Усе у нас відбувається, ніби-то по-європейськи (йдемо ж бо до євросоюзу!). Багатослівні депутати солодко обіцяють захищати інтереси громадян, відстоювати права, тих, які з тих, чи інших причин не можуть відстояти себе самі. І, як прйинято говорити у нас, декларувати добрі справи. Я вірила в це, доки сама не стикнулася з доволі прикрим інцидентом, який повністю змінив мої стереотипні погляди на життя… Розповім усе за порядком.

Нещастя спіткало мене у власному помешканні, де народилися і виросли двійко моїх діточок: син, який працював обласним суддею, і чотири роки тому загинув за доволі загадкових обставин, і донька, музикант. Чоловік не міг перенести тягар втрати улюбленого сина: рік за роком переніс два інсульти. Але на цьому моє нещастя не закінчилося. Біда одна не ходить…

Я проживаю на окраїні Дрогобича у трьохкавртирному будинку, навколо якого є земля, що знаходиться в загальному користуванні власників кавртир. Два з половиною роки тому в нашому будинку поселився невгамовний сусід.

Постійно, майже, з ранку до вечора ця “добра” людина щось майструвала, чимось гримала, кудись щось відвозила на автомобілі з проржавілими вихлопними трубами. Ми не наважувались робити горе-сусідові зауваження. Але наше життя поступово стало претворюватися на пекло. З ранку до вечора, і навпаки – постійний грюкіт – це у вихідні, гамір, сморід вихлопних газів – це у будні. Зовсім забула – наш сусід працює таксистом.
Якось попросила його не шуміти хоча б декілька годин, чоловік прийняв ліки і йому були потрібні спокой та тиша. У відповідь – брудна лайка. У вигляді відмови.

Наступних півроку він був зайнятий будовою веранди. Я розумію, веранда — справа серйозна, але чому ж будувати її, не погодивши з сусідами, чому діяти, так, ніби ти живеш у пустелі, а не серед людей? Чому не запитати думки людей, з якими ти проживаєш у одному домі? Ні, він ні з ким не узгодивши, побудував , і тепер ми маємо клопіт: як же користуватися меншою частиною подвір’я (більшість сусід самовільно зайняв, добудувавши коридор, кухню та веранду), яка є спільною власністю.
Згодом суд визнав цю будову незаконною і притягнув сусіда до адміністративної відповідальності.

Він розсердився. І, переконана, що став мститися. Ніби відчуваючи, коли нам необхідно відпочити, влаштовував нелюдський гуркіт. Коли ми з чоловіком просили його припинити почав погрожувати фізичною розправою, додаючи до цього, що мовляв, всі судді, адвокати і міліція – “у його кишені”, а з нами гр. К. (наш горе-сусід) “ще порахується, якщо ми заважатимемо йому жити”.

Своє слово гр. К. дотримав. Якось на очах у сусідів він мене жорстоко побив. Мені сімдесят чотири роки, йому – за п’ятдесят. Як я могла його зупинити?! На сусідові, який хотів за мене вступитися, кат порвав сорочку. Йому теж дісталося на горіхи!..

Моє серце обливалося кров’ю, бо цей нелюд підняв мене на сміх, коли я збиралася написати заяву в міліцію. У той момент він був неподалік і по-панібратськи про щось розмовляв зі знайомими працівниками міліції… Невдовзі почувся гучний регіт!.. Мене глузливо запитали, чи маю я “свій аркуш паперу та ручку?..”

Я розповіла все виконуючому обвязки начальника міліції. Він сказав, що моєю справою повинні займатися дільничний інспектор і суд. Згодом ми подали до суду. Далі почалося “ходіння по муках”. Зізнаюся, я – законослухняна та дисциплінована людина і мені ніколи не доводилось стикатися с судовими тяганинами чи з міліцєю. Коли син був живий, усі обставини, які потребували бути вирішені законним шляхом, моя кровиночка, яку свого часу так жорстоко замордували (а він був розумним правовознавцем), вирішував самостійно. А тепер – я зневірилася у бажанні органів правопорядку мені допомогти. Здається, при наявності усіх мною зібраних відповідних документів, усе повинно було б за такий довгий термін часу (два з половиною роки) вирішитися. Винний повинен понести заслужене покарання.

… Я у розпачі. Затратила стільки часу і сил, а виявляється – марно. Адвокат, який представляє мої інтереси в суді, як я згодом переконалася, просто не зацікавлений мені допомогти. Він не зміг навіть добитися, щоб судове засідання нарешті відбулося. Відповідач, – сусід, – на судові заседання не з’являвся. Судддя стверджує, що відповідачеві передавали повістки чотири рази … Я не знаю, чому нема можливості змусити людину прийти до суду, особливо, якщо він не правий.
І так два з половиною роки.

Обставини складаються так, начебто не він, а я винна, ніби я зробила комусь неприємне, а він спокойно існує і безвідповідально продовжує тероризувати меня та мого чоловіка. Невже у нашій країні нема кому захистити стареньких людей?!
Не дивлячись на те, що квартиру сусід уже півроку, як продав (подейкують, що це йому порадив сам п. суддя, який розглядає нашу справу), нелюд усе ще продовжував нас тероризувати, залякувати, провокувати до скандалу, мотивуючи це тим, що “всі мєнти і адвокати – у його кишені, а його брат – депутат міської ради, тому усе йому зійде з рук”. Я сама вже починаю у це вірити. 22 грудня мало відбутися чергове судове засідання. Натомість, зустрілися адвокат потерпілої сторони і адвокат позивача. Поговорили про щось пошепки, після чого перший покинув поле бою, таке розпорядження, про що я згодом дізналася, дав вельмишановний п. суддя. Мені нічого більше не залишалося, як змиритися.
В розпачі я звернулася до редакції газети, де мене вислухали, поспівчували, і, я вірю, може й допоможуть. Обіцяли надрукувати моє звернення, з котрим ви, шановні читачі, маєте можливість ознайомитися. Хочеться вірити, що не все ще втрачено, що існують ще пордні люди, для яких існує неписаний Закон морального кодексу честі , а не пустопорожні балачки про добропорядність.