ФАБРИЦЬКИЙ СЕМЕН СЕМЕНОВИЧ (14.2.1874 - р. см. невід.) - військовий діяч періоду Гетьманату, контр-адмірал. У 1894 закінчив Морський кадетський корпус. Проходив службу на Балтійському флоті старшим офіцером імператорської яхти “Александрия”. З 1912- командир есмінця “Амурець” 3-го дивізіону есмінців Балтійського флоту, капітан 1 рангу. Нагороджений шістьма російськими і сімома іноземними орденами. Вітав перемогу Лютневої революції 1917. За Гетьманату - командир Корпусу берегової охорони.

М. Литвин, К. Науменко (Львів).

ФАКТОРИ - посадові особи у Гетьманщині, які збирали прикордонне мито. Ф. підпорядковувалися головному екзактору (збирачу мита), котрим за універсалом Б.Хмельницького від 28.4.1654 став О.Астаматій. Згадки про посади Ф. містяться у різноманітних торговельно-митних документах Гетьманщини і навіть у ст. 16 Конституції П.Орлика 1710. Ф. найчастіше були багаті козаки, міщани, купці.

А. Кольбенко (Львів).

ФАЛЬКІВСЬКИЙ ДМИТРО НИКИФОРОВИЧ [справж. прізв. - Левчук; 22.10 (3.11).1898 -17.12.1934] - відомий український поет. Н. у с. Великі Лепеси на Берестейщині (тепер Брестська обл., Білорусь) у селянській сім'ї. Після закінчення Кобринського реального училища вступив у гімназію в Бересті. У 1918 за агітацію серед кайзерівських солдатів (добре володів німецькою мовою) потрапив до концтабору в с. Лінове Пружанського повіту. Втік з табору, став членом Кобринської підпільної групи РКП(б). Брав участь у повстанському русі, у 1920 добровільно вступив до Червоної армії. У 1920-23 працював у органах ЧК у Білорусі. Через хворобу залишив службу і в 1923 переїхав до Києва. У цей період змінив прізвище Левчук на Ф. (очевидно, через чекістське минуле, про яке не любив згадувати). У 1924 у журналі “Більшовик” з'явилися перші літературні публікації Ф. У 1924 в двотижневику “Глобус” надрукував поему “Чекіст”. Належав до київської філії “Плугу”, потім - до “Гарту”, згодом увійшов до літературної групи “Ланка” (з 1926 - МАРС). Підтримував творчі й товариські контакти з Б.Антоненком-Давидовичем, Г.Косинкою, В.Підмогильним, Є.Плужником, П.Филиповичем, М.Зеровим та ін. Плідно співпрацював у журналах “Червоний шлях”, “Всесвіт”, “Вапліте”, “Життя і революція”, “Літературний ярмарок”. У поемах “Краском”, “Селькор”, “Іоган”, “Тов. Гнат”, “Чабан” (1925) окреслив свого сучасника як безкомпромісного і безстрашного бійця революції. Видав збірки поезій “Обрії” (1927), “На пожарищі” (1928), “Полісся” (1931). Поезія Ф. була співзвучна проблемам доби, ставила питання громадянської відповідальності митця за свої твори. Намагався осмислити революційні події в Україні через призму морально-етичних критеріїв. Зазнав звинувачень у декадентстві і виступах проти “революційної ідеї”. Пробував писати прозові твори, публіцистику. Автор оповідання “Панна Яніна” (1925), нарису “Майстри букси” (1934). Робив переклади з російської (М.Ушакова), білоруської (Я.Пуща), німецької (О.Копеля). У 1927-33 працював на посаді секретаря у журналі “Кіно”. Був одним із авторів сценаріїв кінофільмів “Греблю прорвано” (разом з Л.Френкелем) та “Чорні дні” (разом з О.Корнійчуком і П.Доленгою). У листопаді 1934 заарештований, звинувачений у підготовці терористичних актів і розстріляний.

І. Роздольська (Львів).

ФАЛЬЦ-ФЕЙНИ - великі землевласники у Таврійській губ. З серед. 19 ст. володіли 200 тис. дес. землі в Дніпровському й Мелітопольському повітах. У їхніх економіях випасалося 200-400 тис. овець, що становили основу великого підприємницького господарства. Фрідріх Едуардович Ф.-Ф. (1863 - 1920) заснував у 1883 заповідник “Асканію-Нову”. У напівпустому степу виростив сад, організував зоопарк, акліматизував десятки видів диких тварин і птахів, звезених з усіх континентів планети. У 1914 імператор Микола II надав родині Ф.-Ф. спадкове дворянство за наукові заслуги. Після жовтневого перевороту 1917 родина Ф.-Ф. емігрувала до Німеччини. У 1921 “Асканію-Нову” проголошено державним заповідником. Нині нащадок Ф.-Ф. барон Едуард Фальц-Фейн мешкає у князівстві Ліхтенштейн. Багато уваги приділяє меценатству, зокрема поверненню культурних цінностей у країни, звідки вони колись були вивезені. Його діяльність торкнулася й України: на кошти Едуарда фон Ф.-Ф. побудована церква в Гаврилівці, колишньому маєтку батьків; виділив кошти на реставрацію садиби Ф.-Ф. в “Асканії-Новій” та став одним із засновників Фонду “Асканія-Нова”; передав НАН України бібліотеку Сержа Лифаря. 26.9.1994 Едуард фон Ф.-Ф. нагороджений Почесною відзнакою Президента України.

Н. Темірова (Донецьк).

ФАНАГОРІЯ - античне місто на березі Таманської затоки (тепер городище побл. с. Сінної Темрюцького р-ну Краснодарського краю, РФ). Заснована вихідцями з малоазійського міста Теоса в сер. 6 ст. до н. е (за легендою, засновником міста був грек Фанагор). Ф. була значним торгово-ремісничим центром і фортецею. З кін. 5 ст. до н. е. у Ф. почали карбувати срібні монети. У місті жили греки, меоти, сармати. Вони займались землеробством, скотарством, рибальством, різноманітними ремеслами. Місто мало порт і вело жваву торгівлю з Афінською державою та місцевими племенами. У місті були збудовані храми (Аполлона, Афродіти, Артеміди), гімназії, терми тощо. Поблизу міста знаходився некрополь. У 4 ст. до н. е. місто увійшло до складу Боспорського царства. Управляв намісник боспорських царів. Ф. стала першим містом, яке в 63 до н.е. підняло повстання проти влади понтійського царя Мітрідата VI Євпатора, за що римляни надали місту самостійність і нову назву - Агріппія. Незабаром Ф. знову потрапила під владу Боспорської держави і повернула попереднє найменування. У 4 ст. місто розгромлене гунами, але продовжувало існувати до 11-12 ст. Розкопки Ф. (провадилися з 19 ст., систематично з 1936-40 і з 1947) дали багато цінного мателіалудля вивчення історії, економічного і культурного життя міста.

О. Бандровський (Львів).

ФАРМАКОВСЬКИЙ БОРИС ВОЛОДИМИРОВИЧ [31.1.(12.2.)1870- 29.7.1928] - вчений-археолог та історик античного мистецтва. Н. у В'ятці (Росія). Чл.-кор. АН (з 1914). У 1892 закінчив Новоросійський (Одеський) ун-т. З 1919 - професор Петроградського (Ленінградського) ун-ту. В 1901-18-член Археологічної комісії в Петербурзі. З 1901 по 1915 за дорученням комісії проводив систематичні розкопки Ольвії. У 1924-26 керував розкопками у державному заповіднику “Ольвія”. Встановив основну територію міста, систему міського планування і оборонних споруд, житлових будинків і громадських споруд, основні риси культурного життя Ольвії. Ф. створив наукову методику розкопок античного міста та методику використання археологічних матеріалів як історичного джерела. З початком наукової діяльності Ф. польові дослідження античних міст-колоній були поставлені на науковий рівень. Ф. запровадив пошарово-квадратний метод, вів розкопку кварталів великими площами, встановив основні типи поховань та дав характеристику поховального інвентаря. Проводив археологічні розкопки у Києві (1908-09), Євпаторії (1916-17) та ін. місцях. Автор низки наукових робіт з історії Північного Причорномор'я.

О. Бандровський (Львів).

ФАРНАК II (р. н. невід, -п. 47 до н.е.) - боспорський цар 63-47 до н.е. Син понтійського царя Мітрідата VI Євпатора. В 64 до н.е.-намісник у Боспорі. Зрадивши батька, був призначений Гнеєм Помпеєм царем Боспорського царства (крім Фанагорч). Скориставшись ускладненням політичної ситуації у Римі (боротьба між Цезарем і Помпеєм у 49-48 до н.е.), Ф. у 47 до н. е. виступив проти Риму, маючи на меті відвоювати колишні землі Понтійського царства. Підкорив Фанагорію (передав в управління своєму наміснику Асандру), вторгся у Понт, захопив місто Аміс та область Віфінію. 2.8.47 до н.е. у битві під Зелою (Понтійське царство) був розбитий військами Юлія Цезаря, який надіслав у Рим лаконічне повідомлення про наслідки битви (“veni, vidi, vici” - “прийшов, побачив, переміг”). Ф. повернувся у Боспор, де почав вести боротьбу проти свого намісника Асандра. Помер від ран, які отримав під час однієї з битв.

О. Бандровський (Львів).

ФЕДАК СТЕПАН (9.1.1861 - 6.1.1937) - видатний український громадсько-політичний діяч, адвокат, засновник та керівник ряду українських економічних інституцій. Н. у Перемишлі (тепер Польща). Навчався у Львівській академічній гімназії та Львівському ун-ті. У 1892, навчаючись в ун-ті, Ф. разом з К.Левицьким, А.Чайковським та ін. став одним з організаторів першого професійного об'єднання українських правників “Кружок правничий”. Після здобуття вищої освіти займався адвокатською практикою у Львові. На поч. 1890-х активно включився в економічну діяльність “Просвіти”, ін. українських товариств та організацій. У 1891 виступив одним із співзасновників українського музично-співочого товариства “Боян”. Ф. був одним із засновників і провідних діячів українських кооперативних та фінансово-кредитних установ у Галичині - “Народної торгівлі”, “Крайового союзу кредитового” (пізніше “Центробанк”), “Української щадниці” у Перемишлі, член-засновник Товариства взаємних забезпечень “Дністер” (з 1909 - головний директор), “Земельного банку гіпотечного”, Товариства взаємних забезпечень на життя і ренти (пенсії) “Карпатія”, віце-президент (31913) Крайового банку (пізніше - Банк господарства крайового) та ін. Під час Першої світової війни 1914-18 залишився у Львові й у 1915 був інтернований російською окупаційною владою до Києва. До Львова повернувся у квітні 1917. Після проголошення Західно-Української Народної Республіки став членом уряду -Державного Секретаріату ЗУНР-ЗО УНР, очолив державний секретаріат харчових справ. Після захоплення Львова польськими військами у грудні 1918 Ф. організував і очолив Горожанський комітет для опіки й допомоги українським полоненим, інтернованим і політичним в'язням, який надавав різноманітну допомогу, в т. ч. і правову, потерпілим від воєнних дій та від свавілля польських цивільних і військових властей. Комітет припинив своє існування у вересні 1921, а на базі його секцій утворилися окремі товариства, зокрема, Українське товариство допомоги інвалідам, Союз українських адвокатів та нелегальний Комітет допомоги політичним в'язням, який очолював Ф. У травні 1923 на установчому з'їзді Союзу українських адвокатів Ф. був обраний президентом Союзу і перебував на цій посаді до 1925. Входив до державної Палати адвокатів, де виконував обов'язки заступника голови відділу вдів і сиріт. У 1925 обраний почесним членом товариства “Просвіта”. Помер у Львові, де й похований.

Т. Андрусяк (Львів).

ФЕДАК-ШЕПАРОВИЧ ОЛЕНА (1884 -1982) - українська громадська діячка, журналістка. Н. у Львові. Закінчила класичну гімназію, студіювала філософію у Львівському ун-ті, а також у Берліні. У роки Першої світової війни 1914-18 працювала у Жіночому комітеті допомоги пораненим і полоненим українцям, у Червоному Хресті при Горожанському комітеті у Львові. Належала до Союзу українок, у 1924-39 - заступник голови організації. Брала участь у міжнародних жіночих конгресах у Парижі (1926), Берліні (1929), Відні (1932). Член Українського національно-демократичного об'єднання. Співробітник часопису “Наша мета” (1919), відповідальний редактор часописів “Жінка”, “Громадянка”, “Світ українки”, редактор “Українки”, директор жіночого видавничого кооперативу “Союзу українок”. Автор статей з проблем емансипації жінки та жіночого руху. З 1939 жила в еміграції. У 1949 переїхала до США. До 1966 працювала в Українському інституті Америки. Померла у Нью-Йорку.

О. Рибак (Львів).

ФЕДЕНКО ПАНАС (13.12.1893-10.9.1981)-відомий український політичний діяч, історик, публіцист. Н. на хуторі біля с. Веселі Терни на Катеринославщині. Вищу освіту здобув в Історико-філологічному ін-ті у Петербурзі. З 1915 - член Української соціал-демократичної робітничої партії, з 1919 входив до складу ЦК УСДРП. Навчаючись у Петербурзі, розпочав журналістську діяльність, був співробітником журналів “Наше життя” та “Украинская жизнь” (видавався С.Петлюрою у Москві в 1912-17). Брав активну участь в революційних подіях 1917 у Петрограді. У червні 1917 повернувся в Україну. У серпні 1917 на селянському з'їзді Верходніпровського повіту Ф. обрано до Української Центральної Ради. Активно працював у Центральній Раді аж до приходу до влади П.Скоропадського. У січні 1919 його обрано делегатом VI з'їзду УСДРП та Трудового конгресу України. Ф. був редактором резолюцій Конгресу, покладених в основу “Закону про владу” (затверджений 28.1.1919) і Універсалу Трудового конгресу України. Як політичний референт, брав участь у Першому Зимовому поході Армії УНР (див. Зимові походи Армії УНР 1919 і 1920-21). З грудня 1920 перебував в еміграції, жив у Румунії, Львові, Берліні. У 1923-45 проживав у Празі. Активно співпрацював у Соціалістичному Інтернаціоналі, був членом Виконавчого комітету Соцінтерну від УСДРП. У 1924 захистив докторат на філософському ф-ті Українського вільного університету в Празі. З 1925 займався викладацькою роботою -викладав історію (1926 - доцент) в Українському високому педагогічному інституті ім. М.Драгоманова у Празі, з 1932 - доцент Українського вільного університету. 31945 no 1951 проживав у різних містах Німеччини, у 1951-59-у Лондоні, аз 1959 жив і працював у Мюнхені. Автор численних праць - статей, нарисів, наукових досліджень, публіцистичних та художніх творів. До найвідоміших наукових праць Ф. належать роботи “З дипломатичної діяльності Данила Грека” (1929), “Політичні плани Яна Амоса Коменського та Україна” (1932), “Михайло Драгоманів і Жан Жак Прудон” (1930), “Історія соціальної і політичної боротьби в Україні” (1936), “Український громадський рух у 20 столітті” (1934, 1959), “Іссак Мазепа” (1954), “Україна в 20 ст.” (1959), “Марксистські і більшовицькі теорії національного питання” (1960), “Соціалізм давній і новочасний” (1968) та ін. Серед художніх творів найбільш помітними є “Гомоніла Україна” (1942), “Гетьманів кум” (1943), “Несмертельна слава” (1955), “Arnor Patriae” (1962). Був редактором і співробітником цілого ряду українських періодичних видань у діаспорі.

Т. Андрусяк (Львів).

ФЕДЕРАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ ЖІНОЧИХ ОРГАНІЗАЦІЙ (ФУЖО) - міжнародне громадське жіноче об'єднання, до складу якого входять громадські осередки українських жінок США, Канади, Німеччини, Бельгії, Аргентини, Франції, Венесуели, Бразилії. Створене в 1948 у Філадельфії. Займається координуванням діяльності жіночих організацій у цих країнах; ФУЖО багато уваги приділяє культурно-освітній сфері, створенню дитячих шкіл, читалень, бібліотек, спеціальних професійних курсів для жінок, закладів відпочинку для дітей. Опікується виданням шкільних підручників, літературних творів українських авторів тощо. Має тісні зв'язки з жіночими організаціями України - Союзом українок. Спілкою жінок України, Жіночою громадою та ін.

О. Кривоший (Запоріжжя).

ФЕДІР - київський князь. Згадується в літописах під 1331 у зв'язку із зустріччю під Черніговом його загону з щойно висвяченим новгородським архієпископом Василем. Під час зустрічі поруч із князем був присутній татарський баскак, що засвідчує підпорядкованість Ф. золотоординським ханам. Ряд дослідників вважає, що київський володар водночас визнавав і верховенство Литви, більше того - сам був братом Гедиміна. Деякі автори ототожнюють Ф. із Станіславом Київським, ідентифікують його як Ольговича тощо. Сам факт існування Ф. засвідчує збереження на Київщині традиції князівського правління, успадкованої від давньоруських часів. Ймовірно, що саме Ф. був усунутий від впади литовським князем Ольгердом Гедиміновичем, котрий, за даними Густинського літопису (17 ст.) замість нього посадив на престол у Києві свого сина Володимира.

О. Русина (Київ).

ФЕДІР ІВАНОВИЧ [31.5.1557- 7(17).1.1598] - московський цар з 1584. Син Івана IV Васильовича. Останній представник роду Рюриковичів на московському престолі. Хворобливий Ф.І. майже не займався державними справами, а фактичним правителем Московської держави був брат його дружини, цариці Ірини Федорівни, Борис Годунов. Після смерті польського короля Баторія Стефана прихильники московської орієнтації у Речі Посполитій у 1573-74 1 1587 безуспішно висували кандидатуру Ф.І. на польський престол. За правління Ф.І. Московська держава поступово виходила з господарської кризи і тяжких наслідків Лівонської війни 1558-83. Внаслідок московсько-шведської війни 1590-93 і підписання Тявзинського миру 1595 до Московського царства відійшли міста Ям, Івангород, Копор'є і Корела. За Ф.І. Московія остаточно приєднала Західний Сибір. Для боротьби проти Кримського ханства і Туреччини московський уряд використовував українських козаків. Після смерті Ф.І. та постригу у черниці його дружини Земський Собор 1598, у Москві проголосив царем Бориса Годунова.

І. Підкова (Львів).

ФЕДІР ЛЮБАРТОВИЧ (р.н.невід.-п. 1431) - син волинського князя Любарта Гедиміновича. Після смерті батька (бл. 1384) успадкував Луцьку й Володимирську землі. У 1386 Ягайло відібрав у Ф.Л. частину князівства з Луцьком й обмежив його владні прерогативи, вивівши з-під юрисдикції Ф.Л. князя Федора Острозького. У 1393 Ф.Л. був остаточно позбавлений Ягайлом спадкових володінь, отримавши натомість Сіверську землю, але, очевидно, так і не скористався з цього надання. Деякий час перебував разом із Свидригай-лом в Угорщині. Після повернення бл. 1400 отримав у держання Жидачів, який раніше належав Федору Ольгердовичу, а в 1431 - Володимир-Волинський.

О. Русина (Киів).

ФЕДІР ОЛЕКСІЙОВИЧ [30.5.(9.6.)1661 -27.4.(7.5.)1682] - московський цар з 1676. Син Олексія Михайловича і його першої дружини М.Милославської. Малолітній і хворобливий Ф.О. не був здатним до самостійного правління. На початку царювання Ф.О. керівництво державою знаходилось у руках його найближчих родичів Милославських; великим впливом при дворі користувався патріарх Іоаким і вихователь Ф.О. Симеон Полоцький. У подальшому вирішальний вплив на державні справи здобули фаворити Ф.О. - І.Язиков і А.Лихачов. За царювання Ф.О. зміцнилось централізоване управління державою: було створено розряди (військові округи), посошне оподаткування було замінене подвірним оподаткуванням (1679), зміцнювалась влада воєвод на місцях (скасовано місництво, 1682). За правління Ф.О. Московська держава у 1671-81 вела війну з Туреччиною, під час якої відбулись Чигиринські походи 1677-78. Уряд Ф.О. уклав з Османською імперією Бахчисарайський мирний договір 1681, за умовами якого Півобережна Україна з Києвом залишалась у складі Московської держави. Після смерті Ф.О. царем проголошений його брат Петро І.

І. Підкова (Львів).

ФЕДІР ОЛЬГЕРДОВИЧ (р. н. невід. - п. 1400) - волинський князь. Володів Ратним, Любомлем, ймовірно, Кобрином, а також маетностями в Галичині (зокрема, Жидачевом). Офіційно титулувався князем ратненським. У 1377, посилаючись на своє родове старшинство, відмовився визнавати великим князем литовським Ягайла й присягнув на вірність польському та угорському королю Пюдвіку І Великому. Після Кревської унії 1358 перейшов під сюзеренітет Ягайла (1386). Родоначальник князів Кобринських і Сангушків.

О. Русина (Київ).

ФЕДОРОВ ІВАН, Іван Федорович [р. н. невід.-5(15). 12.1583] - видатний друкар і книговидавець. У 1550 роки, імовірно, працював у найстарішій московській т.зв. анонімній друкарні. Разом з П.Мстиславцем керував державною друкарнею, де впиши перші у Москві точно датовані книги - “Апостол” (1564) і два видання “Часовника” (1565). У 1569-70 видав дві книги в друкарні білоруського магната Г.Хоткевича у м.Заблудові (тепер Польща). Останні роки працював в Україні: бл. 1572-75 і 1583 у Львові, 1575-76 у с. Дермані (тепер Рівненська обл.), 1577-82 - в Острозі. З допомогою львівських ремісників видав перші в Україні друковані книги: “Апостол” (25.2.1573-15.2.1574) і “Буквар” (1574)-найстаріший у Східній Європі друкований підручник. Заснував Острозьку друкарню, де під його керівництвом надруковано грецько-старослов'янський буквар (1578), “Книгу Нового Завіту” і покажчик до неї (1580), “Хронологію” А.Римші (1581), Острозьку Біблію (1581). Брав участь у редагуванні та оформленні книг, писав післямови, був талановитим новатором у галузі поліграфічної техніки. Після смерті Ф. його друкарське обладнання перейшло до Львівської братської друкарні. Поховано Ф. в Онуфріївському монастирі у Львові.

Я. Ісаєвич (Львів).

ФЕДОРОВИЧ ТАРАС (Трясило; рр. н. і см. невід.) - керівник національно-визвольного повстання в Україні у 1630, козацький гетьман (з 1629). У 1620 роках обіймав посаду корсунського полковника. Був обраний гетьманом після загибелі у бою поблизу Кафи гетьмана М.Дорошенка. Вів боротьбу з гетьманом реєстрового козацтва Г.Чорним, який виступав за досягнення порозуміння з польським урядом. Весною 1630 очолював національно-визвольне повстання проти польської влади на Київщині та Полтавщині. У квітні 1630 повстанці завдали поразки польським військам під Корсунем і здобули місто Переяслав. У травні 1630 польські війська під командуванням гетьмана С.Конецпольського неодноразово намагались здобути Переяслав, але після тритижневих боїв повстанці розгромили польську армію у Переяславському бою 1630 (див. Федоровича повстання 1630). Після укладення Переяславської угоди 1630 Ф. з частиною козаків відійшов на Запорожжя. Брав участь у московсько-польській війні 1632-34, що велась за Чернігово-Сіверську і Смоленську землі. У 1635 Ф., будучи невдоволений угодою, безуспішно намагався організувати нове повстання проти Польщі. У 1635 на чолі невеликого козацького загону ходив на Дон. У 1636 звернувся до царя Михайла Федоровича з пропозицією перейти на московську службу. Проте царський уряд, не бажаючи загострювати відносини з Річчю Посполитою після укладення Поляновського миру 1634, відхилив пропозицію Ф. Подальша доля Ф. невідома.

М. Пасічник (Львів).

ФЕДОРОВИЧА ПОВСТАННЯ 1630 - національно-визвольне повстання в Україні у 1630 під проводом гетьмана нереєстрових козаків Т.Федоровича. Посилення національно-релігійного і соціального гніту урядом Речі Посполитої призвело до розгортання національно-визвольної боротьби українського народу і вибуху в 1630 роках ряду народних повстань проти польського панування. Повстання під керівництвом Т.Трясила розпочалось ранньою весною 1630. На поч. березня бл. 10 тисяч нереєстрових козаків виступили з Запорозької Січі й підійшли до Черкас. Повстанці захопили гетьмана реєстрових козаків Г.Чорного, який проводив проурядову політику, і за вироком козацького суду стратили у Боровиці (тепер село Чигиринського р-ну Черкаської обл.). У своїх універсалах Т.Федорович звернувся до українського народу із закликом вступати до повстанського війська, “здобувати козацькі вольності” та “захищати православну віру”. Селяни і городяни почали об'єднуватися у повстанські загони, нападали на панські маєтки, руйнували їх, запроваджували козацькі порядки. Частина повстанських загонів невдовзі приєдналась до запорожців, ін. діяли самостійно. Повстання швидко поширилося і в квітні-травні 1637 охопило значну частину Подніпров'я - Київщину і Полтавщину. У кін. квітня 1630 козацьке військо переправилось на Лівобережжя. Т.Трясило зосередив основні повстанські сили (налічували бл. ЗО тис. чол.) у Переяславі (тепер Переяслав-Хмельницький Київської обл.). Протягом трьох тижнів у районі Перяслава тривали запеклі бої між повстанцями і польським військом під командуванням коронного гетьмана С.Конецпольського. Після блискучої перемоги українського війська у Корсунському бою 1630 польське командування було змушене розпочати переговори з козацькими представниками. 29.5(8.6). 1630 між С.Конецпольським і козацькою старшиною укладено Переяславську угоду 1630. Невдовзі гетьманом було обрано Т.Орендаренка. Т.Федорович з частиною незадоволених умовами угоди козаків повернувся на Запорожжя.

І. Підкова (Львів).

ФЕДОСІЇВ ЄВГЕН ВАСИЛЬОВИЧ (11.1.1889 - 1943) - український військовий діяч, генерал-хорунжий. Учасник Першої світової війни 1914-18. В українській армії- з 1918. Служив у штабах частин армії УНР під час визвольних змагань 1917-21. З листопада 1920 у складі інтернованих українських частин перебував в осідку екзильного уряду УНР у Тарнові, а з 1924 жив у Варшаві. Активний діяч Українського центрального комітету в Польщі, викладач військових дисциплін старшинських гуртків (шкіл) Армії УНР, які діяли при філіях УЦК. Помер у Варшаві.

М. Литвин, К. Науменко (Львів).

ФЕДОСІЙ СЕРПІВ (1881 - бл. 1938) -український православний церковний діяч, архієпископ. 2.2.1923 висвячений на єпископа-вікарія Прилуцького (Полтавської єпархії) під юрисдикцією Московської патріархії. У жовтні 1923 перейшов до Синодальної (обновленської) церкви, ставши єпископом Полтавським. У жовтні 1924 приєднався до Української автокефальної православної церкви: єпископ Переяславський, пізніше - Бердичівський. З жовтня 1926 - член президії Всеукраїнської православної церковної ради, завідуючий відділом богослужіння. Брав участь у редагуванні журналу “Церква й життя”. З 1928 - духовний керівник Бердичівської церковної округи. Після церковного Собору (9-12.12.1930), що об'єднав частину парафій “самоліквідованої” УАПЦ, приєднався до Української православної церкви, очолюваної Іваном Павловським. З 1933 був священиком на Полтавщині. У 1936 заарештований і висланий до концтабору на Колиму, де і загинув.

О. Ігнатуша (Запоріжжя).

ФЕДЯЙ ЛЕОНІД ВАСИЛЬОВИЧ (15.8.1859-р. см, невід.) - військовий діяч періоду Гетьманату, генерал-лейтенант. Н. на Полтавщині. Військову освіту здобув у Петровському Полтавському кадетському корпусі, 2-му Костянтинівському військовому училищі (1879). Служив в Іркутському піхотному юнкерському училищі. Після закінчення в 1888 Миколаївської академії Генерального штабу служив у Київському військовому окрузі, обіймав посаду штаб-офіцера для доручень 9-го армійського корпусу, офіцера з особливих доручень 11-го армійського корпусу. З 1904 -командир 107-го піхотного Грозненського полку, генерал-квартирмейстер штабу Туркестанського військового округу, полковник. У роки Першої світової війни 1914-18 на Південно-Західному фронті. Влітку-восени 1917-голова Комісії з українізації військ Південно-Західного фронту. За Гетьманату-командир 14-ої піхотної дивізії у Бахмуті, з вересня 1918-7-ої піхотної дивізії 4-го Київського армійського корпусу.

М. Литвин, К. Науменко (Львів).

ФЕДЬКОВИЧ ЮРІЙ АДАЛЬБЕРТОВИЧ (повне ім'я та прізвище: Осип-Домінік Гординський де Федькович; 8.8.1834 - 11.1.1888) - український поет, прозаїк, драматург, перекладач, фольклорист та громадсько-культурний діяч. Н. у с. Сторонці Путилові (тепер с. Путила Вижницького р-ну Чернівецької обл.) на Буковині. Походив зі шляхетської родини. У 1846-48 навчався у Чернівецькій нижчій реальній школі, згодом наполегливо займався самоосвітою. Протягом 1852-63 перебував на службі в австрійській армії, підпоручник. Брав участь у походах в Італію, де написав свій перший вірш “Нічліг” (1859). У 1864-71 жив у Сторонці-Путилові, обіймав посаду війта. 31861 друкувався у львівській періодиці москвофільської та народовської орієнтації (“Слово”, “Вечорниці”, “Мета”, “Нива”, “Русалка” та ін.). У 1866 створив “Буквар” для народних шкіл. Кандидував на посла до буковинського сейму (1867), але не був обраний. У 1869-72 - інспектор народних шкіл Вижницького повіту. Відстоював право українських дітей навчатися рідною мовою, виступав за створення українських гімназій, за перетворення німецького ун-ту в Чернівцях в український. З 1871 жив у Львові. Працював на посаді редактора видавництва популярних книжок товариства “Просвіта”, але через деякий час повернувся у село. З 1876 жив у Чернівцях, де займався літературною діяльністю. З січня 1885 на прохання товариства “Руська бесіда” редагував газету “Буковина”. Збирав народні вірування, фольклор, цікавився астрологією. Помер 11.1.1888. Похований у Чернівцях. Перші поетичні спроби Ф. (німецькою мовою) відносяться до 1850. За життя Ф. були опубліковані: збірки віршів “Поезії Іосифа Федьковича” (1862); “Gedichte von I.Fedkowicz” (“Вірші І.Федьковича”, 1865); “Поезії. Вип.І, 2, 3” (1867, 1868); “Співаник для господарських діточок” (1869); “Дикі думи: думав гуцул-невір” (1877); повість “Люба-згуба” (1863); “Казки для руського народу” (1873); “Дністрові кручі” (1885) та ін. Ф. - автор комедії “Так вам і треба” (1865), драми “Довбуш” (1869, 1876), мелодрами “Керманич” (1876), історичної трагедії “Богдан Хмельницький” (1886-87). Творчість Ф. позначена впливом західноєвропейського романтизму у поєднанні з містичними мотивами буковинського фольклору та проблематикою тогочасного суспільного життя (жовнірська тема у поезії та прозі; звернення до постатей ватажків українського, болгарського та сербського національно-визвольного рухів (“Довбуш”, “Киртчалі”, “Празнику Такові”). Своєю творчістю Ф. продовжував літературні традиції Г. Квітки-Основ'яненка, Марка Вовчка, Т.Шевченка. Здійснив переклади з німецької (твори Гете, Гейне, Шіллера. Уланда, братів Грімм, Гауфа, п'єси Р.Гоштая “Мазепа”); з англійської (“Гамлет”, “Макбет” У.Шекспіра, а також переробку “Приборкання непокірної” - у Ф. має назву “Як козам роги виправляють”). Переклав “Слово о полку Ігоревім”. Як фольклорист, займався збором і систематизацією буковинських пісень, казок тощо. Видав “Руські церковні і народні коляди і щедрівки” (1873) та “Пісні жовнірські з голосами” (1887). У 1945 у Чернівцях відкрито літературно-меморіальний музей Ф. у 1974 у Путилі - народний музей-садибу.

І. Роздольська (Львів).

ФЕМІНІЗМ - теорія рівності двох статей, яка творить ідейну основу організованого руху жінок. Суттю феміністичних переконань є думка, що жінка зазнає суспільної дискримінації, насамперед через приналежність до своєї статі. Ф. виник у кін. 18 ст. у Пн. Америці. Для першого етапу розвитку Ф. (19 -перша пол. 20 ст.) було характерним зосередження на питаннях рівноправності жінок і чоловіків. З серед. 20 ст. починається другий етап, основним завданням якого є досягнення фактичної рівноправності двох статей. У сучасних феміністичних доктринах поняття “чоловічий” і “жіночий” мають характер не так біолого-анатомічний, а швидше культурно-психологічний. Серед численних напрямів Ф. найпоширенішим є ліберальний Ф., який основне завдання вбачає у розвитку жіночої особистості та еволюційній трансформації суспільства з метою якнайповнішого врахування інтересів та потреб жінок. У кін. 1960 років з'явився радикальний Ф., представники якого закликають переглянути і змінити існуючі патріархальні відносини та традиційний спосіб мислення. Для радикального Ф. характерною є ідея жіночого сепаратизму. Основними вимогами жіночого руху протягом останніх двох століть були: правова рівність жінок і чоловіків, подолання дискримінації жінок в освіті та вихованні, у системі виробничо-фахової діяльності, усунення різних проявів сексизму (дискримінації через стать). У рамках жіночого руху обстоюються також права жінки-матері.

Під впливом феміністичної теорії сформувався український жіночий рух. Його особливістю є тісний зв'язок з національно-визвольною боротьбою. У Наддніпрянській Україні основні зусилля емансипаційного руху були зосереджені на боротьбі за право жінки на освіту, зокрема, вищу (“Общество помощи высшему женскому образованию” у Харкові). У 1878 засновано Вищі жіночі курси у Києві, 1880 - у Харкові. В 1884 у Києві засновано український жіночий гурток, який очолила О.Доброграєва. Згодом були засновані Київська жіноча громада, Товариство захисту працюючих жінок у Києві та Харкові. Жінки брали активну участь у культурно-освітньому русі (Олена Пчілка, Х.Алчевськата ін.), а також у суспільно-політичному житті, зокрема у народницькому та соціал-демократичному русі.

У західноукраїнських землях у 1884 в Станіславі Н.Кобринська ініціювала створення Товариства руських женщин, згодом виникли Клуб русинок, Жіноча громада, Кружок українських дівчат та ін. Ідеологічною основою цих товариств був Ф. у поєднанні з національною ідеєю. Існували також релігійно-доброчинні жіночі організації - Марійське товариство пань у Львові (1904), Товариство православних русинок у Чернівцях (1908). У рамках жіночого руху проводились акції, спрямовані на розширення громадянських прав жінок (виборчі права, право на вищу освіту), на створення навчальних закладів для дівчат. У 1887 зусиллями Н.Кобринської та О.Пчілки вийшов у світ жіночий альманах “Перший вінок”, а в 1890 роках - три випуски літературно-публіцистичного збірника “Наша доля” (1893, 1895-96; ред. Н.Кобринська) та ін.

Під час Першої світової війни 1914-18 та українських визвольних змагань 1917-21 жінки брали активну участь у харитативній та санітарно-медичній праці. Окремі українські жінки перебували на військовій службі, в Легіоні Українських січових стрільців (О.Степанів, С.Гапечко, Г.Дмитерко та ін.), в Армії УНР, у повстанських загонах (Маруся Соколовська та ін). Активізувалась політична діяльність жінок. До Української Центральної Ради увійшло 11 жінок{Л.Старицька-Черняхівська, З.Мірна, В.О'Коннор-Вілінська, С.Русова та ін.). Традицію ліберального Ф. у міжвоєнний період розвинули жіночі організації у Західній Україні. У Галичині найбільшим жіночим об'єднанням був Союз українок, на Волині - Союз українок Волині, на Закарпатті - Жіночий союз. Були створені Жіноча громада, яка об'єднувала прихильників Радикальної партії, Українське товариство жінок з вищою освітою, жіночі гуртки при Українському католицькому союзі. У 1939 замість забороненого польською владою Союзу українок у Львові була створена політична жіноча організація - Дружина княгині Ольги. Жінки мали свої окремі секції та відділи у товариствах “Просвіта”, “Сільський господар” та ін. Основними формами діяльності жіночих організацій були доброчинно-харитативна, кооперативно-господарська, освітньо-просвітницька, а також національно-виховна. Формально рівні політичні права жінок дали їм можливість успішно займатись політичною діяльністю. У 1922 до польського сенату обрано О.Левчанівську, в 1928 до сейму -М.Рудницьку, а до сенату - О.Кисілевську. Українські жінки брали активну участь у націоналістичному русі, зокрема О.Басараб. Важливе значення для поширення ідеї емансипації жінки мала т.зв. жіноча періодика. У міжвоєнний період у Галичині виходили періодичні видання “Жіноча доля” (1932-39), “Жіноча воля” (1932-39), “Жіночий голос” (1931-39), “Нова хвиля” (1925-39) та ін. Після встановлення у Західній Україні радянської влади у 1939 діяльність всіх жіночих організацій було заборонено.

Після встановлення більшовицького режиму в Україні жіночі організації не мали умов для вільного розвитку. Деякий час існували створені за ініціативою Компартії т. зв. жінвідділи. У 1930 роках “жіноче питання” в СРСР і, зокрема, в УРСР було проголошене повністю вирішеним. Незважаючи на відхід від традиційного Ф., розв'язання проблеми суспільної рівноправності жінок у радянський період характеризувалося ростом їх освітнього та професійного рівня, активною участю у науковому, літературно-мистецькому житті країни. Водночас нерозв'язаними залишилися проблеми “подвійного навантаження” жінок (на виробництві та вдома), захисту материнства тощо. У порівнянні з розвиненими країнами жінки України мають дуже малочисельне представництво у вищих органах державної влади, порівняно небагато їх у виробничо-бізнесовій еліті. У незалежній Україні активно йде процес повернення до цінностей ліберального Ф., відроджуються жіночі організації (зокрема Союз українок), створюються нові, посилюються зв'язки національних жіночих організацій з міжнародними жіночими об'єднаннями. Численні українські жіночі організації створені й продовжують ефективно діяти в діаспорі, зокрема Союз українок Америки, Український Золотий Хрест у США, Організація українок Канади ім.О.Басараб, Ліга українських католицьких жінок Канади, Об'єднання українських жінок Німеччини, Союз українок Франції, Організація українських жінок Великої Британії, Союз українок Австралії та багато ін. У 1948 на Світовому конгресі українського жіноцтва у Філадельфії з метою згуртування українського жіночого руху в еміграції і для координації діяльності українських жіночих організацій створено Світову федерацію українських жіночих організацій.

О. Рибак (Львів).

ФЕН ЮСЯН (справж. прізв. - Іреней Фендь, 1868 - п. після 1937) - китайський військовий та політичний діяч. Українець за походженням. Н. у с. Біштр на Закарпатті у родині греко-католицького священика. Закінчив гімназію в Експеріясі. Був моряком, згодом оселився у США. У 1890-х роках мешкав на Алясці та займався видобуванням золота. Воював у складі американської армії в американсько-іспанській війні 1898. У 1900 брав участь у придушенні повстання боксерів у Китаї. У 1902 підвищений до рангу полковника, в 1903 вийшов у відставку. У 1903-13 мешкав у Сіетлі, був власником фірми з торгівлі китайськими товарами. З 1913 постійно проживав у Пекіні. Невдовзі вступив на службу до президента Юань Шікая. З 1927 - маршал Китаю, активно впливав на політику Чан Кай-Ші. Був противником японо-китайської угоди. У 1932 після завоювання Японією Маньчжурії вийшов у відставку. Подальша його доля невідома.

К. Бондаренко (Львів).

ФЕОГНОСТ (Теогност; р.н. невід. - п. 11.3.1353) - митрополит Київський та Всієї Русі. Грек за походженням. Призначений на посаду Константинопольським Патріархом Ісайєю у 1328. Після нетривалого перебування у Києві та Владимир! на Клязьмі Ф. переніс свою резиденцію до Москви. Ф. - автор ряду повчань догматичного та адміністративно-обрядового характеру. За Ф. здійснено переклад з грецької мови на церковнослов'янську “Требник”. Висвятив ряд єпископів для єпархій, що знаходилися на українських землях: володимирського єпископа Афанасія (1328), галицького єпископа Феодора (1328), луцького єпископа Трифона (1331), чернігівського єпископа Павла (1332) та ін. Помер і похований у Москві.

Р. Шуст (Львів)

ФЕОДОРО (Мангупське князівство) - середньовічна держава, що існувала у пд.-зх. частині Криму в 12-15 ст. Територія князівства в основному співпадала з Готською єпархією у Криму. Столицею князівства було місто Феодоро, яке виникло бл. 4 ст. і у 6-10 ст. носило назву Дорос (було центром області Дорі). З 10 ст. місто вперше згадується під назвою Мангуп. Бл. 13 ст. воно стало адміністративно-політичним центром князівства і називалося Ф. У руських джерелах мало назву Мангуп. У Ф. жили нащадки тавроскіфів, сарматоаланів, кримських готів, греки та караїми. Основними заняттями населення було землербство, виноградарство і скотарство. У містах (Феодоро, Чуфут-Кале, Ескі-Кермен) розвивалися ремесла (гончарство, обробка шкір та ін.). Підтримувало політичні, економічні й культурні зв'язки з Херсонесом, а з 14 ст. - з Судаком. Князівство вело тривалу боротьбу проти татар і генуезців. У 1427 правитель Ф. Олексій збудував у гирлі р. Чорної фортецю Каламіту (Інкерман), а в 1453 здобув генуезьке місто Чембало (Балаклаву). В 1475 після тривалої облоги Ф. розгромили турки. У Кримському ханстві деякий час було адміністративним округом. Створена у місті цитадель стала місцем утримання особливих політичних в'язнів. Місто як населенний пункт перестало існувати у кін. 18 ст. УФ. збереглися залишки базиліки (6 ст.), палацу (15 ст.), турецька цитадель (16 ст.) та руїни оборонних споруд.

О. Бандровський (Львів).

ФЕОДОСІЙ ПЕЧЕРСЬКИЙ (Теодосій; бл. 1036 - 3.5.1074) - український письменник, визначний церковний діяч Київської Русі, ігумен Києво-Печерського монастиря. Н. у Василеві (тепер м. Васильків) біля Києва в боярській родині. Деякий час жив на Чернігівщині у його батька - великокняжого правителя (тіуна). У 1055 повернувся до Києва, де був прийнятий засновником українського чернецтва Антонієм до монастиря. При чернечому постригу прийняв ім'я Феодосія (Теодосія; його світське ім'я невідоме). Бл. 1062 став ієромонахом, згодом - ігуменом Києво-Печерського монастиря. Ф.П. вважається творцем т. зв. печорської ідеології, яка привнесла в давньоукраїнську духовну думку впливи містико-аскетичних положень візантійського і, перш за все, афонського чернецтва. У період ігуменства Ф.П. посилився зв'язок Києво-Печерського монастиря з Візантією. За його ініціативи в монастирі введено Студитський статут (укладений св. Теодором; 759-826), який характеризувався надзвичайною суворістю. Ф.П. прагнув здійснити головну вимогу цього статуту: усунути приватну власність і завести спільну майнову власність для всіх ченців монастиря. Проповідував думку, що шлях до спасіння пролягає через відречення людини від усього земного, гріховного, пов'язаного зі світом диявола; головну увагу звертав на суть людської душі, її призначення. Ф.П. висунув ідею духовного контролю над світською владою. Вважаючи, що врятуватися може не кожен християнин, а тільки аскет, подвижник, або той, за кого він заступиться перед богом своїми молитвами, висував положення, що ігумен - духовний вчитель князя, а князь -захисник і опікун монастиря. Ф.П. розпочав будівництво церкви Успення Богородиці (1073-89) та монастиря з келіями. Був активним учасником політичних подій, які відбувалися у Київській державі у 1060-70 роках, у період боротьби за київський стіл між трьома братами Ярославичами. Зазнав переслідувань від князя Святослава Ярослави-ча. Виступив рішучим прихильником Ізяслава Ярославича, що призвело до суперечностей у монастирі, адже частина ченців на чолі з Антонієм підтримувала Святослава. Підчас другого вигнання Ізяслава (1073) відбулося примирення Ф.П. зі Святославом Ярославичем. Збереглося 11 творів Ф.П.: два послання до князя Ізяслава Ярославича, вісім повчань і одна молитва. Помер у Києві. У 1091 останки Ф.П. перенесено до Печерсько-Успенського собору. Канонізований за ініціативою князя Святополка Ізяславича у 1108. Ідеї Ф.П. були сприйняті його послідовниками, зокрема Нестором, який у 1080 написав “Житіє Феодосія”.

Т. Андрусяк (Львів).

ФЕОФАН СПОВІДНИК (бл. 752-12.3.817; за ін. дан. 818) - візантійський хроніст. Н. у Константинополі. Належав до вищої константинопольської знаті. Став ченцем Сігріанського монастиря. Прихильник іконопоклоніння. Помер на засланні на о.Самофракія. Канонізований церквою. Автор твору “Хронографія” (810-814), що охоплює період з 284 до 813 і містить короткий щорічний опис подій. Для написання своєї праці Ф.С. використав деякі джерела, які не дійшли до нашого часу (зокрема т.зв. Великий хронограф). Хроніка періоду 769-813 - єдиний послідовний виклад історії Візантії та сусідніх країн. У творі Ф.С. містяться цінні відомості про племена аварів, гунів і слов'ян (територію їх розселення, відносини з Візантійською імперією тощо). Особливо цінним (велика кількість фактичного матеріалу, незважаючи на деяку тенденційність у його поданні) є опис подій 8 - поч. 9 ст., зроблений за власними спостереженнями Ф.С. Твір перекладений на латинську мову Анастасієм Бібліотекарем.

І. Підкова (Львів).

ФЕОФІЛ БУЛДОВСЬКИЙ (1865-1944) - український православний церковний діяч, митрополит всієї України, Української православної церкви з канонічною послідовною ієрархією (1929-37), митрополит Української автокефальної православної церкви ( 1942-43). Н. у родині священика на Полтавщині. До Лютневої ревопюці'і 19174 Російській імперії служив священиком; був відомий прогресивними поглядами і українофільством. У травні 1917 брав участь у Полтавському єпархіальному з'їзді, на якому виступив з доповідддю “Про українізацію церкви”. Член Полтавського єпархіального управління. 14.1.1923 висвячений на єпископа Лубенського і Миргородського під юрисдикцією Московської патріархії. У червні 1925 виступив одним із організаторів Собору єпископів у Лубнах (тепер Полтавська обл.), на якому було проголошено утворення Української православної церкви з канонічною послідовною ієрархією (див. Соборно-єпископська церква). Обраний заступником архієпископа всієї України Павла Погорілка, а після його арешту - митрополит усієї України (з січня 1929) з місцем перебування у Харкові, пізніше - у Луганську. Із закриттям у Луганську в 1937 останньої церкви повернувся до Харкова, де проживав як приватна особа. У 1942-43 - митрополит Харківський УАПЦ.

О. Ігнатуша (Запоріжжя).

ФЕОФІЛАКТ СІМОКАТТА (рр. н. і см. невід.) - візантійський історик першої пол. 7 ст. Родом з Єгипту. Ф. добре знав античну літературу, був обізнаний з сирійською і перською мовами. Обіймав відповідальні посади при дворі імператора Іраклія (610-640 або 641). Автор “Історії” (“Всесвітня історія”, 8 книг), яка описує події 583-603. Праця Ф.С. на основі документів, хронік та творів інших авторів (зокрема праці Іоанна Єпіфанійського) характеризує політичну історію Візантії за правління імператора Маврикія. Твір містить ряд унікальних відомостей, особливо з історії візантійсько-іранських відносин і слов'янсько-аварських війн з імперією кін. 6 ст., е цінним джерелом з історії Візантії і Передньої Азії. Ф.С. також автор творів на природничо-наукові теми “Питання фізики” та “Збірки листів”.

І. Підкова (Львів).

ФЕСІНГЕР СЕБАСТЬЯН (р. н. невід. -1769)-львівський скульптор та архітектор серед. 18 ст. Німець за походженням. В архівних джерелах згадується з 1741. Найраніші роботи -вівтарики з алебастровими рельєфами св. Маріанни (1741, Варшава, Національний музей), “Ессе Homo” (1742), апостола Петра, св. Ігнація Лойоли з костьолу в Боцьках на Підляшші (обидва - 1747, Дрогочин, дієцезіальна курія). У Львові виконав роботи для колегії єзуїтів (1743, не збереглись), вівтарі св. Яна Непомука, св. Йосифа, Архангела Рафаїла в костьолі св. Миколая тринітаріїв (1745-47, збереглись фрагменти), скульптури на монастирській брамі костьолу і колегіуму тринітаріїв (1756-58, не збереглись), реставрував вівтар каплиці Камп'янів при кафедральному костьолі (1765), іконостас (царські врата та дияконські двері) собору св. Юра (1768). У 1765 працював як архітектор у палаці Станіслава Любомирського. Виконав також табернакль головного вівтаря (1750) та вівтарі Христа і св. Иосифа в костьолі кармелітів у Теребовлі (1757, не збереглись), кам'яні фігури Непорочного Зачаття, св. Ідзі та Яна Дунса Скота на парапеті сходів костьолу францисканців у Перемишлі (1758), скульптури Архангела Рафаїла, Богоматері, св.Анни, св. Вацлава, Онуфрія, Петра та Йосифа для фасаду костьолу в Підгірцях (1762). Вів активне громадське життя: належав до німецького братства св. Варвари, в 1750-засідатель Святоянської юридики, з 1753 - війт. Його син Клеменс був відомим архітектором.

О. Лильо (Львів).

ФЕЩЕНКО-ЧОПІВСЬКИЙ ІВАН (Фещенко; Фесенко-Чопівський; 19.1.1884 - 2.9.1952) -український політичний діяч, вчений у галузі металургії та металознавства. Дійсний член НТШ (1926), чл.-кор. Польської АН (1933). Н. у м. Чуднові Волинської губ. (тепер Житомирська обл.) у сім'ї поштового службовця. Навчався у Житомирській гімназії. У 1907 закінчив хімічний ф-т Київського політехнічного ін-ту. Займався науковою діяльністю в галузі металургії, був зарахований на посаду асистента в інституті. В 1913 стажувався у Німеччині в м. Бреслау (тепер Вроцлав, Польща). На поч. Першої світової війни повернувся до Києва, де продовжував займатися викладацькою і науковою роботою в Київському політехнічному ін-ті. Зі студентських років брав участь в організованому українському русі - член “Просвіти”, “Української громади”. Депутат від партії до Київської міської думи. У 1917 як голова Київської губерніальної ради увійшов до Української Центральної Ради, член Малої Ради. Належав до Української партії соціалістів-федералістів. У 1918- керівник промислового департаменту Генерального Секретаріату промисловості та торгівлі. З березня 1918-генеральний секретар промисловості і торгівлі в уряді В.Голубовича. Після гетьманського перевороту заарештований та ув'язнений. З приходом до влади Директорії УНР - заступник міністра народного господарства, з лютого 1919-міністр господарства в уряді С.Остапенка. У кін. листопада 1918 С. разом з К.Мацієвичем, В.Прокоповичем, А.Маргопіним направлений до Одеси і Ясс (Румунія) для ведення переговорів з представниками Антанти, але Директорія УНР відкликала цю дипломатичну місію. Влітку 1919 дипломатичний радник і торговельний аташе української місії в Румунії. У 1920 жив у Польщі, керував роботою військово-закупівельної комісії УНР у Варшаві. У лютому-серпні 1921 очолював тимчасовий верховний орган УНР - Раду Республіки, сформовану в м. Тарнові (Польща). У 1920-30 роках займався науковою роботою. Організував кафедру металографії та загальної металургії у Гірничій академії у Кракові. У 1927 отримав докторський ступінь у Варшавській політехніці, з 1931 - професор Краківської гірничої академії. Учасник численних міжнародних наукових конференцій та конгресів. Під час гітлерівської окупації Польщі працював технічним консультантом на металургійному заводі “Байльдон” у м. Катовіце. Брав активну участь в організаціях місцевої української еміграційної громади - Українському допомоговому комітеті, Українському національному об'єднанні. Двічі заарештовувався німецькими властями. У березні 1945 схоплений радянськими спецслужбами в Катовіце і перевезений до Києва. Засуджений до 15 років ув'язнення. Покарання відбував у Карелії. Помер у таборі біля м. Вяртсиля Сартавальського (за ін. дан. - у таборі смертників в Абезі). Автор бл. 140 наукових праць з металознавства.

О. Дмитерко (Львів).

ФИЛИПОВИЧ ІВАН (Ян: р. н. невід, -п. 1767) - львівський гравер і видавець сер. 18 ст. На поч. 1740 років жив у Любліні, де видав 8 гравюр. З 1744 працював у Львові. Перші львівські роботи майстра прикрашають книгу Бенедикта Хмельовського “NoweAteny”, Творчий доробок Ф. нараховує бл. 200 книжкових і естампних гравюр. У Львові ілюстрував видання друкарень братства Святої Трійці при кафедральному костьолі, монастиря єзуїтів, Успенського братства (“Служебник”, 1759; “Іфіки ієрополітика”, 1760). Гравюрами Ф. оздоблені видання Почаївського монастиря та Бердичівського монастиря кармелітів. Серед ін. гравюр - два герби митрополита Афанасія Шептицького та 67 символічних і алегоричних ілюстрацій, численні зображення святих, кілька гравюр чудотворних Богородичних ікон, бл. 13 портретів (зокрема Януша Сан-гушка і митрополита Афанасія Шептицького), генеалогічне дерево родини Курдвановських. Виконав перші в Україні екслібриси для львівського католицького архієпископа Миколая Ігнація Вижицького (1756) та бібліотеки Залуських. У 1752 отримав королівський привілей на відкриття друкарні, який надавав право видавати і продавати книги релігійного та світського змісту, а також молитовники з гравюрами; у 1757 - другий королівський привілей на друкування церковнослов'янських книг. Видання Ф. відзначаються високим рівнем поліграфічного виконання. Загалом Ф. видав не менше як 44 друки: 3 світських, 28 на релігійну тематику, 13 панегіриків. Серед них: “Dwanazcie wodzow polskich” Юзефа Олександра Яблоновського (1754), “Niewiemy” Паоло Сегнері (1754), “Accessoria”, “Statut і Konstytucje” Михаила Слонського (1758), “Coloquia Mariana”, “Missae defunctorum” та ін.

О. Лильо (Львів).

ФИЛИПОВИЧ ПАВЛО ПЕТРОВИЧ (2.9.1891 - 3.11.1937) - український поет і літературознавець. Н. у с. Кайтанівці Звенигородського повіту Київської губ. (тепер Катеринопільського р-ну Черкаської обл.) у родині священика. Середню освіту здобув у Златопільській гімназії та у Колегії Павла Га-лагана у Києві. У 1910-15 навчався на правознавчому та історико-філологічному ф-ті Київського ун-ту. Почав друкуватися рос. мовою з 1910 під псевдонімом П.Зорєв у журналах “Вестник Европы”, “Заветы”, “Куранты”. Ранні поетичні твори Ф. позначені впливом символізму. Публікувалися у збірнику “Музагет” (1919), що об'єднував поетів-символістів. Перша значна наукова праця - “Жизнь и творчество Е.Баратынского” (1917). 3 1917- приват-доцент Київського ун-ту, в 1920-33 - професор Інституту народної освіти (тогочасна назва Київського ун-ту). Був членом комісії ВУАН зі складання біографічного словника українських діячів, секретар історично-літературного товариства при ВУАН, редактор різних наукових збірників та ін. Автор збірок поезій “Земля і вітер” (1922), “Простір” (1925). Належав до літературної групи “неокласиків”. Вважав, що гармонійному розвитку національної літератури необхідне підґрунтя класичного світового письменства, не сприймав кон'юнктурної офіційної ідеологічної лінії в тогочасній поезії, виступав за підвищення культурного та художнього рівня літературних творів. Поетична творчість Ф. відзначається культурологічною насиченістю, осмисленням загальнолюдських етичних та естетичних цінностей. Здійснив переклади з французької (Ш.Бодлера, П.Верлена, П.Ж.Беранже), російської (О. Пушкіна, В.Брюсова, Є.Баратинського). Літературознавчі праці Ф. присвячені питанням західноєвропейської літератури, сучасного українського літературного процесу, проблемам методології науки про літературу. Ф. - автор статей про І.Франка, О.Олеся, Лесю Українку, О.Кобилянську, М.Коцюбинського, представників молодої української поезії (П.Тичину, Я.Савченка, М.Рильського, М.Семенка). Один із фундаторів сучасного шевченкознавства, автор спеціальних досліджень “Шевченко і романтизм” (1924), “Шевченко і Гребінка” (1925), “Шевченко і декабристи” (1926), “До студіювання Шевченка та його доби” (1925). Своїми працями Ф. заклав наукові основи українського літературознавства (ст. “Українське літературознавство за 10 років революції”, 1928). Восени 1935 заарештований органами НКВС, звинувачений у причетності до терористичної групи і засуджений до страти. Невдовзі вирок було замінено на 10-річний термін ув'язнення. Засланий на Соловки, де і загинув.

І. Роздольська (Львів).

ФИЛИПЧАК ІВАН (27.1.1871 -21.10.1945)-український письменник і громадський діяч, краєзнавець. Н у с. Лішня Сяніцького повіту (тепер Республіка Польща). У 1889 закінчив гімназію у м. Сянік, у 1894 - філософський ф-тет Львівського ун-ту. Спочатку працював учителем у Сяніцькому повіті, з 1900 - викладачем в учительській семінарії та гімназії у Самборі. Під час Першої світової війни 1914-18 жив спочатку в Ростові-на-Дону, а потім у Вінниці. У 1919 повернувся до Самбора, де відновив педагогічну діяльність. У серпні 1927 разом з В.Гуркевичем, В.Кобільником та М.Скориком виступив співзасновником товариства і музею “Бойківщина” (у 1930-х роках музей був визнаний найкращим регіональним музеєм у тогочасній Польщі). Допомагав в організації регіональних музеїв у Сяніку, Яворові, Теребовлі, Перемишлі, Стрию. У 1940 Ф. затверджений директором Самбірського історикоетнографічного музею. У серпні-грудні 1941 - відповідальний редактор газети “Самбірські вісті”. Заарештований органами НКВС 4.11.1944, вивезений до концтабору біля Омська, потім - до табору біля м. Тайшета (тепер Іркутська обл., РФ), де і помер. Місце поховання невідоме. Автор історичних творів (“За Сян”; “Будівничий Держави”; “Іванко Берладник, або Пропаща сила”; “Княгиня Романова”, у співавторстві з І.Зубенком; “Дмитро Детько”; “Бутковичі”; “Юрій Кульчицький - герой Відня”; “Анна Ярославна - королева Франції”), соціально-психологічних повістей (“Сила волі”, “За вчительським хлібом”, “Як бідні доробилися” та ін.), краєзнавчих досліджень (“З історії села Лішні Сяніцького повіту”, 1929; “Історія села Берегів Самбірського повіту”, 1935; “Школа в Стрільбичах. Нарис з історії шкільництва”, 1936; “Історія Тиряви Сільної Сяніцького повіту”, 1937; “Учительська семінарія в Самборі”, 1938), посібників з садівництва, шовківництва (“Короткий курс шовківництва”, 1930) тощо.

О. Луцький (Львів).

ФИЛОНОВИЧ ВАСИЛЬ ЗАХАРОВИЧ (15.1.1890-3.6.1987)-український військовий діяч, генерал. Н. у Сумах у старовинній козацькій родині. За участь у національному русі юнаком був засланий у Сибір, однак невдовзі втік на Кубань. 31910 служив у 123-му піхотному Козловському полку. У роки Першої світової війни 1914-18 закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище, відправлений на фронт. Після утворення УкраїнськоїЦентральноїРади та проголошення рішень військових з'їздів про організацію українського війська взяв активну учась в українізації свого полку. Наприкін. 1917 призначений військовим командантом Сумщини, де сформував кінний полк, кілька стрілецьких сотень. У січні-лютому 1918 під час наступу більшовицьких російських війск на Київ очолював відтинок фронту Ворожба-Суми-Гайворон. У ході антигетьманського повстання Директорії УНР організував Сумський окремий курінь (1500 багнетів) і приєднався до 4-го полку Окремого корпусу січових стрільців. На поч. 1919 призначений старшиною для окремих доручень при ставці Головного Отамана. Влітку і восени 1919 брав учась у боях на більшовицькому і денікінському фронтах. У грудні 1919 у складі групи з 32 старшин направлений у денікінський тил на Катеринославщину для надання допомоги повстанським загонам. Потрапив у полон. Був вивезений дені-кінцями в Одесу, звідки вдалося втекти на Кубань і приєднатися до повстанців. У 1920 на чолі загону відступив у Грузію. Був включений до складу української військової місії у Грузії, обіймав посаду віце-консула у Поті. Звідти таємно проник у Крим, а восени 1920 разом з російськими військами П.Врангеля виїхав до Туреччини. Невдовзі через Болгарію перебрався до Польщі. Урядом УНР призначений військовим аташе у Болгарії. Після ліквідації посади виїхав у 1921 до Чехословаччини, де закінчив військово-технічну школу. У 1939 взяв участь у боях військових підрозділів Карпатської України з угорською армією на посаді начальника штабу. Під натиском переважаючих сил противника частини “Карпатської Січі” на чолі з генералом Ф. відступили на територію Румунії. Після видачі румунським урядом січовиків угорським властям 22.3.1939 Ф. деякий час перебував у концтаборі. Після звільнення жив у Словаччині, а з 1951 - у США. Очолював Союз українських ветеранів, Товариство прихильників УНР. Помер у Міннеаполісі, похований на цвинтарі Форест Лавин у Сент-Полі.

М. Литвин, К. Науменко (Львів).

ФІГУРА - сигнальна вогняно-димова споруда, що використовувалася козацькою сторожею для передачі інфомації про наближення чи напад татарських загонів. Влаштовувалась на підвищеннях, курганах. Складалася з 19 просмолених бочок із одним днищем і однією - без дна. Шість перших бочок ставили в коло і обв'язували просмоленими канатами, на них ставили друге коло з п'яти бочок і так далі. На самому вершечку стояла бочка без дна. У середину Ф. заливали смолу. Над верхньою бочкою встановлювали залізний прут із блоком. Через блок протягували мотузок, один кінець якого із запалювачем і грузилом опускався в порожнину. На території України існувала налагоджена система попередження населення про татарські напади, створена на основі сигнально-сторожових постів.

О. Кривоший (Львів).

ФІЛАРЕТ [світське прізв. та ім'я - Дмитро Григорович Гумілевський; 23.10(6.11).1805-9(22).8.1866]- церковний діяч, богослов та історик. Н. у с. Конобеєво Шацького повіту Тамбовської губ. у сім'ї священика. Навчався в Шацькому духовному училищі, потім Тамбовській духовній семінарії. У 1826 вступив до Московської духовної академії, де у 1830 прийняв постриг. Після закінчення академії працював у ній як викладач. З 1835 архімандрит, ректор академії. Наприкін. 1841 висвячений єпископом ризьким. У 1848 переведений до Харкова. У 1857 возведений у сан архієпископа. З 1859 - чернігівський архієпископ. Чимало зробив для розвитку духовних учбових закладів, видання “Черниговских епархиальных ведомостей”. Автор близько 160 богословських та історичних праць. Серед них “История русской церкви”, “Святые южных славян”, “Историко-статистическое описание Харьковской епархии”, “Историко-статистическое описание Черниговской епархии” та ін. У 1860 Київською духовною академією Ф. було присуджено ступінь доктора богослов'я. Визнанням заслуг Ф. стало обрання його у дійсні та почесні члени багатьох наукових товариств (“Общества Истории и Древностей Российских”, “Русского Археологического Общества”, “Русского Географического Общества”), почесним членом Харківського та Московського ун-тів, Київської та Московської духовних академій. Помер у Конотопі.

Б. Зайцев (Харків).

ФІЛАРЕТ (світське прізв. та ім'я-Денисенко Михайло; 23.1.1929) - відомий український церковний діяч, патріарх Українськоїпра-вославної церкви Київського патріархату. Н. у с. Благодатне Амвросіївського р-ну Донецької обл. Навчався в Одеській духовній семінарії і Московській духовній академії. З 1950 - кандидат богослов'я. У 1950 постригся в ченці. В 1951 висвячений у сан ієромонаха. У 1953 призначений на посаду старшого помічника інспектора академії. Згодом о.Філарет - інспектор Саратовської духовної академії і семінарії. З 1958-архімандрит. У 1960 призначений керуючим справами Українського екзархату РПЦ і настоятелем Володимирського кафедрального собору м. Києва, згодом -настоятелем подвір'я РПЦ при Александрійському патріархаті. З 1962 - єпископ Лузький, вікарій Ленінградської єпархії. З жовтня 1962 - єпископ Віденський і Австрійський. З 1964 - єпископ Дмитровський, ректор Московської духовної академії. З травня 1966 -архієпископ Київський і Галицький. З 1968 -митрополит. Після смерті патріарха Московського Пимена 3.5.1990 обраний Патріаршим місцеблюстителем Російської православної церкви. З 1990 - патріарший екзарх України, предстоятель УПЦ. Став ініціатором звернення духовенства Українського екзархату РПЦ до новообраного московського патріарха Алексія II і архієреїв РПЦ про надання Українській православній церкві незалежності в управлінні. 11.6.1992 архієрейським Собором РПЦ позбавлений всіх церковних санів. У червні 1992 Ф., який вважав ці рішення незаконними, вийшов з-під юрисдикції РПЦ. На Всеукраїнському православному Соборі (25-26.6.1992), який прийняв рішення про об'єднання двох найбільших в Україні церков -УПЦ і УАПЦ в єдину Українську православну церкву-Київський патріархат, главою об'єднаної церкви було обрано патріарха УАПЦ Мстислава, а Ф. — заст. патріарха Київського патріаршого престолу. 22.10.1995 на Всеукраїнському православному помісному Соборі святійшого Ф. обрано патріархом Київським і всієї України-Руси. Доктор honoris causa з богослов'я (1994), почесний доктор богослов'я Будапештської реформаторської духовної академії, богословського факультету ім. Яна Гуса (Прага), Пряшівського православного богословського факультету.

І.Підкова (Львів).

ФІЛАТОВ ВОЛОДИМИР ПЕТРОВИЧ [15(27).2.1875 - 30.10.1956] - видатний український офтальмолог та хірург, академік Академії наук України (з 1939) та Академії медичних наук СРСР (з 1944). Н. у с. Ми-хайлівці Саранського повіту (тепер Пензенська обл., Росія). Ф. - засновник великої офтальмологічної школи. У 1897 закінчив медичний ф-тет Московського ун-ту. У 1903-11 - співробітник університетської очної клініки. З 1911- професор, завідуючий кафедрою очних хвороб медичного ф-ту Новоросійського ун-ту в Одесі та одночасно (1936-50) - директор Інституту експериментальної офтальмології (нині - Одеський науково-дослідний інститут очних хвороб та тканевої терапії ім. академіка В.Філатова). Збагатив пластичну хірургію методом т. зв. філатовського стебла - пластика на круглому шкіряному стеблі (1917). Автор відомих праць з проблем трансплантації роговиці: розробив нові методи повної та часткової наскрізної (1927-38) її пересадки, для чого сконструював спеціальні інструменти; застосував для пересадки консервовані трупні тканини - роговицю (1931). У 1933 розробив принципово новий метод лікування - тканеву терапію, ґрунтуючись на якій створив вчення про біогенні стимулятори. Засновник та редактор “Офтальмологічного журналу” (1946), тривалий час очолював Товариство офтальмологів України. Державна премія СРСР (1941). У 1951 отримав золоту медаль ім. [.Мечникова АН СРСР. Помер в Одесі. Праці: “Вчення про кліткові ядра в офтальмології” (1908), “Оптична пересадка рогівки і тканинна терапія” (1945, 1948), “Тканинна терапія” (1948), “Операції на роговій оболонці” (1950) та ін.

Ф. Самойлов (Одеса).

ФІЛЕВИЧ МИХАЙЛО (р. н. невід.-п. 1804)-український скульптор другої пол. 18 ст. Представник майстрів пізньобарокової скульптури. У Львові працював, ймовірно, з 1768. З 1770 виконував (разом з Олександром Стажевським) внутрішнє й зовнішнє оформлення ансамблю собору св. Юра у Львові (зробив скульптури Аарона і Мелхіседека у головному вівтарі, скульптурну декорацію воріт). Бл. 1773 створив статуї запрестольного вівтаря Успенської церкви. У 1774 зобов'язався перебудувати головний вівтар костьолу піярів у Холмі (тепер Польща), де виконав табернакль, амвон, хрещальню. У 1777-1804 жив у Холмі, де виконав скульптурне оздоблення греко-католицького кафедрального собору Різдва Богородиці (збереглися лише 2 фігури), фігури святих Августина, Григорія, Льва і Амвросія для костьолу піярів (1774-81). У Холмі зробив 6 статуй святих для вівтарів церкви василіянського монастиря в Бучачі (1779, Національний музей у Львові). Помер у Холмі.

В. Александрович (Львів).

ФІЛЯНСЬКИЙ МИКОЛА ГРИГОРОВИЧ [7(19).12.1873-12.1.1938]-український поет і краєзнавець. Н. у с. Полівці Миргородського повіту (тепер Миргородського р-ну Полтавської обл.) у родині священика. Навчався у Лубенській гімназії. У 1899 закінчив відділ природничих наук фізико-математичного ф-ту Московського ун-ту. Під час навчання цікавився архітектурою, живописом, історією та етнографією України. У 1903-04 з метою вдосконалення знань з архітектури і живопису їздив до Франції, де склав іспити на право вести будівельні роботи. Влітку 1904 проводив історико-краєзнавчі дослідження у Лівобережній Україні. У 1906-17 жив на Уралі, де був головою технічного відділення товариства “Російський мармур”, У 1917 переїхав в Україну. Поселився у с. Яреськах на Полтавщині, де працював завагрошколою та в Сорочинсь-кому лісництві. З літа 1924 - працівник Полтавського історико-краєзнавчого музею. У період будівництва Дніпрогесу в 1927 був учасником наукової експедиції до порогів Дніпра. На основі зібраних матеріалів видав книгу “Від порогів до моря” (1928), що містила археологічні, геологічні, історичні, сільськогосподарські, зоологічні та ін. етюди. Автор збірок поезій “Лірика” (1906), “Calendarium” (1911), “Цілую землю” (1928). Під час революційних подій 1917 підготував поетичну збірку “Шукаю тих”, яка не була опублікована.

Друкувався у періодичних виданнях (“Шлях”, “Червоний шлях”, “Українська хата”, “Сяйво”, “Знання”, “Культура”). На літературні твори схвально відгукнулися М.Зеров, Г.Хоткевич та ін. Вульгарно-соціологічна критика (В.Коряк) звинувачувала Ф. у клерикалізмі. У творчості переважають риси символізму та пізнього романтизму, присутні ліричні інтонаціїТ.Шевченка, Л.Глібова, авторське осмислення філософських ідей Г.Сковороди та біблійних (Еклезіаст). Продовжив у літературі лінію, представлену творчістю Я.Щоголіва, був предтечею П.Тичини, неокласиків. Готував збірку творів Г.Сковороди у перекладах сучасною українською мовою (не збереглася). З 1930 працював у музеях Харкова і Запоріжжя, організовував музейні виставки у Києві, Харкові, Дніпропетровську, Запоріжжі. У 1936-37 брав участь в організації і оформленні Київського історичного музею. У 1937 заарештований і знищений органами НКВС СРСР.

І. Роздольська (Львів).

ФІЛЯС ПЛАТОНЩ (27.9.1864-16.6.1930)-український церковний та громадсько-політичний діяч у Галичині. Н. у Доброчині Сокальського повіту в Галичині. Був протоігуме-ном монастиря в Добромилі. У 1902-04 очолював першу василіянську місію в Канаді. У 1904-17- перший головний настоятель (протоігумен) відновленого василіянського чину. В 1914-16 - апостольський адміністратор Української католицької церкви в Австрії. Діяч Української національно-демократичної партії, член керівного органу партії - Ширшого народного комітету. У 1918 - член Української Національної Ради ЗУНР-ЗО УНР. Один з авторів Закону “Про вибори до Сейму ЗО УНР”. Співзасновник і редактор часопису “Місіонер” (1897-98; 1921-26). Помер у Дрогобичі (тепер Львівська обл.).

О. Павлишин (Львів).

ФІЛЬВАРОК (польське folwark, від нім. Vorwerk - хутір, ферма) - у Польщі, Литві, Україні та Білорусі у 14-19 ст. багатогалузеве панське господарство, яке грунтувалося на даровій праці кріпосних селян. В українських землях Ф. вперше з'явилися в Галичині у 15 ст. У більшості українських земель, що входили до складу Литви, фільваркова система господарювання почала запроваджуватися з серед. 16 ст. У зв'язку з розвитком внутрішнього і особливо зовнішнього ринку (мануфактурне виробництво західноєвропейських країн потребувало сільськогосподарської сировини) у феодалів виникла потреба організації власного господарства з виробництвом хліба на продаж і переробкою сільськогосподарської продукції. З іншого боку, новосфор-мований шляхетський стан Великого князівства Литовського прагнув економічної стабільності господарства в умовах постійного перебування шляхтичів у військових походах. Згідно з “Уставок) на волоки” (1557) спочатку на великокнязівських (державних землях) Великого князівства Литовського було проведено “волочну поміру” і кращі землі віддано під Ф. Селяни зобов'язувалися виконувати дводенну панщину на тиждень з однієї волоки землі, що була у їхньому користуванні. У приватних маєтках магнати та шляхта також стали запроваджувати Ф. як найбільш економічно вигідні для них господарства. Поширенню Ф. сприяло не тільки обезземелення селян, але і наявність великої кількості вільних земель та колонізаційний процес у напрямку на схід і південний схід. Сільськогосподарська продукція у Ф. не лише вироблялась, але і перероблялася й відправлялася великими партіями на ринок у вигляді напівфабрикатів. У Гетьманщині Ф. зникли у серед. 17 ст. У західноукраїнських та правобережних землях Ф. існували до скасування кріпосного права у 19 ст. В Україні назва “фільварок” вживалася щодо означення поміщицького господарства до 1917.

Г. Швидько (Дніпропетровськ).

ФІОЛЬ ШВАЙПОЛЬТ (р. н. невід. - п. між 7.5.1525 і 16.5.1526)-друкар, ювелір, гірничий майстер. Н. у м. Нойштадт у Франконії. Був технічним керівником друкарні у Кракові, яка видала перші східнослов'янські книги кириличним шрифтом: Часослов, Осмогласник (обидві -1491 ), дві недатовані Тріоді. Замовники їх невідомі; припускають, що вони були пов'язані з Київською митрополією або однією з її єпархій. Основний текст книг - церковнослов'янський. У післямовах вжито українську мову. Під час оформлення зразком служили слов'янські рукописні книги, зокрема з Прикарпаття. Збереглося 79 примірників видань Ф.Ш., у т. ч. у бібліотеках Києва, Львова, Одеси.

Я. Ісаєвич (Львів).

ФЛОРИН - золота монета, що карбувалася спочатку у Флоренції, а згодом і в ін. європейських державах. Вперше відкарбували в 1252 у Флоренції (звідси і назва монети). Маса Ф. становила 3,53 г золота. На лицьовій стороні зображувався герб міста - лілія (лат. flos). Ф. дуже швидко поширився у багатьох країнах Західної Європи. За флорентійським зразком ряд держав розпочали виробництво власних монет цього типу. Золоті монети, які карбували у Венеції у 1284, одержали назву “дукати”. Згодом ця назва закріпилася за золотим Ф. майже у всій Європі і зберігалась до новітнього часу. Впродовж 15-1 ст. в українських землях були особливо поширеними угорські та чеські золоті Ф., карбування яких розпочалося з 1325. З серед. 15 ст. у Польщі Ф. стали називати суму срібних монет, вартість яких відповідала золотому Ф. З того часу золотий Ф. (або дукат) одержав назву “червоного золота” (floreni rubens), а сума у ЗО грошів, що була еквівалентом “червоного золота”, почала називатися просто Ф. або польським злотим (florenus polonicales). У західноукраїнських землях з 16 ст. Ф. був лічильною одиницею, що дорівнювала 30 грошам польським. Назва Ф. поширювалася також на гульден (маса 12,34 г) Австрійської (з 1867 - Австро-Угорської) імперії, які карбували протягом 1857-92.

Р. Шуст (Львів).

ФОЛЬКСДОЙЧЕ (від нім. Volksdeutsche - етнічні німці) - загальна назва німецьких національних меншин у Європі напередодні та в роки Другої світової війни 1939-45. У 1936 у Німеччині з метою встановлення централізованого нагляду за субсидуванням установ й організацій Ф. у зарубіжних країнах створено Центральне бюро Ф. Під час німецько-радянської війни 1941-45 на окупованій німецькою армією території України налічувалося близько 200 000 Ф. (у т.ч. понад 29 000 в Галичині), які жили у 486 населених пунктах. З них, за дан. нацистських “спеціалістів” з расових питань, лише 45.000 відповідали необхідним етнічним нормам. Протягом нацистської окупації України Ф. мали ті ж привілеї, якими користувалися німецькі нацменшини в ін. захоплених гітлерівцями землях, -перевагу в зачисленні до вищих та середніх ланок адміністративного апарату тощо. Ф. широко залучались до роботи в цивільній адміністрації в Україні, у поліційних органах, військах СС, до охорони об'єктів військового значення, а також до колонізації українських земель у формі т. зв. німецьких поселень. Привілейоване становище німецьких національних меншин спонукало деяких мешканців України (у Галичині та Волині здебільшого поляків) видати себе за Ф. З відступом німецьких військ з території України частина Ф. відійшла на Захід. Ф., які залишилися в Україні, були, як правило, звинувачені радянськими каральними органами у співробітництві з окупантами, засуджені на тривалі строки ув'язнення та депортовані у північні області Радянського Союзу.

А. Боляновський (Львів).

ФОТІЙ (н. бл. 820 -п. 891)- визначний церковний і політичний діяч Візантії, константинопольський патріарх у 858-67 і 878-86. Походив із константинопольської знаті, до 858 був сановником при імператорі Михайлі III. З 858 - константинопольський патріарх. Боровся проти залишків іконоборства і павлікі-ан. Сприяв поширенню впливу візантійської церкви на слов'янські землі - Болгарію, Моравію, Русь. За Ф. виникла болгарська церква, що підпорядковувалася константинопольському патріарху. Ф. вступив у боротьбу з папою римським Миколою I, який намагався поширити свою владу на Болгарію і ка-нонічно підпорядкувати собі візантійську церкву, що у 867 призвело до конфлікту між римокатолицькою і візантійською церквами. Незабаром Ф. був усунений з патріаршого престолу новим імператором Василієм І Македонянином, який прагнув союзу з Римом. У 878 знову став патріархом. Прихильник централізованої бюрократичної монархії з сильною імператорською владою, разом з тим прагнув до створення централізованої православної церкви на чолі з патріархом. У 886 новий імператор Лев VI з метою повного підпорядкування церкви світській владі скинув Ф. Помер на засланні. Ф. був високоосвіченою людиною свого часу, знавцем античної літератури. Автор твору “Міріобіблон”. Склав тлумачний словник грецької мови, писав богословські трактати. У проповідях-го-міліях Ф. за 860 і 866 містяться цінні відомості про похід Русі на Візантію у 860.

І. Підкова (Львів).

ФРАКІЙСЬКОГО ГАЛЬШТАТУ КУЛЬТУРА (гава-голіградська культура) - археологічна культура раннього залізного віку, поширена в Східних Карпатах і Подунав'ї в кін. Ill -першій пол. І тис. до н.е. Назва “Ґава” походить від культури Ґава у Північно-Східній Угорщині, “голігради” - від поселення біля с. Голігради на Тернопільщині. В Україні пам'ятки цієї культури поширені в Тернопільській, Чернівецькій, Івано-Франківській, Закарпатській, південній частині Львівської областей. Існувала в 11-8 ст. до н. е. Відомі понад 100 поселень, 6 городищ, 21 скарб. Городища виявлені біля сіл Лисинички та Нижнє Кривче на Тернопільщині. Городище біля с. Лисинички займало 160 га, збереглися вал і рів. Поселення неукріплені, житла наземні і вкопані в землю. Для поховального обряду (Сопіт) характерне тілоспалювання покійників і захоронения решток у глиняних посудинах (урнах). З речей матеріальної культури переважає глиняний ліпний посуд (горщики, глечики, миски) злощеною поверхнею, крем'яні, кам'яні і кістяні знаряддя. Багато бронзових знарядь - сокир (кельтів), серпів, наконечників списів, браслетів та інших прикрас. Найвідоміші скарби: Михалківський скарб золотих речей (тепер с. Михалків Тернопільської обл.), Грушківський (с. Грушки на Івано-Франківщині) скарб бронзових речей (серпів, кельтів, мечів, кинджалів, прикрас). Населення Ф.г.к. займалось землеробством, скотарством, різними допоміжними господарськими промислами. Серед ремесел велику роль відігравала бронзоливарна справа. В с.Лоєва на Івано-Франківщині знайдено залишки соляних шахт і солеварного виробництва. Основу соціального життя становили розвинені родопатріархальні відносини, виділялась багата родоплемінна верхівка. В духовній культурі, крім традиційних релігійних уявлень, простежуються вірування в священну силу вогню, культ сонця. Ф.г.к. почала формуватись у Верхньому Потиссі, поступово просуваючись у сусідні райони. Пізні групи населення Ф.г.к. взяли участь у формуванні місцевих етнічних груп, що належали до фракійців.

М. Пелещишин (Львів).

ФРАНК ГАНС (23.5.1900 - 16.10.1946) -німецький політичний діяч, один із нацистських лідерів. Н. у Карлсруе. Під час Першої світової війни 1914-18 добровольцем пішов на фронт. З жовтня 1923 - член нацистської партії. 31930 - депутат райхстагу, У 1933-34 -міністр юстиції Баварії. В 1934-39 - міністр юстиції фашистської Німеччини. З 1939 до 1945 - генерал-ґубернатор Генеральної губернії, з центром осідку в Кракові. Виходячи із стратегічного положення Галичини - території, наближеної до зони військових дій Ф. ставив своїм підлеглим завдання утримувати тут спокій і стабільність. Завдяки його політиці Галичина була відносно стабільним краєм, що давало можливість німецькому керівництву успішно заготовляти продовольство та набирати робітників до Німеччини. До літа 1943 масові репресії у Галичині зачепили в основному євреїв. Одним із елементів його політичної лінії було підтримання і розпалювання українсько-польської ворожнечі. Толерував обмежену культурну і допомогову діяльність Українського центрального комітету в Кракові та ін. Однак головною метою на дальшу перспективу вважав повну германізацію Галичини. 6.5.1945 був заарештований американським спецпідрозділом. На Нюрнберзькому процесі засуджений до страти через повішення.

Д. Кушплір (Львів).

ФРАНКО ІВАН [27(за м. дан. - 25).8.1856 -28.5.1916] - видатний український поет, письменник, громадсько-політичний діяч, національний ідеолог. Н. у с. Нагуєвичах Самбірського округу (тепер с. Івана Франка Дрогобицького р-ну Львівської обл.) у селянській сім'ї. Батько - сільський коваль Яків Франко, за твердженням самого Ф., походив з сім'ї німецьких колоністів (п. 1865). Мати належала до сім'ї дрібної (т. зв. ходачкової) шляхти (п. 1874). Навчався у початковій школі у с. Ясениці-Сільні (1862-63), у Дрогобицькій школі василіян (1864-67). У 1875 закінчив Дрогобицьку гімназію і

вступив на філософський ф-т Львівського унту, але в червні 1878 був заарештований. Відновив навчання восени 1880. Згодом навчався у Чернівецькому (1890) та Віденському (1890-93) ун-тах. У 1892-93 Ф. під керівництвом проф. В.Ягича працював над докторською дисертацією, яку захистив 1.7.1893 і отримав ступінь доктора філософії Віденського ун-ту. Почесний доктор Харківського ун-ту (1906).

Ф. був першим серед українських літераторів, який заробляв собі на життя літературною працею. Творча спадщина багата й різноманітна. Ф. - автор бл. 4000 літературних, публіцистичних та наукових творів. Він один із небагатьох у світі авторів, який вільно писав трьома (українською, польською, німецькою) мовами, а здійснював переклади з 14 мов. Літературну діяльність розпочав у 1868. Перший твір опубліковано у 1874. Серед найбільш відомих творів - вірші “Каменярі” (1878), “Вічний революціонер” (1880), “Не пора, не пора...” (1880, згодом став одним із національних гімнів); поема “Моисей” (1905), повісті “Boa constrictor” (1878), “Борислав сміється” (1881), “Захар Беркут” (1883), “Основи суспільності” (1895), “Для домашнього вогнища” (1897), “Перехресні стежки” (1900); драма “Украдене щастя” (1893), казка-поема для дітей “Лис Микита” (1890). За життя Ф. було видано декілька збірок його літературних творів - поетичні збірки “З вершин і низин” (1887), “Зів'яле листя” (1896), “Мій Ізмагард” (1897), “Із днів журби” (1900), “Sempertiro” (1906) та збірки оповідань - “Галицькі образки” (1885), “У поті чола” (1890).

Значна частина творчої спадщини представлена науковими працями. Ф. належить значна роль у розвитку української історичної науки. З-під його пера вийшло кілька десятків історичних праць, публікацій джерел, рецензій та ін. (зокрема, перша в українській історіографії праця у жанрі історичної біографії “Життя Івана Федоровича та його часи”, 1883).

Ф. був редактором і членом редакції журналів “Друг”, “Громадський друг” (1878), “Світ” (1881), “Зоря” (1883-1886), “Правда” (1888), “Товариш” (1888), “Народ” (1890-1895), “Громадський голос” (1895), “Житє і слово” (1894-97), “Літературно-науковий вісник” (1898-1907), газет “Praca” (1879-81), “Діло” (1883-86), “ Pryzjaciel ludu” (1886), “Kurjer Lwowski” (1887-97), “Przeglad spoleczny” (1886), “Хлібороб” (1891), збірників “Дзвін” (1878), “Молот” (1898). Ф. регулярно дописував до журналів “Prawda” та “Glos” (Варшава), “Киевская старина” (Київ), “Die Zeit” (Відень), газет “Kraj” (Петербург), “Северный курьер” (Петербург), “Arbeiter zeitung” (Відень) та ін. Брав активну участь у громадському і політичному житті. Після вступу у Львівський ун-т увійшов у студентську організацію “Академічний гурток”. У 1878-81 входив до складу редакції першої у Галичині соціалістичної газети “Praca” та організованого навколо неї польсько-українсько-єврейського соціалістичного комітету. Вів соціалістичну пропаганду серед робітників Львова, Борислава, Дрогобича та селян Галичини. За це чотири рази заарештовувався і відбував тюремне ув'язнення - у червні 1877-березні 1878 у Львові, у березні - червні 1880 у Коломиї, у серпні -жовтні 1890 та у березні 1893 (обидва рази - у Львові). Політичні погляди Ф. стали причиною певної його ізоляції від громадсько-політичного життя у Галичині аж до кін. 1890-х років. Через “неблагонадійність” Ф. усували від редагування провідних українських газет і журналів, перешкоджали його членству у “Просвіті” та НТШ, не допустили до кафедри української літератури у Львівському ун-ті (1895). Ціле десятиріччя (1886-96) змушений працювати у редакціях польських журналів і газет (згодом цей період свого життя Ф. назвав “наймами у сусідів”). Водночас намагався організувати опозиційну політичну силу, яка б змогла модернізувати громадсько-політичне життя Галичини, зокрема впровадити до нього нові європейські ідеології. У жовтні 1890 Ф. разом М.Павликом, В.Будзиновським, Є.Левицьким та ін. заснував першу українську політичну партію Русько-українська радикальна партія (див. Українська радикальна партія), став її першим головою (до 1898) та одним із головних ідеологів. Від цієї партії безуспішно кан-дидував на виборах в австрійський парламент у 1897 та 1898. У 1899 вийшов зі складу РУРП і приєднався до Української національно-демократичної партії. Перехід Ф. у національно-демократичний табір був пов'язаний зі змінами у проводі українського національного руху в Галичині, у першу чергу, з приїздом у 1894 до Львова М.Грушевського. Тільки в 1899 завдяки підтримці М.Грушевського Ф. став дійсним членом Наукового товариства ім. Т.Шевченка.

Активну участь у політичному житті припинив у 1904. Відхід від радикального руху, а згодом - і від політичного життя частково був пов'язаний з великою зайнятістю Ф. справами Наукового товариства ім.Т.Шевченка. У 1898-1901 та 1903-12 Ф. очолював філологічну секцію, а в 1898-1900 та 1908-13- етнографічну комісію НТШ; був редактором багатьох видань Товариства, зокрема з 1898 по 1907 разом з М.Грушевським та В.Гнатюком редагував “Літературно-науковий вісник”. У 1908 різко погіршився стан здоров'я письменника, але, незважаючи на це, він продовжував творчо працювати.

За своє життя пройшов складну світоглядну еволюцію. В останні роки навчання у гімназії та відразу після переїзду до Львова був близьким до москвофільства, мав намір писати лише для освіченої публіки, а не для народу. Під впливом публіцистики М.Драго-манова разом з ін. студентами - членами “Академічного гуртка” (М.Павликом, В.Левицьким, І.Белеєм та ін.) на поч. 1876 перейшов на народовські позиції. Досвід першого арешту (червень 1877) та судового процесу (січень 1878) сприяв переходу Ф. на соціалістичні позиції. Був одним із головних авторів “Програми соціалістів польських і руських Східної Галичини” (1881). У світогляді Ф. цього періоду поєднувалося кілька впливових європейських соціалістичних ідеологій (у т. ч. й марксизм), які він пробував критично застосовувати до галицьких обставин. Вважав, що провідну роль у соціалістичному й демократичному русі в Галичині має відігравати не промисловий пролетаріат, а селянство, яке було переважно українським. Однак із серед. 1890-х усе помітнішим стає негативне ставлення Ф. до марксистської ідеології та практики соціал-демократичного руху (ст. “Соціялізм і соціял-демократія”, 1897); рецензії (1899) на кн. Фаресова “Народники и марксисты”; “Що таке поступ?” (1903), “До історії соціялістичного руху” (1904) та ін., передруковані у зб. під редакцією Б.Кравціва “Іван Франко про соціялізм і марксизм”, видані у Нью-Йорку (1966). У цей час критично переоцінив свій попередній досвід співпраці з польськими соціалістами й демократами, що призвело до різкого розриву з польським демократичним середовищем у 1897 (стаття “Поет зради”). Під впливом цих змін у другій пол. 1890 років еволюціонував від заперечення до повної підтримки ідеї політичної самостійності України (рецензії 1896 на кн. Ю.Ба-чинського “Україна ірредента” та стаття “Поза межами можливого”, 1900). З іншого боку, перехід на самостійницькі позиції був результатом ідейного вивільнення Ф. з-під впливу свого політичного наставника М.Драгоманова після його смерті у 1895 (ст. “Суспільно-політичні погляди М.Драгоманова”, 1906), що, зокрема, виявилося у нових рисах його політичного світогляду: на зміну старим раціоналістичним і позитивістським засадам приходять ірраціональні та волюнтаристькі нотки, що зближувало його ідеологію з міжвоєнним українським націоналізмом. Вершиною ідейно-філософських поглядів Ф., його політичним заповітом стала поема “Моисей” (1905).

Найбільш повні видання творів Ф.: Твори у 30 т. (Київ, 1924-31 ), Твори у 20 т. (Київ, 1950-56), Твори у 20 т. (Нью-Йорк, 1956-62), Зібрання творів у 50 т. (1976-86). У радянський період окремі твори публікувалися з купюрами і відступами від оригіналу. Архів Ф. зберігається у відділі рукописів Інституту літератури НАН України.

Я. Грицак (Львів).

ФРАНЦ ИОСИФ І (1830 - 1916) - австрійський імператор і угорський король. Передостанній представник династії Габсбургів на австрійському престолі. Став імператором внаслідок революційних подій, що призвели до зречення від трону імператора Фердінанда І у грудні 1848. Після вступу на престол розпочав боротьбу з революційним рухом, з допомогою Російської імперії придушив угорську революцію 1849. У 1851 відмінив конституцію 1848 і до 1860 правив самодержавне. Під час Кримської війни 1853-56 Ф.Й. І, всупереч сподіванням Росії, зайняв нейтральну позицію. У 1859 Австрія зазнала поразки у війні з Францією та П'ємонтом, а в 1866 -з Пруссією та Італією. Це змусило імператора піти на поступки у внутрішній політиці, У 1867 створено дуалістичну Австро-Угорську монархію (Ф.Й. І коронувався у Пешті короною св.Стефана) і відновлено конституцію 1861 (скасовано у 1865). Під час франко-прусської війни 1870 Австрія займала нейтральну позицію. У 1870-х розпочалося зближення Австрії з Німеччиною, яке завершилося утворенням Троїстого Союзу (1879 - договір з Німеччиною, 1882 -договір з Італією). Одночасно загострилися відносини з Росією, що було викликане окупацією Боснії 1 Герцоговини та підтримкою Фердінанда Кобурзького у Болгарії. Це протистояння, що дедалі більше загострювалося (анексія Боснії і Герцеговини 1908, Бал-канські війни 1912, 1913), призвело до вибуху в1914 Першої світової війни. За часів правління Ф.Й. І загострились міжнаціональні стосунки між окремими народами імперії, зокрема між українцями і поляками.

Р. Шуст (Львів).

ФРАНЦ ФЕРДІНАНД (18.12.1863 -28.6.1914) - австрійський ерцгерцог, з 1896 -наступник престолу Австро-Угорської монархії. Н. у Граці (тепер Австрія). З 1898 - заст. головнокомандувача. З 1906 мав значний вплив на державні справи, поступово перебрав керівництво збройними силами імперії. Намагаючись зменшити вплив угорців в імперії, виступав за перетворення Австро-Угорщини на триєдину австро-угорсько-юго-слов'янську державу (триалізм). Ф.Ф. підтримував християнсько-соціальну партію. 28.6.1914 вбитий разом зі своєю дружиною графинею Софією Хотек (герцогиня Гогенберзька) у м. Сараєво (Боснія) членами таємної сербської організації “Чорна рука”. Т. зв. сараєвське вбивство стало безпосереднім приводом до початку Першої світової війни 1914-1918.

Р. Шуст (Львів).

ФРАНЦ І, Йосиф Карл (12.2.1768-2.3.1835)-останній імператор Священної Римської імперії 1792-1806 (під іменем Франц II), імператор Австрії (з 1804), король Угорщини та Чехії, представник династії Габсбургів. Н. у Флоренції. Вдразу ж після вступу на престол продовжував війну з революційною Францією, яка завершилась укладенням невигідного для Австрії Кампоформійського мирного договору (17.10.1797), за яким Габсбурги втратили Нідерланди та Ломбардію, але одержали Венецію, Далмацію та Істрію. За Ф.І Австрія взяла участь у III поділі Речі Посполитої (1795), за яким Австрія приєднала землі південної Польщі (т. зв. Західну Галичину). Участь Австрії у другій коаліції проти Франції та поразка в битві при Маренго призвели до укладення Люневільського миру 1801. 14.8.1804 Ф.І проголосив себе імператором Австрії. Після наступної війни з Францією та поразки під Аустерліцом (1805) Ф. І змушений відмовитися від володіння Тіролем та Венецією, Внаслідок створення Рейнського союзу німецьких держав під протекторатом Наполеона І Бонапарта Ф. І 6.8.1806 відрікся від корони Священної Римської імперії. У 1809 розпочав четверту війну з Францією, яка завершилася поразкою австрійських військ під Ваграмом, окупацією французькою армією значної частини Галичини і укладенням 14.10.1809 Віденського мирного договору. У 1812 Наполеон І примусив Ф. І взяти участь у поході на Росію. У серпні 1813 Ф.І знову приєднався до антинаполеонівської коаліції. За Паризьким мирним договором (30.5.1814) австрійські володіння були суттєво збільшені. Після Віденського конгресу 1815 Ф.І був одним із засновників Священного Союзу. Правління Ф. І характеризувалося посиленням політичної реакції, ліквідацією позитивних наслідків реформ Йосифа II тощо.

Р. Шуст (Львів).

“ФРАНЦИСКАНСЬКА МЕТРИКА” (францисканський кадастр) - перепис і економічна оцінка земельних угідь Галичини, проведені австрійським урядом у 1819-20. Назва походить від імені австрійського імператора Франца І, під час правління якого був проведений перепис. “Ф.м.” докладно описує розміри поміщицьких маєтків і селянських громад, якість грунту і стан використання земельних угідь, поземельні доходи, відображає зміни у землекористуванні, що сталися за час після складення першого поземельного кадастру -“Йосифинської метрики”. “Ф.м.” - важливе джерело для вивчення розвитку продуктивних сил у сільському господарстві й промисловості, соціально-економічних відносин та культури Галичини в першій пол. 19 ст. Матеріали “Ф.м.” мають певне значення і для вивчення історичної географії, метрології, сфрагістики, топо- і антропоніміки.

Ф. Стеблій (Львів).

ФРАНЦИСКАНЦІ [мінорити - “меньші брати” (від лат. minor - малий), “сірі брати”] -католицький жебрацький чернечий орден. Заснований у 1207-09 в Італії Франциском Ас-сізьким (1181/82-1226; звідси і назва)якбрат-ство міноритів. У 1212 створено жіночу гілку чину - орден кларисок. У 1223 статут ордену затвердив Папа Гонорій III. Завданням ордену була боротьба з єретиками і проповідницька діяльність серед народу ідеалів аскетизму І любові до ближнього. На чолі ордену стояв генерал. З 1226 Ф. отримали право викладати в університетах. У 1525 як відгалуження ордену виник чин капуцинів. Нині орден разом зі своїми відгалуженнями налічує бл. 40 тис. чол. На українських землях Ф. з'явилися у другій чв. 14 ст. У своїй діяльності серед некатолицького населення Ф. відзначалися віротерпимістю. Ф. мали підтримку польського короля Казимира III Великого і Владислава Опольського. З 1409 після конфлікту Владислава II Ягайла з львівськими Ф. орден був позбавлений державної підтримки. В українських землях Ф. належало 20 монастирів із невеликими землеволодіннями. Окремі місії Ф. існували до поч. 18 ст. у Судаку і Балак-лаві. У 16 ст. від Ф. відокремилися капуцини, які створили власний орден із більш аскетичним статутом. До поч. 19 ст. Ф. були повністю витіснені російською адміністрацією з Правобережної України. Осередки Ф. на західноукраїнських землях діяли до 1946.

М. Чорний (Львів).

ФРОНТ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЄДНОСТІ (ФНЄ) -українська політична організація праворади-кального спрямування, що діяла у Західній Україні в 1933-1941. В українському політичному спектрі міжвоєнного періоду займала місце між крайнім націоналізмом і консервативними угрупованнями. Виступала проти політики “нормалізації”, яку проводила УНДО та проти тактики політичного терору, яку сповідувала ОУН. Початок організаційному оформленню ФНЄ покладено в листопаді 1933 за ініціативою Д.Папіева. Остаточно процес створення завершено на 1 Конгресі ФНЄ, що проходив у Львові у вересні 1936. Керівники ФНЄ проголошували свою організацію носієм т. зв. творчого націоналізму, бачили її завдання в інтеграції нації та створенні авторитетного національного проводу, щоб забезпечити повернення українського народу в коло активних суб'єктів історії. Однією з найважливіших підстав реалізації мети вважали сприятливу зовнішньополітичну кон'юнктуру, виникнення якої пов'язували з грядущими міжнародними катаклізмами. В ідеології та політичній практиці ФНЄ помітними були впливи європейських тоталітарних течій, зокрема німецького націонал-соціалізму та італійського фашизму (принцип “вождизму”, форма привітання тощо). ФНЄ критикував революційний націоналізм за екстремізм, оцінюючи терористичні акції ОУН як прояви розпачу, та звинувачував УНДО в опортунізмі. З серед. 1930 років зблизився з гетьманським рухом, виявив схильність до монархічної доктрини. ФНЄ вів активну роботу серед молоді, використовуючи для цього створені при організації спортивно-гімнастичні секції, поширив свою діяльність на Воличь. Займав опозиційне становище щодо Польської держави, бойкотував вибори до вищих законодавчих палат і органів місцевого самоврядування. З 1937 провід ФНЄ виступав за консолідацію українських політичних та громадських сил. Представники організації брали участь у роботі Контактного комітету. На чолі ФНЄ стояв провідник, пост якого протягом усього часу існування організації займав Д.Паліїв. Керівні органи партії - Політична колегія і Крайова рада. Серед лідерів організації були М.Шлимкевич, С.Волинець, Ю.Кро-хмалюк, В.Кохан, І.Гладилович, Л.Савойка, М.Кушнір та ін. ФНЄ видавав ідеологічний квартальник “Перемога” (виходив 1933-39, гол. ред. М.Шлимкевич), тижневик “Батьківщина” (1933-39; ред. Д.Паліїв, С.Волинець, Я.Заремба) та щоденник “Українські вісті” (1935-39, гол. ред. І.Гладилович). При тижневику “Батьківщина” виходив додаток “Нова молодь”. ФНЄ мав у Львові видавництво “Батьківщина” (1933-39). Після встановлення у Західній Україні радянської влади ФНЄ припинив свою діяльність.

М. Швагуляк (Львів).

ФРОНТ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ- українське повстанське з'єднання під час радянсько-німецької війни 1941—45. Утворилося восени 1942 на Кременеччині (тепер Тернопільська обл.). На чолі ФУР стояв колишній лейтенант Червоної армії Т.Басюк-“Яворен-ко”. ФУР декларував відданість демократичним ідеалам та традиціям національно-визвольних змагань 1917-21. Чисельність ФУР, за різними дан., сягала від 200 до 600 чол. У оперативно-тактичному плані ФУР співпрацювала з УПА Т.Боровця, збройними формуваннями ОУН-М і деякий час з ОУН-Б. У липні 1943 значна частина бійців ФУР вступила до Української повстанської армії. Майже одночасно ФУР вела бої із загонами радянських партизанів під командуванням Д.Медведева. У вересні 1943 залишки ФУР приєдналися до Українського легіону самооборони. Т.Басюк загинув наприкін. 1943.

К. Бондаренко (Львів).

ФРУНЗЕ МИХАЙЛО ВАСИЛЬОВИЧ [21.1(2.2).1885 - 31.10.1925] - радянський військовий і державний діяч. Н. у м. Пішпеку (з 1926 - Фрунзе, тепер Бішкек, Киргизстан) у сім'ї медичного працівника. У 1904 закінчив гімназію у м. Вірному (тепер Алмати, Казахстан). Навчався в Петербурзькому політехнічному ін-ті. З 1904-член РСДРП. За участь у революційному русі кілька разів заарештовувався. В 1909-10 двічі засуджувався до страти, яку замінили спочатку 10 роками каторги, а згодом - пожиттевим засланням. З 1914-15 перебував на засланні в Іркутській губ. Втік із заслання ідо 1917 проводив революційну роботу в діючій армії. Брав участь у жовтневому перевороті у Москві. У 1918-голова Іваново-Возне-сенського губернського комітету партії, губ-виконкому, військовий комісар Ярославського військового округу. З кін. грудня 1918-командувач 4-ї армії Східного фронту. В 1919 командував Південною групою Східного фронту. У серпні 1919-вересні 1920 командував Туркестанським фронтом, зайняв Середню Азію, Хіву і Бухару. У кін. вересня призначений командувачем Південного фронту. У жовтні 1920 уклав угоду з Н.Махном про спільні дії проти білогвардійських військ. У листопаді 1920 після розгрому ген. П.Врангеля Ф., порушивши угоду з махновцями (за розпорядженням із Москви), провів операцію із знищення своїх недавніх союзників. З грудня 1920 - уповноважений Реввійськради республіки в Україні, командувач збройних сил УСРР. В листопаді 1921 -січні 1922 очолював місію УСРР у Туреччині. 2.1.1922 Ф. очолював делегацію УСРР, яка в Анкарі підписала угоду про дружбу і братерство між Туреччиною і Україною. З лютого 1922 до березня 1924 - заст. голови Раднаркому УСРР, одночасно працював заст. голови Української економічної ради. Ф. керував боротьбою проти повстанського руху в Україні. У квітні 1924 призначений начальником Штабу РСЧА 1 начальником Військової академії. З 25.1.1925 - РВР СРСР, нарком військових 1 морських справ СРСР, з лютого 1925 - член Ради праці 1 оборони СРСР. Ф. проводив значну військово-теоретичну роботу, написав ряд праць, в яких розробляв проблеми військової теорії, зокрема місця і ролі армії у функціонуванні тоталітарної держави. Під час хвороби Ф. за особистою вказівкою Й.Сталіна був госпіталізований в урядовій лікарні, де йому примусово зроблено хірургічну операцію. Після операції, не приходячи до свідомості, Ф. помер.

П. Панченко (Київ).

ФУКІДІД, син Флора (бл. 460 - 400 до н.е.)-видатний давньогрецький історик. Походив з афінської аристократичної родини, яка володіла золотими рудниками. Здобув широку освіту в Афінах. Світогляд Ф. сформувався під впливом філософських поглядів софістів, У 424 до н.е. під час Пелопоннеської війни 431-404 до н.е. був стратегом і командував афінською ескадрою біля берегів Фракії. Після ряду поразок афінського війська звинувачений у державній зраді й змушений залишити батьківщину. Протягом 20 років збирав матеріал для своєї історичної праці. У 404 до н.е. повернувся в Афінську республіку. Написав працю “Історія Пелопоннеської війни” (у 8 кн.), в якій опис подій довів до осені 411. Першим з істориків почав використовувати як джерело державні документи (зокрема, міждержавні угоди), критично підходив до аналізу історичних джерел та міфів. Високо цінив діяльність Фемістокла і Перікла. Праця Ф. відзначається точністю у викладі фактів і прагненням до об'єктивності. У своєму творі Ф. наводить цікаві відомості про скіфів, відзначає їх воєнну силу і вміння,

І. Підкова (Львів).