Микола Гук: “Хлопці, у Дрогобичі жити стало ліпше, жити стало веселіше. Давайте я вас покатаю на машині, яку щойно з Німеччини пригнав”.
Нє, такого цирку на дроті в Дрогобичі вже давно не було. Минулої неділі біля ратуші перед громадою буцімто звітував міський голова Микола Гук за перші сто днів (і останні?) своєї каденції. Моя Стефка тягнула мене на той звіт, а я впирався, як міг. Настрашила вона мене тим, що вночі - ну, самі знаєте що - не дасть. Пішов, думаючи, що день пропав намарно. А вийшло навпаки! Ще донедавна кумиром моєї жінки був Ющенко, потім став Вася Кирилич, а нині - Микола Гук. “То наш хлопака, - каже Стефка, - ти мені го не руш!”. А хто його рухає? Най си керує, раз сі дорвав до корита. Хотів я Стефці по-біблійному сказати, аби не творила собі кумира, але зрозумів, що собі дорожче буде. Мені поталанило. Одразу зустрів кума, і ми тишком-нишком перебазувалися до “Фоксі- роксі”.

Стефка яко політикантка стала на те місце, де колись був гранітний вождь, й чекала на вихід месії. Єдно погано у тім “Фоксі-роксі”: заки щось замовиш і дочекаєшся, аби тобі тоте принесли, півгодини промине. Ото й мусіли ми слухати пісні, дивитися на танцюристів, так що я одразу й не второпав: то буде звіт міського голови чи Гук-шоу? Коли офіціантка принесла нам пива і до пива, перед ратушев із великим запізненням (від Ющенка навчився?) з’явився наш Микольцьо і з порога врізав, жи він великий політик. Ми з кумом реготнули, що годинник на ратуші зайвий раз бамкнув, і випили перші п’ятдесят дека. Моя Стефка була у центрі слухачів, що складали менше однієї сотої відсотку дрогобицької громади, і, слава Богу, забула про мене. Ми з кумом вирішили троха послухати нашого мера, а тому не дуже налягали на горілку і пиво. Скажу вам одразу, бо ви не були біля ратуші того дня, що отой звіт Гука важко було назвати звітом. Тут було все: звинувачення минулої влади у боргах, ненаповненні бюджету, прихватизації; обіцянка звільнити тих, хто, на думку міського голови, працює неналежним чином (наразі йшлося про керівників відділів ратуші та головного дрогобицького міліціонера, який не виконує розпорядження міського голови щодо заїзду транспорту на площу Ринок, хоча, як на мене, якщо вже й подавати на розгляд сесії пропозицію про звільнення Анатолія Дубового, як пообіцяв Гук, то є більш вагомі підстави для цього); розповідь про титанічні зусилля нової команди з наповнення бюджету і наведення ладу в місті й таке інше. Не було лише одного: реальної розповіді про те, а що ж Микола Гук дійсно зробив за ці сто днів і якими є подальші перспективи Дрогобича під його орудою. Взагалі нинішній міський голова діяв за стандартною схемою диктаторів і авантюристів. Хліба і видовищ, поділяй і володарюй - ці древні істини колишній морський офіцер, схоже, засвоїв на "відмінно"!

На мою думку (і як це прийнято у світовій практиці), звіт про перебування при владі за сто днів мав перетворитися на серйозну розмову про чи не найважчий період у діяльності міського голови (бо початок - завжди половина успіху), а цей час Микола Гук фактично змарнував, не привівши за собою до влади потужної команди. Натомість усе звелося до театралізованого дійства з піснями і танцями, як я вже казав, наївними запитаннями представників громади (чи ці питання були підготовлені наперед прихильниками Гука?), черговими наїздами на “Галицьку Зорю”, в якій мій шеф Анатолій Власюк інколи друкує свої критичні статті про нинішню владу загалом і Миколу Гука зокрема. Одна дрогобичанка сказала, що замість того, щоб підтримувати нову владу, газета ганить її. Питається, навіщо владу підтримувати? Вона що, немічна? Навпаки, міський голова повинен стати не формальним, а дієвим лідером дрогобицької громади і повести її за собою. Кого здатний за собою повести нині Микола Гук, було видно з тієї мізерної кількості людей, яка того дня слухала мера. У цивілізованих країнах той, хто покерував перші сто днів, насамперед скликає прес- конференції, на які запрошує журналістів. Бо народу перед ратушев локшину на вуха можна навішати, а від тих церберів свободи (журналістів, я маю на увазі) нікуди не дінешся. Ото якщо відповіш на їхні питання щодо свого керівництва за перші сто днів і з гідністю вийдеш із ситуації, то правитимеш і п’ять, і десять, і парканадцять років. Але наш Гук, мабуть, або світової практики не знає, хоча по німеччинах нишпорить, або боїться відповісти на прямі запитання журналістів. Якби я був таким папарацці, яко мій шеф Анатолій Власюк, я би нашому богослухняному й морально кришталевому святому Микольці задав лише два питання. Перше. Як так сі стало, жи він, син репресованих, вступив до вищого політичного училища: або обдурив “контору глибокого буріння”, або й досі на ту контору працює, дискредитуючи націоналізм конкретно у Дрогобичі? З радістю би вислухав третій варіант відповіді від самого Гука. І друге. Чи правда, жи, балотуючись свого часу на Полтавщині в народні депутати України, Гук відбив у свого колєги жінку? Як то з моральної точки зору виглядає (якщо це, звичайно, правда), бо у нас, на Горішній Брамі, за такі речі по морді б’ють? Але Гуку, видно, такі питання до файки. Він продовжував своє шоу. Біля ратуші, запевнив мер, поставлять сорок лавочок, кожна з яких коштуватиме до 800 гривень, так що кожен дрогобичанин може дати ці гроші - і тоді на лавочці буде табличка з його іменем. А ще будуть фонтани, відпочинкова зона - і море музики. Жити стане краще і веселіше, як стверджував Сталін?

Коли горілки на нашому столі не стало, кум по-філософськи сказав: “Шкода мені Присяжнюка. Шановний і поважний чоловік, але не свою роботу робить”. А Присяжнюк, аби ви знали, постійно біля Гука ходить і на сьогоднішній день є, мабуть, головний його консультант й очолює якусь там раду. Нащо Микольцьові та рада, коли люди, що до неї входять, і так підтримують його? А без критичного погляду на свої дії далеко не заїдеш. Але про Присяжнюка. Кум розповів, що у того добре виходило, коли він був Дідом Морозом за совєтських часів, а тепер зі старого заслуженого вчителя багато хто просто сміється, бо політика, навіть містечкова, - то не його хосен. Як кажуть, співчуваю, але нічим допомогти не можу, бо кожен сам обирає собі дорогу в житті. Нє, ми з кумом добре провели той день. І мера послухали, і горілочки з пивом попили, і Стефка не бубоніла мені на вухо. Але коли я прийшов додому, то був заскочений. Моя кохана дружина на те місце, де висів колись Ющенко, а потім Вася Кирилич, пришпандорила портрет Гука. О, Боже! Тепер він буде третій ночувати у нашій спальні…