This version of the page http://abetka.ukrlife.org/vizh12.html (0.0.0.0) stored by archive.org.ua. It represents a snapshot of the page as of 2006-09-24. The original page over time could change.
Весела Абетка.УКРАЇНСЬКІ КАЗКИ Олександр Виженко ІСТОРІЯ ЗАПОРОЗЬКИХ КОЗАКІВ

Олександр Виженко
ІСТОРІЯ  ЗАПОРОЗЬКИХ КОЗАКІВ
ДЛЯ ВЕСЕЛИХ  ДІТЛАХІВ

ІСТОРІЯ  ДВАНАДЦЯТА

Мандрівникам треба було пройти довгий шлях крізь вікові Самарські ліси, відвідати Самарський монастир, і далі, через хутір Веселий, Велику Могилу, села Спаське та Чаплі, вийти до Старого Кодака.  Коли ввійшли в ліс, набігло багато звірів: тут були олені, вепри, зайці, хорти, вовки, рисі... На гілках дерев защебетали птахи.
— Добридень вам, любі! — лагідно всміхаючись, здоровкались з лісовими мешканцями наші діди. — Ось вам сухариків. Не кривдять вас тут?
Наперед вийшов старезний підсліпуватий ведмідь. Він підвівся на задні лапи й став щось гарчати...
— Он воно як..., — похитав головою Кахикало. — Чуєш, серце, каже ведмідь, що люди все частіше приходять до лісу з сокирами, шоб валити старезні дуби-велетні. Кхе, кхе. А пани з молодими паничами внадилися сюди стріляти звірину. Ех-хе-хе. Немає спокою в світі ні людині, ні тварині.
Спочатку Власа здивувало те, що діди знають мову звірів, але тут він пригадав історію з сомом на дні річки, і потім вже не дивувався тому, що бачив. Адже його діди можуть — що завгодно!  Звірі провели гостей до Святої Запорозької Криниці, а там розбіглися хто куди лісовими стежками.
— Ади, Власику, — якось урочисто промовив дід Базікало. — Це — Свята Криниця. Вона має чудодійну силу: варто тільки перехрестити її в спеку — негайно навкруги Самари піде дощ.
— Так не буває, дідусю, — махнув рукою Власик. — Дощик іде, коли на небі хмариться. А сьогодні небо чисте-чисте.
— Не віриш! Добре. Ось перехрести Криницю й побачиш.
Перехрестив Улас Криницю — справді: маленькі кришталеві крапельки заходилися відстукувати пісню дощу в густих кронах вікових дубів. Перехрестив дід Базікало Криницю тричі — й дощу як не було.
— Ну що, браття, — сказав дід Кахикало, — поп'ємо святої водиці, та підемо собі далі. Що скажете?
— Громада — це рада, як вирішить, так і буде, — випалив бадьоро дід Базікало.
— Може, хто інакше міркує? Кхе, кхе...
— Ні.
— Ні.
— Тоді — вперед!

...Усе далі й далі заходили вони в ліс. Десь опівдні спіткала їх біда: Власик наступив ногою на товстого, наче голобля, змія, з жахом підскочив, хутко кинувся тікати, але перечепився через ломаччя, впав, дуже пошкодив собі ногу і не міг самостійно продовжувати подорож.  Діди, не гаючись, привели до тями хлопця: дід Кахикало присипав рану тютюновим попелом, а дід Базікало приклав до неї кавалок землі, змішаної зі слиною. Біль стухав, але йти Влас все ще не міг.
— Посидь, посидь, серце. Так-таки, так. Кхе, кхе. Відпочинь. Тут недалечко одна бабуся живе, на прізвисько Скрипуха, то вона тебе швиденько бігати змусить.
— Добре, що жовтобрюх, на якого ти наступив, був не голодний, а то... Кумедія, та й годі. Вони, жовтобрюхи, кидаються на людину зі свистом і кусають, наче ті собаки: підніме голову та й свисне, як той чабан на вівці. При яскравому сонці здалеку вони здаються жовтогарячими  — справжнє золото; зблизька вони здаються сріблястого кольору. Лежить, наче срібне колесо... Якщо розлютити жовтобрюха, то він підстрибує, кидається на людину, дере на ній шмаття й вириває цілі шматки м'яса. Тільки ці укуси не смертельні. Від розлюченого жовтобрюха можна врятуватися, коли бігти так, щоб сонце світило йому в вічі, — проти сонця не бачить.
Тут дід Базікало якось чудернацько свиснув, і до нього з-під ломаччя виповз жовтобрюх. Базікало погладив його по голові й докірливо сказав:
— Що ж це ти нашого хлопця надумав лякати? Тринди-ринди. Біда із вами, та й годі. Як тепер його до Скрипухи доправити? Що?.. Чуєш, Власику, він каже, що жовтобрюхи доправлять тебе до Скрипухи. Та не бійся ти його, погладь змійчика.
Улас несміливо торкнувся рукою голови жовтобрюха.
— Правду кажуть, — захрипів Кахикало, — нема степу без сайгаків, нема неба без сокола, нема мандрів без пригод. Кхе, кхе.  Легенький вітерець захитав крони дерев, і зашепотіли вони про щось, наче хотіли підказати дідові, що стерлося в його пам'яті роками.
— Слухай, серце, яку історію я розповім тобі про іншого змія  — полоза.

РОЗПОВІДЬ ДІДА КАХИКАЛА ПРО ПОЛОЗА

Полоз — це великий гад! Як дожене чоловіка, обів'є його і задушить. Полози живуть в степу, в лугах, а найбільше — серед скель.  Якось пливли ми Дніпром і пристали до берега в Великому Лузі. От ми, старі козаки, понабивали люльки та й палимо собі, а один молодик пішов на полювання. Звечоріло — немаю нашого молодика з полювання.
От котрийсь із нас обдивився кругом і каже:
— Стій, браття! Ми молодикові не сказали, що тут полози живуть. Вони його задушать!..
Пішли шукати — коли ж так: стоїть молодик під дубом, а круг нього обкрутився полоз... Став полоз душити козака, а той йому й засадив ножа в голову. Полоз так і закляк на ньому. Побачив нас козак, зрадів, гукає:
— Ой, братчики, рятуйте!
Розмотали ми полоза, глянули — а козак ледь живий. І рушниця в нього погнута...
— Годі тобі, Даниле, хлопця лякати. Та й до Скрипухи неблизький шлях. Треба йти.
— Треба, так треба. Кхе.
Дід Кахикало сховав люльку, розправив вуса й голосно тричі свиснув. Не встиг Улас навіть оком повести, як перед ним уже стояла невеличка бричка запряжена, але не кіньми, як те водиться скрізь, а трьома жовтобрюхами.
Узяв Базікало Власа на руки, посадив у бричку.
— Рушайте, жовтобрюхи! Везіть козака до Скрипухи.
Хватай час за чуприну, а то утече!..

Частина перша

[1][2][3][4][5][6][7][8][9][10][11][12]

Частина друга

[1][2][3][4][5][6][7][8][9][10][11][12]

"Весела Абетка" - складова великого сайту "Українське життя в Севастополі".
Ідея та наповнення - Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ.