ЛАВНИКИ - члени лавних судів у Речі Посполитій, які діяли і в Україні з 17 - до другої пол. 19 ст. у містах, що користувалися Магдебурзьким правом. Л. (засідателі) обиралися з представників заможної міської верхівки в кількості 7-13 чоловік. Підгодовуванням війта розглядали цивільні і кримінальні справи міщан, а також населення підлеглих містові т. зв. міських сіл.
В. Кульчицький (Львів).
ЛАВНІ СУДИ - суди в Речі Посполитій, які діяли і в Україні у 17 - другій пол. 19 ст. Л.с. функціонували в містах і селах, що користувалися Магдебурзьким правом. Очолювали їх війти в містах і солтиси в підлеглих містові т. зв. міських селах. Л.с. за участю обраних з представників заможної верхівки 7-13 лавників (засідателів) розглядали цивільні і кримінальні справи міщан, а також населення міських сіл. Останні в зв'язку з поширенням імунітетних прав феодалів втрачали своє значення і почали в 16 ст. занепадати. У 18 ст. компетенцію Л.с. було зведено до розгляду майже виключно дрібних майнових справ.
В. Кульчицький (Львів).
ЛАВРА - назва найбільш великих і впливових чоловічих монастирів, які підлягали вищому церковному органу країни. Відомі з 4-6 ст. (Палестина, Греція). Настоятелями Л. є місцеві єпархіальні архиреї, а безпосередньо керують Л. намісники в сані архімандрита. В Україні титул Л. мають два великі монастирі - Києво-Печерська Лавра (з 1598) і Почаївська Лавра (офіц. з 1833, хоча цей титул вживався ще у 18 ст.).
ЛАВРЕНТІЇВСЬКИЙ ЛІТОПИС - пергаментний рукопис, що містить копію літописного зведення 1305. Складений в 1377 групою невідомих переписувачів під керівництвом ченця Нижегородського Печерського монастиря Лаврентія за списком поч. 14 ст. Текст починається “Повістю минулих літ” і доводиться до 1305. У рукописі відсутні відомості за 898-922, 1263-1283, 1288-94. У складі Л.л. до нас дійшло “Повчання” Володимира Мономаха. Зберігається в Публічній бібліотеці ім. М. Салтикова-Щедріна. Вперше повністю опублікована в 1846 (“Полное собрание русских летописей”, т.1).
ЛАВРІВСЬКИЙ ЮЛІАН (1821 - 5.5.1873) -український громадський і політичний діяч, один з відомих діячів народовецького руху. Підчас Революції 1848-49 в Австрійській імперії належав до “Руського Собору”. В 1848 брав участь у роботі Собору Руських Вчених, очолював засідання правничої секції. В 1861 зусилями Л. було засновано товариство “Руська Бесіда”, а в 1864 - Театр “Руської Бесіди”. В 1861 Л. був обраний послом галицького сейму, з 1870 - його віце-маршалом. Виступав за досягнення українсько-польського компромісу в Галичині, відстоював рівноправ'я українців в усіх сферах суспільно-політичного життя та крайової адміністрації. Протягом 1870-73 очолював культурно-освітнє товариство “Просвіта”. Л. як посол сейму і голова “Просвіти” активно домагався відкриття кафедри історії України в Львівському ун-ті, запровадження навчання українською мовою у всіх класах Академічної гімназії у Львові (вдалося реалізувати в 1874), сприяв розповсюдженню українських підручників на Буковині і Закарпатті, та налагодженню культурних зв'язків з Підросійською Україною. Л. дбав про створення при товаристві стипендійних фондів та розвиток благодійної діяльності. В 1870 Л. заснував народовецьку газету “Основа”, що видавалася у Львові (1870-72; ред. Т.Леонтович і К. Климкевич). Переклав на українську мову австрійський цивільний кодекс.
ЛАВРСЬКА ШКОЛА - навчальний заклад, відкритий П. Могилою у 1631 при Троїцькому монастирі Києво-Печерської Лаври. Була створена за західноєвропейським зразком і давала вищу освіту, ніж братські школи. В 1632 Л.ш. було об'єднано з Київською братською школою і створено Колегію, яку очолив П. Могила (див. Киево-Могилянська Академія).
ЛАГОДА АНДРІЙ (рр. н. і см. невід.) - козацький діяч першої пол. 17 ст. В 1629 Л. разом з С. Сосимовичем як делегат Війська Запорозького брав участь у роботі церковного собору у Києві, який розглядав можливість досягнення порозуміння між прихильниками греко-католицької та православної церков (завершився безрезультатно). В 1637 - полковник канівський, а після затвердження Ординації у 1638 - сотник Канівського полку.
ЛАЗАРЕВСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР МАТВІЙОВИЧ [8(20). 6.1834- 31.3.(13.4).1902]-відомий украінський історик. Н. у с. Гирівці Конотопського повіту Чернігівської губ. (тепер с. Шевченкове Конотопського р-ну Сумської обл.). У 1858 закінчив історико-філологічний ф-т Петербурзького ун-ту. Служив у судових установах Чернігівщини, Полтавщини, а з 1880-у Києві, як член судової палати. Член історичного т-ва Нестора-літописця, один з засновників журналу “Киевская Старина”. Був особисто знайомий з Т. Шевченко. Л. - автор бл. 450 праць і статей переважно з історії Лівобережної України 17-18 ст. Головну увагу Л. приділив дослідженню історії селянства - “Малоросійські посполиті селяни 1648-1788” (1866), козацької старшини і Шляхти - “Нариси дворянських родів Чернігівської губернії” (1868), “Нариси малоросійських фамілій” (1875-76), “Люди старої Малоросії” (1882-88), колонізації та землеволодіння -“Опис старої Малоросії” (1888-1902), адміністративно-судового устрою Гетьманщини - “Суди в старій Малоросії” (1898) та ін. Л. видав важливі документальні публікації: “Щоденник М. Ханенка” (1884), “Сулимівський архів” (1884), “Мотижинський архів” (1890), “Щоденник генерального підскарбія Якова Маркевича” (1893-97), “Любецький архів графа Милорадовича” (1898) та ін. В основі історичної концепції Л. лежала ідея народництва. В своїх працях Л, підкреслював визиск українського селянства з боку козацької старшини і як результат - неприхильне ставлення Л. до Гетьманщини та її діячів (“Замітки про Мазепу”, 1878; “Павло Полуботок”, 1880). Зосереджуючись в основному на соціально-економічних проблемах, Л. менше уваги звертав на політичний занепад Гетьманщини внаслідок колоніальної політики російського уряду. Це зумовило деяку однобокість історичної концепції Л., що підкреслювала українська історіографія, хоча високо оцінила його вкладу розвиток історичної науки в Україні. Заслугою Л. є те, що він ввів у наукове користування велику кількість документів, архівних матеріалів, які мають велике значення при вивченні історії Лівобережної України другої пол. 17-18 ст.
ЛАЗАРЕВСЬКІ — козацький рід на Чернігівщині, до якого належали відомі діячі української культури і науки 19-20 ст. Матвій Л. (1778 -1856) - батько шести братів Л. - Василя, Івана, Михайла, Олександра, Федора і Якова. Автор спогадів про Чернігівщину в першій пол. 19 ст. - “Памяти мои”. Василь Матвійович Л. (27.2.1817 -18.4.1890) - письменник і перекладач. Закінчив Харківський ун-тет. У 1847-48 - чиновник Оренбурзької прикордонної комісії. З 1848 жив у Петербурзі. Л. був знайомий з Т. Шевченком, листувався з ним і матеріально допомагав поетові на засланні. Переклав на російську мову твори У. Шекспіра - “Отелло”, “Король Лір”, “Макбет”, збирав матеріали для “Полного малоросійського словаря” (залишився в рукописі). Іван Матвійович Л. (1836 - 4.7.1867) - знайомий Т. Шевченка, Протягом 1858-61 Л. часто зустрічався з поетом у Петербурзі. В березні 1860 поет подарував йому “Кобзар” з власноручним написом. Михайло Матвійович Л. (12.7.1818 -3.5.1867) - близький товариш Т. Шевченка, В 1837 закінчив Ніжинський ліцей. У 1841-46 жив у Тобольську, з 1856 переїхав до Оренбурга. З 1850 - радник Петербурзького губернського правління. Познайомився з Т. Шевченком у 1847.
Листувався і матеріально допомагав йому на засланні. Клопотався про визволення поета з заслання і першим сповістив Т. Шевченку про звільнення. Л. піклувався про хворого Шевченка, після його смерті подбав про похорон, а згодом - про організацію перевезення тіла поета в Україну. Олександр Матвійович Л. (20.6.1834 - 13.4.1902) - визначний український історик (див. 0. Лазаревський).
ЛАНЖЕРОН ЛУЇ-ОЛЕКСАНДР (13.1.1763-16,7.1831) - французький дворянин, російський державний діяч, генерал, граф (з 1799). Н. у Парижі. В 1799 емігрував до Росії. Служив офіцером у російській кавалерії, брав участь в російсько-турецькій війні 1806-12, під час якої його ад'ютантом був І. Котляревський. З листопада 1815 до травня 1823- генерал-губернатор Новоросії; головнокомандуючий Бузького і Чорноморського Козачого Війська. Сприяв зростанню одеського порту, заснував перші громадські заклади в Одесі та був покровителем Рішельєвського ліцею. Був одним із засновників масонства в Україні. Помер у Петербурзі.
“ЛАНКА” - літературне об'єднання письменників, засноване в 1924 у Києві. До “Л.” належали письменники Б, Антоненко-Давидович, М. Івченко, Т. Осьмачка, Г. Косинка, В. Підмогильний, Є. Плужник та ін. Виступали проти заполітизованої культури, відстоювали незалежність літературної творчості від офіційної політики більшовицької партії в галузі літератури. В 1924 “Л.” була перейменована в “МАРС”.
ЛАНЦУТ - місто в пд-сх. Польщі. З грудня 1919 до квітня 1920 тут знаходився табір для військовополонених бійців Української Галицької Армії та інтернованих вояків Армії Української Народної Республіки. В ході радянсько-польської війни 1920 з них було сформовано 6-ту Січово-Стрілецьку дивізію. Командантом табору був ген. О. Пилькевич.
ЛАПЧИНСЬКИЙ ЮРІЙ (Георгій) ФЕДОРОВИЧ (1887 - 1938) - більшовицький діяч, один з лідерів націонал-комуністів в Україні, 3 1905 -член РСДРП(б). У 1917 очолював Раду робітничих і солдатських депутатів у Кременчуці, був народним комісаром соціального забезпечення і керуючим справами Народного Секретаріату, член ЦВК Рад України. В грудні 1918 -уповноважений Тимчасового робітничо-селянського уряду України на Чернігівщині. В 1919 - голова Чернігівського губревкому. В 1919 Л. спільно з В. Шахраєм виступив з різкою критикою ленінської програми з національного питання. В 1919-20 Л. очолював у КП(б)У опозиційну фракцію т. зв. федералістів у складі КП(б)У, що добивалася спільно з боротьбистами утворення самостійної української комуністичної партії та виступала за рівноправні федеративні відносини між УСРР і РСФРР. У листопаді 1919 на Гомельській партійній конференції Л. разом з П. Поповим і П. Слиньком відстоював ідею існування незалежної української комуністичної партії та радянської Української держави. У 1920-22 був секретарем ВУЦВК, членом Київського губревкому і губкому партії. В квітні 1920 виступив з декларацією, в якій звинувачував керівництво РКП(б) у запровадженні режиму воєнної окупації та заявив, що РСФРР ставится до УСРР як західноєвропейські імперіалістичні держави до своїх азіатських або африканських колоній. У 1920 вийшов з КП(б)У, вступив до Української Комуністичної Партії та став одним з лідерів партії. В 1922 виїхав за кордон, жив у Варшаві, Берліні, Італії. В 1926 повернувся в Україну. З тактичних міркувань відновив членство в КП(б)У. В 1928-30 - радянський консул у Львові. В 1938 репресований НКВС СРСР.
ЛАТИННИКИ - штучна назва прихильників римо-католицького віросповідання, які спілкуються українською мовою, але здебільшого ототожнюють себе з етнічними поляками. Одну частину Л. складають зукраїнізовані поляки, іншу - українці, які під впливом обставин змушені були прийняти римо-католицтво. Загальна кількість Л. на території України в 1939 досягала 700 тис. чол. Найкомпактніше проживали на зах. Поділлі та Волині. Після встановлення нових кордонів між УРСР і Польщею, частина Л. виїхала до Польщі, частина залишилася і українізувалася.
ЛАЦІС МАРТИН ІВАНОВИЧ [справж. прізвище, ім'я та по-батькові — Судрабс Ян Фрідріхович; 16(28). 12.1888-20.3.1938] - більшовицький партійний і державний діяч. Н. у садибі Рагайні Венцпієбалзької волості Ліфляндської губернії (тепер Латвія). В 1903-05 працював столяром у Ризі. З 1905 - член РСДРП(б). В 1905-17 Л. займався пропагандистською діяльністю в Росії і Прибалтиці. Після жовтневого перевороту 1917 в Петрограді - член колегії наркомату внутрішніх справ Росії, в 1918 - член колегії ВЧК, голова ЧК і військового трибуналу 5-ої армії Східного фронту. В 1919-21 Л., будучи головою Всеукраїнської Надзвичайної Комісії (ВУНК; рос. - ВУЧК), застосовував масовий терор проти учасників національно-визвольного руху та їх сімей, з метою залякування проводив масові арешти і розстріли української інтелігенції та селянства. 31921 перебував на керівній партійній і державній роботі в Росії. З 1932 - директор Інституту народного господарства ім. Г. Плеханова. Знищений органами НКВС СРСР.
ЛАЦЬКИЙ ВОЛЬФ-ВІЛЬГЕЛЬМ (псевд: Бер-тольді; 1881 - 1940) - відомий діяч української єврейської громади, політичний діяч і журналіст. Н. у Києві. Засновник і провідний діяч Єврейської (Жидівської) Народної Партії в Україні. В квітні 1919 очолював Міністерство єврейських справ УНР. Л. - автор численних публікацій у періодичній пресі, в яких викривав причетність Добровольної Армії ген. А. Денікіна до погромів єврейського населення в Україні. Помер у Тель-Авіві (Ізраїль).
ЛАШКЕВИЧ ОЛЕКСАНДР (1842 - 1889) -український громадський діяч, історик. Н. у Стародубі Чернігівської губ. (тепер Росія). Навчався у Київському ун-ті. В 1870-80-х рр. - земський і судовий діяч на Чернігівщині. З поч. 1870-х рр. Л. був активним членом київської Старої Громади (див. Громади), до якої належали такі визначні українські наукові і культурні діячі як В. Антонович, М. Драгоманов, Ф. Вовк, П. Чубинський, М. Старицький, М. Лисенко, М. Ковалевський та ін. В 1888-89 Л. видавав і редагував неофіційний орган Старої Громади ж-л “Киевская Старина”. Автор кількох праць з історії Лівобережної України 18 ст.
ЛЕБЕДИНЦЕВ ФЕОФАН (Теофан) ГАВРИЛОВИЧ [літ. псевд. Ф.Лобода; 12(24).3.1828 -12(24).3.1888] - український історик. Н. у с. Зелена Діброва Звенигородського повіту Київської губернії (тепер Городищенського р-ну Черкаської обл.). Закінчив Київську духовну академію. В 1851-64 викладав у духовних семінаріях Воронежа і Києва та у Київський духовній академії, редагував ж-л “Руководстводля сельських пастырей” (1860-63). В 1865-80 очолював Холмську, Люблінську і Радомську дирекції училищ. Був знайомий з Т. Шевченком, від нього отримав примірник “Кобзаря” з власноручним підписом. У 1882-87 - видавав і редагував ж-л “Киевская Старина”. В своїх працях досліджував переважно історію української церкви і братств в Україні, відзначав їх важливу роль у розвитку національно-визвольного руху. Редагував другий і третій томи першої частини “Архива Юго-Западной России”, в першому з яких опублікував історичну розвідку “Архімандрит Мелхіседек Значко-Яворський” (ч. І, т. 2, 1864). Помер в Києві. Автор праці “Братства, їхня колишня і нинішня доля та значення” (1862) та спогадів про Т. Шевченка.
ЛЕБЕДЬ МИКОЛА (псевд. Максим Рубан, Марко, Євген Скиба; 23.11. 1909) - український політичний і військовий діяч, один з лідерів Організації Українських Націоналістів. Н, у с. Нові Стрілиська Бібрського повіту (тепер Львівська обл.). В 1930 закінчив гімназію у Львові. У 1930-32 Л. брав активну участь в організації молодіжних груп ОУН на західно-українських землях, керівник підпільних вишколів Юнацтва ОУН у Карпатах. У 1932-34 - зв'язковий між Крайовою Екзекутивою та Проводом ОУН за кордоном. У 1934 підготував замах на міністра внутрішніх справ Польщі Б. Перацького. Після здійснення замаху намагався виїхати через Гданськ-Щецін до Німеччини, але за наказом Г. Гіммлера був заарештований і виданий Польщі. На Варшавському процесі 1935-36 був засуджений до смертної кари, яка згодом була замінена довічним тюремним ув'язненням 5.9.1939 Л. під час конвоювання до іншої в'язниці втік. У 1940 в ході внутрішнього конфлікту в ОУН підтримав політичну лінію С. Бандери, а з 1941 став його заступником. 30.6.1941 у Львові Українські Національні Збори проголосили Акт відновлення Української Самостійної Держави та створення Українського Державного Правління, до складу якого увійшов Л. Після арешту в липні-вересні 1941 більшості членів Правління Л. організовував український антифашистський рух Опору. Організатор і керівник трьох конференцій ОУН в Україні (вересень 1941, квітень 1942, лютий 1943). У 1941-44 вів переговори з польською Армією Крайовою (АК) про спільну боротьбу проти гітлерівців. До 1943 Л. очолював ОУН на західноукраїнських землях та відіграв важливу роль у формуванні Української Повстанської Армії. В серпні 1943 став учасником III Надзвичайного Великого Збору ОУН, очолив Головну раду ОУН і Референтуру зовнішніх зв'язків при Проводі ОУН. У 1944 став співзасновником Української Головної Визвольної Ради та Генеральним Секретарем закордонних справ УГВР. За дорученням керівництва УГВР виїхав на Захід для встановлення контактів з представниками західних союзників. До 1948 був членом Закордонних Частин ОУН. З грудня 1949 проживає у США. В 1952-74 очолював науково-дослідницький центр “Пролог” у Нью-Йорку, в 1982-85 -заступник голови, з 1974 - член Ради директорів. В 1956-91 Л. - член управи Українського Товариства Закордонних Студій в Мюнхені та Торрнтського Видавничого комітету “Літопис УПА” (1975). Автор спогадів “УПА” (1946, 1987). Живе в Йонкерсі (штат Нью-Йорк).
ЛЕВ IХ (світське ім'я - Бруно; 21.6.1002 -19.4.1054) - Папа Римський (з 1049). Походив з роду ельзаських графів Дансбург-Егісгайм. Був обраний на престол при підтримці імператора Генріха III. Намагаючись централізувати церковну ієрархію, добивався підпорядкувати єпископів Західної Європи своїй владі. В 1053 Л. IX, прагнучи приєднати до папських володінь Пн. Італію, очолив похід німецьких, лота-рінгськихта італійських рицарів проти норманів, що захопили ці землі. 18.6.1053 зазнав поразки в битві під Чівітате і потрапив у полон. Згодом був звільнений. За Л. IX стався остаточний поділ Церкви на західно-християнську (католицьку) і східно-християнську (православну). Канонізований церквою.
ЛЕВ XIII (світське прізвище та ім'я - граф Вінченцо Джоакіно Печчі; 2.3.1810 - 20.7.1903) -Папа Римський (з 1878). Н. у Карпінетто Романо. З великою прихільністю ставився до Української Греко-Католицької Церкви. В 1882 за розпорядженням Л. Ill Св. Конгрегацією було проведено реформу чину василіан (див. Василіани), що організаційно значно зміцнило орден. У 1885 заснував Станіславівське єпископство, а в 1895 іменував кардиналом митрополита Галицького С. Сембратовича. У 1897 Л.ХІІІ заснував окрему семінарію для українців (Українську колегію) при церкві св. Сергія у Римі. Доручив Конгрегації пропаганди виробити план створення Українського Патріархату (до нього мали належати і закарпатські єпархії) з тимчасовим центром у Львові.
ЛЕВ ДАНИЛОВИЧ (бл. 1228 -бл. 1301)-галицько-волинський князь, син Данила Романовича Галицького. В 1247 (за ін. дан., 1251-52) Л.Д. для зміцнення союзу з Угорським королівством одружився з дочкою Бели IV - Констанцією. В 1252 допомагав батькові воювати з монголо-татарськими ордами на чолі з Куремсою. Після смерті Данила Галицького (1264) успадкував Перемишльське князівство і Львів (ім'ям Л. названо місто), а після смерті брата Шварна Даниловича (бл. 1269) - Перемиське, Холмське, Волзьке, Дорогочинське князівства і Галич. В 1272 переніс столицю Галицько-Волинської держави до Львова. Підтримував жваві дипломатичні зв'язки з Чехією, Угорщиною, Литвою, Тевтонським орденом. Після смерті краківського князя Болеслава Соромливого (1279) Л.Д. в союзі з чеським королем Вацлавом II намагався здобути Краків. Підтримуючи в боротьбі за краківський престол Болеслава Мазовєцького (сина сетри Предслави), вів тривалу війну з польським князем Лєшком Чорним. Приєднав до Галицько-Волинського князівства частину Закарпаття з Мукачевом (бл. 1280) і Люблінську землю (бл. 1292).
ЛЕВ ДИЯКОН (бл. 950 - бл. 1000) - візантійський історик-хроніст 10 ст. Н. у Калої (Мала Азія). Належав до придворних кіл. Учасник походу імператора Василя II Болгаробійці проти болгар в 986. Автор “Історії” в 10 книгах (написана бл. 990 і охоплює події 959-975). Перша частина твору має компілятивний характер і є переказом т.зв, “Історії Фок” (не збереглася), друга частина - самостійний твір, написаний на основі особистих спостережень та розповідей очевидців. Твір Л.Д. - цінне джерело для вивчення ранньої історії Візантії, Болгарії, Київської держави. В ньому описані походи київського князя Святослава Ігоровича в Болгарію (967 або 968) і його війни з Візантією на Балканах.
ЛЕВ ЮРІЙОВИЧ (Лев II; р. н. невід. - п. бл. 1323) - галицько-волинський князь (1308-23, за ін. дан., 1315-23), син князя Юрія Львовича. Правив спільно з братом Андрієм. Підтримував тісні економічні і політичні зв'язки з Польщею і Тевтонським орденом. Л.Ю. та його брат тривалий час воювали з монголо-татарами і Литвою. В 1323 під час одного з військових походів (на думку одних дослідників-проти литовських військ, ін. - монголо-татар) Л.Ю. і Андрій Юрійович загинули. Після їх смерті припинила існування династія Романовичів. Боярство запросило на галицько-волинський престол мазовецького князя Юрія-Болеслава Тройденовича (див. Юрій II Болеслав), сина сестри Лева і Андрія Юрійовичів -Марії.
ЛЕВАНІДОВ АНДРІЙ (р. н. невід. - п. після 1797) - російський генерал, генерал-губернатор Слобідської України (1796-97). Учасникросійсько-турецьких війн 1768-74 і 1787-91, командир стародубського карабінерського полку (1785) і корпусний командир у Києві (1790-94). Підтримував зв'язки з українськими політичними колами, що стояли на позиціях політичної автономії України. Допомагав А. Худорбі та А. Веделю. Цікавився історією України. Залишив рукописний збірник “Андрея Леванідова Малоросійский летописец” (бл. 1730; зберігався в Національному музеї у Львові).
ЛЕВЕНГАУПТАДАМ-ЛЮДВІГ (квітень 1659 -1?.2.1719) - шведський військовий діяч, генерал-лейтенант (1706), граф. Освіту здобув у шведських і німецьких університетах. Служив в арміях кількох західноєвропейських держав (1685-97), згодом - у шведській армії. На поч. Північної війни 1700-21 командував полком, в 1706 - генерал-губернатор Ліфляндії і Курляндії. В 1708 Л., виконуючи наказ Карпа XII, вирушив з Прибалтики на з'єднання з основними силами шведської армії в р-н Могилева. 28.9(9.10)1708 був розбитий московськими військами неподалік Лісної (тепер село Славгородського р-ну Могилівської обл., Бєларусь). У Полтавській битві 1709 командував піхотою. Після битви за наказом короля Карла ХІІ, прийняв на себе командування шведськими військами. Організував відступ шведських частик до Переволочної (тепер с. Кобеляцького р-ну Полтавської обл.), де 30.6(11.7).1709 був змушений капітулювати. В 1709-19 перебував у московському полоні, очолював адміністрацію шведських військовополонених. Після смерті Карла XII призначений королевою Ульріхою Елеонорою міністром, але по дорозі у Швецію помер у Москві. Залишив мемуари (видані в 1757 у Стокгольмі).
ЛЕВЕНЦІ - козацько-старшинський рід на Полтавщині у 17-18 ст. Найвідоміші представники: Прокіп Л. (р. н. невід. - п. 1691) - полковник полтавський ( 1674-78, з перервами). Брав участь у Чигиринських походах 16771 78 у складі військ гетьмана 1. Самойловича. В 1687 Л., будучи полтавським полковим обозним, розглядався старшиною як один з ймовірних кандидатів на гетьманство. Іван Прокопович Л. (р. н. невід. — п. бл. 1736) - полтавський полковник (1703-09). В 1709 не підтримав заходи гетьмана 1. Мазепи, спрямовані на ліквідацію московського панування в Україні, однак не допомагав і московським військам у воєнних діях проти шведсько-української армії. В 1709 був позбавлений полковництва та інтернований у Харкові. З 1724 Л, разом з 1. Мануйловичем і Ф. Гречаним очолював Генеральну Військову Канцелярію.
ЛЕВИНСЬКИЙ ВОЛОДИМИР (літ. псевд. В.Лукич; 2.9.1856 - 6.10.1938) - український письменник і громадський діяч, дійсний член НТШ (з 1926), почесний член товариства “Просвіта” (з 1925). Н. у Белзці (тепер Гончарівка Золочівського р-ну Львівської обл.). Працював нотаріусом у Винниках біля Львова. З 1875 брав активну участь в українському літературному процесі Галичини. В 1881 Л. склав разом з I. Франком антологію української поезії. Був співредактором журналу “Друг” і альманаху “Дністрянка” ( 1876), редактор популярного довідника для селян “Руський Правотар Домовий” (1885; разом з Ю. Сельським), альманаху “Ватра” (1887) і журналу “Зоря” (1890-96), видань “Просвіти”, зокрема, щорічних календарів на 1880-85, 1890, 1893, 1916-18. Л. значну увагу приділяв налагодженню літературних і культурних взаємин з Наддніпрянською Україною. Помер у Винниках.
ЛЕВИНСЬКИЙ ВОЛОДИМИР (8.8.1880 -19.12.1953)-український політичний діяч, публіцист, теоретик українського соціалістичного руху. Н. у Дрогобичі (тепер Львівська обл.). Після закінчення Дрогобицької гімназії навчався у Львівському ун-ті. На поч. 20 ст. став одним з ініціаторів створення УСДП. В 1904-14 - редактор партійних видань УСДП - “Воля”, “Земля і Воля” (1907-12; редагував спільно з М. Ганкевичем), “Вперед” (1912-13, спільно з П. Буняком і А. Чернецьким) у Львові та “Дзвін” ( 1913-14; разом з Д. Антоновичем) у Києві. Під час Першої світової війни 1914-18 Л. перебував у Відні і Женеві. В 1919-20-х рр. - член Закордонної групи Української Комуністичної Партії у Відні, видав разом з В.Винниченком газету “Нова Доба” (1920-21). З 1930 Л. проживав у Львові, співпрацював у журналах “Нова Україна” у Празі, “Нова культура”, “Культура”, “Нові Шляхи” у Львові та ін. Помер у Відні. Автор численних праць і публіцистичних статей на суспільно-політичну тематику: “Нарис розвитку українського робітничого руху в Галичині” (1914), “Царская Россия и украинский вопрос” (1917), “Народність і держава” (1919), “Соціалістична революція і Україна” ( 1920), “Соціалістичний Інтернаціонал і поневолені народи” (1920), “Відокремлення Галичини”, “Народність і держава”, “Асиміляція і ресиміляція в історичному процесі поневоленого народу”, “Початки українського соціалізму в Галичині” та ін.
ЛЕВИНСЬКИЙ ІВАН (6.7.1851 - 4.7.1919) -український архітектор. Н. у Долині на Станіславівщині (тепер Івано-Франківська обл.). В 1875 закінчив Технічну Академію у Львові, з .1903 -професор Львівського політехнічного ін-ту. В 1880-х рр. організував архітектурно-проектну майстерню і разом з архітекторами 0. Лушпинським, Л. Левинським, Т. Обмінським та ін. З 1903 - професор архітектури Львівського політехнічного ін-ту. Л. і тісно співпрацював з “Просвітою” і “Сільським Господарем”, входив до складу ради Національного музею у Львові. В 1914 депортований російською окупаційною владою до Києва. Збудував в Києві дерев'яну українську греко-католицьку церкву в гуцульському стилі. Після повернення в 1918 до Львова заснував агрономічно-технічне т-во “Праця”. Помер у Львові. Спроектував і побудував багато будівель у Галичині. У своїй творчості дотримувався принципів модерну і використовував прийоми і форми української народної архітектури. Серед будівель, споруджених Л. у Львові: головний залізничний вокзал, готель “Жорж”, будинок т-ва “Дністер” (1905), Академічний дім, будинок бурси Українського педагогічного товариства (співавтор, 1906-08), будинок Музичного ін-ту ім. М. Лисенка (1916), та ін.
ЛЕВИНСЬКИЙ СТЕПАН (1710 - 1800) - останній єпископ луцької греко-католицької єпархії, скасованої 1795 за указом Катерини II.
ЛЕВИТСЬКИЙ МИКОЛА (1880 - 1935) - український політичний діяч. Член Української Центральної Ради від Української Соціал-Демократичної Робітничої Партії. В грудні 1917 - лютому 1918 входив до складу української делегації на мирних переговорах з представниками країн Четверного союзу у Брест-Литовську (див. Берестейський мир 1918). Разом з 0. Севрюком і М. Любинським підписав 9.11.1918 від імені Української Народної Республіки цей договір. За правління гетьмана П. Скоропадського Л. був заступником директора відділу зовнішніх відносин у Міністерстві закордонних справ, брав участь у мирних переговорах з Радянською Росією у Києві. В період Директорії УНР перебував у складі дипломатичної місії у Парижі. В 1923 повернувся в Україну. Працював у Харкові. В 1929 заарештований і засланий. Помер у таборах Красноярського краю.
ЛЕВИТСЬКИЙ МИКОЛА ВАСИЛЬОВИЧ [25.3(7.4). 1859 - 1.12.1936) - український громадський діяч. Н. у с. Хмільній Канівського повіту (тепер Канівського р-ну Черкаської обл.). Навчався в Московському, згодом - на юридичному ф-ті Харківського ун-ту (закінчив 1885). Був секретарем Олександрівської земської управи, займався адвокатською практикою в Єлисаветграді (тепер Кіровоград). У 1894 за ініціативою Л. виникли перші в Україні землеробські артілі (спілки) в Олександрійському повіті Херсонській губернія, (у 1897 нараховувалось бл. 125 артілей, які об'єднували бл. З тис. чол.), а також створював промислові та торговельні спілки. На поч, 1903 Л. організував артілі в Єлисаветграді, Одесі, Києві, Балті, Вінниціта ін. містах. В 1917-18 Л. входив до складу Української Центральної Ради. В радянський періодпрацював у кооперативних установах України, займався педагогічною діяльністю. Помер у Києві.
ЛЕВИЦЬКИЙ ВЕНЕДИКТ (28.3.1783 -14.1.1851)- український греко-католицький церковний діяч і педагог. Н. у с. Іванівцях на Стрийщині (тепер Львівська обл.). У 1802 закінчив Львівську гімназію. В 1803-05 вивчав філософію і право у Львівському ун-ті, 1805-10 навчався у Віденському конвікті (семінарії). Був священиком в соборі св. Юра у Львові (1810-15), заступником ректора Львівської духовної семінарії (1815-20), професором моральної теології Львівського ун-ту (з 1817), тимчасовим ректором семінарії (1820-24, 1836-38), почесним каноніком (крилошаниномз 1826), деканом богословського ф-ту ун-ту (1829, 1831, 1839, 1843, 1847), ректором ун-ту (1830), цензором українських книг і театральних вистав (1835-48). Відомий як консерватор, ініціатор цензурної заборони альманахів “Руська Трійця”, “Зоря” і “Русалка Дністрова”, граматики живої народнорозмовної мови Й. Лозинського та ін. видань. Під час революції 1848-49 в Австрії - член Головної Руської Ради, керівник її відділу освіти, учасник Першого з'їзду української інтелігенції у Львові, де обстоював церковно-слов'янську мову в літературі, співзасновник Галицько-Руськоі Матиці. Автор праці “Про руський напис на дзвоні св. Юра у Львові” (1831), перекладів біблійної історії Старого і Нового Заповіту, довідника про галицьких і львівських єпископів, життєписів ректорів Львівського ун-ту. Ф. Стеблій (Львів).
ЛЕВИЦЬКИЙ ВОЛОДИМИР (16.8.1888 -14.2.1980)- український політичний діяч. Н. у с. Кричка на Станіславівщині (тепер Ботородчанського р-ну Івано-Франківської обл.). За освітою - юрист. На поч. Першої світової війни став членом Союзу Визволення України. В 1915-18 Л.В. за дорученням Союзу вів організаційну та культурно-виховну роботу серед полонених українців у німецьких таборах. У 1919-20 - директор пресової служби посольства УНР у Берліні. В 1924 емігрував у США, став провідним членом української політичної організації (соціалістичного напряму) “Оборона України” (згодом -секретар організації), редагував часопис “Організаційні Вісті” (1936-41). В 1933 - директор Українського павільйону на всесвітній виставці в Чікаго. В 1933-42 - віце-президент Українського Братства. З 1941 - редактор газети “Громадський Голос” в Нью-Йорку. З поч. 1940-х рр. перейшов на радянофільські позиції.
ЛЕВИЦЬКИЙ ГРИГОРІЙ КИРИЛОВИЧ [справж. прізв. - Ніс; бл. 1697-8(19).5.1769] -визначний український живописець і гравер, представник українського барокко. Н. у с. Ма-ячці (тепер Полтавська обл.). Походив з козацької родини Носів. Навчався у Польщі (Вроцлав, Гданськ), та у Київській Академії. З 1738 був священиком у Маячці, згодом - управитель друкарні Києво-Печерське} Лаври. Автор бл. 40 мідеритів релігійного і алегоричного змісту, гравюр з портретними зображеннями, гербами, архітектурними пам'ятниками тощо. Виконав цикл гравюр для лаврських видань “Євангелія” (1737) і “Апостола” (1737-38 і 1752). Автор гравюр до видання “Hortus pocticus” М. Довгалевського (1736), “Філосіфії Аристотелевої” М. Козачанського (1745), “Путника від богоспасаемого Києва...” С. Множинського-Каянова (1751), “Апостола” (1752, 1757), оформив подарункові гравюри на честь лаврських архімандритів Романа Копи (1730-40), І. Негребецького (1738), митрополитів Р. Заборовського (1739) і Д. Туптала (1752). В 1752-55 Л. разом з сином Д. Левицьким працював над розписами іконостасу Андріївської церкви в Києві.
ЛЕВИЦЬКИЙ ДМИТРО (1877-31.10.1942)-український громадсько-політичний діяч, адвокат. Н. у Добрачині Сокальського повіту в Галичині. Закінчив юридичний ф-тет Віденського унту. До Першої світової війни 1914-18 жив і працював у Раві-Руській та Бережанах (Галичина). Воював на фронтах світової війни як офіцер австрійської армії. В 1915 потрапив у російський полон і був депортований у Ташкент. В 1917 організував і очолив у Києві Галицько-Буковинський Комітет допомоги жертвам війни. В період Гетьманату був секретарем Українського Національного Союзу. 1.12.1918 Л. разом з Л. Цегельським підписав у Фастові попередній договір про об'єднання УНР і ЗУНР в єдину державу. В 1919-21—посол УНР в Данії. У 1921-22 очолював патріотичну організацію “Молода Галичина” у Відні, до складу якої входили Є. Коновалець, А. Мельник, І. Чмола, І. Кедринп ін. Після повернення в Галичину редагував газету “Діло” (1923-25). Л.Д. був одним із співзасновників і першим головою (1925-35) Українського Національно-Демократичного Об'єднання. В 1928-35 - депутат польського сейму і голова Української Парламентської Репрезентації у варшавському парламенті. З осені 1930 до липня 1931 перебував в ув'язненні. 31936 Л. очолював редакційну колегію газети “Діло”, в 1936-39 був заступником голови УНДО В. Мудрого. Виступав проти проведення політики “Нормалізації”. У вересні 1939 заарештований співробітниками органів НКВС СРСР. Помер на засланні у Бухарі (Узбекистан).
ЛЕВИЦЬКИЙ ДМИТРО ГРИГОРОВИЧ [1735 -4(16).4.1822] - видатний український живописець-портретист, академік Петербурзької AM (з 1770). Н. у Києві. Син Г. Левицького. Художньому мистецтву навчався у батька. В 1752-55 разом з Г. Левицьким і 0. Антроповим брав участь у розписах іконостасу Андріївської церкви у Києві. З 1762 працював у Москві, пізніше -у Петербурзі. В 1770 - академік, 1771-88 -керівник портретного класу Петербурзької AM. В 1788-95 жив і працював в Україні. З 1807 -радник AM у Петербурзі. В останні 20 років життя Л. через хворобу очей майже не працював. В 1820 на деякий час повернувся на батьківщину. Помер у Петербурзі. Л. виконав ряд блискучих портретів, які відзначаються досконалою технікою, композицією і колоритом, серед них -архітектора О. Кокорінова (1769-70), власника мануфактурних заводів П. Демидова (1773), французького філософа Д. Дідро (1773-74), польського короля С. Лещинського, серію портретів вихованок Смольного ін-ту (1773-76), М. Д'якової (1778), Д. Долгорукого (1783), акторок А. Давіа та У. Мнішек (обидва - 1782), алегоричного портрету Катерини II (1783) та ін. Навчаючись на кращих зразках українського барокко і працюючи в дусі класицизму, Л. створив реалістичну школу портретного малярства, з якої вийшов цілий ряд українських художників М. Миропольський, С. Маяцький, Л. Калиновський та ін.
ЛЕВИЦЬКИЙ ЄВГЕН (17. 1.1870-21.11.1925)-відомий український громадсько-політичний діяч, публіцист. Н. у с.Сидорів Гусятинського повіту (тепер Тернопільська обл.). Був одним з лідерів студентського руху. В 1892 обирався головою Всеслов'янського студентського конгресу у Відні. В жовтні 1890 Л. разом з І. Франком, М. Павликом, В. Будзиновським, К. Трильовським став ініціатором створення першої української політичної партії - Української Радикальної Партії. Належав до правого крила УРП (В.Охримович, В. Будзиновський, І. Франко), яке в грудні 1899 заснувало Українську Національно-Демократичну Партію, член вищого органу партії - Народного Комітету. Був співавтором програм обох партій, співпрацював в офіційному партійному органі УНДП - газеті “Народ”, редактор “Будучности” (1899), “Свободи” (1901), “Діла” (1903). В 1907 обраний депутатом австрійського парламенту. Під час Першої світової війни 1914-18 Л. за дорученням Союзу Визволення України вів організаційну і просвітницьку роботу серед полонених українців у німецьких таборах. В 1918-19 Л. - член Української Національної Ради ЗУНР-ЗОУНР. В 1919-20 - посол ЗУНР у Берліні та Празі. Згодом займався адвокатською практикою у Відні, де і помер. Автор багатьох статей на політичні та культурологічні теми в українських та німецьких періодичних виданнях.
ЛЕВИЦЬКИЙ КОСТЬ (18.11.1859-12.11.1941) - визначний український громадсько-політичний і державний діяч, адвокат і публіцист, дійсн. чл. НТШ і “Просвіти”. Н. у Тисмениці (тепер Івано-Франківська обл.) в родині священика. В 1878 закінчив Станіславівську гімназію. Навчався на юридичному ф-ті Львівського та Віденського унтів. В 1884 захистив докторську дисертацію. З 1890 займався приватною адвокатською практикою у Львові. Наприкінці 19 - поч. 20 ст. Л., сприяючи піднесенню українського підприємництва в Галичині, допомагав створити і брав активну участь в роботі цілого ряду важливих економічних організацій - “Народна Торгівля”, страхова компанія “Дністер”, Крайовий Союз Кредитовий (згодом - Центробанк, очолював в 1898-39), Крайовий Союз Ревізійний (очолював з 1904) та ін. В 1889-1900 (за деякими дан., до 1905) Л. редагував “Часопис Правничий”, був багаторічним президентом Товариства Українських Правників у Львові. В 1899 виступив співзасновником, а згодом обраний і головою Української Національно-Демократичної Партії. В 1907 обраний депутатом австрійського парламенту і в 1908 - галицького сейму, керував діяльністю Українського Парламентського Клубу у Відні та Сеймового Клубу у Львові. Підчас Першої світової війни в серпні 1914 очолив Головну Українську Раду у Львові, а з травня 1915 - Загальну Українську Раду у Відні. 9.11.1918 Л. обраний головою уряду ЗУНР - Державного Секретаріату ЗУНР-ЗО УНР. Після окупації Галичини польськими військами (1919) був в 1920-23 членом закордонного уряду Диктатора Є. Петрушевича у Відні, в якому займав пост уповноваженого з питань преси і пропаганди, а з 1921 - уповноважений закордонних справ ЗУНР. В 1924 повернувся у Галичину, де продовжував громадську і наукову діяльність. Належав до Українського Національно-Демократичного Об'єднання. В 1920-30-х рр. Л. очолював Союз Українських Адвокатів, був членом Начальної Ради Адвокатів у Варшаві (1935-39), редактором видання “Життя і Право”, директором Центробанку. В 1939 Л. був заарештований органами НКВС, але після дворічного ув'язнення - звільнений. Частину терміну ув'язнення відбував у тюрмі НКВС на Луб'янці у Москві. В липні 1941 став засновником і головою Української Національної Ради -органу, який мав представляти інтереси українського населення західних областей України перед німецькою окупаційною владою (ліквідована за наказом Г. Гімлера в березні 1942). Помер у Львові. Л. - автор цінних історичних праць: “Історія політичноїдумки галицьких укра-їнців 1848-1914” (1926), “Історія визвольних змагань галицьких українців в часи світової війни 1914-1918 рр.” (1928), “Великий зрив” (1931) та ін.
ЛЕВИЦЬКИЙ МИХАЙЛО (1774-14.1.1858) -український греко-католицький церковний діяч. Н. у Ланчині на Покутті (тепер Івано-Франківська обл.). В 1790 закінчив Станіславівську гімназію, згодом теологічний ф-т Віденського ун-ту. Здобув науковий ступінь доктора богослов'я. 31797 -префект Львівської духовної семінарії, пізніше викладач пасторального богослов'я у Львівському ун-ті. 3 1808 - канонік Галицької митрополії у Львові, з 1813 - єпископ перемишльський, 17.8.1815 австрійський імператор Франц І призначив Л. Галицьким митрополитом, а Папа Римський затвердив це рішення 8.3.1816. З 1848 - примас Галичини. Був учасником Віденського конгресу 1815. В 1856 Л. став першим кардиналом вкраїнської Греко-Католицькій Церкви. Будучи на посту перемишльського єпископа і в перші роки перебування в сані митрополита, піклувався про заснування народних (парохіяльних) шкіл і видання для них підручників, підтримав створення освітнього Товариства священиків у Перемишлі (1816), дяко-вчительського ін-ту (1817). Спільно з І. Могильницьким домагався запровадження викладання українською мовою в школах Східної Галичини. Згодом визначився як консерватор, близький до польсько-шляхетських кіл, противник модерних віянь в суспільному і культурному житті. Став одним з ініціаторів цензурної заборони альманахів “Зоря” і “Ру-салка Дністрова”, що їх видала “Руська Трійця”. В 1839 Л. виступив з протестом проти ліквідації російським урядом унії на Правобережжі, Волині й Білорусі. Під час Революції 1848-49 в Австрійській імперії підтримав створення Головної Руської Ради, заохочував духовенство до праці над просвітою народу, виявляючи, однак непослідовність у ставленні до інтриг польської політичної верхівки. Похований в Уневі на Львівщині.
Ф. Стеблій (Львів).
ЛЕВИЦЬКИЙ ОМЕЛЯН (31.7.1875-23.3.1917)-український політичний і військовий діяч. Н. у Коломиї на Станіславівщині (тепер Івано-Франківська обл.). За фахом — юрист. В 1907-12 працював адвокатом у Турці, згодом - Долині. Належав до Української Національно-Демократичної Партії, входив до керівного органу організації-Народного Комітету. З серпня 1914 брав активну участь в організації Легіону Українських Січових Стрільців. В 1914-15 Л. командував четою, сотнею УСС. Відзначився в боях над Стрипою і Серетом у вересні 1915. В грудні 1916 призначений командантом Гуцульської сотні УСС, яка брала участь у боях біля Курлибаби на Закарпатті. В одному з боїв Л. загинув.
ЛЕВКОН І (4 ст.дон.е.)— архонт, цар Боспорської держави в 389/388 - 349/348 до н.е. За правління Л. І до Боспорської держави були приєднані Феодосія (бл. 380 до н. е.), весь Сх. Крим, племена Прикубання- синди, торсти, псеси, дандарії. Захоплення родючих земель, привело до збільшення експорту боспорського хліба (особливо в Афіни), що сприяло розвитку всієї економіки і культури Боспору. За Л. І в Пантікапеї вперше розпочалося карбування золотих монет (бл. 375 до н. е.).
ЛЕВКОН II (3 ст. до н. н.) - цар Боспорської держави. Правив бл. 240-220 до н. е. Пожвавлення торгівлі з іншими країнами дозволило Л. II стабілізувати економічне становище царства. В Пантікапеї було відновлено карбування срібної монети. За правління Л. II було вперше випущено в обіг повновагі мідні монети від імені царя, на яких було викарбувано щит, меч і спис.
“ЛЕГІОН УКРАЇНСЬКИХ РЕВОЛЮЦІОНЕРІВ”-українська підпільна націоналістична організація, створена весною 1930 у Чернівцях. Основним завданням організації була боротьба проти румунського окупаційного режиму за об'єднання Буковини в єдиній соборній незалежній Українській державі. Організація складалася з добре законспірованих осередків, до складу яких входило по 3-5 чол. Очолював організацію О. Зибачинський. У 1932 на буковинських землях було організовано групу “Месники України” (керівники Д. Квітковський та І. Григорович), яка організаційно підлягала “ЛУР”. В 1934 “ЛУР” нав'язала контакти з Проводом Українських Націоналістів і незабаром стала базою для розгортання структури ОУН на південно-західних українських землях. Крайовим провідником ОУН на Буковині, в Бессарабії і Мармарощині був призначений О.Зибачинський.
“ЛІГІЯ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ” -українська націоналістична організація, створена 12.11.1925 на з'їзді представників Українського Національного Об'єднання і Союзу Визволення України у Празі. Членами “ЛУН” в більшості були вихідці з Наддніпрянської України. Головою “ЛУН” було обрано М. Сціборського. Організація підтримувала ідею національно-визвольної боротьби, виразником якої вважали С. Петлюру. Восени 1925 виступила з ініціативою створення Всеукраїнського Національно-Політичного Об'єднання, до складу якого увійшли б усі політичні партії, що відстоювали ідею державної незалежності України. 17-18.3.1928 на з'їзді “ЛУН” було створено керівний орган організації - Генеральну Раду (М. Сціборський -голова, Ю. Руденко - генеральний секретар). Найбільші осередки “ЛУН” знаходились у Подєбрадах, Празі, Парижі, Люксембурзі. У 1.927 “ЛУН” видавала ж-л' “Державна Нація” (редакційна колегія - П. Кожевників, гол.ред.; М. Сціборський, Б. Демчук).
ЛЕГІОН УКРАЇНСЬКИХ СІЧОВИХ СТРІЛЬЩВ-українська військова частина у складі австрійської арм ії, що діяла на російському фронті у 1914-18, У серпні 1914 Головна Українська Рада у Львові створила Бойову Управу УСС, яка звернулась до австрійського уряду з проханням дозволити сформувати Легіон Українських Січових Стрільців. Згоду було отримано, але перепони чинилися відпершихднів створення частини. На прохання відкликати з військ сто українських старшин цісарське командування виділило лише шістнадцять, серед них Г. Коссака, С. Горука, В. Дідушка, Д. Вітовського та ін. Для легіону австрійці передали тисячу важких однозарядних крісів, які ще 1888 були зняті з озброєння. Всього до УСС зголосилось 28 тис. галичан, яких вистачило б на формування двох піхотних дивізій, але уряд і польські політичні кола, побоюючись створення українського війська, обмежили чисельність легіону двома тисячами. Основна маса галичан - більше 100 тис. - була мобілізована до частин, які відправлено подалі від України, на італійський фронт. Невишколених січовиків австрійське командування вирішило одразу ж кинути на фронт проти наступаючих російських військ, де на легіон чекала неминуча загибель. Але тодішній тимчасовий командир Т. Рожанковський відмовився виконувати авантюрний наказ, за що був усунутий з посади. Під командуванням нового командирам. Галущинського 3.9.1914 новобранці прийняли у Стрию (Львів був уже окупований царськими військами) присягу й відбули на доукомплектування у закарпатські села Горонда та Страбичій під Мукачево. Ядро легіону становили активісти січового, сокільського і пластового руху, вчорашні гімназисти та студенти. Серед новобранців були й дівчата-студенти О. Степанів, С. Галечко, А. Дмитерко, І. Кузь та ін. Наприкінці вересня 1915 стрілецькі сотні вступили в перші бої з російськими козачими частинами в р-ні Верецького і Ужоцького перевалів. У жовтні 1915 січовики у складі 55-ї австрійської дивізії перейшли у контрнаступ, подолали перевали і відбили у противника Борислав, Дрогобич і Стрий. Тільки коли російський командарм ген. О.Брусилов перекинув з-під Перемишля резерви, йому вдалося відновити становище. Легіон УСС відійшов до Карпат. На поч. березня 1915 січові стрільці зайняли позиції на схилах Маківки. Після захоплення восени 1914 Галичини, російська армія ген. М. Іванова розгорнула наступ через Карпати з метою прорватись в Угорщину. Легіон УСС, що займав оборону на Маківці, входив до складу 129 та 130-ої бригад австрійської армії під командуванням Й.Вітошинського-Доброволі й Дрди (група військ ген. П. Гофмана). Штурм російськими підрозділами позицій січових стрільців розпочався в ніч з 28 на 29.4. Протягом 29.4.-2.5. на схилах Маківки тривали запеклі бої, внаслідок яких російські війська були відкинуті за р. Головчанку. Найбільшої напруги бої досягли 1 -2.5.1915. На Маківці загинули 42 січовики, 76 зазнали поранень, 35 потрапило до полону. Наприкінці серпня 1915 галицькі курені знову втягнулися у запеклі бої в подільських степах між Серетом і Стрипою. 2.11. зусиллями стрілецьких куренів було ліквідовано прорив росіян на Бережани. В околицях міста, на схилах Лисоні щойно реорганізований полк УСС (командант от. Г. Коссак) втратив убитими, полоненими і пораненими більше тисячі старшин і стрільців. Зиму 1915-16 полк УСС перебував у тилу, займаючись військовою підготовкою і культурно-освітньою роботою. Навесні 1916 до полку долинула трагічна звістка про смерть І. Франка, який останні місяці свого життя провів у львівському “Приюті для хорих і виздоровців УСС”. Його сини Петро і Тарас служили в легіоні. На похорони славетного письменника 31.5. прибула з фронту велика стрілецька делегація на чолі з Г. Коссаком. Січовики виносили домовину і супроводжували катафалк до Личаківського цвинтаря, де на могилі поклали вінок з написом: “Великому Каменяреві. Ми ломимо скалу”.
У ході Брусилівського прориву влітку 1916 цісарське командування знову прикрило січовими стрільцями найбільш важливий відтинок фронту - шлях із Підгаєць на Бережани. В боях в р-ні Лисоні відзначилися курінний отаман С, Горук, сотник А. Мельник, Р. Сушко., В. Кучабський, 3. Носковський, Ф. Черник. На Лисоні полк УСС втратив півтори сотні вбитими і декілька сот стрільців потрапили у російський полон, яких відправлено у табори Симбірська і Царицина.
Залишки полку виведено у тил, переформовано і призначено нового команданта, яким став Ф. Кікаль. Восени 1916 стрілецькі старшини на чолі з Д. Вітовським розпочали велику культурно-освітню місію на Волині, куди вони були направлені для організації комісаріатів (Ковель, Луцьк, Володимир-Волинський) по набору рекрутів до армії. Однак головним своїм завданням січовики вважали розвиток українського шкільництва, яке було у вкрай занедбаному стані. За короткий час вони заснували близько сотні українських шк іл, а 16 старшин і стрільців працювали у них вчителями. За допомогою громадських діячів Львова К.Студинсьтого, П.Мишуги, І. Крип'якевича січовики придбали для волинських шкіл 1500 підручників, чимало приладів.
На фронт під Бережани полк повернувся у лютому 1917. Підчас нового наступу російської армії на Південно-Західному фронті, стрілецька частина ціною великих втрат утримувала фронт біля с. Конюхи на Бережанщині. У березні-жовтні 1918 полк УСС під командуванням от. О. Микитки, згідно з умовами Берестейського миру 1918, у складі австро-німецьких військ здійснив похід у Наддніпрянську Україну (Жмеринка-Бірзула-Херсон-Нікополь-Олександрівськ). У полковому наказі, оголошеному січовикам напередодні походу, зазначалось: “Ніяких насильств і борб не зводити... Кара смерти заборонена... Поведене з людьми має бути чемне, миле, але не фамільярне... Говорити тільки по-українськи до населення”. За Збручем полк практично не брав участь у бойових операціях, приділяючи головну увагу культурно-освітнім заходам серед наддніпрянських українців. При легіоні УСС був Кіш УСС - запасна частина, яка займалась набором і вишколом навобранців. При ньому діяли бібліотека, стрілецький хор і оркестр під керівництвом композитора М. Гайворонського, а також Пресова Кватира, у складі якої плідно працювали А. Баб'юк (М. Ірчан), А. Лотоцький, О. Назарук, Ю. Шкрумеляк, Л. Лепкий, О. Курилас, М, Угрин-Безгрішний, І. Іванець, О. Сорохтей та інші талановиті письменники, журналісти, композитори, актори, художники. Зусиллями митців налагоджено випуск альманаху “Червона Калина”, сатиричних журналів “Самопал” і “Самоохотник”, спеціальних поштівок. У 1915 видано “Співанки УСС” - збірник творів стрілецького пісенника Р. Купчинського і композитора М. Гайворонського. Їхні тодішні пісні “Чуєш, брате мій”, “Їхав стрілець на війноньку”, “Човен хитається серед води”, “Засумуй, трембіто” добре знані в Україні та діаспорі й понині. У Пісочній на Львівщині готував старшин і підстарший Вишкіл УСС, який очолювали полковник Г. Коссак, підполковник К. Слюсарчук, майор М. Тарнавський. До нього приїздили наслідник цісарського престолу Карл, а також митрополит Андрей Шептицький, який 28.10.1917 освятив прапор УСС. Він був створений стрілецьким художником І.Іванцем - із синього шовку та золотими літерами “УСС” на малиновому полі, а з другого боку - герби Галичини та Києва. На поч. жовтня 1918 УСС було передислоковано з Херсонщини на Буковину, в Чернівці. Після утворення Західно-Української Народної Республіки в листопаді 1918 полк передислоковано до Львова, де він став ядром Галицької Армії (див. також. Українські Січові Стрільці).
М. Литвин (Львів).
ЛЕЛЕВЕЛЬ ЙОАХИМ (22.3.1736-29.5.1861)-видатний польський історик і громадсько-політичний діяч; ідеолог польського демократичного руху першої пол. 19 ст. Н. у Варшаві. Закінчив Віденський ун-тет (1807). В 1808-10 вчителював у м. Кременці. Був професором Віденського (1815-18, 1822-24) і Варшавського (1818-21) унтів. У 1824 за прогресивні погляди і зв'язки з революційним підпіллям Царський уряд позбавив його права викладати в ун-ті. У 1829 обраний до сейму. Під час Польського визвольного повстання 1830-31 - голова Патріотичного товариства, член польського уряду. Після поразки повстання емігрував за кордон. Був одним із керівників польської демократичної еміграції. У 1846 вступив до Демократичного Товариства Польського, 1847 - до Міжнародного Демократичного Товариства. Л. - автор багатьох праць з історії Польщі та допоміжних історичних дисциплін. Вперше у польській історіографії в основу історичної періодизації поклав суспільні фактори. Л. піддавав критиці суспільний устрій, засуджував національне поневолення польськими феодалами українського і білоруського народів, виступав за міжслов'янську солідарність, оцінював національно-визвольну боротьбу українського народу як подію великого історичного значення. Громадсько-політична і наукова діяльність Л. мала великий вплив на формування демократичної суспільної думки і розвиток національного руху в Польщі. Його історичні праці були відомі й користувалися популярністю в Україні (зокрема, серед членів “Руської Трійці”, Кири-ло-Мефодіївського Братства).
Ф. Стеблій (Львів).
ЛЕМИК МИКОЛА (4.4.1914 - жовтень 1941)-український політичний діяч, член ОУН (з 1932). Н. у Соловій Перемишлянського повіту в Галичині. Після закінчення української гімназії навчався на математично-природничому ф-ті Львівського ун-ту. 21.10.1933 Л. за наказом ПУН вбив начальника канцелярії (за деяк. дан., емісара більшовицьких спецслужб) консульства СРСР у Львові О. Майлова на знак протесту проти штучно організованого радянською владою голоду 1932-33 в Україні. Негайний суд у Львові, який відбувся в жовтні-листопаді 1933, засудив Л. до смертної кари. Через деякий час смертну кару було замінено на довічне ув'язнення. На поч. Другої світової війни 1939-45 звільнений з тюрми, став одним з організаторів Похідних груп ОУН та їх діяльності в Україні. З 1941 - Крайовий Провідник ОУН (М) на Східно-Українських землях. Восени 1941 очолив Середню Похідну Групу ОУН (за ін. дан., Східну). В жовтні 1941 заарештований гестапо і розстріляний у Миргороді (Полтавська обл.).
ЛЕМКІВЩИНА - українська етнічна територія, на якій здавна проживала етнографічна група українців - лемки. Розташована в українських Карпатах (по обох схилах Сх. Бескидів) між ріками Сяном і Попрадом у межах сучасної Польщі, та на північний захід від ріки Уж у Закарпатті до ріки Попрад у Словаччині. Загальна площа бл. 3,5 км2. На думку деяких дослідників, давніми предками лемків було слов'янське плем'я білі хорвати, що заселяло район Карпатських гір в 7-10 ст. У середньовічні часи територія Л, входила до складу Київської Русіта Галицько-Волинської держави. Згодом землі Пд. Л. були захоплені Угорщиною, аз 1340-х рр. вся Л. була включена Казимиром III Великим у склад Польщі, де перебувала до 1772. Східна частина Л. творила Сяніцьку землю у складі Руського воєводства, західна належала до Краківського воєводства. В 14-16 ст. територія Л, була в абсолютній більшості заселена українцями. До кінця 16 ст. сформувалася сучасна лемківська говірка (діалектукраїнської мови) і закріпилася в тих межах, які проіснували до 1946. У церковному відношенні Л. належала до Перемиської єпархії, а більшість населення були греко-католиками. Віддалене розміщення краю, відсутність українських міст і національної інтелігенції зумовили слабкий національно-культурний зв'язок між Л. та іншими українськими етнічними землями (перш за все Галичиною та Наддніпрянською Україною), утруднювало поширення українських національно-політичних течій. На поч. 20 ст. провідною течією у суспільно-політичному житті Л. було москвофільство, ідеї якого поширювали переважно місцеві православні священики. Український національний рух почав розвиватися з кін. 19 - поч. 20 ст. Основними його осередками стали міста Новий Санч і Сянік. Серед провідних діячів українського національного руху на Л. були В. Хиляк, П.Ліницький, В. Яворський, М. Кубійович, М. Дороцький, О. і В. Константиновичі, О. Гудзьо, В. Бучацький, Й. Лукасевич таін. Після розвалу Австро-Угорщини на Л. було проголошено Східно-лемківську республіку, яка в 1918-19 творила Сяніцький комісаріат Західно-Українськоі Народної Республіки з центром у с. Команчі (гол. П. Шпилька) і в серед, лютого 1919 була ліквідована польськими військами. Після падіння ЗУНР варшавський уряд, намагаючись послабити розвиток національного руху, підтримував москвофільську течію і прагнув перетворити лемків у окрему регіональну групу з польською національною свідомістю. З метою розколу українського руху на Л. в 1934 край було відділено від Перемиської єпархії і створено окрему Лемківську Апостольську Адміністратуру з русофільською ієрархією. В 1920-30-х рр. польський уряд, проводячи на Л. політику полонізації, намагався ліквідувати українське шкільництво, забороняв українські періодичні видання, закрив майже всі читальні “Просвіти”, ув'язнював або висиляв національне свідомих українців. На противагу польській політиці в краю у Львові була створена лемківська комісія, яка займалася веденням культурно-освітньої роботи серед населення Л. В 1934-39 у Львові видавалися газети “Наш Лемко” (ред. П. Смериканич, пізніше Ю. Тарнович) та “Бібліотека Лемківщини”, що розповсюджувалися як в Галичині так і на Л. З метою допомоги лемківсько-українському рухові в США у 1936 була створена Організація Оборони Лемківщини (з 1958 видавала “Лемківські Вісті” та “Лемківські Календарі”).
У роки Другої світової війни 1939-45 український культурно-освітній рух на Л. набув деякого пожвавлення. Було засновано ряд українських середніх шкіл, учительська семінарія, Українське Освітнє Товариство тощо. Після зайняття Л. радянськими військами в 1945, польські бойовики Армії Крайової вбили ряд лідерів українського національного руху, а в деяких районах знищили цілі села. Внаслідок укладення радянсько-польського договору 1945 та договору про польсько-радянський кордон (від 16.8.1945) територія північної Л. була остаточно передана Польщі. На підставі укладених договорів в 1945-46 проходив взаємний обмін населення у прикордонних районах, у т. ч. на Л. Переселення українців з їхніх етнічних земель, зокрема Л., мало за підписаними угодами проводитися на добровільних засадах, однак в більшості випадків воно відбувалось під адміністративним тиском органів влади примусово і з застосуванням сили, що незабаром набуло характеру етноциду. (див. “Вісла” операція). Якщо в 1939 на території Л. проживало 160 тис, українців, то внаслідок злочинних переселенських акцій 1946-47 Л. залишилася без корінних жителів. Масовим депортаціям українського населення з Л. протидіяла Українська Повстанська Армія, яка здійснювала активні бойові операції у цьому районі в 1944-47. Жителі Л. були розселені по всій території Польщі, в основному, у пн, і зх. районах держави. Намагаючись прискорити асиміляцію переселенців, органи влади, звичайно, допускали переїзд в одну місцевість не більше 3-4 українських сімей. Лише в кін. 1950-х рр. частині корінного населення Л. було дозволено повернутися на Л. Поступово налагоджувалось і українське культурно-освітнє життя у краю. При Головному правлінні Українському Суспільно-Культурному Товаристві (створене 1956) у Польщі діяла секція лемківської культури, з 1957 видавалося “Лемківське Слово” як додаток до тижневика “Наше Слово”. З 1983 на Л. проводиться фольклорно-етнографічний фестиваль “Ватра”. З 1990 у краї створено Об'єднання лемків, діє Лемківська секція при Об'єднанні українців Польщі.
ЛЕНКАВСЬКИЙ СТЕПАН (6.7.1904 -30.10,1977) - відомий український політичний діяч, публіцист, один з ідеологів Організації Українських Націоналістів. Н. у Загвізді на Станіславівщині (тепер Івано-Франківська обл.). Навчався на філософському ф-ті Львівського ун-ту. З серед, 1920-х рр. Л. - активний учасник націоналістичного руху на західноукраїнських землях, провідний член Організації Вищих Класів Українських Гімназій, член проводу Союзу Української Національної Молоді. В 1928 брав участь у редагуванні (разом з С. Охримовичем та І. Габрусевичем) першого нелегального націоналістичного видання для молоді жу-лу “Юнак”, був співробітником “Українського голосу” (1929-32, виходив у Перемишлі) і “Бюлетня КЕ ОУН на Західноукраїнських Землях (ЗУЗ)”. Учасник першого Конгресу Проводу Українських Націоналістів у Відні (28.1-3.2.1929). З лютого 1929 увійшов до складу першого Проводу ОУН на ЗУЗ, був референтом ідеологічного відділу. В 1931 заарештований польською поліцією у Кракові і у вересні 1932 під час Процесу “Конгресівців” засуджений до 4 років ув'язнення. Після гітлерівської окупації Польщі та частини західноукраїнських земель в 1939 Л. увійшов до складу Проводу ОУН (Б), з квітня 1941 - референт пропаганди. В липні 1941 Л. як один з ініціаторів проголошення Української держави у Львові був заарештований Гестапо і ув'язнений у концтаборі Авшвіц. В післявоєнний час жив у Німеччині. Був членом Проводу Закордонних Частин ОУН. Після загибелі С. Бандери, очолював Провід ОУН (1959-68), згодом керував відділом пропаганди і редагував газету “Шлях Перемоги”. Помер у Мюнхені. Автор “Декалогу” (“Десять заповідей українського націоналіста”, 1929), в якому виклав основні морально-етичні засади учасника національно-визвольних змагань.
ЛЕОНТОВИЧ ВОЛОДИМИР (літ. псевд. В.Ле-венко; 5.8.1866 - 10.12.1933) - український громадсько-політичний діяч, письменник. Н. на хуторі Оріховщина Лубенського повіту Полтавської губ. У 1888 закінчив юридичний ф-тет Московського ун-ту. До Першої світової війни 1914-18-земський діяч на Полтавщині. Був учасником українського національного руху, членом Старої Громади та Товариства Українських Поступовців, входив до Ради товариства. Фінансове підтримував видання першої української газети у Наддніпрянській Україні - “Рада”. З 1915 брав участь у роботі Комітету Союзу Міст Південно-Західного Фронту, який займався наданням допомоги пораненим і хворим бійцям на фронті і в тилу, біженцям та місцевому населенню в р-ні бойовихдій. Співпрацював у жу-лі “Літературно-Науковий Вісник”, меценат газети “Рада". В квітні 1917 обраний до Української Центральної Ради від Союзу Автономістів-Федералістів. У період Гетьманату - міністр земельних справ у кабінеті Ф. Лизогуба. В еміграції жив у Берліні, згодом —у Празі, де і помер. Літературну діяльність розпочав в 90-х рр. 19 ст. Автор повістей “Пани і люди” (1883), “Per pedes apostolorum” (1897), “Старе і нове”, “Спомини утікача” (1922), “Хроніка родини Гречок” (1922), разом з О. Єфремовим підготував видання російсько-українського юридиного словника (1917,1919).
ЛЕОНТОВИЧ МИКОЛА ДМИТРОВИЧ [1(13).12.1877 - 23.1.1921] - визначний український композитор, музично-громадський діяч і педагог. Н. у с. Монастирьок (тепер Немирівсь-кого р-ну Вінницької обл.) в сім'ї священика. В 1899 закінчив Кам'янець-Подільську духовну семінарію. Деякий час працював вчителем співу та арифметики у школі с. Чуків на Поділлі, де незабаром організував учнівський оркестр та вечірню музичну школу. З осені 1902 - викладач співів вчительської семінарії Вінниці. В 1903-04 Л. відвідував лекції в Придворній співецькій капелі у Петербурзі, склав екстерном іспит на звання регента. В 1904-08 Л. працював у залізничній школі на станції Грушине (тепер м. Крас-ноармійськ Донецької обл.), де вперше в Україні організував хор залізничників. Згодом знову повернувся на Поділля. Протягом 10 років викладав співи, арифметику і географію у Тульчинському жіночому єпархіальному училищі. З осені 1918 жив у Києві. В 1918-19 Л., працюючи викладачем хорової справи на диригентському ф-ті Київського музично-драматичного інституту ім. В. Лисенка, а пізніше - в музичному відділі комітету народної освіти, брав активну участь у розбудові української національної музичної культури. Після окупації в серпні 1919 Києва денікінцями змушений повернутися в Тульчин. Тут почав працювати над оперою “На русалчин великдень” (лібретто Н. Ташкевич за казкою Б. Грінченка), але закінчити її не встиг (завершив, відредагував і оркестрував М.Скорик). В січні 1921 Л. став жертвою політичного терору, який розгорнув більшовицький режим в Україні. В ніч з 22 на 23.1.1921 він був убитий співробітником НКВС у домі свого батька у с. Марківці (тепер Теплицького р-ну Вінницької обл.). Л. - автор класичних обробок українських народних пісень (понад 150 хорових обробок, 4 хорових композицій), серед яких “Праля”, “Козака несуть”, “Дударик”, “Женчичок-бренчичок”, “Щедрик”, “Піють півні”, “Ой, з-за гори кам'яної”, “Зашуміла ліщинонька” та ін.; хорових поем (“Льодолом”, “Легенда”, “Моя пісня”, “Літні тони”), церковних хорів (літургія).
ЛЕПКИЙ БОГДАН (4,11.1872-21.7.1941)-український поет, прозаїк, перекладач, літературознавець, видавець. Н, у с. Крегулець Гусятинського округу в Галичині (тепер Тернопільська обл.). Навчався у Бережанській гімназії, у Віденському та Львівському ун-тах. З 1895 -вчитель української та німецької мови і літератури у Бережанській гімназії. У 1899-1914 перебував у Кракові. Друкуватися почав з 1895, був членом “Молодої Музи”. Під час Першої світової війни 1914-18 вів культурно-освітню роботу в таборах полонених (Вецляр). Після війни деякий час був в Берліні, де став співробітником видавництва “Українське слово”. У 1925 повернувся до Кракова, працював професором Ягеллонського ун-ту. Щороку Л. відвідував рідні місця, переважно був у с. Черче недалеко від м. Рогатина. У 1938-39 - член польського сенату у Варшаві. Помер і похований у Кракові. Автор поетичних збірок: “Стрічки” (1901), “Листки падуть” (1902), “Осінь” (1902), “На чужині” (1904), “З глибини душі” (1905), “Над рікою” (1905), “Поезіє, розрадо одинока” (1908), “Для ідеї” (1911), “Тим, що полягли” (1916), “Доля” (1917), “Вибір віршів” (1921), “Слота” (1926); збірок оповідань переважно на тему сільського життя: “З села” (1898), “З життя” (1899), “Щаслива година” (1901), “У глухім куті” (1903), “Нова збірка” (1903), “В горах” (1904), “Кара” (1905), “По дорозі життя” (1905), “Кидаю слова” (1911): повістей: “Під тихий вечір” (1923), “Сотниківна” (1927), “Зірка” (1929), “Вадим” (1930), “Веселка над пустирем” (1929), “Крутіж” (1941); великої історичної повісті “Мазепа” (в трьох частинах -“Мотря”, 1926; “Не вбивай”, 1926; “Батурин”,1927); “Бої” (1928-29) та ін.; літературознавчих критичних нарисів про І. Котляревського, Є. Гребінку, П. Куліша, Л. Глібова, Марка Вовчка, С. Руданського, Ю. Федьковича, І. Карпенка-Карого; 3 і 5-томного видання творів Т. Шевченка з нарисом про його життя і творчість та ін. Залишив спогади - “Казка мойого життя”.
О . Рибак (Львів).
ЛЕПЛЕВСЬКИЙ ІЗРАЇЛЬ (1896 - 1939) -радянський державний діяч. Н. у м. Брест-Литовському в єврейській родині. У 1917 вступив до РСДРП(б). З 1918 - уповноважений Саратовської ЧК. В 1921-23 - начальник Катеринославської губчека, з 1923 - начальник Подільського губвідділу ДПУ, 1926-29 - начальник Одеського окрвідділу ДПУ. З 1929 - в ДПУ УСРР, пізніше - очолив Особливий відділ ОДПУ СРСР. У січні-червні 1934 очолював управління НКВС по Саратовській області, у 1934-36 - начальник Особливого відділу Білоруського військового округу, нарком внутрішніх справ Білорусії. З червня 1937 до січня 1938 - народний комісар внутрішніх справ УРСР. За час перебування Л. на цій посаді було репресовано цілий ряд представників української інтелігенції, селянства, робітників. Саме на 1937-38 припадав пік сталінських репресій в Україні, значна частина відповідальності за здійснення яких лежить на Л. Після усунення М. Єжова був заарештований і розстріляний.
К. Бондаренко (Львів).
ЛЕСНЯК ОМЕЛЯН (24.4.1882 - 1953) - український військовий діяч, отаман Української Галицької Армії. Н. у Стецевій Снятинського повіту на Станіславівщині (за ін.дан., у Городенці, тепер Тернопільська обл.). В роки Першої світової війни 1914-18 - капітан австрійської армії. З березня 1916 - у складі Легіону Українських Січових Стрільців. У вересні 1916 командував першим куренем УСС, який вів кровопролитні бої проти російських військ в р-ні Лисоні. 30.9.1916 потрапив у полон, де і перебував до 1918. Підчас українсько-польської війни 1918-19 служив в Українській Галицькій Армії. В 1919 призначений командантом Золочівської військової округи, пізніше- командант 3 бригади УГА. В листопаді 1919 Л. за дорученням Начальної Команди УГА вів переговори з представниками Добровольчої Армії ген. А. Денікіна про умови перемир'я. Після завершення національно-визвольних змагань 1917-21 жив в еміграції у Чехо-Словаччині і Австрії. В 1946 схоплений співробітниками НКВС СРСР. Дальша доля невідома. За деякими даними, згодом вийшов з ув'язнення і повернувся у Відень, де і помер.
ЛЕЩИНСЬКИЙ СТАНІСЛАВ (20.11.1677 -23.2.1766) - король Польщі (1704-11, 1733-34). Н. у м. Львові. В 1699 - воєвода познансьский. 12.7.1704 Л. при підтримці шведського короля Карла XII, військо якого в той час знаходилось у Польщі, був обраний польським королем. В 1703-08 вів таємні переговори з гетьманом І. Мазепою про об'єднання України, Польщі і Литви у федеративну державу на засадах Гадяцького договору 1658, уклав угоду з гетьманом про спільну боротьбу проти Московського царства. Після поразки шведсько-українських військ у Полтавській битві 1709 Л. був змушений виїхати до Франції (його дочка Марія в 1725 стала дружиною французького короля Людовика XV). Весною 1711 вислав польський військовий відділ Й. Потоцького на допомогу гетьману П. Орлику, який зробив спробу звільнити Гетьманщину з-під московської влади. В 1733 при підтримці Франції вдруге став польським королем (коронувався 12.9.1733). Під час війни за польську спадщину 1733-35 (між Росією, Австрією і Саксонією - з одної сторони та військами Л. і Францією - з другої) Л. був розбитий і за умовами Віденського миру 1738 (прелімінарний з 3.10.1735) змушений остаточно відмовитися від претензій на польський престол на користь Августа III. Повернувся у Францію, де дістав у володіння герцогство Лотарінгію і князівство Бар. Помер і похований у Люневілі (Франція). Автор книги “Вільний голос, що забезпечує свободу” (1733), в якій виступав за проведення реформ з метою зміцнення Речі Посполитої.
ЛЄШКО (Лєшко Білий; в Галицько-Волинському літописі Лєстко; бл. 1186 - 23.11.1227) -князь сандомирський (з 1194) і краківський (1194-98, 1201, 1202-27), син Казиміра II. Після смерті батька (1194) втратив Краківське князівство, яке йому вдалося повернути завдяки підтримці духовенства. Був змушений віддати Мазовію і Куявію у володіння своєму брату Конраду Мазовецькому. В 1214 уклав у Спиші договір з угорським королем Андрієм II про спільну політику щодо Галицько-Волинського князівства. За цією угодою королевич Коломан мав одружитися з польською княжною Соломією (Соломонією) і проголошувався королем Галичини. Після окупації польськими військами Галицької землі Польща захопила частину галицьких земель разом з Перемишлем, Берестейщину і Південне Побужжя. Після вигнання галицькими боярами при підтримці князя Мстислава Мстиславича Удатного угорців з Галичини (1221) Л. продовжував спроби завоювати Галицько-Волинське князівство, проте зазнав поразки. Загинув під час походу проти князя Східного Помор'я Святополка.
ЛЄШКО ЧОРНИЙ (бл. 1242 - 1288) - князь краківський і сандомирський. Володів Средненським князівством. В 1279 після смерті Болеслава Соромливого отримав у спадщину Краківське і Сандомирське князівства. Вів тривалу боротьбу з галицько-волинським князем Левом Даниловичем за краківський престол на користь Болеслава Мазовецького.
ЛЖЕДМИТРІЙ I [р. н. невід. - п. 17(27).5.1606] - політичний авантюрист-самозванець, московський цар (1605-06). Видавав себе за сина Івана IV Грозного - Дмитрія. Задеякимиданими, Л. I. був ченцем-втікачем Григорієм Отреп'євим з Чудова монастиря у Москві. В 1601 з'явися в Польщі. Польський король і магнати (Вишневецькі, Сапі-ги, Мнішки) підтримали Л. І і протягом 1603-04 провели підготовку по возведению його на московський престол. Л. І зобов'язувався передати Польщі Сіверську Україну і Смоленську землю; забезпечити участь Москви в антитурецькій коаліції; запровадити в Московській державі католицтво; надати допомогу Сигізмунду 14 Вазі в його боротьбі проти Швеції. У жовтні 1604 на чолі польсько-литовського загону вторгся в Сіверську Україну (захоплена Московським царством в 1503), де був підтриманий козаками та частиною селянства. Не дивлячись на поразку під Добринічами, укріпився в Путивлі (тепер Сумська обл.). Після смерті Б. Годунова, Л. I в червні 1605 зайняв Москву (московська армія підКромами перейшла на бік Л.I). Вступивши на царський трон, Л. І намагався проводити самостійну внутрішню політику. Заходи Л. І були спрямовані на забезпечення йому підтримки серед провінційного дворянства. Збільшення податків та проведення жорсткої кріпосницької політики привело до посилення соціальних заворушень (рух Лжепетра). Невиконання Л.І його обіцянок (відтягував запровадження католицтва, відмовився зробити територіальні поступки Речі Посполитій і надати воєнну допомогу Сигізмунду III Вазі у війні проти Швеції) привело до загострення відносин з Польщею. Криза політики Л. І сприяла організації заколоту угрупування бояр на чолі з Василієм Шуйським. 17(27),5.1606 під час повстання москвичів проти поляків, що прибули на весілля Л. І і М. Мнішек, був убитий заколотниками.
ЛЖЕДМИТРІЙ II [“Тушенськии вор”; р. н. невід. - п. 11 (21). 1610] - політичний авантюрист-самозванець. Видавав себе за московського царя, який нібито врятувався підчас повстання в травні 1606 (див. Лжедмитрій I). Особу Л. II не вияснено. З'явився в 1607 в Стародубі. Основу його війська складали польські загони кн. А. Вишневецького, Р. Ружинського і козаки I. Заруцького. В червні-липні 1607 вторгся в Московію, розбив війська В. Шуйського під Болховом (травень 1608), підійшов до Москви і створив табір у с. Тушино. Тут було сформовано уряд з частини московських феодалів і приказ них службовців. Восени 1608 Л. II контролював значну частину території. Боярський уряд В. Шуйського запросив для боротьби з Л. II шведські війська, що стало приводом для відкритої польської інтервенції в серпні 1609. В грудні 1609 Л. II змушений втекти з Тушина в Калугу. Після невдалої спроби в липні 1610 знову зайняти Москву, Л. II відступив в Калугу, де був убитий.
ЛИЗАНІВСЬКИЙ ІВАН (1892 - 1934) - відомий український громадсько-політичний діяч, публіцист. Н. у Заріччі Золочівського округу (тепер Львівська обл.). Учень М. Грушевського. В 1912 переїхав у наддніпрянську Україну. В 1917 став членом Української Центральної Ради. Належав до УПСР, входив до складу Центрального Комітету партії. Влітку-восени 1917 очолив Галицько-Буковинський Комітет. У листопаді 1917 Л. став одним з ініціаторів створення Гдлицько-буковинського куреня СС. Член Української Партії Соціалістів-Революціонерів. Після розколу партії в травні 1918 входив до складу центральної фракції УПСР (член ЦК УПСР з січня 1919). З березня 1919 входив до складу Комітету Охорони Республіки, який діяв у Кам'янці-Подільському. З поч. квітня 1919 - керівник Управління преси й інформації та виконуючий обов'язки Державного Секретаря в уряді Б. Мартоса, член Крайової Ради у Хмільнику. Після поразки національно-визвольних змагань 1917 залишився жити в УСРР. У травні1921 Л., разом з ін. провідними діячами УПСР (В. Голубович, П. Петренко, Ю. Ярославенко та ін.) був заарештований і у т. зв. справі членів ЦК УПСР, засуджений більшовицькою владою, але згодом амністований. Працював у видавництві “Книгоспілка” і був редактором творів І.-Франка. Влітку 1931 Л. знову заарештований разом з В. Голубовичем, П. Христюком, В. Мазуренком, П. Петренком, М. Шрагом, М. Чечепем, Г. Коссаком, Д. Коліухом, Ю. Ярославом та ін., звинувачений у приналежності до підпільної організації “Український Національний Центр”, метою якої була підготовка повстання проти більшовицького режиму й проголошення незалежності України. В кінці 1931 над учасниками цієї групи відбувся судовий процес у Харкові. У 1934 Л. був розстріляний.
ЛИЗОГУБ АНДРІЙ ІВАНОВИЧ (16.6.1804 -1864) - український дідич, близький знайомий Т.Шевченка. Батько Федора і Дмитра Лизогубів.Н. у Бурківці на Чернігівщині. Власник маєтку у Седневі (тепер Чернігівська обл:), де восени 1846 і 1847 гостював Т. Шевченко. Належав до кола небагатьох осіб, які листувалися з поетом на засланні і допомагали йому матеріально. В 1850 Л. намагався клопотати перед урядом про полегшення участі Т. Шевченка. Помер у Сорочинцях Миргородського повіту Полтавської губ.
ЛИЗОГУБ ДМИТРО АНДРІЙОВИЧ [1850 -10(22).8.1879] - учасник народницького руху в Україні в 70-80-х рр. 19 ст. Н. у Седневі на Чернігівщині. Син А. Лизогуба. Закінчив юридичний ф-тет Петербурзького ун-ту. В 1865-68 і 1874 перебував за кордоном, де познайомився з ідеологією народництва. У 1873-74 брав участь у діяльності гуртка чайковців, став одним з засновників таємної організації народників “Земля і Воля”. В 1878 Л. був заарештований і звинувачений у підготовці замаху на Олександра II і за вироком Одеського воєнно-окружного суду страчений (повішений) в Одесі.
ЛИЗОГУБ ФЕДІР АНДРІЙОВИЧ (6.10.1851 -1928) - український громадський і державний діяч. Н. у м. Седневі на Чернігівщині (тепер Чернігівська обл.). Походив з старовинного козацько-старшинського роду Лизогубів. Син А. Лизогуба. В 1888-97 - повітовий городнянський гласний, згодом - чернігівський гласний (гласний чернігівського земського зібрання). В 1901-15 Л., будучи головою земської управи у Полтаві, сприяв перетворенню міста у центр української культури. Л. виступив одним з ініціаторів спорудження пам'ятника I. Котляревському в Полтаві, видання його творів, побудови для земства нового будинку в українському стилі та відкриття музею у місті. Матеріально підтримував школу художнього промислу ім. М. Гоголя у Миргороді, якою керував О. Сластьон. Належав до партії октябристів. В 1915-17 був радником російського намісника на Кавказі. Після Лютневої революціі 1917 в Росії очолив відділ іноземних підданих міністерства закордонних справ Росії. Через деякий час переїхав в Україну. 3.5.1918 призначений міністром внутрішніхсправ (очолював міністерство до 8.7.1918) в гетьманському уряді М. Устимовича. Через кілька днів (10.5.1918) очолив Раду Міністрів Української Держави. Діяльність Л. на посту отамана (голови) Ради Міністрів була спрямована на стабілізацію політичного, економічного і культурного життя у державі та послідовне відстоювання інтересів України на міжнародній арені. Намагався залучити до співпраці в уряді представників партій національно-демократичного напряму, у т. ч. Український Національно-Демократичний Союз при формуванні 25.5.1918 нового кабінету міністрів. Склав повноваження після проголошення гетьманом П. Сгоропадсь-ким федеративного союзу України з майбутньою небільшовицькою Росією (14.11.1918). Номеру еміграції в Югославії.
ЛИЗОГУБИ - козацько-старшинський рід на Чернігівщині і Полтавщині в 17-20 ст. Представники роду посідали високі урядові пости в різні періоди існування української державності. Іван , Кіндратович Л. (Кобизенко; р. н. невід. - п. 1662, можливо, поч. 1663) - полковник канівський (1659, 1662) і уманський (1659-61), посол І. Виговського до московського уряду (1658). Розстріляний за наказом Ю. Хмельницького. Яків Кіндратович Л. (р. н. невід. - п. 19.8.1698) -український військовий і політичний діяч, полковник канівський (1666-69). В 1667 брав участь у посольстві І. Брюховецького до московського царя. В період гетьманства П. Дорошенка Л. призначався генеральним осавулом (1669-74) і наказним гетьманом (1670, 1673). У 1674 перейшов на службу до гетьмана І. Самойловича. У 1687 був одним з претендентів на гетьманську булаву. В 1687-98 - чернігівський полковник, учасник Чигиринських походів 1677 і 1678 та Кримських походів 1687 і 1689. Під час здобуття Азова в 1696 був наказним гетьманом (див. Азовські походи 1695-96). Юхим Якович Л. (р. н. невід. - п. 1704) - генеральний бунчужний (1688-90), генеральний хорунжий (1694-98), полковник чернігівський (1698-1704). Учасник Кримських походів 1687 і 1689. Яків Юхимович Л. (1675-1749) - український військовий і політичний діяч першої пол. 18 ст. Навчався у Киево-Могилянській Академії. В 1713-28 - генеральний бунчужний. В 1723-24 Л. разом з полковником Д. Літостолом і генеральним осавулом В. Жураховським був за наказом Петра І заарештований та ув'язнений у Петропавловській фортеці. Після смерті Петра І звільнений і деякий час змушений жити у Петербурзі. В 1728-49 - генеральний обозний. У 1733-34 Л., будучи призначений наказним гетьманом, командував 10-тисячним українським корпусом, який діяв у Польщі проти прибічників С. Лещинського. В травні 1736 російсько-українська армія під командуванням Б. Мініха та наказного гетьмана Л. 20(31).5.1736 штурмом здобула Перекоп, 5(16).6. - Козлов (Євпаторію), 17(28).6. - Бахчисарай (див. Кримські походи 1736-38). У 1728-44 очолював комісію, яка складала кодекс законів “Права, за якими судиться малоросійський народ”. У 1745-49 Л. входив до складу старшинської делегації, що добивалась відновлення гетьманства. На думку деяких дослідників, був автором Лизогубівського літопису (написаний бл. 1742) - цінного джерела з історії України; Андрій Іванович Л. (1804-1864) - знайомий Т.Шевченка (див. А. Лизогуб); Дмитро Андрійович Л. (1850-79) -учасник народницького руху в Україні (див. Д. Лизогуб); Федір Андрійович Л. (1862 -1928) - український державний діяч (див. Ф. Лизогуб).
ЛИЗОГУБІВСЬКИЙ ЛІТОПИС (“Летописец, или Описание краткое знатнейших действ и случаев, что в котором году деялось в Украине малороссийской обеих сторон Днепра и кто именно когда гетьманом был козацким”) - український літопис 18 ст. Складений в 1742. Охоплював події в Україні з поч. 16 ст. до 1737. Автор “Л.л.” анонімний. В історичній літературі існує думка, яку найбільш переконливо аргументували В. Антонович і П. Клепацький, що автором літопису був генеральний обозний Я. Лизогуб (не виключена і участь в написанні його брата С. Лизогуба; п. 1734). Основним джерелом для викладу історичних подій до кін. 18 ст. були козацькі літописи (зокрема, Короткий опис Малоросії), від 1690-х рр. до 1737 - родинні записи сім'ї Лизогубів. “Л.л.” містить невеликі оповідання з історії України, головним чином про гетьманів, про участь козаків у Північній війні 1720-21 тощо. Закінчується літопис описом Кримськогих походів 1736-38. В основному, лояльно відносячись до російського царизму, літописець критично ставиться до його політики у Гетьманщині та відстоює ідею політичної автономії України. Літопис є цінною пам'яткою української історіографії 18 ст. Вперше був виданий М. Білозерським (“Южнорусские летописи”, 1858), а пізніше В. Антоновичем (“Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси”, 1888).
ЛИНЕВИЧІ - козацько-старшинський рід на Чернігівщині 18-19 ст. Найвідоміші представники: Карпо Л. (р. н. невід. - п. бл. 1735) - сотник Чернігівського полку (1718-34). Підписав Коломацькі петиції 1723. Микола Петрович Л. [24.12.1838 (5.1.1839)-10(23).4.1908] - військовий діяч, генерал-ад'ютант російської армії (з 1905). З 1855 перебував на військовій службі. Брав участь в російсько-турецькій війні 1877-78. З 1895 командував військовими частинами на Далекому Сході. З 1903 - командуючий військами Приамурського військового округу і генерал-губернатор Приамур'я. Під час російсько-японської війни 1904-05 - командуючий Манджурською армією, з березня 1905 - головнокомандуючий російськими збройними силами на Далекому Сході. В лютому 1906 усунений з посади.