УВАРОВ ОЛЕКСІЙ СЕРГІЙОВИЧ (28.2.1825-29.12.1884) - російський археолог, граф. Син російського державного діяча С.Уварова. У 1845 закінчив Петербурзький ун-т. У 1851-54 дослідив бл. 7 тис. курганів у Володимирській і Московській губ. Був одним із засновників Російського археологічного товариства, Московського археологічного товариства і Державного історичного музею у Москві. У 1853-54 досліджував пам'ятки античної культури на Півдні України, зокрема, вів розкопки в Ольвії і Херсонесі. Методи розкопок і досліджень У. вирізняли дилетантизм; вони стояли на низькому навіть для того часу рівні. Роботи У. в більшості застаріли. У. - автор праць “Дослідження про старожитності південної Росії і берегів Чорного моря” (тт. 1-2, 1851-56), “Археологія Росії. Кам'яний період” (тт. 1-2,1881).

І. Підкова (Львів).

УГОРЩИНА, УГОРСЬКА РЕСПУБЛІКА - держава у Центральній Європі, в середній частині басейну Дунаю. Межує з Україною, Словаччиною, Австрією, Словенією, Хорватією, Союзною Республікою Югославією, Румунією. Територія 93 тис. км². Населення бл. 10,4 млн., понад 96% - угорці. Столиця -м. Будапешт. В адміністративному відношенні поділяється на 19 медье (комітатів) і м. Будапешт (прирівняний до медьє). Угорська Республіка, згідно з Конституцією (1990), - демократична правова держава. Законодавчий орган - однопалатні Державні збори. Глава держави - президент. Вищий орган державного управління - уряд.

Мономаха Єфимією. їхній син Борис (не визнаний батьком) протягом багатьох років за підтримки галицьких бояр вів наполегливу, проте безрезультатну боротьбу за угорський престол. Дочка Кальмана (від іншого шлюбу) стала дружиною князя Звенигородського, потім - галицького Володимирка. Нарешті, король Геза II (1141-62) був одружений з дочкою великого князя київського Мстислава Володимировича Єфросинією.

За правління Ендре І та його сина Шаламона (Соломона; 1063-74) в У. посилився руський вплив - русичі займали високі посади, поширився візантійський церковний обряд, при дворі вживалася слов'янська мова. Якщо до кін. 11 ст. відносини У. з Руссю носили переважно мирний характер, то в наступні десятиліття угорські напади на Русь стають нерідким явищем. Згідно з угорськими джерелами, перший похід у Галичину бл. 1095 зробив Ласло І. Угорські королі дедалі частіше втручалися у внутрішню міжусобну боротьбу руських князів, здійснюючи походи у Галицьку землю. Король Кальман у 1099 пішов у Галичину як союзник київського князя Святополка Ізяславича в боротьбі проти Василька Ростиславича та його брата Володаря, однак був розгромлений у битві на р.Вігор під Перемишлем. Іштван II (1116-31) у 1123 здійснив похід на Володимир-Волинський. Бела II (1131-41; див. Бели) у 1139 послав багатотисячне військо на допомогу великому князю київському Ярополку Володимировичу, що вів боротьбу з чернігівським князем Всеволодом. Геза II протягом 1148-52 здійснив ряд походів у Галичину на підтримку великого князя київського Ізяслава Мстиславича проти галицького князя Володимирка. У 1188 Бела III (1172-96; див. Бело) під приводом допомоги князю Володимиру Ярославичу намагався приєднати галицькі землі до Угорщини, проголосивши себе “королем Галичини” 1 зробив намісником у Галичі свого сина Ендре (пізніше - король Ендре II: див. Андрій II). Проте галицькі бояри за підтримки польського князя Казимира II Справедливого у 1189 вигнали Ендре (див. Галицьке повстання 1189).

Після загибелі князя Романа Мстиславича (1205) його вдова Анна, прагнучи утвердити на престолі Галицько-Волинської держави свого малолітнього сина Данила Романовича Галицького, вдалася під опіку короля Ендре II. Протягом кількох років Едре II підтримував їх у боротьбі проти галицьких бояр та інших руських князів, що зазіхали на Галичину, прийнявши при цьому титул “короля Галичини і Володимири”. У 1214 Ендре II уклав у Спіші з краківським князем Пешком Білим угоду (див. Спішська угода 1214), за якою галицькі землі були приєднані до У, а його малолітній син Коломан проголошувався королем Галичини. Окупація Галичини угорськими військами викликала Галицьке повстання 1219-21. У травні 1221 об'єднані сили Данила Галицького і Мстислава Удатного розбили угорські війська під командуванням Коломана біля Галича. Проте Мстислав Мстиславич Удатний, який зайняв галицький престол, видав свою дочку Марію за молодшого сина угорського короля - Ендре (див. Андрій Андрійович) і в 1227 передав йому Галичину. У 1230 Данило Галицький звільнив Галич від угорських військ, а сам Андрій Андрійович потрапив у полон. У наступні роки угорці зробили ще кілька безрезультатних спроб зайняти Галичину. Після навали монголо-татар на У. (1241-42), король Бела IV, підтримуючи свого зятя, чернігівського князя Ростислава Михайловича (видав за нього дочку Анну), вислав у Галичину угорське військо на чолі з воєводою Фільнеєм. 17.8.1245 угорські війська та їхні союзники - загони польських феодалів були розгромлені у битві під Ярославом дружиною Данила Галицького. Після поразки в Ярославській битві 1245 Бела IV погодився на шлюб своєї дочки Констанції з Левом Даниловичем, який відбувся у 1247. Це сприяло встановленню тісних союзницьких відносин між Галицько-Волинською державою і У. (хоча Бела й надалі залишав за собою титул “короля Галичини і Лодомерії”). Данило Романович підтримував Белу IV у його боротьбі за австрійське герцогство (1252-53). Добросусідські відносини між У. і Галицько-Волинською державою тривали й після смерті Данила та Бели, за всіх останніх королів династії Арпадів. Князь Лев Данилович у 1260-х виступав союзником У. в боротьбі проти Чехії. Бл. 1280 (за ін. дан. - бл. 1299) Лев Данилович звільнив частину Закарпаття з Мукачевом з-під влади У. і приєднав її до Галицько-Волинської держави.

У кін. 13 ст.- поч. 14 ст. У. розпалась на ряд самостійних володінь. Після смерті останнього представника старої династії Ендре III (1290-1301) розгорілася боротьба за угорську корону. Королем було проголошено Карла І Роберта (1301—42) - представника Анжуйської династії, однак протягом двох десятиліть йому довелося утверджувати свою владу, поборюючи інших претендентів на королівський престол. Зокрема, наджупан Земплинського та Ужанського комітатів П.Петуня (Петро Петрович), очоливши в 1315 повстання проти Карла Роберта, запропонував запросити на угорський престол одного з галицько-волинських князів - Лева Юрійовича або його брата Андрія Юрійовича. Лише на поч. 1320 років Карлу Роберту вдалося покінчити з політичною анархією в країні. За деякими дан., саме в цей час він захопив Мукачеве.

Після смерті галицько-волинського князя Юрія II Болеслава (1340) У. надавала допомогу Польщі у загарбанні галицько-волинських земель. У 1340 У. і Польща розпочали війну проти Литви за Галичину, яка тривала з перервами багато років. У 1349 польський король Казимир III Великий за підтримки угорських військ захопив Галичину, а згодом -Холмську та Белзьку землі. У 1349 південна частина Галичини, що пізніше одержала назву Буковина, відійшла до Угорщини (з 1359 Буковина перебувала у складі князівства Молдова). У 1350 наступник Карла Роберта, угорський король Людвік І Великий (1342-82) уклав угоду зі своїм дядьком, польським королем Казимиром III Великим, згідно з якою У. “відступала свої спадкові права” на “Руське королівство” (Галичину) Казимирові, а після його смерті (коли у нього не буде синів) Польща разом з Галичиною, Холмською та Волзькою землями і Крем'янцем перейде до Людвіка. Після смерті в 1370 Казимира III Людвік 1 став польським королем. У 1372 він передав владу над Галичиною своєму наміснику князю шлезькому Владиславу Опольському (1372-1379, 1385-1387). У 1376-77 Людвік І вів запеклу боротьбу з волинським князем Любартом і великим князем литовським Кейстутом за Західну Волинь, внаслідок якої до У. було приєднано Холмську та Белзьку землі. Зі смертю Людвіка І особиста унія У. й Польщі розпалася. Королевою У. стала старша дочка Людвіка Марія (1382-87), а королевою Польщі - його молодша дочка Ядвіга. У 1387 Галичина була остаточно приєднана до Польської держави.

держави Габсбургів. Трансільванський князь Дьердь II Ракоці (див. Юрій II Ракоці; 1648-60), що претендував на польський трон, підтримував дипломатичні зв'язки з українським гетьманом Б.Хмельницьким, з яким підписав договір про спільну боротьбу проти Речі Посполитої. У 1657 на допомогу Ракоці у поході на Польщу Б.Хмельницький направив 20-тисячне козацьке військо на чолі з наказним гетьманом А.Ждановичем (1657). Трансільванська армія за підтримки шведських загонів здобула Краків і Варшаву, однак у липні 1657 була змушена капітулювати перед польськими військами під Чорним Островом на Поділлі.

У 17 ст. внаслідок війни 1683-1699 австро-угорські війська вигнали турецькі війська із Середнього Подунав'я. За рішеннями Карловицького конгресу 1698-99 майже вся територія Угорського королівства, включаючи й Трансільванське князівство, перейшла під владу Габсбургів. Заміна турецького поневолення на австрійське панування аж ніяк не відповідала прагненням широких верств угорського народу. Протягом 1703-11 у країні тривало національно-визвольне повстання, яке очолив трансільванський князь Ференц II Ракоці. Незважаючи на мужність повстанців, серед яких билося чимало словаків, закарпатських українців і волохів, повстання було придушене.

Імператриця Марія-Терезія (1740-80) та імператор Йосиф II (1780-90; одночасно угорські королева й король) намагалися провести обмежені реформи в дусі “освіченого абсолютизму”, які, однак, не могли задовольнити широкі верстви угорського суспільства. Під впливом Великої французької революції в У. виникли таємні організації т.зв. угорських якобінців, одним з керівників та ідеологом яких був Ігнац Мартинович. У 1820-40-х роках 19 ст. на тлі поступового розвитку промисловості й індустріальних відносин наростав рух за скасування феодальних пережитків, зокрема, кріпацтва. Небажання Габсбургів стати на шлях проведення широких ліберальних реформ призвело до революційних виступів у частинах Австрійської імперії, у т.ч. в У. Внаслідок повстання в Пешті 15.3.1848 влада в У перейшла до рук сформованого в ході революції уряду. Було скасоване кріпосне право та відмінено цензуру. Спроба австрійських властей придушити угорську революцію збройним шляхом зазнала невдачі. Провідну роль у розгортанні революції відіграли Лайош Кошут, Шандор Петефі, Йожеф Бем та ін. Угорський парламент у 1849 проголосив повну незалежність У. від Австрії. Однак австрійський уряд звернувся за збройною допомогою до російського імператора Миколи II. У серпні 1849 російська армія примусила угорські війська капітулювати біля фортеці Віллагош. Революція зазнала поразки. Габсбурги, опанувавши ситуацією, ліквідували значну частину революційних здобутків (за винятком скасування кріпацтва). У. (від якої були відокремлені Трансільванія, Хорватія, Славонія та Воєводина), по суті, було перетворено на звичайну австрійську провінцію (див. також Революції 1848-49).

В умовах поразки габсбурзької монархії у війні та розвалу Австро-Угорської імперії 31.10.1918 в У. перемогла демократична революція, внаслідок якої країна відновила свою незалежність і була проголошена республікою (16.11.1918). Після революції на перший план виступило національно-територіальне питання, оскільки немадярські народи - румуни, серби, хорвати, словаки рішуче прагнули відокремлення. На Закарпатті угорський уряд схвалив автономне утворення - т. зв. Руську Країну. Однак Всекарпатський конгрес, що відбувся у січні 1919 в Хусті, висловився за возз'єднання Закарпаття з Українською Народною Республікою. Одночасно на Рахівщині та Мармарощині утворилася Гуцульська Республіка. У 1919-20 у Будапешті перебували українські дипломатичні місії: УНР (гол. М.Ґалаґан) і ЗУНР (гол. Я.Біберович).

Різке загострення внутрішньополітичного та міжнародного становища У. спричинилося до захоплення на короткий час (березень-липень 1919) влади в країні комуністами, які проголосили У. радянською республікою. Після ліквідації комуністичної влади в У. було встановлено диктатуру М.Хорті, який формально відновив монархію. Королівський трон залишився незайнятий (Габсбурги були його позбавлені), а сам Хорті став регентом країни. Хоча встановлений М.Хорті режим був украй правим, авторитарним за своїм характером, в країні зберігалися певні залишки демократичних свобод: існували парламентська система, політичні партії (крім крайніх лівих), профспілки. За Тріанонським мирним договором 1920 територія У. скоротилася на дві третини (Словаччина і Закарпаття включені до Чехо-Словаччини; Трансільванія, Східний Банат, Мармарощина - до Румунії; південнослов'янські землі - до Королівства сербів, хорватів і словенців; провінція Бургенлянд - до Австрії), а населення -приблизно на 60%. Це викликало зародження серед угорських правлячих кіл і частини угорського суспільства реваншистських настроїв. Сподіваючись, що гітлерівський уряд допоможе У. повернути втрачені території, хортистський режим пішов на встановлення союзницьких відносин з нацистською Німеччиною. У 1939 У. приєдналася до “Антикомінтернівського пакту”, а в 1940-до Берлінського пакту (Німеччина, Японія, Італія). У 1938 У. взяла участь в розчленуванні Чехо-Словаччини. За першим Віденським арбітражем 2.11.1938 до У. відійшли південні райони Словаччини й південна частина Закарпатської України з містами Ужгород, Мукачево, Берегів. На решті земель Закарпаття 14-15.3.1939 було проголошено незалежну українську державу - Карпатську Україну. Одночасно У. за згодою керівництва нацистської Німеччини напала на новостворену державу і, долаючи впертий опір Збройних сил Карпатської України - “Карпатської січі”, окупувала її територію. Внаслідок другого Віденського арбітражу (1940) від Румунії до У. відходила північна частина Трансільванії. У червні 1941 У. слідом за Німеччиною оголосила війну Радянському Союзу. В 1943 значна частина її армії, відправлена на німецько-радянський фронт, була вщент розбита у р-ні Воронежа. У вересні 1944 Радянська армія, переслідуючи гітлерівські війська, вступила на угорську землю. Командування німецької армії усунуло від влади М.Хорті (зробив спробу вивести країну з війни) і створило новий уряд з відвертих нацистських колабораціоністів - партії “Схрещених стріл” (т.зв. “нілашистів”). На поч. квітня 1945 вся територія У. була звільнена від німецьких збройних сил та угорських підрозділів, підпорядкованих нілашистському урядові. Під контролем радянської адміністрації було створено нові органи державної влади. Вони мали коаліційний характер, але все більшу роль у них відігравали комуністи. Держави антигітлерівської коаліції уклали з У. мирний договір (див. Паризькі мирні договори 1947), який остаточно зафіксував скасування рішень обох Віденських арбітражів. Державні кордони У. були встановлені відповідно до рішень Тріанонського мирного договору 1920.

УДІЛЬНІ КНЯЗІВСТВА (від уділ - частка члена князівської сім'ї в родовому володінні) -князівські володіння, що утворились внаслідок розпаду Київської держави. Перші У. к. з'явилися в серед. 11 ст. Після смерті Ярослава Мудрого землі Київської Русі були поділені між його синами, чим фактично покладено початок існуванню Київської, Чернігівської і Переяславської земель як окремих уділів. У 1070 роках князі-ізгої Ростиславичі захопили галицькі землі й утворили ряд Ук. Любецький з'їзд 1097, маючи на меті припинення княжих міжусобиць, узаконив поділ на уділи 1 тим самим юридично закріпив політичне роздроблення Русі. Процес поділу єдиної держави на Ук. був призупинений у часи правління Володимира Мономаха і його сина Мстислава Володимировича, однак незабаром відокремлення земель від Києва набуло невідворотного характеру. У.к. з'являлися внаслідок земельних перерозподілів, захоплень, передачі у спадок різних міст членами князівських династій. В серед. і другій пол. 12 ст. внаслідок роздроблення Київської Русі на українських землях виникли Київське, Чернігівське, Переяславське, Волинське, Галицьке князівства. Нові Ук. являли собою майже самостійні держави на зразок західноєвропейських королівств. Кожен удільний князь мав власний адміністративний апарат, монету, військо, судові установи тощо. З часом відбувалось дальше роздроблення Ук., в зв'язку з чим зростала їхня кількість, а розміри уділів змешувалися. В удільний період складається характерна для феодалізму система сюзеренно-васальних відносин. Удільні князі знаходилися у васальній залежності від великого князя, однак ця залежність нерідко була лише номінальною. Політична роздробленість руських земель призвела до частих міжусобних війн між У.к. і ослаблення Київської Русі. Одночасно з процесом роздроблення в 12-13 ст. на українських землях проявлялася і тенденція до об'єднання, внаслідок якої виникла Галицько-Волинська держава. Залежність від Золотої Орди, а пізніше від Литви і Польщі, стримувала об'єднавчі тенденції в українських землях, сприяла збереженню удільної системи. У першій пол. 15 ст. уділи були ліквідовані на галицьких землях, що входили до складу Польщі, у другій пол. 15 ст.-на більшій частині українських земель, що входила до складу Великого князівства Литовського. У 1471 було ліквідовано останнє українське У.к. -Київське.

О. Щодра (Львів).

УДОВИЧЕНКО МИКОЛА ІВАНОВИЧ (27.5.1885-21.7.1937) - український військовий діяч, генерал-хорунжий. Н. у Харкові. У 1907 закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище. У роки Першої світової війни 1914-18-на Південно-Західному фронті, командир роти, батальйону 129-го піхотного Бессарабського полку. Після закінчення топографічного відділення Миколаївської академії Генерального штабу - офіцер штабу фронту. З утворенням Української Центральної Ради У. активно включився у створення українських збройних формувань та в процес українізації військових частин. У червні 1917 брав участь у II Всеукраїнському військовому з'їзді, обраний членом Українського генерального військового комітету, восени 1917- комісар УЦР у штабі Південно-Західного фронту. Відповідав за проведення українізації російських частин, об'єднання Румунського і Південно-Західного фронтів в Український фронт, укладення перемир'я. У січні-лютому 1918 командував українськими загонами, які обороняли Київ. Навесні 1919 - начальник персональної управи Військового міністерства УНР, на цій посаді залишався за Гетьманату і Диpeкmopiї УHP. Багато робив у справі добору, розстановки та вдосконалення старшинського складу і генералітету українського війська, їх збереження у складних ситуаціях, особисто розробляв плани реформування українських військових звань регулярної армії. Протягом 1918 під керівництвом У. розглянуто 13 тис. прохань щодо прийому на службу (прийнято до української армії 202 генерали). Призначено на посади командирів корпусів -11, дивізій - 29, полків - 89 військовослужбовців. Підвищено у рангах 2800 старшин. З грудня 1920 перебував у таборах інтернованих частин Армії УНР у Польщі. У 1924 виїхав у Францію. Співпрацював з товариствами колишніх вояків Армії УНР, українських ветеранів Першої світової війни, Українським військово-історичним товариством. Помер у м. Омскурі (Франція).

УДОВИЧЕНКО ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ -[20.2.(можливо, 3) 1887 - 19.4.1975] -український військовий діяч, генерал-полковник. Н. у Харкові. У 1908 закінчив військово-топографічне училище, у 1916- Миколаївську академію Генерального штабу. Службу проходив у лейб-гвардії Єгерському, Єнісейському полках. У роки Першої світової війни 1914-18 -на фронті, офіцер штабів 21-ї піхотної дивізії, 3-го Кавказького корпусу, Південно-Західного фронту. У званні полковника командував 129-м піхотним Бессарабським полком. Після утворення Української Центральної Ради перейшов на її бік, учасник Всеукраїнських військових з'їздів, організатор українізації 3-го Кавказького корпусу. У жовтні 1917 на запрошення С.Петлюри очолив штаб Гайдамацького коша Слобідської України. Один з керівників оборони Києва у січні 1918. Входив до складу відділу формування війська при Генеральному штабі армії УНР. За Гетьманату -офіцер Генерального штабу Збройних сил Української Держави. Восени 1918 приєднався до антигетьманського повстання. Призначений командиром 2-ї дивізії Окремого корпусу січових стрільців. Короткий час виконував обов'язки генерал-квартирмейстера групи військ Південно-Західного фронту, а з березня 1919 очолив 3-ю Залізну дивізію. Відзначився у червні 1919, розгромивши в районі міста Скали полк Бессарабської дивізії Червоної армії. В обороні Кам'янця-Подільського, оперативного району Армії УНР, 20-22.7 війська під командуванням У. завдали відчутної поразки 45-й стрілецькій дивізії Й.Якіра і розгромили 2,5-тисячний Одеський матроський полк. У серпні 1919 призначений командувачем групи українських військ (9-та Залізна, 9-та стрілецькі дивізії, 11-та бригада УГА), яка успішно протистояла Південній групі більшовицької Дванадцятої армії. У грудні 1919 захворів на тиф, потрапив у денікінський полон і був вивезений до Одеси. Командування військ Антанти запропонувало У. очолити оборону міста, до якого підступила 14-та більшовицька армія, однак у зв'язку з протестом денікінського ген. Шілінга переговори було перервано. Після повернення до Армії УНР сформував у березні 1920 у р-ні Могилева-Подільського 3-ю Залізну дивізію, яка в боях із більшовицькими військами біля Ямполя забезпечила перехід через фронт 5.5.1920 частинам Армії УНР, що поверталися з Першого зимового походу (див. Зимові походи Армії УНР 1919-20 і 1921). У травні 1920 спільно з дивізіями 6-ї польської армії частина У. брала участь у наступі на Київ і першою вступила до міста (див. Польсько-радянська війна 1920). Влітку-восени 1920 очолював Праву групу Армії УНР на більшовицькому фронті. У грудні 1920 призначений генеральним інспектором Армії УНР, перебував з інтернованими частинами у таборі Каліш (Польща). У 1924 переїхав до Парижа, брав активну участь у громадсько-політичному житті української військової еміграції. У 1954-60 - віце-президент УНР в екзилі, у 1927-75 очолював Товариство вояків УНР, Європейську федерацію українських військових організацій (з 1953), був заступником голови Об'єднання вояків Армії УНР на чужині (з 1937). За плідну працю і активне співробітництво з Національною федерацією комбатантів Франції 1933 йому вручено Diplome d'Honneur. Під час Другої світової війни 1939-45 як член уряду УНР задекларував підтримку антигітлерівській коаліції. Помер у французькому місті Ментеноні.

УЖВІЙ НАТАЛІЯ МИХАЙЛІВНА [27.8 (8.9). 1898 - 22.7.1986] - видатна українська актриса. Н. у м. Любомлі (тепер Волинська обл). З 1915 вчителювала у селах Волині й Полтавщини. З 1916 брала участь у виставах аматорського гуртка в м. Золотоноші (тепер Черкаська обл.). У 1922 вступила до Першого державного драматичного театру УРСР ім. Т.Шевченка в Києві. В 1925-26 - актриса Одеської державної драми, в 1926-34 грала в театрі “Березіль”, до 1936 - у Харківському українському драматичному театрі ім. Т.Шевченка. З 1936 працювала в Київському державному академічному українському театрі ім. І.Франка. З 1954-голова Українського театрального товариства. Кращі ролі: Оксана (“Гайдамаки” за Т.Шевченком), Анна (“Украдене щастя” 1.Франка), Варка (“Безталанна” І.Карпенка-Карого), Софія, Глафіра (“Останні”, “Єгор Буличов” М.Горького), Седі (“Седі” С.Моема і Колтона), циганка (“Король бавиться” В.Гюго), Джулія, Єлизавета (“Змова Фієско в Генуї”, “Дон Карлос” Ф.ШІллера), Беатріче (“Багато галасу даремно” У.Шекспіра) та ін. З 1926 знімалася в кіно. Виконувала ролі у фільмах “Прометей” (1935), “Назар Стодоля” (1937), “Тарас Шевченко” (1951), “Тарас Трясило”, “Устим Кармелюк” (1939), “Райдуга” (1944) та ін. На сцені і в кіно зіграла бл. 110 ролей. Народна артистка СРСР (1954). Нагороджена Державною премією СРСР (1946,1949,1951).

УЖГОРОДСЬКА УНІЯ 1646 - об'єднання православної церкви на Закарпатті з католицькою церквою. Укладена 24.4.1646 в замковій каплиці Другешів у м. Ужгороді, де 63 православних священики проголосили визнання католицької віри перед римо-католицьким єпископом Юрієм Якушичем. Ще у 1642 перехід на католицьке віровизнання проголосив єпископ Мукачівський і Марамороський Василь Тарасевич. Завдяки підтримці римо-католицької церкви, імператора та магнатів унія у Закарпатті швидко поширилась. 14.5.1648 акт У.у. підтвердив примас Угорщини Ю.Ліппай, а восени - синод Угорського єпископату у Тирнаві. В основному положення У.у. відповідали артикулам Берестейської унії 1596. Наступником єпископа В.Тарасовича став Артелій Петро Петрович. Впродовж століть завдяки діяльності уніатської церкви у Закарпатті вдалося не допустити мадяризації українського населення, зберегти його мову, звичаї та обряди, національну самобутність. Ліквідацію У.у. проведено органами радянської влади у 1947-49, проте греко-католицька церква продовжувала діяти у підпіллі. У 1989 греко-католицька церква у Закарпатті отримала офіційний статус.

А. Копьбенко (Львів).

“УКРАИНСКИЙ НАРОД В ЕГО ПРОШЛОМ И НАСТОЯЩЕМ” - перший довідник з українознавства. Вийшов за ініціативою М.Грушевського. Друкувався російською мовою. Перший том з'явився у 1914, другий-у 1915 у Петербурзі. До редакції входили Ф. Вовк, М.Грушевський, М.Ковалевський, Ф.Корж, А.Кримський, М.Туган-Барановський, О.Шахматов. Перший том містив праці М.Грушевського про історіографію та історію України; другий том - статті про географію (С.Рудницького), статистику (О.Русова, В.Охримовича, С.Томашівського), антропологію і етнографію українського народу (Ф.Вовка), короткий нарис українського права (О.Єфименка)та історію малоросійської (української) мови О.Шахматова. Появі наступних томів видання перешкодила Перша світова війна.

І. Підкова (Львів).

В. Благий (Львів).

УКРАЇНКА ЛЕСЯ [справжн. прізв., ім'я та по батькові - Косач-Квітка Лариса Петрівна; 13(25).2.1871 - 19.7(1.8.) 1913] - велика українська поетеса, прозаїк, драматург, перекладач, літературний критик та фольклорист. Дочка відомої письменниці та громадської діячки Олени Пчілки, рідної сестри М.Драгоманова. Дитячі роки минули у с. Колодяжному (тепер Ковельського р-ну Волинської обл.) Значний вплив на формування світогляду У. мав М.Драгоманов. Через хворобу (туберкульоз кісток) навчалася вдома, у приватних вчителів. Стан здоров'я змушував її подовгу лікуватися на півдні -в Криму, Грузії, Італії, Єгипті. Здобула різнобічну (переважно історико-філологічну) освіту. Досконало володіла кількома іноземними мовами (російською, французькою, німецькою, англійською, італійською, грецькою, латинською, польською, білоруською). Згодом здійснила чимало майстерних перекладів Г.Гейне, В.Гюго, Дж.Байрона, А.Міцкевича, Гомера та ін. У 1890 написала (для сестри) підручник “Стародавня історія східних народів” (виданий у 1918). Підтримувала дружні творчі стосунки з О.Кобилянською, І.Франком, А.Кримським, В.Гнатюком, М.Павликом, О.Маковеєм, Л.Старицькою-Черняхівською, М.Грушевським.

І. Роздольська (Львів).

УКРАЇНСЬКА АВТОКЕФАЛЬНА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА (УАПЦ) - православна церква в Україні. Організаційне становлення УАПЦ відбувалося в контексті національного відродження України. Стрімкого поширення ідея автокефалії набула в умовах Української революції 1917-20 та демократизації суспільства. За відбудову Української національної церкви висловилися делегати багатьох повітових та єпархіальних з'їздів духовенства і мирян, ініціюючи розгляд питання про незалежність церкви на Всеукраїнському православному церковному соборі (1918). 1.1.1919 Директорія УНР прийняла закон про автокефалію Української церкви, однак внаслідок зміни політичної влади він не був реалізований. Дерусифікація церкви стихійно розпочалась у Полтаві, Кам'янці-Подільському, Лубнах, Катеринославі. У Києві перша служба в першій українській парафії (військовий Микільський собор) відбулась 22.5.1919. Організаційне оформлення УАПЦ було довершено на Всеукраїнському православному соборі у Києві 14-30.10.1921, де були затверджені канони та устрій церкви, сформована ієрархія. Самобутність УАПЦ полягала в канонічних новаціях - соборній висвяті в єпископи одружених священиків, соборноправності її устрою, сакралізації української мови та впровадження у церковне життя національних звичаїв і традицій. Керівництво церквою здійснював Всеукраїнський православний церковний собор, а в міжсоборний період - постійно діюча Всеукраїнська православна церковна рада (ВПЦР); на місцевому рівні - округові, районні, парафіяльні собори та відповідні їм церковні ради. Почесним головою ВПЦР був митрополит Київський і всієї України: у 1921-27-митрополит Василь Липківський, у 1927-30 - митрополит Микола Борецький. Головами ВПЦР були: Михайло Мороз (1919-24); протодиякон Василь Потієнко (1924-25), єпископ Петро Ромоданів (1926-27), протоієрей Леонід Юнаків (1927-30). У 1920 роках УАПЦ налічувала 6л. 1100-1200 парафій та 2 млн. віруючих (12-14% православного населення), 30 єпископів, 1500 священиків. Районами найбільшого поширення були Київщина, Поділля, Полтавщина, Чернігівщина, Волинь. Мала єпископа у США (Іоанна Теодоровича), де виходив орган УАПЦ-газета “Дніпро” (Чикаго). Вважаючи, що 2/3 духівництва нелояльні до більшовицької влади, державні органи чинили постійний тиск на УАПЦ, організовували цькування церкви у пресі. Прагнучи максимально поглибити внутрішньоцерковні суперечності, влада сприяла перетворенню братства Діяльно-Христової церкви, що виникло при УАПЦ, на окрему структуру (зареєстрована на поч. 1924). У жовтні 1927 делегати Всеукраїнського церковного собору, під загрозою арешту і заслання всіх його учасників та під тиском частини єпископату УАПЦ на чолі з еп. П.Ромадановим, проголосували за усунення від церковного управління митрополита В.Липківського (17.10.1927). 28-29.1.1930 на Надзвичайному соборі під тиском державної влади церква проголосила про “самоліквідацію” у зв'язку з інкримінуванням їй антирадянської діяльності та участі у сфабрикованій органами ДПУ Спілці визволення України. Значна частина її діячів була заарештована за звинуваченням у приналежності до СВУ 9-12.12.1930 на церковному Соборі відновлено діяльність церкви під назвою “Українська православна церква”. Церкву очолив митрополит Харківський і всієї України Іван Павловський (1930-36), який водночас був головою постійно діючого керівного органу Всеукраїнської церковної ради. Церква, поділена на 7 єпархій, нараховувала бл. 300 парафій. Припинила існування під тиском влади.

УКРАЇНСЬКА АКАДЕМІЯ НАУК (УАН; Всеукраїнська академія наук (ВУАН); Академія наук УРСР, АН УРСР; тепер - Національна Академія наук України, НАН України) - одна з провідних наукових установ світу за своїм інтелектуальним і матеріальним потенціалом. Закон про заснування УАН і наказ про призначення першого складу академіків були підписані гетьманом П.Скоропадським 14.11.1918. Згідно зі статутом Академія мала 3 відділи: історико-філологічний, фізико-математичний і соціально-економічний. Засновниками стали визначні українські вчені Д.Багалій, А.Кримський, М.Петров, С.Смаль-Стоцький, В.Вернадський, М.Кащенко, С.Тимошенко, П.Тутковський, М.Туган-Барановський, Ф.Тарановський, В.Косинський, О.Левицький. Нові члени УАН обиралися на загальних зборах шляхом таємного голосування. Установче спільне зібрання 27.11.1918 обрало президентом УАН В.Вернадського. До першого складу дійсних членів УАН увійшли також історики Д.Багалій і О.Левицький, економісти М.Туган-Барановський і В.Косинський, сходознавець М.Петров, лінгвіст С.Смаль-Стоцький, правознавець Ф.Тарановський, біолог М.Кащенко, механік С.Тимошенко, геолог П.Тутковський. Гетьманський уряд виділив кошти для організації перших науково-дослідних кафедр, інститутів та ін. установ академії.

З приходом радянської влади УАН дістала у користування садибу пансіону графині Левашової у Києві (тепер резиденція президента НАН України). У червні 1921 РНК УСРР схвалила положення, згідно з яким Академія визнавалася найвищою науковою державною установою республіки. Академію було перейменовано на Всеукраїнську (таким чином декларувався намір об'єднати в рамках однієї організації наукову інтелігенцію всіх українських земель) і підпорядковано наркомату освіти. Відносини ВУАН з керівництвом були напруженими, оскільки вчені не бажали коритися диктату. Зв'язки із західноукраїнськими вченими швидко зійшли нанівець, тому що СРСР відгородився від оточуючого світу “залізною завісою”. Після від'їзду В.Вернадського з України президентом Академії у липні 1921 було обрано М.Васипенка (наркомат освіти не затвердив його на посаду, і він був змушений подати у відставку). У березні 1922 президентом став О.Левицький, а в травні 1922 - B.Лuпcькuй. Протягом 1919-30 було обрано 103 академіки ВУАН. У 1924-25 Академія вперше провела вибори іноземних членів, але їх не затвердив нарком освіти. У 1920 роках у ВУАН існували три відділи -історико-філологічний, фізико-математичний і соціально-економічний. У першому з них плідно працювали Інститут української наукової мови, Етнографічна та Археографічна комісії. З 1921 організовано Археологічний інститут. Після приїзду в Україну в 1924 М.Грушевського істотно розширилися дослідження з вітчизняної історії. У фізико-математичному працювала найбільша кількість академічних кафедр - 30. На світовому рівні проводилися дослідження на кафедрах прикладної математики (Г.Пфейффер), математичної фізики (М.Крилов), експериментальної зоології (І.Шмальгаузен) та ін. У соціально-економічному відділі особливо плідно працювала перша у світі науково-дослідна установа з проблем демографії-Демографічний інститут під керівництвом М.Птухи.

Майже до кін. 1920 років ВУАН зберігала певну автономність. Проте з 1929 через зміну процедури виборів і посилення репресій влада повністю взяла під контроль діяльність ВУАН. Вибори 1929 проводилися на розширеному засіданні нового Органу-Ради ВУАН, до складу якої входили представники наркомосвіти. Кількість вакансій було істотно розширено (до 34), щоб поряд з ученими, які мали об'єктивні підстави для обрання, проштовхнути партвисуванців. Процедура голосування по кандидатурах проходила відкрито. В умовах газетної і профспілкової істерії, яка піднялася навколо виборчої кампанії, до складу Академії були прийняті народні комісари О.Шліхтер, М.Скрипник, В.Затонський, голова Держплану СРСР Г.Кржижановський. За списком кандидатів, рекомендованих до обрання ЦК КП(6)У, пройшли в академіки комуністи-суспільники С.Семковський, В.Юринець, М.Яворський. На перевиборах президії були підтверджені повноваження обраного у травні 1928 на вимогу влади президента Д.Заболотного. У 1928 усунено від обов'язків незмінного секретаря ВУАН А. Кримського. Влітку 1929 заарештовані два члени Академії (С.Єфремов і М.Слабченко) і 24 співробітники ВУАН, яких було звинувачено у приналежності до неіснуючої контрреволюційної організації “Спілка визволення України” і згодом засуджено до тривалих термінів ув'язнення. У 1930-31 “чистки” співробітників ВУАН продовжувались. Повного розгрому зазнали історичні установи, створені у ВУАН під керівництвом М.Грушевського, а його самого заарештовано і примушено жити у Москві.

У 1980 роках більшість наукових співробітників Академії була зосереджена у Секції фізико-технічних і математичних наук (у 1986-76% працюючих), у Секції хіміко-технологічних і біологічних наук (19%), у Секції суспільних наук (5%). Загальна кількість наукових співробітників зросла до 15340. У складі АН УРСР налічувалося 143 академіки і 203 члени-кореспонденти, 1394 доктори наук, 8141 кандидат наук. Вони працювали в 78 наукових установах і 72 підприємствах дослідно-конструкторської і виробничої бази.

УКРАЇНСЬКА ВІЙСЬКОВА ОРГАНІЗАЦІЯ (УВО) - нелегальна військова організація, що існувала у 1920 - поч. 1930 років у Західній Україні. Створена за ініціативою колишніх старшин Армії УНР- членів Стрілецької ради (Є.Коновалець, І.Андрух, В.Кучабський, М.Матчак, Я.Чиж) з метою продовження збройної боротьби за незалежність України. Рішення про заснування УВО було прийнято на нараді Стрілецької ради у липні 1920 та на з'їзді представників військових організацій наприкін. серпня 1920 у Празі. Організаційні заходи зі створення УВО розпочато у Львові у вересні 1920 (первісну організаційну основу УВО в Галичині становило товариство “Воля”). За короткий час сформовано начальну Колегію українських військових організацій (координуючий голова - О.Навроцький, члени -Я.Чиж, М.Матчак, Ю.Полянський, В.Целевич), створено округи, повітові відділи та місцеві осередки організації. З серед. 1921 діяльність УВО у краї очолив Є.Коновалець, який з невеликою перервою (у 1923-24) перебував на посту головного коменданта УВО аж до 1931. Начальником штабу організації призначено Ю.Отмарштайна. Є.Коновалець здійснив реорганізацію керівного центру організації: замість Начальної колегії створено Начальну команду зі штабом і референтурами, її склад поповнено старшинськими кадрами. В УВО створені організаційно-кадрова, розвідча, бойова і пропагандистсько-політична референтури. Галичину, як основну територію, на якій діяла УВО, поділено на 13 військових округ. Кожна військова округа складалася з повіту з округовими і повітовими командами, загальна кількість яких сягала 58.

УВО співпрацювала з новоутвореною у 1925 партією - Українським національно-демократичним об'єднанням: окремі чільні діячі УНДО були водночас членами проводу УВО (Д.Паліїв). У 1927-28 в УВО посилилися націоналістичні тенденції: організація все більше політично орієнтувалася на ідеологію українського націоналізму (сформульована Д.Донцовим); домінуючим в її ідейному арсеналі ставав постулат національної революції -загального революційного здвигу українського народу за власну національну самостійну і соборну державу. На цьому ідейному грунті УВО зблизилася з іншими націоналістичними осередками - Групою української національної молоді (Прага), Легією українських націоналістів (Подебради), Союзом Української націоналістичної молоді (Львів), Групою української національної молоді (Берлін) і виступила з ініціативою об'єднання цілого руху в одній організації. На 1 Конгресі українських націоналістів, що відбувся у Відні (28.1 -3.2.1929), завершився процес об'єднання націоналістичних груп і організацій в одну українську націоналістичну революційно-визвольну

організацію - Організацію українських націоналістів. Однак зі створенням ОУН УВО не ліквідовувалася, а деякий час продовжувала діяти автономно, зберігаючи Начальну команду. Крайовими командантами були Ю.Головінський, Р.Сушко, О.Сеник, Б.Гнаткевич, В.Горбовий.

УКРАЇНСЬКА ГАЛИЦЬКА АРМІЯ (УГА; до 6.11.1919- Галицька армія) - Збройні сили ЗУНР. Процес творення Галицької армії (назву Українська галицька армія ця структура отримала після вимушеного об'єднання з Добровольчою армією ген. А.Денікіна 6.11.1919; остаточно з 17.11.1919) розпочався відразу після Листопадового повстання 1918 у Львові. Початок українсько-польської війни 1918-19 змусив уряд ЗУНР приділити особливу увагу розбудові власних Збройних сил. 13.11.1918 Українська Національна Рада ЗУНР ЗО-УНР 1918-19 видала закон про загальну військову службу громадян ЗУНР. Відповідно до цього закону Державний секретаріат військових справ 15.11.1918 проголосив загальну мобілізацію чоловічого українського населення віком від 18 до 35 років та встановив військово-територіальний поділ держави. Особи інших національностей мобілізації не підлягали, але до армії зголосилося багато німців і євреїв, здебільшого лікарів. Територію ЗУНР було поділено на три військові області: Львів, Тернопіль, Станіслав, на чолі кожної стояв військовий командант. До обов'язків команданта входили набір новобранців, їхній вишкіл та поповнення діючої армії вишколеними підрозділами.

Для керівництва всіма військовими справами ЗУНР Державному секретаріаті ЗУ HP-30 УНР 9.11.1918 створено військове міністерство - Державний секретаріат військових справ (ДСВС). Структурно ДСВС поділявся на Військову канцелярію і 16 відділів.

Творенням і розбудовою Галицької армії керувала Начальна команда Галицької армії (НКГА), яка до 8.11.1918 називалася Українська генеральна команда. Начальна команда була найвищим органом управління Української галицької армії, який фактично виконував функції генерального штабу і керував усіма воєнними операціями, організовував фронт і прифронтову смугу. НКГА відповідала штабові Дієвої армії УНР (див. Армія Української Народної Республіки). Під час Листопадового повстання 1918 Д.Вітовський іменував себе наказним отаманом, згодом головокомандувач Збройних сил ЗУНР називався головним командантом. З червня 1919 головнокомандувач Галицької армії мав титул начальний вождь, його помічник - начальник булави (шеф генерального штабу). Після відступу українських військ зі Львова Начальна команда деякий час перебувала в Бережанах, пізніше -у Бібрці. 320.1.1919 знаходилася у Ходорові, де остаточно було сформовано два відділи - оперативний та організаційно-матеріальний. До оперативного належали підвідділи - референтури: оперативний, зв'язку, розвідки, летунства, автомобільний, персональний та ін. Аналогічно організовано штаби корпусів і бригад. У червні 1919 ген. О.Греков провів реорганізацію НКГА, внаслідок якої створено Оперативний штаб, Головний відділ фронту і Етапну команду (див. також Начальна команда Української галицької армії).

Основою Галицької армії стали військові частини, які брали участь Листопадовому повстанні 1918 та два бойові курені Легіону українських січових стрільців, які 3.11.1918 прибули з Буковини до Львова. Вже під час боїв з польськими загонами у місті до них долучалися українські робітники і студенти, а також військові підрозділи, сформовані на провінції повітовими командами. 13.11.1918 до галицьких частин приєднався козацький загін ім. І.Гонти під командуванням отамана А.Долуда, який складався з добровольців із Наддніпрянської України. На 21.11.1918 в українських військових підрозділах налічувалося 161 старшина і 4517 стрільців. Під час формування Галицької армії гостро відчувався брак вишколених старшин. В австрійській армії служила значна кількість старшин-українців, але здебільшого це були старшини запасу нижчого рангу. Старшин вищих рангів, а особливо штабних, із вищою військовою освітою, практично не було. До цього спричинилися також ті обставини, що назагал серед галицької інтелігенції панували антивоєнні настрої, а служба в армії вважалася непрестижною.

Другий корпус, який спочатку називався “Осадним” (облягав Львів), сформовано з груп “Схід”, “Старе село”, “Наварія”. До нього увійшли “1-ша бригада УСС”, “2-га Коломийська”, “3-тя Бережанська” і “4-та Зо-лочівська” бригади. Командантами корпусу були полковник М. Тарнавський, а після його призначення начальним вождем - полковник А.Вольф. II корпус, маючи у своєму складі гвардію ГА - бригаду Українських січових стрільців, відіграв значну роль у Чортківському наступі 1919 і створив ядро лівої армійської групи під час наступу на Київ.

У червні 1919 Начальна команда на чолі з генералом О.Грековим запланувала створення ще восьми бригад, тобто, двох нових корпусів. Під час Чортківської офензиви утворено штаби 14-оїСтаніславської, 15-ої Теребовлянської, 16-ої Чортківської, 17-ої Бучацької, 18-ої Тернопільської та 21-ої бригад, але після переходу Збруча штаби розформували. Залишилися тільки 14-та Станіславська бригада, яка замінила у III корпусі 1-шу Гірську бригаду отамана Черського, що під час польського наступу весною 1919 була відрізана від решти частини ГА і перейшла на територію Чехословаччини, де її інтернували. Закінчував реорганізацію УГА В.Курманович, який заступив полковника Є.Мишковського на посаді шефа штабу НКГА. Реорганізована Галицька армія налічувала, за дан. Б.Гнате-вича, 45 куренів піхоти, близько 40 батарей і кілька сотень кінноти, що становило приблизно 25 000 крісів, 150 гармат і близько 600 шабель. Окрім того, армія мала багато допомогових відділів та установ, що збільшувало її загальний чисельний склад удвічі.

Незважаючи на чисельну і технічну перевагу польського війська, Галицька армія під час українсько-польської війни 1918-19 провела ряд блискучих наступальних операцій і тільки втручання міжнародних чинників або брак матеріально-технічного забезпечення рятував противника від воєнної поразки. У лютому 1919 командування Галицької армії розробило і успішно розпочало Вовчухівську операцію 1919. Внаслідок наступу українських частин практично завершилося оточення Львова. Проте на вимогу Найвищої ради країн Антанти просування частин ГА було зупинено. Після безплідних переговорів із союзницькою місією на чолі з ген. Бертепемі, яка висунула неприйнятні для української сторони умови перемир'я, бойові дії продовжились. Але час був втрачений, і польське командування, підтягнувши стратегічні резерви, зупинило наступ українських підрозділів. Безрезультатно завершилася і місія ген. П.Боти, яка виїхала у зону конфлікту в серед. травня 1919. Саме у цей час поляки, всупереч зобов'язанням перед Антантою, кинули проти УГА шість добре озброєних дивізій ген. Ю.Галлера і 15.5.1919 розпочали наступ по всьому фронту. Під натиском переважаючих сил ворога частини УГА змушені відступати на схід. На додаток, 24.5.1919 румунське військо спільно з дивізією польського генерала Л.Желіговського вдарило з тилу і окупувало Покуття разом з Коломиєю і Снятином. УГА була затиснута у невеликий трикутник біля Чорткова на південному сході Галичини. У цей критичний момент 9.6.1919 уряд ЗУНР-Державний Секретаріат склав свої повноваження, а УНРада призначила Є.Петрушевича диктатором ЗУНР. 9.6.1919 командувачем 25-тисячної Галицької армії був призначений ген. О.Греков, який разом з групою старшин підготував план наступальної операції у напрямку Чортків, Львів. 7-28.6.1919 з метою розгрому угруповань противника у р-ні м. Чорткова і визволення всієї території ЗУНР Галицька армія провела Чортківський наступ 1919. Прорвавши польську оборону і розвиваючи успішний наступ III корпусу, частини УГА 15.6. заволоділи Тернополем, а 25.6. Ожидовом і Белзцем. Стомлена тритижневим наступом і відчуваючи постійний брак набоїв, УГА перейшла до оборони. Польське керівництво перекинуло на Галицький фронт кілька нових, добре озброєних дивізій під проводом маршала Ю.Пілсудського. 28.6.1919 було прорвано фронт І ill корпусів, розпочався другий відступ УГА до Збруча. Серед частин, які прикривали відступ основних сил українського війська, був Жидівський курінь УГА під командуванням С.Ляйнберга. 6.7.1919 начальним вождем УГА замість ген. О.Грекова призначено ген. М.Тарнавського. 16-17.7 УГА переправилася на лівий берег Збруча, де незабаром з'єдналася з Армією УНР. На територію УНР перейшло 12 піших 1 одна кінна бригади загальною чисельністю 49 800 старшин і вояків (при 603 кулеметах і 187 гарматах), що разом з етапними і запільними частинами становило 85 000.

До кін. липня 1919 частини Галицької армії зайняли позиції на українсько-більшовицькому фронті. На поч. серпня 1919 об'єднані українські армії, керівництво якими здійснював Штаб головного отамана (очолив ген. М.Юнаків, ген.квартирмейстер - В.Курманович), розпочали наступ на Київ і Одесу. 30.8.1919 передові частини УГА під командуванням ген. А.Кравса вступили у столицю України. 31.8. галицькі бригади зустрілись у Києві з кінними відділами Добровольчої армії під командуванням ген. М.Бредова. Щоб уникнути збройних сутичок (командування плекало надії створити з денікінцями спільний фронт проти більшовиків), ген. А.Кравс віддав наказ про відступ на лінію Ігнатівка-Васильків. Бої на одеському напрямку в р-ні Вапнярки тривали 23-30.8. Наприкін. серпня 1919 дивізії О.Удовиченка і Волинської групи розгромили 45-ту більшовицьку дивізію і продовжили наступ на Одесу, куди одночасно просувалися частини Добрармії. У вересні-жовтні 1919 українські армії опинилися між трьома силами: більшовицькими військами, денікінцями та польською армією і під їхнім натиском змушені відступити в “чотирикутник смерті” на Поділлі в р-н Вінниці. Відсутність боєприпасів і медикаментів, епідемія плямистого тифу (на думку Л.Шанковського, епідемія була викликана штучно і стала першим в історії людства прикладом застосування бактеріологічної зброї) поставили УГА перед катастрофою (у листопаді 1919 тільки 7% особового складу армії були боєздатними). У цих умовах командування Галицької армії 6.11 уклало перемир'я і союзний договір з Добровольчою армією. Уряди УНР і ЗУНР визнали цей договір недійсним, але захоплення денікінцями Жмеринки (10.11) та Могилева-Подільського (14.11) змусило Начальну команду УГА поновити угоду з А.Денікіним. Військовий союз галичан з денікінцями не тривав довго. Наприкін. грудня 1919 білогвардійські війська під ударами більшовиків відступили на південь. На поч. січня 1920 більшовицьке військо підійшло в район розташування галицьких частин. Єдиним виходом для УГА стала військова угода з більшовиками, внаслідок якої галицькі частини були реформовані і під назвою Червона українська галицька армія у березні 1920 увійшли до складу Червоної армії. У кін. квітня 1920 друга і третя бригади ЧУГА, дізнавшись, що поляки обіцяють широку автономію Галичині, залишили фронт і перейшли в р-ні Летичева і Ялтушкова на бік Армії УНР і польських військ. 30.4.1920 у бою з польськими військами поблизу Козятина була розсіяна і бригада УСС. Галицькі формації, що потрапили у полон до поляків, були роззброєні, стрільці відпущені, а старшини інтерновані у таборі Тухолі на Помор'ї. Більшість старшин і стрільців УГА, які перебували у той часу Києві і Одесі, більшовики заарештували і відвезли в табори у глиб Росії, де практично всіх знищили. Українська галицька армія перестала існувати.

Бойові формації. Піхота. Основною тактичною одиницею піхотних частин УГА був курінь, який складався з трьох стрілецьких сотень і однієї сотні скорострілів. Кожна бригада налічувала 3-5 куренів, причому деякі з них мали сотні важких скорострілів. Окремі курені мали ще мінометні відділи та піхотні гармати. На озброєнні були австрійські скоростріли системи Шварцльозе, пізніше - російські, системи Максима. Піхотинці були озброєні крісами системи Манліхера, а після переходу через Збруч - гвинтівками російського зразка. Відзнакою піхоти були сині смужки на шапках і такого самого кольору зубчатка на ковнірі. Відзнаки старшин і підстаршин нашивалися на підкладці синього кольору. Попри недостатню організацію вишколу, галицький вояк був дисциплінованим, невибагливим, а визвольні змагання робили його ініціативним та ідейним, здатним на геройські вчинки і самопосвяту.

Летунство (авіація). Летунська частина Галицької армії сформована в грудні 1918 за допомогою Армії УНР. її організатором став поручник Петро Франко. Летунство підлягало безпосередньо Начальній команді ГА. Під базу для армійської авіації обрано містечко Красне. Було сформовано групу, яка зберегла все з летунського обладнання, що залишили після себе німецька та австрійська армії. В перших числах грудня 1918 сюди перелетіла з Одеси допоміжна сотня летунів на 6 літаках, яка складалася з 6 бойових старшин (полковник Джан Булат Кануков, Борис Губер, сотник Сергій Євський, Василь Булатов, поручник А.Шеремецінський і хорунжий Хаз Булат Кануков), 6 підстаршин-механіків і 9 рядовиків. Разом з П.Франком, С.Слєзаком, С.Кузьмовичем вони створили старшинське ядро летунського відділу, який на поч. травня 1919 складався з трьох боєздатних летунських сотень і однієї летунської бази. Перша сотня під командуванням поручника А.Хруща передислокувалася у с. Дуліби поблизу Стрия для обслуговування Третього корпусу ГА. На серед, травня 1919 у сотні було 12 бойових машин, а також 2 легкі і 4 важкі автомашини та 7 пар коней. Друга сотня (командир сотні і водночас полку полковник Д.Б.Кануков) обслуговувала Перший і Другий корпуси і базувалася в Красному. У Красному було сформовано 3-тю сотню під командуванням сотника Н.Залозного, яка передислокувалася до Тернополя.

Допоміжні формації. До допоміжних формацій, завданням яких було забезпечити лад і спокій у прифронтових смугах і на фронті, належали булавні відділи (для охорони штабів), станційні команди (дбали про порядок у місцях перебування військових частин), відділи польової жандармерії (для боротьби з дезертирством). Польова жандармерія мала малинові відзнаки.

Служба зв'язку. В УГА застосовувалися для зв'язку вістові (зв'язкові), телеграф і телефон. Радіотелеграфний пересилач мала лише Начальна Команда УГА. Для пересилання таємних наказів використовувався шифр.

УКРАЇНСЬКА ГЕЛЬСІНСЬКА СПІЛКА (УГС) - легальна загальнонаціональна організація партійного типу, заснована 7.7.1988 на зборах членів Української гельсінської групи сприяння виконання Гельсінських угод. Збори прийняли Декларацію принципів (програму) та Статут УГС. Головою Спілки було обрано Левка Лук'яненка, який перебував на засланні (повернувся в Україну в січні 1989). До Виконавчого комітету увійшли Микола Горбаль, Михайло Горинь, Євген Пронюк, Степан Хмара, В'ячеслав Чорновіл. У грудні 1989 Всеукраїнська координаційна рада УГС кооптувала у виконком Комміра Крижанівського, Петра Розумовського та Олеся Шевченка. Спілка конституювалася як федеративне об'єднання самоврядних правозахисних груп і організацій. Основним напрямом діяльності УГС проголосила захист національних прав, зокрема, права націй на самовизначення. Спілка виступала за перетворення СРСР на конфедерацію незалежних держав, передачу влади від КПРС демократично обраним Радам народних депутатів. Згідно з програмою УГС політичні права громадян мали гарантуватися демократією з багатопартійною системою, а економічні - ринковою економікою. На селі заохочувався вихід селян з колгоспів із землею та спадкове користування нею. УГС виступала за надання українській мові статусу державної. Друкованим органом УГС став ж-л “Український вісник”. Окрім Києва, прес-центри УГС створено у Москві та Львові. Закордонне представництво Української гельсінської групи перетворене у ЗП УГС, яке очолив Микола Руденко (емігрував до США в грудні 1987) і до якого входили Леонід Плющ та Надія Світлична. Представництва УГС були засновані у Прибалтиці й Москві. Поступово УГС перетворилася у вагому політичну силу. Члени Спілки брали активну участь у демократизації суспільства, створенні та організації діяльності неформальних об'єднань (Товариство української мови ім. Т.Шевченка, Меморіал, Народний рух України, Всеукраїнске товариство репресованих), у формуванні незалежної преси, проведенні мітингів та робітничих страйків, легалізації УГКЦ. У вересні 1989 основна програмна вимога УГС щодо конфедеративного об'єднання незалежних держав була замінена тезою про необхідність виходу України зі складу СРСР. У березні 1990 під час виборів 12 членів організації стали народними депутатами України, чимало - депутатами місцевих Рад. У сфері міжнародних стосунків УГС брала участь у проведенні нарад представників національно-демократичних рухів народів СРСР, у роботі з'їздів, конференцій дружніх партій, об'єднань, спілок; розширила контакти з опозицією Польщі, демократичними інституціями західних держав. У квітні 1990 УГС налічувала 2300 членів і мала свої філії та осередки в усіх областях України. Відіграючи роль політичної партії, УГС фактично започаткувала політичний плюралізм та багатопартійність в Україні. 29-30.4.1990 у Києві відбувся установчий з'їзд, який на базі УГС утворив Українську республіканську партію.

УКРАЇНСЬКА ГОЛОВНА ВИЗВОЛЬНА РАДА (УГВР)-всеукраїнський представницький орган політичного керівництва національно-визвольною боротьбою українського народу в 1940-50-х роках. Заснований з метою об'єднання всіх політичних сил, які визнавали і боролися за державну самостійність України незалежно від їхньої ідеологічної та світоглядної орієнтації. Ідея створення УГВР виникла у середовищі Головного командування Української повстанської армії, яка в 1943 перетворилася в загальнонаціональну, понадпартійну збройну силу українського народу в його боротьбі за національне визволення. План створення представницького органу, який би здійснював політичне керівництво збройною боротьбою українського народу, своєрідного предпарламенту, почав розроблятися з осені 1943. Весною 1944 було створено ініціативний комітет, на чолі якого стояв Л.Шанковський. УГВР вирішено було будувати на демократичній основі, що дало б можливість залучити до участі в ній всі самостійницькі політичні сили. 11-15.7.1944 поблизу с. Недільної на Самбірщині, на території, контрольованій збройними силами УПА, зібралися представники всіх регіонів України, різних політичних сил та орієнтацій, які проголосили себе тимчасовим українським парламентом і прийняли назву УГВР. Перший великий збір УГВР проходив під головуванням Р.Волошина і секретаря М.Дужого. На Зборі розроблено і прийнято програмні документи: “Тимчасовий устрій УГВР”, “Платформа УГВР” та “Універсал УГВР”. Два перші документи були, по суті, законодавчими актами конституційного характеру. У “Тимчасовому устрої УГВР” визначалися основи органу, його структура, компетенція Великого збору, президента і президії УГВР, виконавчого органу УГВР - Генерального секретаріату, Генерального суду та Контрольної колегії. У “Платформі УГВР” визначені головні політичні та соціальні ідеї, втілення яких було метою національно-визвольної боротьби українського народу. Серед них: “забезпечення народно-демократичного способу визнання політичного устрою в українській державі шляхом загального народного представництва”; “забезпечення свободи думки, світогляду й віри”; “забезпечення справжньої законності в українській державі та рівності всіх громадян перед законом”; “забезпечення громадянських прав усім національним меншостям на Україні” та ін. Великий збір ухвалив текст присяги бійців Української повстанської армії. 15.7.1944 головою Президії УГВР обрано К.Осьмака; членами Президії-В.Мудрого, Івана Гриньоха, Івана Вовчука; головою Генерального секретаріату УГВР -Р.Шухевича (також ген. секретар військових справ); генеральним суддею - Я.Біленького. Було також обрано членів Генерального секретаріату: генеральним секретарем закордонних справ - М.Пебедя, внутрішніх справ -Р.Волошина, бюро інформації -Й.Позичанюка. Великий збір постановив, що місцем перебування УГВР е українські землі, а за кордон можуть виїжджати тільки окремі члени з конкретними дорученнями. УГВР як підпільний уряд України керувала національно-визвольною боротьбою українського народу аж до поч. 1950 років. На заклик УГВР проведено бойкот виборів до центральних та місцевих Рад народних депутатів 10.2.1946 та у лютому і грудні 1947. У жовтні 1949 УГВР разом з УПА і ОУН виступила зі “Зверненням Воюючої України до всієї української еміграції”, в якому наголошувалось на необхідності консолідації всіх українських сил у боротьбі за власну державність. УГВР, незважаючи на складні умови, видавала друковані органи, зокрема “Вісник УГВР” (1944-45), “Бюлетень інформації УГВР” (9 випусків, 1948-51), “Самостійність” (1 номер, 1946). Більшість членів УГВР в Україні загинула або була заарештована. У 1950 роках УГВР в Україні практично перестала існувати.

Починаючи з кін. 1944, налагоджується більш широка діяльність УГВР за кордоном. У 1945 утворено Закордонне представництво (ЗП УГВР), головою якого став священик І.Гриньох. У 1945 М.Лебедь (ген. секретар закордонних справ) встановив зв'язки з представниками західних держав. ЗП УГВР розіслало низку меморандумів, у тому числі і на Паризьку мирну конференцію 1946 (спільно з представником екзильного уряду УНР); проводило інтенсивну інформативну діяльність (Українська пресова служба); організувало допомогу рейдуючим на захід відділам УПА та підтримувало контакти з національно-визвольним рухом в Україні. При ЗП УГВР діяла Місія УПА. Спроби ЗП УГВР стати базою для ширшої консолідації українських організацій і партій, що діяли в еміграції, не мали успіху. З утворенням в 1947 Української Національної Ради ЗП УГВР заявило, що не має на меті очолити українське політичне життя в еміграції, а є лише представником національно-визвольного руху в Україні.