---

Українська бібліотека — «Джерело»

Новини бібліотеки

Посилання

Форум

Гостьова книга

---

Загальний каталог → Єврейська література → Давид Гофштейн (1889 — 1952) → Поезії

Давид Гофштейн (1889 — 1952)

Поезії

Перекладач: Микола Лукаш
Джерело: З книги: Від Бокаччо до Аполлінера/Переклади/ К.:Дніпро,1990

* * *

О час! О простір! О число!
На грань хибку я ставлю юний крок,
Правуючи свое русло
В безмежний ваш поток!
За мною на вологу рінь
Моя кладеться тінь.
Така легка моя рука,
В ній вудочка пругка.
Закину вудочку в глибінь,
Бездонну і безкраю,
І краплі вічності дрібні
Сміються — ллються в зір мені
З усього, що впіймаю.




* * *

Удень, коли сонце звершає похід тріумфальний
Закуреним бруком
I стелеться стомлено сонний асфальт
Під жіночі легкі закаблуки,—
Тоді мені часом здається,
Що жде мене щось надзвичайне,
Що диво якесь світлосяйне,
Дощами умите і сонячним чаром повите,
Зненацька навстріч мені вийде...
I духом
Одним тільки рухом
Звільняюся я від журби навісної,
I плащ мій,
Злинялий від спеки палкої,
Просякнутий пилом до краю,
Із мене зміїсто сповзає,
I я мов зникаю...




* * *

Надвечір, як грає на заході сонячне тливо,
Туди пориваються очі мої сиротливо,
Де, наче пощерблена чаша,
Кривавим вином наливаються звільна міждашшя.
У місті, де вмер уже гомін,
Про мене загинув і спомин...
З старою журбою,
В плащі, пересяклім наскрізь пилюгою,
Пускаюся я у непевну мандрівку,—
Вона тепер там десь, далека, таємна домівка.




* * *

Десь там поволі, ледь помітно,
Вже далі сірість огорта,
А тут — таке ще світло,
Така ще яснота!
Там, осторонь,
У мертвій порожнечі неба
Горить ще сонце
Жовтими полотнами полів
(Пора жовтнева),
Вогнями світлими
Замріяних лісів,
Ріки сталево-синьою стягою.
Прощається земля
Без слів
Із царством світла і спокою...
Її лице
Спокійне і погідне,
У кожній зморшці
Струмують тихо
Усмішки прозорі,
Уся вона ласкава і привітна,
I вдячність світиться
В напівпогаслім зорі...
I звернений той зір
До білих стін
Людських осель.
Останній відблиск дня,
Здається,
Людям
Від матері
Напучення несе:
«Ну, годі на сьогодні,
Усім хай буде мир!»
Сонце!
Твое тепло
До повних зібрано комір.




* * *

Останній листопад!
I кожен крок
В глиб осені безжалісно веде мене...
I знову серце
Рветься до зірок —
З'єднатися з далекими едемами.

Поволі йду вздовж огорожі,
I кожен прут,
I кожен пруг
Теплу моїх чутливих рук
Говорить приторком колючим і ворожим,
Що десь за тим принишклим видноколом,
В великім світі
Збратаних стихій,
Крицевими крильми
Уже ширяє холод —
Незрозуміло лютий, незбагнено лихий.

Та тут,
У тихому осінньому осонні,
Так легко приховати до весни
Бажання, ледве втишені,
Хотіння напівсонні...

Душа вже жде
Нових, іще не звіданих
I первісно розвихрених утіх...
О, де ж ви, де,
Нові джерела,
Що спрагу вгасите жадань моїх нових?
. . . . . . . . . . . . . . . . .
Гіллям осокорів безлистим
I льотом ластівки стрілистим
Благословляю
I вітаю їх!




* * *

Ясний осінній день, день світлого прощання...
Як кожне дерево, як кожний птах,
Я відчуваю біль згасання і зникання —
Й людини радощі, в якої все в руках.

Країни радощі, єдиної на світі,
Де любо сіять хліб і гартувать мечі,
Де вік виправдує страждання цеї миті,
I вдень зникає сум, народжений вночі.

Не втратив я в стрімкім круговороті
Ні радощів буття, ні втіхи самоти,
Буяння мускулів, блаженство крові й плоті
Усе зумів я зберегти.

Ті радощі умножив я стокротно,
До спільної приставши боротьби
I усвідомивши достотно
Ходу величної доби.




* * *

Звершило сонце круг:
Весна і літо, осінь і зима...
Знов полонить мене твоя одвічна велич,
Знов серце повнять радощі і співчуття пройма.

Десь у дальній далечі страждання розплилися,
Хиляться, соромлячись, давнії жадання,
Осяйною яснотою повилися
Всі твої розвихрені, бентежні поривання...

I раптом строге чується веління:
Один лиш раз така буває мить!
Про неї варт прийдешнім поколінням
Пісні створить!

Хай ллється піт, хай ломить тіло втома,
Хай упряж хляпає, діткливо в боки б'є,
Та в свисті батога чуть крил орлиних помах:
Є іще радість, є!




* * *

Стомивсь я в цю мить від всезнання,
Обридло мені всехотіння;
Єдине бажання,
Єдине воління —
Це світле незнання,
Солодке безвілля,
Лиш плинути вдаль із легким хлюпотінням,
Як хвиля, як хвиля...




ПОЧИНОК

Снується з ясного починку
Тонка мов нитка,
Із пруттям зеленим
У бильцях хисткої колиски
Сплітається витко.
. . . . . . . . . . . . . . .
Пронеслися вибриком сонячні роки,
Десь зникли у часі.
Хоч плуталась нитка моя,
А все далі тяглася.
. . . . . . . . . . . . . . .
Той світлий починок
Я знов віднайшов,
Що був загубився, здавалось.
I легше крутитись у прядці,
I прясти, й снувати,
I знати,
Що ниточка світла моя
Не порвалась.




* * *

Мабуть,
Раз в житті буває
День такий хороший, гожий!
Мабуть,
Разом дні усі хороші

Десь зібрались світлим маєм
I обрали одностайно
Цей хороший день вождем!
Мабуть,
Світ увесь, як надзвичайний,
Відзначає теж цей день!..




* * *

            Не плакати, не сміятись,
            а розуміти.
                           Спіноза

Із тобою, світ,
Легко віч-на-віч.
Бачу скрізь твій вид,
Чую скрізь твій клич.

На шляхах земних,
Де шумить розмай,
В небесах ясних,
Де блищить безкрай.




НА ПАРНАСІ

Ще нікому з містечкових
Не траплялось тут бувати;
Я ж прорвався випадково
I, нівроку, пізнувато...

Без наказу, без запросин
Я у пісню взяти ладен
Гір верхів'я й неба просинь,
Неба світлої Еллади.

Я забіг сюди на хвильку
Без запросин, без мандату...
Це зашкодить вам хоч стільки —
Я хотів би вас спитати.

Чи ж тісніша в вас тіснота,
Як один куди змандрує?
Та й не бійтесь — все достоту
Вам віддам, що тут знайду я.

Не змарнуюсь на чужині
I нічого не розтрачу,
Берегтиму, як святиню,
Нашу сутність, нашу вдачу.

Без наказу, без запросин
Я візьму у пісню радо
Гір верхів'я й неба просинь,
Неба світлої Еллади.




БІЛЯ КАСТАЛЬСЬКОГО ДЖЕРЕЛА

Напився, втер уста і вигукнув: «Хвала!»
Той гук удалині
Луною оддало...

Оспіване стократ кастальське джерело!
Спасибі від душі! Ти ж нині і мені
Ущерть того пиття дзвінкого налило,
Натхнення віщого, що зроджує пісні!
Хвала! Хвала!

---

Надсилайте свої зауваження та запитання на адресу ukrlib@narod.ru,
або зайдіть до нашого форуму

---

---