This version of the page http://kut.org.ua/books_a0089.php (0.0.0.0) stored by archive.org.ua. It represents a snapshot of the page as of 2006-10-13. The original page over time could change.
Інтерв'ю з письменницею Танею МАЛЯРЧУК (підготував Євген Поветкін) / Культурный тренажер. Интернет-журнал о культуре






анонси статей

САКРАМЕНТАЛЬНА ІСТОРІЯ

Сюжет роману "Сакрал" Ірини Хомин доволі банальний, але книга цілком приємна, можна сказати, добротно "зроблена" і для того, щоб розігнати нудьгу на якихось вечір - два, цілком придатна.
докладніше тут

В МАКАРОНИЧЕСКОМ СТИЛЕ

В "Краткой истории тракторов по-украински" Марины Левицкой мы видим макароническое смешение сатиры на совок, британскую бюрократию, с печальной семейной драмой. Гротескность делает этот роман смешным, а трагичность взаимоотношений между людьми и авторская бесстрастное и меланхолическое наблюдение за происходящим делают книгу по-теплому человечной.
докладніше тут

ПАРТІЯ, РОЗІГРАНА НАД ПРІРВОЮ

Те, про що, власне, оповідає книга Іздрика "АМ ТМ", в стислому вигляді викладено в новелі "Партія". З її абсурдного антуражу можна виділити такий хід: гра, в якій треба захищатися, як у шахах; зрада або бездіяльність власного війська, відтак капітуляція, потім, так би мовити, "переототожнення" себе з ворогом й долучення до його тріумфу і нарешті - власний занепад.
докладніше тут

ЗАСПІВАЙМО?

Герої Сергія Жадана за життя можуть потрапити хіба що в напіваматорський порнофільм і в кримінальну хроніку, але вже здебільшого після смерті. Проте автор пише про них так, як ще зовсім нещодавно писав про самого себе в жанрі "нон-фікшн". І не в якомусь там репортажі - він складає на їх честь "Гімн..."
докладніше тут

ЛАГІДНА ГРА У НЕБУТТЯ

Якщо Ви відчуваєте, що простір та час інколи божеволіють, що на вулиці можна зустрітися із самим собою, що найліпше у сирі - це дірки, але щоб оцінити це належним чином, спочатку варто подорослішати, - тоді Єжі Сосновський є дійсно Вашим письменником.
докладніше тут

ДВІ ДОЛІ, "ТРИ ТОВАРИША" І ШІСТЬ ДВЕРЕЙ

В одному з інтерв'ю пані Ірен Роздобудько відзначила, що в сучасній українській літературі бракує відвертості й мудрості. Вона прагне донести це своєю своєю творчістю, й у дилогії "Він: Ранковий прибиральник. Вона: Шості двері" їй це цілком вдалося.
докладніше тут

"ПОБЄДА" СКРЯБІНА І ВАПШЕ

У ранній пісеньці з альбому "Мова риб" Андрій Кузьменко, лідер гурту "Скрябін", звертався до своїх фанів: "Мій тато має бороду, сто баксів і гараж, / А я їх маю десять, бо нашо мені мені той раш?" Минув час, батьківські бороди посивіли, а дитячі біографії підросли. Тож у розгорнутому конспекті своєї давньої пісні, на який схожа збірка прози "Я, "Побєда" і Берлін" Кузьми Скрябіна, вже не сто, а цілих двісті баксів спричинюють з'яву чудового чтива.
докладніше тут

З НОСТАЛЬГІЄЮ, АЛЕ БЕЗ ЧОРНОГО ПЕСИМІЗМУ

Інтерв'ю з письменницею Євгенією Кононенко

"Зараз такий час, чоловіки "списалися", можливо, вони наберуться снаги й у наступному поколінні знову буде добра чоловіча література. Це стосується й перекладної художньої літератури".
докладніше тут

НОВАЯ ПЛАНКА ЕВГЕНИЯ ГРИШКОВЦА

Евгений Гришковец выбирает для своей прозы простые, обыденные темы, описывает ситуации, которые могли бы произойти с любым. Но эта обыденность не становится пошлостью, более того, в ней назревает трагизм.
докладніше тут

THIS IS MY GENERATION

У поколения писателей Стогоffа и Сенчина нет ни иллюзий, ни заблуждений. И мечты у них тоже нет. Поэтому их творчество - это творчество вопреки, творчество перед лицом смерти, после которой (они это точно знают) не будет ровным счетом ничего. Может быть, именно с этого начинается подлинная свобода?
докладніше тут

архів статей

можна подивитися тут



"В літературі мусить бути хоч щось святе…"

Інтерв'ю з письменницею Танею МАЛЯРЧУК

Питання підготував Євген ПОВЄТКІН, Київ.
Червень 23, 2006 р., п'ятниця.

• Ваша перша книжка, "Ендшпіль Адольфо" написана в стильовій манері "потоку свідомості". Натомість в "Згори вниз" ви відійшли від неї, відтворивши у творі розповідь від першої особи головної героїні. Чи легко було "вживатися" в свою героїню, щоб переповідати усе, так би мовити, "її голосом"?

Перша і друга книжка різні найперше тому, що у проміжку між ними змінилась я. У 19 років в моїй голові була повна каша (Ви це називаєте "потоком свідомості"). Я трохи ускладнено бачила світ. Крім того, в мені сиділо повно історій, про які неможливо було не написати, і вони якось в один момент вийшли з мене, на жаль, без розділових знаків. Напевно, я так все накаламбурила, бо боялась забути деталі. Тепер я стала значно спокійніша. Тепер мені важлива "форма". Я переконана, що можна написати про будь-що так, щоби зацікавило. Це велика майстерність. Ідеально було би написати від третьої особи, випробувати на собі інші способи проживання життя. Бо мені вже у власному житті трохи тісно.


Світлина: e-motion.com.ua
• Ще один герой, коли не головний, то ключовий - гори Карпати. Яким було Ваше перше враження від гір, і коли виникло у Вас бажання писати про гори?

В Карпатах я була разів п'ять. Три з них - м'яко кажучи екстремальні. То блудила, то мало не замерзла на вершині Попа Івана. Але я чомусь ніколи не злилась і завжди хотілося йти в Карпати знову. Якась така гірська наркоманія. Просто гори - це завжди випробовування. Звідти повертаєшся іншим, зміненим, а відчувати в собі зміни дуже приємно. Крім того в горах нема злих людей. І звідти близько до Бога. Якби я вибирали - чи йти сповідатися до церкви, чи йти в гори - вибрала б останнє. Гори як релігія. А в літературі мусить бути хоч щось святе. Тому я й написала про гори, бо іншого святого в мене, здається, вже не лишилось.

• Село Дземброня - це реальне місце чи вигадане, в чомусь подібне до неіснуючого округу Йокнапатофи в творах Вільяма Фолкнера?

Дземброня - найсправжнісіньке село у Верховинському районі. Через нього можна вийти на Чорногірський хребет. Я була в Дземброні двічі. Бачила підводу, яка возить місцевим мешканцям горілку і всяке, бачила жіночок у вишитих сорочках, які на підводу чекають. Але зрозуміло, що моя Дземброня інша, ніж ця. В ній живуть інші люди. Просто, коли пишеш, хочеться обмежити текст географічно, щоб за його межами більше нічого не було. Тоді почуваєш себе яким-не-яким деміургом. А Фолкнера я не читала.

• Бренди "Мальборо" і "Чукча-рибак" вибрано випадково?

"Мальборо" і "Чукча-рибак" заплатили мені за промоцію :) А якщо серйозно, то мальборо - бо я палю виключно ці сигарети, а чукча-рибак - бо 1) маю сентименти до чукотського народу 2) обожнюю, як не соромно в цьому зізнатися, кільку в томаті. Таким нехитрим шляхом гріхи гастрономії стають художніми засобами і - метафорами.

• Головній героїні здається, що за нею спостерігають різні істоти і навіть, можливо, неістоти. В усякому разі далеко не завжди люди. У звичайному житті не трапляється відчувати щось подібне? Можливо, хтось нас охороняє від чогось...

Мій найбільший страх - у чомусь такому переконатись в реальності. Бо я маю великий сумнів щодо призначення Того маленького і нелюдського, яке одного вечора вилізе з-під мого ліжка. Невідомо, чи захоче Воно мене охороняти.

• Чому у Вашій книзі ліхтар для фотографії світить фіолетовим світлом? Адже фотоліхтар, наприклад, той, з яким я в юності друкував фото - має червоне скло...

Червоне світло вже аж надто пекельне. Я свідомо підтасувала факти, але не відчуваю жодної вини, бо література - це брехня.

• Чоловік на горі Піп Іван та бабуся головної героїні відлітають прямо на небо кожен із своєю домівкою. Для чого їм будинок (корабель) там, на небесах?

Знаєте, свою хату мати завжди добре, чи то на землі, чи на небі, чи ще десь. А українці, як на мене, дуже прив'язані до власних домівок. Це якийсь такий національний архетип.

• У доборі оповідань до збірки можна помітити певну закономірність, тільки-но поглянувши в зміст. Звідки ці відносини присвійності у назвах: "Я і моя священна корова", "Георгій і його змій", "Село і його відьми", "Леся і її стоматолог", "Чоловік і його собака""Жінка і її риба", - і, як на мене, найбільш вражаюча назва - "Цвєтка і її я"? Між іншим, Наталка Сняданко в інтерв'ю нашому інтернет-виданню зізналася, що оповідання до її "Сезонного розпродажу блондинок" добирав видавець. Скажіть по секрету, Ви цю справу нікому не довірили?

Всі оповідання насправді писалися раніше і задумувалися окремим виданням. Їхні назви - частина антуражу. Ще є два оповідання, які, так сказать, не увійшли до книжки - "Дід і його діти" і "Гриціан і його бог". Ці оповідання я приховала заради інтриги.

• Хто із письменників (художників, кіномитців), на Вашу думку, вплинув на Ваш стиль?

Напевно, багато хто, всі потрохи. Причому, книжки і письменники, яких я читала, впливали на мене по-різному. Кафка навчив мене чорної депресії. Маркес - легкості і сприймати чорну депресію як якусь світлу казочку. Еклезіаст і Блез Паскаль - навчили лінуватися (бо нащо щось робити, якщо все до біса марнота?). Вірджинія Вулф і Інгеборг Бахман навчили кожний раз сприймати писання як самогубство, а Чарльз Буковські навчив мене матюкатися! О!

Я дуже люблю біографії письменників. Власне, своїми біографіями письменники вплинули на мене найбільше. Мені їх всіх так шкода, що не вистачає часу на жаль до себе.

• Чи хотіли б Ви, щоб за твором "Згори вниз" було знято фільм? Чи готовий до цього наш національний кінематограф? Чи віддали б Ви права на екранізацію Голівудові, якби хтось звідти зацікавився твором?

Вже є багато подібних фільмів. У таких текстах, як ото написала я, головне не сюжет, а атмосфера. Кіно дуже легко її передає. Якби вже знімати фільм, я би хотіла, щоб він був німим. Щоб актори рухали ротом, говорили один до одного, але щоб їх не було чути. Ніби якийсь глюк в телевізорі.

Про національний кінематограф - він абсолютно готовий і в нормальному стані, щоби щось знімати - сучасне, цікаве і автентичне. Просто є значно важливіші і кращі, ніж мій, художні тексти, які вже крайній час перекласти на кіномову.

Про Голівуд - покищо він ніяк не реагує на мій геніальний твір :) А якби згеагував, я би здивувалася.


Світлина: http://rep-ua.com
• Письменниця Євгенія Кононенко в інтерв'ю "Культурному тренажерові" сказала, що "суспільстві є інтелектуальна мода на жінок, як "місцевих", так і перекладних". Ви це відчуваєте по собі? Наскільки ґендерна проблематика, що її Ви торкаєтеся як в "Ендшпілі Адольфо", так і в книжці "Згори вниз", цікавить нині суспільство?

Не знаю, наскільки цікавить і наскільки гендерною є проблематика, заторкнута мною. Як справжній філолог за освітою, я з великою підозрою і упередженням ставлюся до словосполучення "гендерна проблематика". В мене воно викликає паніку і цілковиту безпомічність. Гендер, фемінізм, ідентичність і іже з ними - поняття в кращому разі застарілі, а в гіршому - штучні. Літературознавство і література - речі антагоністичні за своєю природою, і взаємоненавидять одно одного.

Безумовно - література чоловіча і жіноча нині відрізняється, і це природно, бо статі нарешті мають змогу рівноправно себе усвідомлювати і вимовляти, але не більше. Якщо зараз в Україні багато жіночого письма, то це значить, що така потреба в самих жінок, що їм більше є що сказати. З іншого боку - може чоловіки кінець кінцем вирішили піднімати країну з гімна, і в них нема часу на художества.

• Чи можливо нині жити із занять літературою? Якою Вам як молодій людині здається можливість письменницької кар'єри в Україні?

"Заняття літературою" і "письменницька кар'єра" - це щось з розряду професій і центру зайнятості. Писання, принаймні я би того хотіла, ніколи не стане для мене професією. Писання завжди дилетанство, і в тому найбільший кайф. А "кар'єра" в писанні найбільше залежить від фортуни, від того, наскільки на часі те, що ти пишеш. Ти можеш попасти, а можеш ні, але це від тебе не залежить, бо ж все одно не змінишся.

• Незважаючи на вихід Вашої першої книги про Вас досі відомо не надто багато. Єдине, що я про Вас читав - це передмова до "Ендшпіля Адольфо" в журналі "Березіль", звідти дізнався, що Ви родом з Івано-Франківщини і закінчили Прикарпатський університет. Чи не можна попросити Вас розказати щось про себе, про свою родину, батьків?

Мої тексти настільки автобіографічні, що більше про себе вже нема що розповісти, окрім якихось нікому не цікавих стандартів. Звичайна собі людина, трохи наївна, трохи істерикувати, трохи екзальтована, маю купку чудових друзів і багато таких же родичів. Вже два роки живу в Києві, і мені добре.

• Над чим Ви нині працюєте?

Байдикую і мрію прожити так решту свого життя.