поведінки", а за вихованням дітей у сім'ях встановили нагляд. Інспекторів, які мали їздити по селах, Марія Федорівна відбирала дуже ретельно. Часто вона особисто зверталась з проханням до селян-вихователів „берегти її діточок", заохочувала їх подарунками та грошовими винагородами. За свідоцтвом дослідника Н. Яблокова: "Обя­занность прiискивать надежныхъ воспитателей была возложена (въ 1797 г.) на экспедицiю Государственнаго Хозяйства. Надзоръ за воспитанiемъ питомцевъ въ деревняхъ былъ порученъ особымъ членамъ Опекунскаго Совѣта..." [6, 36-37]

З часом Виховні будинки стають лише тимчасовим притулком для сиріт, і майже всіх дітей з них передають на виховання у сім'ї селян, де вони виховуються до повноліття. А у 1837 році було видано указ, за яким всіх без виключення дітей-сиріт необхідно було виховувати в селах. Важливо зазначити, що прийняття цього указу, а також ціла низка інших заходів були зумовлені не лише надмірною кількістю дітей у закладах, але й розумінням того, що жодна форма державного піклування не зможе замінити дитині сім'ю.

Ще одним прикладом сімейної форми може слугувати наступний культурологічний факт. В українській мові існує словосполучення «піти у прийми», тобто стати прийомним членом сім'ї. Людина, найчастіше підліток, йшла на заробітки в більш заможну сім'ю. Однак на відміну від батраків або найманих робітників, до такої людини ставилися як до члена сім'ї: він їв разом з іншими членами сім'ї, жив з ними в одному домі. Іноді такий „прийомний член сім'ї" не отримував будь-якої заробітної плати, а працював лише за житло та їжу. Тобто можна казати, що діти виступали суб'єктом економіки. І така ситуація з використанням дитячої праці, і особливо прийомних дітей, існувала аж до ХХ сторіччя, до тих пір, поки Міжнародна організація праці не звернула увагу на цю проблему.

Окрім вже зазначених форм піклування про дітей-сиріт, в Російській імперії існувало усиновлення. Документів, які б засвідчували існування відповідного законодавства до ХІХ сторіччя, знайти на жаль не вдалося. Проте у "Сводѣ законов гражданскихъ", виданому у 1914 році, розділ другий "О союзѣ родителей и детѣй и союзѣ родственномъ" повністю присвячено різним аспектам усиновлення. Причому кожна стаття, а їх в цьому розділі 18, містить посилання на законодавчі акти, прийняті ще у ХІХ сторіччі [8, 1].

На початку ХХ сторіччя, який знаменувався революціями, повстаннями, війнами, зміною державного устрою, кількість дітей-сиріт, бездоглядних та безпритульних значно збільшилася. Для вирішення цієї проблеми у великих містах почали створюватися безкоштовні школи для дітей-жебраків та безпритульних.

З приходом радянської влади роль патронату і патронажу було зведено до мінімуму. Пріоритетними стали колективні форми виховання дітей. Головним принципом такої виховної концепції була наявність розгалуженої мережі інтернат них закладів, які фінансувались державою. Кількість дітей в одному такому закладі іноді сягала 400 дітей. Дитячі колективи формувались за віковою ознакою.

Сімейні форми виховання дитини за радянської доби були менш поширеними, проте казати, що їх не існувало зовсім, було б невірно. У 1925 році Народний комісаріат з охорони здоров'я видав інструкцію „Об отдаче покинутых детей на воспитание из учреждений Охраны материнства и младенчества". Відповідно до даного документу на виховання у сім'ї передавалися здорові діти віком від 3-х місяців та старші. Перевага віддавалась сім'ям бездітним або не багатодітним родинам. „Особенно желательно помещать детей в семьи, где имеются делегатки Женотдела, члены Советов и вообще связанные с общественными организациями женщины", - читаємо у документі[10, 1]. Сім'ї, яка брала на виховання дитину, виплачувались кошти. Також даною інструкцією встановлювався нагляд за дітьми, що виховуються у сім'ях. Здійснювати цей нагляд належало патронажним сестрам та делегаткам відділів охорони материнства і дитинства.

Пріоритетною ж формою утримання дітей, як вже зазначалося, було виховання в умовах „закритого" інтернатного закладу. Така форма й донині залишається найбільш поширеною в Україні.

Відродження сімейних форм виховання у нашій країні почалось лише у 90-х роках. Перша спроба передачі на виховання в сім'ю дітей, позбавлених батьківського піклування, була здійснена у 1990 році. Саме тоді Дитячий фонд ім. В.І.Леніна виступив з ініціативою створення дитячих будинків сімейного типу.

Конвенція ООН про права дитини, яку було прийнято у 1989 році і ратифіковано Україною у 1991 році, проголосила, що дитині для повного емоційного комфортного розвитку найкраще рости у сім'ї, в атмосфері щастя, любові і взаєморозуміння. Крім того, підкреслюється, що кожна дитина має право на сім'ю. Саме за таких умов дитина може бути повністю підготовлена до самостійного життя у суспільстві й вихована у дусі розуміння вищих гуманістичних ідеалів, вищих моральних цінностей [9, 11-12].

У 1998 та 1999 роках Кабінет Міністрів України прийняв дві Постанови „Про проведення експерименту щодо створення прийомних сімей в окремих регіонах України". А саме обласними державними адміністраціями у Харківській. Запорізькій, Львівській, Одеській областях, Київській міській держадміністрації, а також Урядом Автономної Республіки Крим були прийняти розпорядження про створення нового інституту сімейної опіки над дітьми-сиротами і дітьми, що залишилися без батьківського піклування - прийомної сім'ї. Ініціатором проведення даного експери­менту виступило Міністерство України у справах сім'ї та молоді. У квітні 2002 року Постановою Кабінету Міністрів було затверджено „Положення про прийомну сім'ю".

За результатами експерименту було опубліковано кілька методичних посібників, а саме, «Методичні рекомендації соціальним працівникам щодо підготовки прийомних батьків», «Методичні рекомендації соціальним працівникам щодо соціального супроводу прийомних сімей», «Прийомна сім'я: методика створення та соціального супроводу» та ін.

У січні 2005 року Верховна Рада України прийняла Закон „Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування". Таким чином було зроблено наступний значний крок у перетворенні державної системи опіки над цією категорією дітей на сімейно-орієнтовану.

Окрім державних програм щодо розвитку сімейних форм виховання з кінця 90-х років почали свою діяльність кілька неурядових організацій, котрі реалізують проекти, направлені на розвиток інституту прийомного виховання: Християнський дитячий фонд, громадські організації «Every Child» и «Hopes and Homes for Children», „Holt International", Ліга прийомних сімей та інші.

Завдяки зусиллям державного та недержавного сектору на сьогодні в Україні існує 130 дитячих будинків сімейного типу та 115 прийомних сімей [7]. Проте така кількість є замалою, адже загальна чисельність дітей, що перебувають у різних виховних закладах становить понад 30 тисяч. Отже в сучасній Україні існує нагальна потреба подальшої розробки державної політики щодо розвитку інституту сімейного виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

Список літератури

 

Бадора С. Теорія і практика опікунства в Польщі. - Івано-Франківськ, 2000. - 252с.
Вихованці інтернатів про себе і своє життя / О.М. Балакірєва (кер. авт. кол.), О.О.Яременко, Н.П. Дудар та ін. - К.: Український ін-т соціальних досліджень, 2000. - Кн.1. -134 с. - (Сер. «На порозі самостійного життя», У 4 кн.)
Знайти себе: життєві історії випускників інтернатів. - К.: Український ін-т соціальних досліджень. 2001. - 201 с.
Максимов Е. Начало государственного призрения в России. Историческое исследование. - М., 1899. - 58 с. (Робочі матераіли БФ „Приют детства").
«Наша сім'я» (Методичнi рекомендації прийомним батькам) / Н.М. Комарова (керівник авт. Кол.), Г.М. Бевз, Л.С.Волинець, З.Г. Зайцева та ін. - К.: Видавництво, 1999. - 80с.
Яблоков Н.В. Призрение детей в воспитательных домах // Журнал: «Трудовая помощь» - СПб., март-июнь 1901 год. - 71c. (Робочі матераіли БФ „Приют детства").
Сайт Міністерства України у справах сім'ї, молоді та спорту http://www.dksm.gov.ua/cgi-bin/valmenu.sh?0p0608.html

Нормативно-правові акти

"Сводъ законов гражданскихъ" (Св. зак. т. Х ч. 1 изд. 1914 г.). (Робочі матераіли БФ „Приют детства").
Конвенцiя ООН про права дитини. - К.: Видавництво ЮНИСЕФ в Україні - 31 с.
Об отдаче покинутых детей на воспитание из учре­ждений Охраны материнства и младенчества. Инструкция НКЗдрава РСФСР от 25 августа 1925 г. № 000.04-15. (Робочі матераіли БФ „Приют детства").


КонтактиЗворотній зв'язок
© Християнський дитячий фонд