Микола НОСОВ
ФАНТАЗЕРИ
Оповідання

Слухати у виконанні Віталія Матвієнка

Мишко і Стасик сиділи в саду на лавочці і розмовляли. Тільки вони розмовляли не просто як інші діти, а розповідали одне одному різні небилиці, ніби пішли на суперечку, хто кого перебреше.
- Скільки тобі років? - запитує Мишко.
- Дев'яносто п'ять. А тобі?
- А мені сто сорок. Знаєш, - каже Мишко, - раніше я був великий-превеликий, як
дядько Боря, потім зробився маленький.
- А я, - каже Стасик, - спочатку був маленький, потім виріс великий, а потім знову скоро буду великий.
- А я, коли був великий, всю річку міг перепливти, - каже Мишко.
- У! А я море міг перепливти!
- Подумаєш - море! Я океан перепливав!
- А я раніше умів літати!
- А ну, полети!
- Зараз не можу: розучився.
- А я одного разу купався в морі, - каже Мишко, - і на мене напала акула. Я її бац кулаком, а вона мене хап за голову - і відкусила.
- Брешеш!
- Ні, правда!
- Чому ж ти не вмер?
- А для чого мені вмирати? Я виплив на берег і пішов додому.
- Без голови?
- Звичайно, без голови. Для чого мені голова?
- Як же ти йшов без голови?
- Так і йшов. Ніби без голови ходити не можна!
- Чому ж ти тепер з головою?
- Інша виросла.
"Гарно вигадав!" - позаздрив Стасик. Йому хотілося збрехати краще від Мишка.
- Ну, це що? - сказав він. - Ось я одного разу був в Африці, і мене там крокодил з'їв!
- От так збрехав! - розсміявся Мишко.
- Зовсім ні.
- Чому ж ти тепер живий?
- Так він же мене потім виплюнув.
Мишко задумався. Йому хотілося перебрехати Стасика. Він думав, думав, нарешті каже:
- Одного разу я йшов по вулиці. Навколо трамваї, автомобілі, вантажівки...
- Знаю, знаю! - закричав Стасик. - Зараз розкажеш, як тебе трамвай переїхав. Ти вже брехав про це.
- Нічого подібного. Я не про це.
- Ну гаразд. Бреши далі.
- Ось я іду, нікого не чіпаю. Раптом назустріч автобус. Я його не помітив, наступив ногою - рраз! - і роздавив.
- Ха-ха-ха! От це брехня!
- А от і не брехня!
- Як же ти міг роздавити автобус?
- Так він же зовсім маленький був, іграшковий. Його хлопчик за мотузочок тягнув.
- Ну, це не дивно, - сказав Стасик. - А я одного разу на Місяць літав.
- Ой, куди загнув! - засміявся Мишко.
- Не віриш? Чесне слово!
- На чому ж ти літав?
- На ракеті. На чому ж іще на Місяць літають? Ніби сам не знаєш!
- Що ж ти там на Місяці бачив?
- Ну що... - засміявся Стасик. - Що я там бачив? Нічого й не бачив.
- Ха-ха-ха! - розсміявся Мишко. - А кажеш, на Місяць літав!
- Звичайно, літав.
- Чому ж нічого не бачив?
- Та тому, що було темно. Адже я вночі літав. Уві сні. Сів на ракету і як полечу в космічний простір. У-у-у! А потім як полечу назад... Летів, летів і потім геп на землю... ну й проснувся.
- А... - сказав спроквола Мишко. - Так би відразу й казав. Адже я не знав, що ти - уві сні.
Тут прийшов сусідський Ігор і сів поруч на лавочці. Він слухав, слухав Мишка і Стасика, потім каже:
- От брешуть! І вам не соромно?
- А чого соромно? Ми ж нікого не обманюємо, - сказав Стасик. - Просто вигадуємо, ніби казки розповідаємо.
- Казки! - презирливо пирхнув Ігор. - Знайшли заняття!
- А ти думаєш, легко вигадувати?
- Чого простіше!
- Ну вигадай щось.
- Зараз... - сказав Ігор. - Будь ласка.
Мишко і Стасик зраділи і налаштувалися слухати.
- Зараз, - повторив Ігор. - Е-е-е... гм... кхм.. е-е-е...
- Ну, що ти все "е" та "е"!
- Зараз! Дайте подумати.
- Ну, думай, думай!
- Е-е-е... - знову сказав Ігор і подивився на небо. - Зараз, зараз... е-е-е.
- Ну, що ж ти не вигадуєш? Казав - чого простіше!
- Зараз... Ось. Одного разу я дражнив собаку, а він мене за ногу і вкусив. Ось навіть шрам залишився.
- Ну й що ж ти тут вигадав? - запитав Стасик.
- Нічого. Як було, так і розповів.
- А казав - вигадувати майстер!
- Я майстер, та не такий, як ви. От ви брешете, та без пуття, а я вчора збрехав, мені від цього користь.
- Яка користь?
- А ось. Учора ввечері мама й тато пішли кудись, а ми з Ірою залишилися вдома. Іра лягла спати, а я заліз в буфет і з'їв півбанки варення. Взяв Ірці губи варенням намазав. Мама прийшла: "Хто варення з'їв?"
Я кажу: "Іра". Мама подивилася, а в неї всі губи у варенні. Сьогодні вранці їй від мами перепало, а мені мама ще варення дала. От і користь.
- Значить, через тебе іншому перепало, а ти й радий! - сказав Мишко.
- А тобі що?
- Мені нічого. А ось ти цей... як це називається... Брехун! От!
- Самі ви брехуни!
- Іди геть звідси! Не хочемо з тобою на лавочці сидіти.
- Я й сам не буду з вами сидіти.
Ігор встав і пішов. Мишко й Стасик також пішли додому. Дорогою їм трапився ларьок з морозивом. Вони зупинилися, почали нишпорити по кишенях і рахувати, скільки в них грошей. В обох назбиралося тільки на одну порцію морозива.
- Купимо порцію і поділимо пополам, - запропонував Стасик.
Продавщиця дала їм морозиво на паличці.
- Ходімо додому, - каже Мишко, - розріжемо ножем, щоб було порівну.
- Ходімо.
На східцях вони зустріли Іру. Очі в неї були заплакані.
- Ти чого квисла? - запитує Мишко.
- Мене мама гуляти не пускала.
- За що?
- За варення. А я його і не їла. Це Ігор на мене набрехав. Мабуть, сам з'їв, а на мене звернув.
- Звичайно, Ігор з'їв. Він сам нам хвалився. Ти не плач. Ходімо, я тобі свою півпорцію морозива дам, - сказав Мишко.
- І я тобі свою півпорцію віддам, ось тільки покуштую разочок і віддам, - пообіцяв Стасик.
- А ви хіба не хочете самі?
- Не хочемо. Ми вже по десять порцій з'їли сьогодні, - сказав Стасик.
- Давайте краще це морозиво на трьох розділимо, - запропонувала Іра.
- Правильно! - вигукнув Стасик. - А то в тебе заболить горло, якщо ти одна всю порцію з'їси.
Пішли вони додому, розділили морозиво на три частини.
- Смачно - сказав Мишко. - Я дуже люблю морозиво. Одного разу я з'їв цілісіньке відро морозива.
- Ну, ти вигадуєш все! - засміялася Іра. - Хто тобі повірить, що ти відро морозива з'їв!
- Так воно ж було зовсім маленьке, відеречко! Таке паперове, не більше скляного стаканчика.

Переклад з російської Данила КОНОНЕНКА.