Олександр Виженко
ІСТОРІЯ  ЗАПОРОЗЬКИХ КОЗАКІВ
ДЛЯ ВЕСЕЛИХ  ДІТЛАХІВ

ДРУГА ЧАСТИНА

ІСТОРІЯ ВОСЬМА

Повернулися на подвір'я корчми, де й досі панувала тиша й спокій, де все знаходилося ще під владою сну, де нікому не було діла до того, що трапилося цієї ночі з трьома мандрівниками у степу. Деякий час знадобиться їм, щоб прийти до тями.
- Ну й нічка, - мурмотів у свої сиві вуса дід Кахикало, марно намагаючись підпалити люльку. - Ось тобі і лукавий. Так зробив, проклятущий, що люльці моїй три дні не куритися тютюном. Що ж тепер робити? Тьфу ти! - сплюнув спересердя.
- І слава Богу, - усміхнувся дід Базікало. - Уявити тільки - цілісіньких три доби я не побачу в зубах у Данила його люльку. Кумедія, та й годі!
- А ти й радий-радесенький!
- А хіба що?
- Е... - вусатий характерник сховав люльку за околицю шапки. - Давайте ж хоч часинку заснемо перед зорею. Скоро вже розвиднятиметься, а там знову в дорогу.
Дід Базікало потягнувся.
- Тут я з тобою, брате Даниле, згоден. На в'ялі ноги не в радість дорога. Спати, спати, спати...
- А ти чого? - дід Кахикало звернувся до Зерна, який, здавалося, і гадки не мав вкладатися, - мало того, що ніч нам таку влаштував, так ще й теє... як його? Кхе, кхе... Знову за Мамаєм в степ побіжиш?
- Ні, ні, дідусю Даниле, - відповів Улас, - просто мені зовсім не хочеться спати.
- Не дивно, - позіхаючи зауважив дід Іван. - Після такої пригоди сон не приходить.
- А що буде з тим скарбом, що в могилі залишився? - спитав раптом Улас.
- Слухай, серденько, не зараз... кхе, кхе...
- Ну що?! - наполягав хлопчина.
- От ти горе! Що за дитина! Здається мені, брате Іване, нам і цієї ночі не спати.
- Мабуть, що так, брате Даниле. Чи нам до цього звикати, а от він... Ну, то хай. - Дід Базікало підсів до Власа, пригорнув до себе. - Ти питаєш, що буде зі скарбом? А чув ти як загуло, загуркотіло в могилі?
- Чув.
- А що це означає, знаєш?
- Ні.
- У-у! Отож-то воно і є, що пірнув той скарб глибоко під землю.
- Аж у самісіньке пекло! Так-таки, так, - уточнив дід Кахикало. - І вже не взяти його жодній живій душі!
- Мені б лише один золотий!
- Ге-ге! Це ж для чого?
- Повернувся б у Київ, мамі корову купив. Ось для чого.
- Молоко любиш?
- Ще б пак. І я, і матуся.
Діди перезирнулися.
- Яким же таким промислом ви з ненею на хліб собі заробляєте? - спитав дід Кахикало.
- Я за те, що нагодують, сусідських корів пас, а матуся вишиванкою гроші заробляє.
- Важко траплялося?
- Так. Саме через це я і на Січ подався. Чув я на базарі начебто козаки від походів великі гроші мають.
- Тіпун тому на язик, хто так каже, - ще більше пожвавившись, відказав дід Кахикало. - Не від грошей козак щастя має, ні. Чи є ще де на землі такий порядок, який був у запорожців, які не розмінювали правду, братство і волю на золото! Ієх! Летимо, було, на чайках через Чорне море до чужих берегів визволяти братів та сестер із турецької неволі. Темної ночі вихором наскочимо на місто, поб'ємо-посічемо ворогів. Повідчиняємо всі темниці, порвемо всі кайдани: "Радійте, брати та сестри, вільній воленці! Не збиткуватиметься більше над вами турецька нагайка!" Полонених, теє, визволимо, та ще й обшукаємо всі скарбниці. Було, багато золота наберемо, бо добряче-таки наживалися тамтешні багатії на кривавій праці та сльозах невільників. А потім раді та веселі поспішали хутчіш додому.
Зі скарбом обходилися так: одна частина йшла на розбудову зруйнованих храмів та на монастині, друга - на поповнення зброї та провізії, третя ділилася поміж куренями на їх потреби. Коли залишалася остання, четверта частина, отаман, за звичаєм, звертався до нас з такими словами:
- А з цією частиною що робити будемо? Може, поділемо між собою?
А хто-небудь зі старих козаків візьме та й вилає його за таку пропозицію.
- Що ж це ти, батько-отамане, нам, запорозьким козакам, таке пропонуєш? Золото ділити - душу козацьку згубити. Чи вірно я кажу, брати-товариші?
- Вірно! вірно! - вигукував гурт.
Потому, останню частину скарбу ховали до Військової Скарбниці, місцезнаходження якої знали лише отаман та ще декілька вірних людей. Брехати не буду, інколи знаходилися і такі, що казали: "Віддайте нам нашу частину". Їм відраховували по тридцять срібляників, як тим іудам, що душу козацьку продали, і гнали їх геть з очей.
Тут заговорив дід Кахикало:
- Вірно говориш, брате Іване, так і було. А все чому? Під Богом ходили, Бога боялися, заповіді шанували. Господь Іісус Христос чому нас через апостолів, учнів своїх, навчав? Він казав: "Не складайте скарбів собі на землі, де нищить їх міль та іржа, і де злодії підкопуються й викрадають. Складайте ж собі скарби на небі, де ні міль, ні іржа їх не нищить і де злодії до них не підкопуються та не крадуть. Бо де скарб твій, - там буде і серце твоє!" І ще: "Добра людина з доброго добре виносить, а лукава людина з скарбу лихого виносить лихе". Добрий скарб, серце, це - Бог, а злий скарб - багатство. Одного разу багатий юнак наблизився до Іісуса і сказав Йому: "Учителю Добрий, - що робити мені, щоб вічне життя вспадкувати?" Іісус же йому відказав: "Знаєш заповіді: "Не вбивай, не чини перелюбу, не кради, не свідчи неправдиво, не кривди, шануй свого батька та матір".А він відказав Йому: "Учителю, - це все виконав я ще змалку". Іісус же поглянув на нього з любов'ю і промовив йому: "О! дного бракує тобі: іди розпродай, що маєш, та вбогим роздай, - і матимеш скарб ти на небі! Потому приходь та і йди вслід за мною..." А він засмутився тим словом, і пішов, зажурившись, - бо великі маєткі він мав! І поглянув Іісус, та й сказав Своїм учням: "Як тяжко отим, хто має багатство, увійти в Царство Боже!" Бачиш, як воно, серце... "Як тяжко отим, хто має багатство, увійти в Царство Боже!" Сказано:
"Дружба й братство - дорожчі всякого багатства. Тіло в золоті, а душа в мерзоті". Так-таки, так і є. Кхе, кхе. Як гадаєш?
- Правда, правда, дідусю Даниле! - теплотою засвітилися оченята Власика. - Одного разу я зустрівся з вами і полюбив вас, як своїх дідусів. І дружбу нашу не зміняю ні на яке багатство. Дід Базікало за козацьким звичаєм, тричі поцілував Уласа.
- От орел! О!..
А дід Кахикало, приховуючи своє хвилювання, тільки й сказав:
- Кепсько, що люлечка моя не димить... Кхе, кхе...
- Розкажіть мені, будь ласка, ще щось про скарби, - попрохав Улас.
- То слухай, - сказав дід Кахикало.

ДРУГА РОЗПОВІДЬ ДІДА КАХИКАЛА ПРО СКАРБИ

Був колись на Запорожжі бідний козак Голяк. Тільки й багатства в нього було, що кінь, кресало та люлька. І такий він був сміливий чоловік, що завжди, було, блукає то степами, то лісами: день чи ніч, літо чи зима - йому все одно.
От одного разу, взимку, виїхав він уночі із Запорожжя у
Гетьманщину. Коли виїжджав, погода була гарна, а потім піднялася така
хуртеча, що Боже мій! І світу Божого не видно! Одно курить, одно
курить та чим далі, то все дужче, дужче... А козак усе їде. Їхав-їхав
та й збився з дороги. Сюди-туди, сюди-туди - нема дороги! Прийшлося
так, що хоч Богові душу віддавай...
- Ну, що ж тепер робити? Пущу коня, нехай він сам їде, куди знає.
Пустив коня і знову їде. Їхав-їхав, аж раптом кінь - тиць! - і став. Що теке? Дивиться козак: огорожа, а за огорожею церква.
- А, слава Богу! Мабуть, тут же десь і оселя.
Прив'язав козак коня до огорожі, а сам пішов шукати хутір. Шукав-шукав - немає, та й годі! Хотів було повернутися до коня, але й тут біда: слід загубив.
- Ось коли вже моя смерть! Що ж його тепер робити?.. А дай покличу коня.
Покликав ступачка - кінь заіржав десь далеко. Козак і пішов на іржання та якось уже й добрався до коня.
- Ні, тепер я ось що зроблю: коня заведу під дзвіницю, сам сяду під церковними дверима, запалю люльку та й буду сидіти до ранку. Хоч гріх палити під церквою, а все ж нехай Бог простить: не буду палити - засну, а засну - замерзну... От завів він коня під дзвіницю, сам сів спиною до церковних дверей та й палить люлечку. Сидить собі, сидить, із люльки попихкує. Аж раптом чує: в церкві ніби щось упало із стіни і вдарилося об підлогу.
Так по всій церкві й загуло...
Козак здригнувся і став прислухатися. Не чути нічого: все тихо.
- Це я, мабуть, задрімав, то в дрімоті й почувся якийсь грюк... Поправив козак на голові шапку, помацав чуприну, підіклав тютюн в люльку, придавив його пальцем, накрив кришечкою та й знову сидить і попихкує. Але раптом здається йому, що ніби хтось по церкві ходить...
Тихо так іде, не поспішає: шам-шам-шам...
- Що ж це таке? Ні, це вже не уві сні...
Козак схопився з місця і став оглядати церковні двері. Бачить: у дверях стирчить ключ.
- Еге, тут щось негаразд!
Зараз же дістав із чобота солом'яну устілку, викресав вогню, приклав трут до устілки, помахав нею, щоб запалити, кілька разів у руці, потім одчинив двері, ввійшов у церкву, намацав там свічку, засвітив її і став оглядати церкву. Бачить: посеред церкви стоїть домовина, а біля неї на підлозі лежить кришка. Козак підійшов до труни, загялнув у неї. У труні лежить мрець, лежить так, як і треба йому лежати.
- Так то, бач, не він стукав... Хто це воно такий?..
Узявся козак обдивлятися церкву. Пішов по кутках - нема нікого. На одному криласі - нікого немає, на другому - теж немає. Пішов у вівтар, заглянув під жертовник - анікогісінько.
Підняв одіяння на престолі, дивиться під престол - а там сидить якась жінка!
- Чого ти сюди залізла? А вилазь та скажи, хто ти така і чого чи зайшла вночі до церкви?
Вилізла та жінка з-під престола і - бух у ноги козакові:
- Голубчику, не губи мене! Я тобі все розкажу... Я прийшла сюди, щоб вирвати у мерця зуб, бо мерцевим зубом можна одмикати замки, діставати із землі скарби, привертати дівчат. То я вкрала в попа ключі, пробралася в церкву, де лежав покійник, і вже все було приготувала, щоб вирвати в нього зуб, як тут раптом почула, ніби хтось іде в церкву. Я побігла у вівтар і сховалася там під престолом. Тепер, якщо хочеш, я дістану для тебе зуб - будеш ти багатирем на цілий світ: чого хочеш, того й попросиш...
- Бог з тобою і з твоїм зубом! Був я сіромахою та й помру таким, а ти виходь із церкви. Я тобі покажу, як займатись подібним ремеслом!.. Тут Голяк вивів із церкви жінку. А то і не жінка була зовсім, а тамтешня відьма! Перекинулася вона на руду лисицю, вирвалася із його рук і тільки - чух! - по кучугурах. Кинувся було козак, щоб порубати її на дрібні шматочки, та куди там - від відьми вже й сліду не лишилося. Замкнув він тоді церкву, сам сів на коня і поїхав на Гетьманщину. Цю історію він мені потім і розказав. Так-таки, так. Кхе, кхе.
От чим добували скарби з землі! Не схотів козак покористатися, а був би й багатим, і щасливим. А чому не покористався? Боявся, мабуть, закляття. Як закопували люди скарби, то клали на них вогонь, а на вогонь - баранчика, зв'язаного дротом. Смажили того баранчика і приказували:
- Отак, як цьому баранцю, зв'язаному дротом, тяжко та нудно лежати на вогні, так нехай буде тяжко й нудно тому, хто неасмілиться взяти з-під нього закопані гроші.
- А я не втримаюсь, - почав дід Базікало, - щоб не розповісти ще одну, тільки вже веселу, історію, пов'язану зі скарбами...

ДРУГА РОЗПОВІДЬ ДІДА БАЗІКАЛА ПРО СКАРБИ

Коли я ще був на Січі джурою, старий козак-дуб Володимир Пожар розказав мені одну історію, яка трапилася з ним, коли він був ще молодим та бідним козаком-сіромою. Так от, жив о ту пору в Самарській паланці старий, одинокий і дуже багатий козак Василь Загрібайко. І такий вже він був жаднюга, той дід Василь, що й передати не можна; проси в нього снігу взимку - не дасть, ще й ломакою по спині огріє. Одного разу задумав той дід Василь помирати, бо дуже вже був старий. Помер і годі, а що з багатством робити, коли рідні немає? Звісно що - неси гроші закопувати, або у Великий Луг, або десь у степ. Закопав він гроші та й заклинає: "Хто положить тридев'ять голів, то й візьме гроші!" Пожар сидить у кущах, луною озивається: "Положу, та часникові!" Загрібайло крикнув тричі, а той тричі одізвався й перекричав діда. Дід Василь подумав, що то мара з'явилася йому, і каже: "Цур тобі, пек: хай буде по-твоєму!", - і пішов собі додому. А козак Пожар, не гаячи часу, приніс тридев'ять голівок часнику, поклав їх у яму, а гроші забрав та й розбагатів собі на здоров'я. Не зроби він цього, до самого судного дня пролежав би той скарб у землі. От як. Кумедія, та й годі!
Воно здебільшого так і буває: хто про багатство печеться, той у дурнях зостається.

Частина перша

[1][2][3][4][5][6][7][8][9][10][11][12]

Частина друга

[1][2][3][4][5][6][7][8][9][10][11][12]