Початок XX століття позначився зростанням національної свідомості українського народу, пробудженням в українців прагнення до освіти, культури, до національного самопізнання. Зі створенням у березні 1917 року в Києві Центральної Ради розпочався процес демократизації суспільного життя, розв’язання наболілих соціально-культурних питань.

Місцеві органи влади також стали перейматися вирішенням актуальних соціальних проблем. Волинська губернська управа спільно з шкільною радою на початку 1918 року звернулися до Міністерства освіти України з обґрунтованим проханням заснувати в Житомирі вчительський інститут. Та через політичну нестабільність у країні це питання не було вирішено.

За доби гетьманського уряду в Житомирі стало відомо, що із Кишиніва переводиться до одного з українських міст учительський інститут. Саме тому в червні 1918 року губернська управа звернулася до Міністерства освіти з проханням перевести Кишинівський учительський інститут до Житомира. При цьому управа зобов’язувалася виконати всі вимоги Міністерства освіти стосовно кошторису, виділення земельної ділянки під будівництво нового корпусу інституту, найму помешкань. Але й ця спроба виявилася невдалою.

Порівняно легко визначилися з приміщенням для вузу. Ним став будинок, споруджений ще в 1862 році за спеціальним призначенням як навчальний корпус для Житомирської чоловічої гімназії, що перестала функціонувати в 1918 році. Це був цілий комплекс, який складався з навчального корпусу, двох кам’яних флігелів, допоміжних приміщень, великого саду. Перед головним входом був палісадник з рідкісними деревами та фонтаном у центрі. До наших днів комплекс зберігся, але навчальний корпус гімназії реконструйовано в триповерховий навчально-лабораторний корпус № 1, у якому розміщуються ректорат, адміністративні служби й фізико-математичний факультет. На той час навчальний корпус мав 9 лекційних аудиторій і 23 кімнати для проведення практичних і лабораторних занять загальною площею 920 квадратних метрів.

Саме в цьому будинку 16 жовтня 1919 року відкрився педагогічний інститут — перший вищий навчальний заклад у Поліському краї. Він успадкував матеріальну базу гімназії, її бібліотеку, музей, метеорологічну станцію. Спочатку називався Волинським, а згодом Житомирським педагогічним інститутом.

Справу організації педагогічної ради — вищого керівного органу інституту — було доручено активному громадському діячові, досвідченому працівникові народної освіти, відомому фольклористу-етнографу і знавцю української мови Петру Никандровичу Абрамовичу, який очолив раду і став першим директором (ректором) інституту. Педагогічний колектив укомплектували в основному з учених, які входили до складу наукового Товариства дослідників Волині. Це О. О. Фотинський — історик, автор праць з історії України, Є. О. Ненадкевич — відомий знавець мов і літератур, який чимало зробив для всесвітньої шевченкіани; Є. С. Бражников, І. Ю. Смирнов, М. В. Яневич — досвідчені вчені-спеціалісти з педагогіки, мистецтвознавства і мов. Серед перших викладачів інституту були відомий дослідник природи Полісся, фізик і метеоролог М. П. Кудрицький, який до 1901 року працював у Коростишівській учительській семінарії (там він написав книгу «Клімат Коростишева», яка на Паризькій всесвітній виставці в 1900 році одержала бронзову медаль) — всього 14 викладачів. Через кілька днів до складу викладачів були залучені ще 9 фахівців, серед них С. В. Більський — дослідник поліських надр, геолог; М. О. Пучківський — фахівець з педагогічної психології; Ю. Ю. Бругер — зоолог; О. Г. Поздняков — хімік і ботанік. Згодом до колективу приєдналися викладачі дворічних педагогічних курсів: історик М. П. Лятошинський, батько композитора Бориса Лятошинського, математики С. С. Олійник, А. Є. Олійниченко, літератор О. О. Ричков.

16 жовтня 1919 року о 18-ій годині розпочалися заняття на трьох факультетах інституту: словесно-історичному, фізико-математичному та природничо-географічному.

Першими студентами вузу стали 53 слухачі дворічних педагогічних курсів, а також багато вчителів навколишніх сіл, 5 випускників гімназій і ті, хто перевівся з інших вузів, зокрема Київського університету. Тоді для вступу до інституту не обов’язково було мати атестат про середню освіту. Для з’ясування рівня підготовки абітурієнтів проводилися співбесіди. Зарахування тривало кілька місяців, і на початку 1920 року студентами стали 350 осіб, але фактично навчалося 180. Багато із зарахованих не одержали відстрочки від призову до армії і мусили перервати навчання.

Незважаючи на великі труднощі, губернський відділ народної освіти, громадськість Житомира надавали новоствореному вищому закладу всіляку допомогу й підтримку. Були відпущені кошти на утримання інституту, зібрано в різних установах, навчальних закладах, організаціях та в приватних осіб книги для поповнення бібліотеки, прилади, засоби унаочнення, музичні інструменти. Невдовзі викладач М. П. Кудрицький, якого за заслуги у метеорології у 1895 році Російське географічне товариство нагородило іменною срібною медаллю, організував кабінет фізики і налагодив метеорологічні спостереження. О. О. Фотинський — перший декан словесно-історичного факультету, створив кабінет історії України і Волині.

Поступово були обладнані кабінети і лабораторії з математики, географії, зоології, археології, етнографії, мов, літератур.

Інститут почав свою роботу як педагогічний, проте 10 червня 1920 року наказом комісара уряду Української Народної Республіки його було перетворено на «Державний Учительський Інститут». Та невдовзі всі університети, вчительські інститути, в тому числі й Житомирський, були реорганізовані в інститути народної освіти.

14 серпня 1920 р. Наркомос республіки затвердив «Статут інституту Народної Освіти в м. Житомирі». Перед ним ставили завдання здійснювати підготовку працівників для всіх підрозділів народної освіти, зокрема дошкільної, шкільної і позашкільної. Згідно із статутом, як і раніше, термін навчання був чотирирічним, але із своєрідною спеціалізацією — основним і спеціальним відділами. Студенти І курсу навчалися на основному, старшокурсники — на спеціальному. Основний відділ повинен був підготувати до навчання у вищій школі представників із робітників і селян, які мали прогалини в знаннях або неповну середню освіту. Разом з тим навчання на основному відділі, який був по суті загальноосвітнім, давало можливість виявити протягом року нахили і здібності студентів до певної спеціалізації.

У перші роки функціонування інституту відбувалися часті зміни в його керівництві. У кінці 1920 року Рада увільнила з посади ректора П. Н. Абрамовича за власним бажанням. 5 грудня того ж року новим ректором обрано математика М. А. Михалевича, який обіймав цю посаду до 15 березня 1922 року і також був звільнений за власним бажанням. З березня 1922 по 1923 рік прізвище ректора не встановлено. З 1924 до 1925 року керівником Волинського інституту народної освіти був відомий педагог і філософ М. В. Яневич. З 1925 до 1928 року інститут очолював вихованець юридичного факультету Львівського університету К. Й. Коник, а з лютого 1928 по 1933 рік — також випускник цього ж університету філолог В. П. Гоца. Це була досвідчена людина, з глибокими знаннями рідної мови й історії, яка багато років пропрацювала в освітянських установах.

Перше п’ятиріччя в житті інституту позначилося пошуками нових форм організації і методів навчання. Це зумовлювалося ще й тим, що основною ланкою освіти в той час була семирічна школа. Тому уряд України прийняв постанову про факультети соціального виховання (соцвих) з трирічним терміном навчання для підготовки вчителів семирічок і працівників дитячих закладів. Перебудова торкнулась і змісту та форм навчання: у програмах різко зменшувалася кількість лекцій, зростала питома вага лабораторних робіт, семінарів, екскурсій. Багато уваги приділялося педагогічній практиці й вивченню студентами школи. Один день тижня відводився для проведення практики. Хоча названі новації сприяли зміцненню зв’язків інституту зі школою, але скорочення теоретичних курсів, упровадження так званих лабораторно-дослідних методів негативно позначилися на загальноосвітній і теоретичній підготовці педагогічних кадрів. Проте як позитивне зазначимо, що викладання історії України, української мови і літератури було обов’язковим на всіх факультетах.

У 1922 році в місті заснували Житомирський вечірній робітничий факультет (робітфак) імені Жовтневої революції, головним призначенням якого була підготовка слухачів для вступу до вузів. Він мав два факультети: підготовчий для інституту народної освіти та індустріальний — для індустріального технікуму з трирічним терміном навчання. На 1 січня 1924 року на робітфаці навчався 341 учень. Через чотири роки робітфак підпорядкували інституту народної освіти.

У 1923/24 навчальному році в інституті було створено партійний і комсомольський осередки, а також організовано студентське виконавче бюро (виконроб), яке наступного року реорганізували в студентський профком. Він займався розподілом стипендій, місць у гуртожитку, організацією суботників, працевлаштуванням під час літніх канікул, а також питаннями дисципліни, дозвілля.

Свій перший випуск інститут зробив у 1922 році, коли урочисто направив на роботу в школи губернії своїх вихованців. Серед них були О. Ф. Лаговська, О. Я. Теодорович, К. Д. Прищенко, які стали відомими вчителями, а також М. В. Хомичевський (Борис Тен), яким завжди буде пишатися Житомирський педуніверситет.

1926 рік був знаменним в історії інституту. Український народ разом з прогресивною громадськістю світу відзначав 70-річчя з дня народження І. Я. Франка. На клопотання трудящих вшанувати пам’ять Івана Франка уряд України прийняв рішення про присвоєння його імені Житомирському інституту народної освіти. У зв’язку із вшануванням великого Каменяра в 1926 році була встановлена персональна стипендія імені І. Я. Франка, яка присуджувалася кращим студентам. Першим франківським стипендіатом став вихованець математичного факультету С. Альбер.

На той час інститут уже був не лише навчальним, але й науковим центром Волині. Він мав міцну навчально-матеріальну базу, великий ботанічний сад, метеорологічну станцію, лабораторії, майстерні, музей і бібліотеку на 120 тисяч томів. З 1926 року в ньому стали проводитися міжвузівські і республіканські наукові конференції, симпозіуми.

У ювілейний рік викладацький колектив підготував і видав перший том «Записок Волинського інституту народної освіти імені Івана Франка», в якому було підбито підсумок його творчої праці. До цього тому увійшли статті П. Н. Абрамовича про історію заснування інституту, Є. О. Ненадкевича «Франко і проблема читацької громадськості», В. Г. Скорохода «Рослинність на радіоактивних породах», які цілком базувалися на матеріалах Житомирщини, М. О. Пучківського «Від рефлексології до психофізіології» та інші. За перше десятиріччя інститут видав три томи наукових записок.

До дослідницької діяльності активно залучалися кращі студенти. За участю гуртківців регулярно видавався бюлетень «Погода по Європі, Україні та Житомирському окрузі», що мало неабияке значення для народного господарства. Плідно діяв літературний гурток, члени якого вивчали твори І. Франка, Т. Шевченка, Л. Українки, студіювали загальний творчий процес та проблеми української і зарубіжної літератури.

У 1926 році інститут здійснив п’ятий випуск молодих учителів. Кількісно він був значно більшим за перший, але потреба Житомирщини в педагогічних кадрах залишалася дуже гострою.

Проведений у грудні 1927 року перепис-аналіз учительських кадрів в Україні показав, що серед учителів лише 22,9 відсотка мали вищу або середню спеціальну освіту. Решта закінчила тільки середню або навіть початкову школу. Проблема вчительських кадрів залишалася найгострішою. Вона розв’язувалася шляхом істотного збільшення прийому до вузів, скорочення строків навчання в них.

Водночас з кожним роком помітно зміцнювалася матеріальна база Житомирського інституту народної освіти, збільшувався контингент студентів. Якщо в 1920 році в ньому навчалося 180 осіб, у 1924 — 258, то в 1927 — 519.

У 1928 році до інституту на правах факультету був приєднаний Житомирський педагогічний технікум, який став готувати вчителів для початкової школи.

З 1927 року в Житомирському інституті народної освіти, як і у всіх вищих навчальних закладах України, була введена військова підготовка, табірні збори, стажування у військових частинах.

У 1929 році інститут урочисто відзначив свій ювілей. Основним доробком колективу стали випуски, які дали країні близько 300 спеціалістів з вищою освітою. Чимало з них пізніше стали видатними вченими, письменниками, заслуженими вчителями.

У той же рік навчальний заклад був реорганізований в Інститут соціального виховання (соцвиху), став своєрідним комбінатом навчальних закладів: тут об’єднали власне педагогічний інститут, два педтехнікуми, педагогічний робітфак і підготовчі курси. Основними стали факультет соціального виховання і факультет комплексників, який готував учителів початкових класів з вищою освітою. При останньому діяв підготовчий відділ. Факультет соціального виховання готував учителів для старших класів. Уперше було відкрито заочний відділ. Зріс і контингент студентів: у 1929–1930 навчальному році він становив 850 осіб.

Відбулися помітні зміни і в організації навчального процесу та його керівництві. У 1929 році циклові комісії замінили кафедрами. Першими з них були кафедри техніко-математичних дисциплін, мови і літератури, соціально-економічних та природничих наук. Незабаром від них почали відокремлюватися інші кафедри.

Зміцнів і викладацький колектив інституту. В 1929–1930 навчальному році на посади професорів було переведено найдосвідченіших викладачів і науковців вузу. Одними з перших на ці посади обрали філолога П. Н. Абрамовича, психолога М. О. Пучківського, математика М. А. Михалевича, педагога І. І. Афанасьєва, зоолога Ю. Ю. Бругера, хіміка Л. К. Кульбицького. Водночас доцентами стали 10 викладачів. Серед них географ П. Г. Постоєв, історик Л. І. Ланда, мовознавець Є. С. Бражников та інші. Помітно зросла їх участь у науковому житті інституту. Та в наступні роки їх чекали важкі випробування.