Центр Європейських Досліджень

На головну [/] Контакти Політика в галузі внутрішніх справ та правосуддя На початку ХХІ ст. перед країнами-членами Європейського Союзу постала низка проблем глобального характеру. Серед них принаймні дві безпосередньо стосуються співробітництва в сфері внутрішніх справ і правосуддя: наднаціональний характер інтеграції стає викликом національній ідентичності та суверенності держав, так як встановлюється біполярна структура влади на європейському рівні, всередині якої інститути ЄС та країни-члени ділять повноваження; імміграція осіб у країни Європи з інших держав і частин світу, а також нелегальне транспортування наркотиків, розповсюдження тероризму потребують адекватного підходу з боку Євросоюзу, спроможності забезпечити безпеку громадян в межах єдиного ринку, і в той же час дотриматись прав вихідців з третіх країн, що легально проживають в країнах ЄС. Співробітництво держав Європейських співтовариств у сфері внутрішніх справ і правосуддя почало розвиватися після оформлення в 1970 р. інституціонального механізму – Європейського політичного співробітництва, який був створений, головним чином, з метою координації їх зовнішньої політики та безпеки. В грудні 1975 р. за ініціативою урядів Великої Британії та Німеччини була створена міжурядова група ТРЕВІ (TREVI group) в складі міністрів внутрішніх справ держав-членів ЄС. Назва ТРЕВІ розшифровується як “міжнародний тероризм, радикалізм, екстремізм, насильство” (Terrorisme, Radicalisme, Extremisme, Violence Internationale). Спираючись на норми міжнародного права, група зайнялась першочергово протидією тероризму, потім її функції були розширені і розповсюджені на регулювання імміграції, візову політику, прикордонний контроль, протидію розповсюдженню наркотиків. Діяльність групи викликала чимало нарікань в пресі, національних парламентах і громадських організаціях через секретність її роботи. До середини 80-х років країни-члени ЄС активізували свою спільну діяльність в області внутрішніх справ. Логіка створення єдиного ринку з відміною внутрішніх кордонів і одночасним укріпленням зовнішніх кордонів вимагала координації відповідної політики країн Співтовариства. До ст. 13 Єдиного європейського акту (ЄЄА), що проголошувала скасування внутрішніх кордонів, було додано дві декларації. Їх текст свідчив про те, що країни-члени ЄС мають наміри щодо співпраці на міжурядовій основі, без втручання інститутів ЄС, з питань в’їзду, руху та перебування на території Співтовариства осіб з третіх країн, а також боротьби з тероризмом, злочинністю та розповсюдженням наркотиків. З такими ж намірами створювались неформальні структури поза компетенцією Співтовариства, такі як ТРЕВІ та Спеціальна група з проблем імміграції (Ad Hoc Immigration Group), створена в жовтні 1986 р. в Лондоні під час зустрічі міністрів Внутрішніх справ держав-членів ЄС. Поява групи, покликаної займатися імміграційними проблемами, була викликана необхідністю регулювати зростаючі імміграційні потоки і інтегрувати іммігрантів, що легально проживають в країнах ЄС і вже створили нові національні меншини. Положення про співробітництво в сфері боротьби з тероризмом, злочинністю, розповсюдженням наркотиків та ін. було включене до Політичної декларації урядів держав-членів ЄС про вільне пересування осіб, яка була підписана в якості Додатку до Єдиного європейського акту. В декларації йшлося про міжурядовий характер співробітництва. Важливим досягненням співробітництва у сфері внутрішніх справ стала Дублінська конвенція 1990 р., що набула чинності з 1997 р. Основна мета конвенції – усунення ситуацій , коли емігранти подають заяву з проханням надати політичний притулок одночасно в декілька країн ЄС, чи коли одна з країн надає притулок, в той же час як інші відмовляють в цьому. Положення про співробітництво між державами-членами ЄС в сфері внутрішніх справ та правосуддя були введені Маастрихтським договором про Європейський союз (підписаний у Маастрихті 7 лютого 1992 р., набув чинності одночасно зі створенням єдиного ринку Європейського співтоварист-ва – 1 січня 1993 р. після його ратифікації національними парламентами ). Вони стосуються так званої “третьої опори” ЄС. Це значить, що рішення з питань правосуддя та внутрішніх справ приймаються на основі міжурядового співробітництва країн Союзу при мінімальному втручанні його інститутів. Можливості участі Комісії, Європейського парламенту та Суду ЄС при вирішенні питань третьої “опори” обмежені консультаційними функціями. Після підписання Маастрихтського договору для характеристики основних сфер діяльності ЄС було введено поняття трьох “опор” : перша “опора” - напрямки політики ЄС, пов’язані з функціонуванням митного союзу та Єдиного внутрішнього ринку, створенням і функціонуванням економічного і валютного союзу, залишились у віданні ЄЕС, що діє в межах Євросоюзу; друга “опора” – спільна зовнішня політика та політика безпеки; третя “опора” – співпраця в сфері внутрішньої політики та юстиції. Положення про співробітництво у сфері юстиції і внутрішніх справ були виділені в окремий розділ Договору (розділ VI). Ці положення визначали сфери політики внутрішніх справ та правосуддя, що мали спільний інтерес для країн-членів, та обов’язки співпраці за такими напрямками: · охорона зовнішніх кордонів ЄС; · імміграційна політика; · надання притулку; · візовий контроль; · юридичне співробітництво; · співробітництво органів охорони правопорядку; · боротьба проти міжнародної злочинності, наркобізнесу, тероризму, корупції, шахрайства тощо. Для здійснення співробітництва була створена Рада міністрів внутрішніх справ та юстиції країн ЄС, під егідою якої були розпочаті спільні поліцейські акції, у тому числі спрямовані на боротьбу з розповсюдженням наркотиків. Після введення в дію Маастрихтського договору інститути ЄС вимагали більш повної “комунітаризації” третьої “опори”, тобто передачі частини її положень до компетенції Співтовариства. Ці вимоги були обговорені під час Міжурядової конференції 1996-1997 рр. Результатом конференції стало прийняття рішення про створення Європейського простору свободи, безпеки і правопорядку для забезпечення свободи пересування громадян ЄС та наближення політики Євросоюзу до потреб громадян. Головною умовою здійснення цього проекту була визначена “комунітаризація” таких сфер внут-рішніх справ та правосуддя, як імміграція, надання політичного притулку, охорона зовнішніх кордонів союзу. Під час роботи конференції був підготовлений проект Договору, який був схвалений у червні 1997 р. на сесії Європейської ради в Амстердамі. 2 жовтня 1997 р. “Амстердамський договір про зміну Договору про Європейський союз, договорів, що засновували Європейські співтовариства, та пов’язаних із ними актів” був остаточно схвалений головами держав та урядів країн-членів ЄС. Амстердамський договір зберіг правові інструменти співробітництва, які стали більш ефективними. Скорочено сферу правового співробітництва й співробітництва у сфері внутрішніх справ. У рамках третьої “опори” залишилось оперативне співробітництво в справі розкриття кримінальних злочинів, співробітництво між правоохоронними органами у зв’язку з розслідуванням серйозних форм організованої злочинності тощо. Договір передбачив заходи, спрямовані на підвищення ефективності діяльності Європолу, узгодження мінімальних мір покарання , що застосовуються у боротьбі з організованою злочинністю, тероризмом, торгівлею наркотиками. Для забезпечення свободи руху людей і внутрішньої безпеки ЄС Амстердамський договір передбачав такі заходи: Розділ “Вільне пересування осіб, право притулку, імміграція” передбачав регламентацію перетину внутрішніх і зовнішніх кордонів країн-членів ЄС, гармонізацію політики притулку й імміграції, правового та адміністративного співробітництва в цивільній сфері. Протягом п’яти років із часу набуття чинності Договору Рада міністрів мала вжити заходів, спрямованих на забезпечення вільного пересування осіб у чіткій відповідності із заходами контролю за зовнішнім кордоном, включаючи імміграційні процеси та надання притулку, а також у відповідності із заходами по запобіганню та боротьбі зі злочинністю. Договір підвищив ефективність інститутів ЄС у сфері правового співробітництва й внутрішніх справ. Рада отримала право протягом перехідного періоду тривалістю у п’ять років після введення в силу Договору перейти від одностайності у вирішенні проблем внутрішніх справ до принципу кваліфікованої більшості. Амстердамський договір окремим протоколом до договору про ЄС інтегрував Шенгенські угоди в правову систему союзу. Протокол застеріг, що Шенгенські угоди діють лише у випадку, коли вони не суперечать правопорядку ЄС. Функції виконавчого комітету (органу, який забезпечував функціонування механізму Шенгенських угод) були передані Раді ЄС, яка мала приймати рішення в цій сфері на основі одностайності. Пріоритетним завданням Європейського Союзу в Амстердамському договорі було проголошено формування Європейського простору свободи, безпеки та правопорядку. Для її виконання на самміті у Відні в грудні 1998 р. було прийнято спеціальний план дій. У Віденському плані дій концепція “європейського простору” отримала подальший розвиток. Були сформовані основні її принципи – свобода, безпека та правовий захист, які тісно пов’язані між собою: громадяни повною мірою можуть користуватися свободою пересування, лише якщо вони перебувають під захистом поліції та судів, незалежно від того, в якій країні знаходяться. Безпека в такому контексті означає, що “європейський простір свободи пересування” має стати безпечним та надійним для громадян. Віденський план дій містить зобов’язання боротися з найнебезпечнішими злочинами – тероризмом, торгівлею людьми та злочинами проти дітей, а також протизаконною торгівлею зброєю та наркотиками, корупцією та шахрайством. Віденський план дій став першим етапом реалізації ідеї "європейського простору свободи, безпеки та правопорядку”. Друга частина плану містить конкретні рекомендації та дії, які були розглянуті на позачерговому самміті ЄС у Тампере, що відбувся 15-16 жовтня 1999 р. Метою цього самміту було досягнення політичної згоди щодо шляхів реалізації амстердамського договору, визначення стратегічних напрямків створення “європейського простору”, а також конкретних завдань інститутів ЄС в межах кожного напрямку. За підсумками дискусії було прийнято Висновки, що отримали назву “Віхи Тампере”. Були виділені пріоритетні сфери діяльності: Імміграційна політика та надання політичного притулку. Визнається необхідність “єдиної системи надання політичного притулку” на території ЄС. Ця система має спиратися на статті Дублінської конвенції та положення про тимчасовий захист біженців. У межах інтеграційної політики було вирішено посилити боротьбу з нелегальною іммігра-цією та торгівлею людьми. В той же час Європейська рада закликала до дотримання прав іммігрантів, що легально проживають у країнах ЄС, аж до надання їм права голосу на виборах до місцевих органів влади. Співробітництво з третіми країнами було названо основним елементом нового підходу до імміграційної політики. До країн-кандидатів на вступ до ЄС було висунуто вимогу прийняти повною мірою шенгенські правила. Створення “європейського правового простору”. Учасниками самміту була визнана необхідність поступової конвергенції правоохоронних систем Союзу з метою надання можливості населенню країн ЄС звертатися до суду в будь-якій національній державі на тих же умовах, що і в своїй країні, та усунення можливості для злочинців скористатися розбіжностями національних систем правосуддя. Першим кроком на шляху вирішення проблеми стала розробка принципів взаємного визнання державами-членами ЄС рішень національних судів в матримоніальній області, а також у сфері захисту євро від підробок та фінансових інтересів Співтовариства в цілому. Боротьба з організованою злочинністю. Для активізації діяльності в сфері боротьби з організованою злочинністю Рада ЄС постановила створити спеціальний підрозділ Євроюст (EUROJUST) в складі прокурорів національних держав, суддів високого рангу та офіцерів поліції – свого роду прообраз Європейської генеральної прокуратури. Його завдання – координація діяльності прокуратур національних держав, а також розслідування в співробітництві з Європолом злочинів європейського масштабу, зокрема, пов’язаних з відмиванням грошей і розповсюдженням наркотиків. На найближчий час самміт запланував розробку конкретних програм боротьби з організованою злочинністю, розповсюдження наркотиків, нелегальною імміграцією. Про виконання цих програм інститути ЄС зобов’язалися інформувати громадян. З цією метою було розроблено спеціальний “розклад Тампере” (Tampere scoreboard). За його основу було взято графік, якого до-держувався ЄС при виконанні плану створення єдиного ринку. Важливою сферою діяльності ЄС була й залишається підготовка країн-кандидатів до вступу в Європейський простір свободи, безпеки та правопорядку, особливо – до виконання ними функцій з охорони кордонів ЄС, які після розширення посунуться на схід. Після приєднання до ЄС країни Центральної та Східної Європи приймуть частину acqius communautaire , що стосується внутрішніх справ та правосуддя, а також шенгенських правил. Масив діючих нормативних документів, враховуючи неписані норми, тобто загальні принципи права та традиції взаємодії інститутів Співтовариства між собою та з органами держав-членів, отримав назву acqius communautaire. Наближено перекладається як “правопорядок Співтовариства”. Співробітництво з країнами Центральної Європи проходить в рамках Пакту боротьби з організованою злочинністю, укладеного Радою міністрів внутрішніх справ та юстиції ЄС та міністрами країн-кандидатів у травні 1998р. Країни ЄС-10 брали участь в програмах ЄС з обміну інформацією, юридичній та митній взаємодії, навчання персоналу, таких як ГРОЦІЙ, ОДІСЕЙ, ФАЛЬКОНЕ, ОКТОПУС та ін. Восени 2001 р. на позачерговому самміті ЄС в Брюсселі глави держав висловили солідарність з народом США (з приводу подій 11 вересня 2001р. в Нью-Йорку) і підкреслили необхідність поєднати зусилля Рад з спільних питань, транспорту, а також внутрішніх справ та правосуддя для вироблення конкретних положень для посилення протидії тероризму. Фактично події 11 вересня в США стали каталізатором процесу розвитку співробітництва в сфері внутрішніх справ та правосуддя. Саммітом було прийнято план дій для боротьби з тероризмом: · посилення поліцейського та правового співробітництва; · розробка міжнародної правової бази для антитерористичних дій; · протидія фінансуванню терористичних організацій; · підвищення вимог до безпеки авіарейсів. Одночасно з саммітом проходило засідання Ради міністрів внутрішніх справ та правосуддя, де було прийнято важливі рішення про розширення мандату Європолу, початок роботи Євроюсту, введення єдиного євро-пейського ордеру на арешт. Міністри визначили свої цілі: координація розслідування злочинів та посилення співробітництва в боротьбі з тероризмом усередині ЄС, а також з третіми країнами – США та країнами-кандидатами. Передбачалося, що єдиний європейський ордер на арешт максимально полегшить існуючу процедуру екстрадиції. Злочинець, якому загрожує хоча б чотири місяці позбавлення волі в одній з країн ЄС, може бути арештований в іншій країні і доставлений на місце лише після запиту відповідних юридичних властей. Цей запит і називається “єдиним європейським ордером на арешт”. Таким чином, процедура не потребує адміністративних та політичних рішень, зводиться лише до юридичної сторони та займає максимум 90 днів. Однак держава ЄС має право повернути свого громадянина після того, як буде він засуджений для відбування покарання. Європол Європейське поліцейське відомство (Європол) – організація, що координує оперативно-пошукові дії поліції держав ЄС, збір та обмін інформацією про діяльність міжнародних злочинних угруповань. Метою діяльності Європолу є підвищення ефективності співробітництва компетентних відомств у попередженні, аналізі причин і протидії особливо небезпечним злочинам європейського масштабу. Конвенція про умови поліцейського співробітництва держав-членів ЄС в боротьбі з тероризмом, нелегальною імміграцією, виробництвом та роз-повсюдженням наркотиків була розроблена на основі Декларації про поліцейське співробітництво, яка увійшла до Заключного акту Маастрихтського договору. Положення про поліцейське співробітництво були підтверджені Амстердамським договором (розділ V). Залишаючи поліцейське співробіт-ництво в компетенції національних урядів, ст. К1 Договору надає можливість спільних дій і зближення, де це необхідно, кримінального законодавства. В 1994 р. В Гаазі розпочав своє функціонування Європейський відділ боротьби з наркотиками (Europol Drug Unit). Європейська рада в Каннах у червні 1995 р. схвалила Конвенцію про Європол, вона була ратифікована усіма країнами ЄС і вступила в силу з 1 жовтня 1998 р. Пізніше було прийнято ще ряд документів, що регламентують діяльність Європолу. Він розпочав свою роботу з 1 липня 1999 р. Європол відповідає за збір, аналіз та обмін інформацією з метою протидії: · створенню мереж нелегальної імміграції та транспортування людей; · тероризму; · нелегальній торгівлі наркотиками, ядерними, вибуховими та радіо-активними речовинами, зброєю, краденими автомобілями, творами мистецтва і антикваріатом, а також фальшивими документами; · підробленню грошових знаків; · корупції; · замахам на власність та шахрайству, рекету, крадіжкам; · кібер-злочинам; · завданню шкоди навколишньому середовищу. Мандат Європолу розповсюджений на боротьбу з відмиванням грошей у зв’язку з кожним з цих видів злочинів. Європол підтримує країни ЄС шляхом: · аналізу оперативної роботи поліцейських відомств країн ЄС; · підготовки доповідей стратегічного характеру, що містять дані про злочини загальноєвропейського масштабу; · покращення обміну інформацією між зв’язковими офіцерами (Europol Liason Officers), в межах національного законодавства; · проведення експертизи і надання технічної допомоги для розслідування і оперативних дій в межах всього Євросоюзу, під контролем і за відповідальності держави, на території якої було здійснено злочин. У Конвенції про Європол передбачається створення комп’ютерної системи для отримання, надання та аналізу інформації. В Конвенції обумовлено умови захисту прав та безпеки людини та особистих даних. Контроль за функціонуванням системи буде здійснювати спеціальна комісія (Joint Supervisori Body). Першим директором Європолу в квітні 1999 р. був призначений Юрген Сторбек (Німеччина), який до цього керував Відділом боротьби з наркотиками. Бюджет Європолу на 2001р. склав 35400 тис. євро. Європол підзвітний Раді міністрів внутрішніх справ та юстиції, який відповідає за його діяльність, призначає директора та його замісників. Європол фінансують держави ЄС у відповідності до ВНП кожного з них. Євроюст У березні 2002 р. в Гаазі розпочав свою діяльність Євроюст. Цей орган замінив тимчасовий підрозділ, який протягом півроку координував діяльність суддів, прокурорів та поліції. До складу Євроюсту входять представники держав-членів ЄС. Головні завдання – координація діяльності органів національної влади, відповідальних за розслідування злочинів; сприяння спрощенню процедури взаємної юридичної допомоги. Діяльність Євроюста передбачається розповсюдити на випадки, коли в розслідуванні приймають участь декілька держав, але він може займатися також справами, котрі стосуються лише однієї з країн ЄС, а також і третіх країн. До компетенції Євроюсту відносяться всі злочини, перераховані в Конвенції про Європол, а також комп’ютерні злочини, відмивання грошей, злочини проти навколишнього середовища, шахрайство та корупція. Євроюст є колективним органом, представник кожної країни має один голос. Його діяльність фінансується з бюджету Співтовариств, за винятком заробітної плати суддів, прокурорів і поліцейських, які перебувають на утриманні держав-членів ЄС. Комісія ЄС бере участь у роботі без права голосу. Шенгенські правила Шенгенські правила складаються з Шенгенської угоди (додатково 5.1) та Конвенції, а також усіх постанов Виконкому Шенгенської групи. Комітет громадян Європи, створений згідно з рішенням Європейської ради у Фонтенбло (червень 1984 р.), підготував у 1985 році доповідь про необхідність визнання громадянства будь-якої країни-члена усіма іншими країнами-членами Співтовариства й надання громадянам країн ЄС права перебування на території будь-якої країни-члена. Ці позиції відповідали ідеї єдиного простору без кордонів і передбачали скасування прикордонного контролю у межах Співтовариства. 14 червня 1985 року представники країн Бенілюксу, Франції, Німеччини у прикордонному селищі Шенген (Люксембург) підписали угоду про поступове скасування контролю на спільних кордонах. Вона мала на меті взаємне визнання візи однієї з держав Європейських співтовариств на території інших, поступову відміну контролю на внутрішніх кордонах, встановлення режиму вільного пересування для всіх громадян країн-учасниць Угоди, а також інших держав ЄС та третіх країн. Після комплексних переговорів ті ж країни 19 червня 1990 р. уклали конвенцію, в якій зазначались умови та гарантії упровадження домовленостей про вільне пересування. Ця конвенція містила 142 статті і передбачала трансформацію національного законодавства, а також підлягала ратифікації національними парламентами. Конвенція отримала неофіційну назву – Друга шенгенська угода. 27 листопада 1990 р. до Шенгенських угод приєдналася Італія, 18 листопада 1991 р. – Іспанія й Португалія, 6 листопада 1992 р. – Греція. Набуття чинності конвенції, передбачене на 1 січня 1993 р., неодноразово переносилося. 26 березня 1995 р. Шенгенська угода набула чинності між Нідерландами, Бельгією, Люксембургом, Францією, Німеччиною, Іспанією, Португалією з перспективою приєднання інших країн одразу після досягнення відповідних домовленостей. Означені країни цілковито усунули системи контролю на спільних кордонах. В подальшому до європейського безвізового простору приєднались Австрія, Данія, Фінляндія, Швеція, Норвегія та Ісландія. Велика Британія прийняла рішення брати участь у роботі Шенгенської інформаційної системи (SIS), зберігаючи систему контролю на власних кордонах. Вільний рух фізичних осіб поставив складні технічні й політичні питання, насамперед, щодо знаходження спільного знаменника між повагою свободи громадян й вимогами безпеки. Життя показало, що скасування фізичних кордонів не було рівнозначним розбудові простору без кордонів. Залишалися мовні, освітні, професійні бар’єри. З метою укріплення зовнішніх кордонів шенгенських країн, для обміну інформацією між їх імміграційними і поліцейськими відомствами в Страсбурзі була створена комп’ютерна інформаційна система. До неї стікається інформація про розшукуваних злочинців, про зниклих безвісти людей тощо. Початкова мета шенгенських угод, що полягала в поступовому скасуванні контролю на внутрішніх кордонах Співтовариств, досягнута, тому в даний момент зусилля сконцентровані на укріпленні зовнішніх кордонів, створенні єдиного стандарту прикордонного контролю та візового режиму, обміні інформацією всередині та за межами Шенгенської інформаційної системи, формуванні поліцейського співробітництва. Шенгенську групу очолював Виконавчий комітет, що складався з міністрів чи державних секретарів країн-учасниць. З дня набуття чинності Амстердамським договором – 1 травня 1999 р. – функції комітету були передані Раді ЄС (без Великої Британії та Ірландії). Шенгенську центральну групу, яка готувала рішення виконкому, замінив “Комітет 36-ї статті” (у справах, що стосуються третьої “опори”) та комітет СКІФА (SCIFA – у справах першої “опори”). Спеціальний комітет, що відповідав за оцінку ступеню підготовки країн-кандидатів для вступу до шенгенської групи, передав свої повноваження спеціальній робочій групі в складі Ради ЄС (Schengen Evaluation working group). Шенгенські правила стали частиною acqius communautaire завдяки Протоколу до Амстердамського договору. Раді ЄС було доручено розділити шенгенські правила на дві частини: перша частина, що стосується питань візової політики та прикордонного контролю, належить першій “опорі”; друга частина належить третій “опорі” і містить положення про поліцейське співро-бітництво та Шенгенську інформаційну систему. Для кожної частини за допомогою спеціальної процедури (Ventilation decision) була розроблена юридична основа. Складності виникли з тією частиною, що стосувалася роботи Шенгенської інформаційної системи. Вирішено було, що система буде мати подвійну юридичну основу – відповідні статті Договору, котрі можуть бути віднесені як до першої, так і до третьої “опор”. У згаданому Протоколі відмічається особлива позиція Великої Британії та Ірландії, які відмовилися брати участь в угодах, оскільки вирішили зберегти режим візового та прикордонного контролю через побоювання втратити можливість регулювати міграційні потоки. Цим країнам дозволено приєднатися лише до окремих статей шенгенського законодавства. При цьому вони зберігають за собою право контролю на своїх кордонах. Право на пересування всередині шенгенської зони отримали і громадяни третіх країн на три місяці без можливості займатися професіональною діяльністю. Також в Шенгенських угодах встановлена відповідальність країн-членів ЄС за розгляд заяв про надання політичного притулку. Що стосується нових країн-членів ЄС, то ст.8 Протоколу про інтеграцію шенгенських правил до Амстердамського договору зобов’язує їх повністю прийняти правила. Інформацію підготовлено за матеріалами: 1. Европейский союз на пороге ХХІ века: выбор стратегии развития. Под ред. Ю.А.Борко и О.В.Буториной. – М.: Эдиториал УРСС, 2001. – 472 с. 2. Копійка В.В., Шинкаренко Т.І. Європейський союз: заснування і етапи становлення. Навч. посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Видавничий Дім “Ін Юре”, 2001. – 448с. 3. Европейский союз: Справочник-путеводитель / Под ред. О.В.Буториной (отв. ред.), Ю.А. Борко, И.Д. Иванова. 2-е изд., доп. и перераб. – М.: Издательский Дом “Деловая литература”, 2003. – 288с. 4. http://europa.eu.int – інформація про ЄС ПРО ЄС Загальні відомості Символіка ЄС Країни ТЕОРІЇ ІНТЕГРАЦІЇ Економічна інтеграція Політична інтеграція ІНСТИТУТИ ЄС Договори Органи та інститути ЄС Ухвалення рішень ПРАВО ЄС ГАЛУЗЕВА ПОЛІТИКА Єдиний ринок САП Регіональна політика Науково-технічна політика Транспорт та енергетика Соціальна політика Екологічна політика ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ВАЛЮТНИЙ СОЮЗ СПІЛЬНА ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ТА ПОЛІТИКА БЕЗПЕКИ ПОЛІТИКА В ГАЛУЗІ ВНУТРІШНІХ СПРАВ ТА ПРАВОСУДДЯ РОЗШИРЕННЯ ЄС НА СХІД УКРАЇНА - ЄС Правова база Інститути співробітництва Економічне співробітництво Перспективи співробітництва Україна в СЗППБ ЄС Юстиція та правосуддя ІНФОРМАЦІЯ ПРО ЄС ЦЄД Діяльність ЦЄД Програми курсів спеціалізації "Європейські студії" Про співробітників Наші публікації © 2004 Центр Європейських Досліджень. Всі права захищені. Розробка сайту - Gilan-Lava Центр Європейських Досліджень м.Дніпропетровськ 49050 пер.Науковий 13 кімн.527 тел/факс +38 (056) 7766098 e-mail: info@eu.org.ua