Початок

Ввечері 30 листопада 2013 року на Майдані була своєрідна церемонія прощання, люди потроху збиралися, хтось пакувався. Було трохи сумно, що це таки кінець акції, хоча було і чітке розуміння того, що все це матиме якийсь розвиток. Пізніше ми зібралися журналістською компанією неподалік Майдану, сиділи про щось гомоніли, раптом комусь із журналістів подзвонили і сказали, що в центрі побито людей. За п’ять хвилин ми вже були на Майдані, але все основне, здається, вже відбулося, від колег довідалися сякі-такі деталі. Оскільки якогось подальшого розвитку не було, журналісти потроху почали розходитись. Згадуючи ту ніч розумієш, що щось у ній таки було дуже тривожне, якась напружена тиша. Хтось лягав спати, справа коло бронзового погруддя гуртувались якісь хлопчаки з дерев’яними палицями, хтось казав, що зверху повно міліції, проходила година за годиною, але нічого не відбувалось. Зрештою, я викликав таксі і поїхав додому. На Майдані зі знайомих журналістів лишилось лише декілька, які сказали, що будуть стояти тут до ранку, але, як виявилось наступного дня, і вони поїхали додому. Таким чином, на момент штурму, на Майдані, напевно, не лишилось жодного журналіста. «Як пороблено», – сказав потім один з моїх колег.

Наступний день, певно, описувати немає потреби, здається у всіх він був такий самий. Шок, усвідомлення того, що відбулось, гнів…

1 грудня

Цей день почався з Маршу мільйонів. Кількість людей була просто вражаюча. Я мав як журналіст продиктувати новину і назвати оціночну кількість, але я все не міг зрозуміти скільки ж тут справді зібралось людей. Згодом просто ліг зв’язок, телефон не відповідав. У якийсь момент, коли я з людським натовпом перекотився вже на Хрещатик, я побачив потік людей, що підіймався, здається, по Круглоуніверситетській уверх, на Печерські пагорби. Вочевидь, там мало відбуватися щось цікавіше, ніж просто народне віче, тому я інтуїтивно пішов туди – і не помилився.

Події 1 грудня під Адміністрацією президента будуть обговорювати, мабуть, і через сто років. Для мене основним у цих подіях стало те, що я, як і велика кількість моїх колег по журналістській роботі, виявився абсолютно неготовим до переходу акції протесту з мирної фази в агресивну. Та кількість подій, яка відбувалася тоді в столиці, змушувала редакції мобілізувати журналістів усіх спеціалізацій, щоб висвітлювати події на майдані, тому що банально не вистачало людей. Часто такі журналісти не мали досвіду роботи в натовпі чи на акціях протесту, так сталося, наприклад, у моєму випадку – за посадою я був журналістом відділу економіки інформаційного агентства УНІАН, але всі три місяці Революції Гідності висвітлював події з Майдану. Тому, без усякої задньої думки про наслідки, 1 грудня 2014 року я в якийсь момент опинився в самому епіцентрі подій під Президентською адміністрацією, майже між мітингувальниками та строковими солдатами з внутрішніх військ, яких, вочевидь, спеціально було виставлено у перші ряди. Тут було повно моїх колег, багато хто висів на риштуванні воріт, що прикривають заїзд на вулиці Банковій. Переважна більшість журналістів, як і я, були не лише без засобів захисту, а навіть без розпізнавальних написів «Преса». Мені здається, що з представників ЗМІ мало хто був готовий до тих подій, що скоро мали відбутись. Від себе додам, що коли міліціянти почали застосовувати спецзасоби, я не міг певний час зрозуміти, що ті ж гранати бувають двох типів – газові і світлошумові, не кажучи вже про певне нерозуміння тих наслідків, до яких мало призвести їх застосування. Думаю, я не дуже перебільшу, коли скажу, що українські журналісти вступили в епоху цього довготривалого протистояння з мінімальним розумінням небезпек, які воно несло.

Наступні декілька днів були зайняті висвітленням доль побитих та затриманих 1 грудня. Схиляю голову перед рідними та близькими цих затриманих, які робили разом з журналістами грандіозну роботу по врятуванню своїх рідних. Батьки, сестри, наречені затриманих знайшли у собі сили не лише не злякатись, а публічно виступити на захист своїх рідних, бути абсолютно відкритими і чесними з пресою. Про це зараз мало згадується, але мені здається це був, поряд з кадрами побиття мітингувальників під АП, один з дуже важливих інформаційних переломів у ці дні.

Перший штурм

Перший масований штурм Майдану, за моєї пам’яті, відбувся у ніч з 10 на 11 грудня. Ця дата мені особливо запам’яталася, тому що 10 грудня у мене якраз день народження. Тоді в Києві перебувала американська делегація, відчувалось якесь розслаблення, здавалось, Майдан отримав потужних міжнародних захисників. І от, після святкування дня народження, пізно вночі, я вирішив подивитися телевізор, і включив навіть не українські телеканали, а CNN. І якраз по ньому в цей час йшла пряма трансляція з Майдану. Подібне відчуття у мене було хіба тоді, коли майже в прямому ефірі показували напад терористів на вежі-близнюки у Нью-Йорку. Якась ірреальність того, що відбувалось – по заокеанському TV показують наживо те, що у тебе відбувається вдома. Я викликав таксі і поїхав на Майдан. Проїжджали по Проспекту перемоги, мимо метро Політехнічний інститут, побачив картину, яка назавжди мені вкарбувалась у пам’ять – по засніженому шосе, майже посередині, в сторону центру йшов ланцюжок хлопчаків, з вигляду якихось першокурсників, зовсім малих і дрібних, перший з них ніс якийсь прапорець.

«Груша»

Так, як певно знає більшість українців, називалась вулиця Грушевського, де точилось найдовше силове протистояння. На перший погляд, «Груша» жила якимось власним, відмінним від самого Майдану, життям. На «Груші» бились, на Майдані могли й танцювати. Але насправді це були дві взаємопов’язані речі. Кожний з протестувальників міг долучитись до такого протесту, який він вважав більш відповідним своїм власним життєвим переконанням. Але саме «Груша» у цій революції була серцем Майдану.

Проте і Майдан, як видавалось, на той час жив частково окремо від країни. Достатньо було опуститись на ескалаторі до метро і зустріти тисячі людей, що спокійно кудись їхали у своїх справах. Мабуть, основним постачальником інформації для багатьох людей, які працювали лише в п’яти хвилинах ходи від Майдану, залишалися ЗМІ, а в найпершу чергу – інтернет. Поза ним могло видатись, що в країні нічого не відбувається, хоча це було не так. Якось, стоячи на станції метро Хрещатик, я побачив прямо коло себе хлопця, що затулив руками нижню частину обличчя, яке, здається, було все у крові. Прямо на пероні метро він у такому вигляді стояв і чекав на потяг. Виявилось, що він приїхав з передмістя подивитись, що відбувається у центрі, поліз на барикаду, і отримав гумову кулю в обличчя, в підборіддя. Куди звернутися на Майдані він не знав, хтось дав якусь марлю затулити рану, і от в такому вигляді він поїхав додому. Лише коли у вагоні метро я звернувся до людей за допомогою, вони почали обертатись і, певно, саме в цей момент до них почав доходити сенс того, що відбувалось поруч.

Початок подій на Грушевського приніс з собою і новий виток захисту журналістів. До честі журналістських організацій, в першу чергу Інституту масової інформації, вони докладали максимум зусиль для захисту представників ЗМІ. Так, ІМІ мені було видано помаранчеву накидку з написом «Преса», якісний лижний шолом, що мав захищати голову від гумових куль, респіратор-«пелюстку» для захисту від сльозогінного газу, не кажучи про численні консультації щодо правил поводження в небезпечних ситуаціях. Плюс мій батько, за професією металург, приніс мені з роботи металургійну маску з товстого прозорого пластику, що закривала все обличчя. Варто відзначити, що дехто з журналістів порекомендував мені на самих барикадах знімати помаранчеву накидку з написом «Преса», оскільки, на їхню думку, це могло привернути увагу міліціянтів з тої сторони. Отримуючи кожен день інформацію про поранених журналістів, я припускав і припускаю зараз, що міліціянтами все ж проводилось цілеспрямоване полювання за представниками ЗМІ і це потребує окремого дорозслідування.

Крайньою точкою моєї журналістської роботи в ті дні були барикади, якісь спроби співпраці з іншою стороною були неможливі як з цілком прагматичних переконань («підеш – не вернешся», як сказав хтось з захисників барикад), так і з етичних переконань. На той час з’явились вже перші вбиті. Тому, коли в один з сніжних днів міліціянти зробили спробу очистити Грушевського і їм вдалось реально зайняти барикади на цій вулиці і навіть дійти до Європейської площі, я разом з іншими мітингарями біг від них, отримавши чималеньку дозу сльозогінного газу. Металургійна маска з пластику, що закривала все моє обличчя, зіграла в даному випадку не дуже хорошу роль, оскільки газ під нею затримувався, що викликало повторне подразнення очей та носоглотки.

Окремо позитивно хочу відзначити роботу прес-центру в Будинку профспілок. Крім самих прес-заходів, певної бази для роботи журналістів, у морозні дні, яких на щастя було не так вже й багато, там завжди можна було знайти гарячий чай. Одного вечора, будучи геть зголоднілим, я надибав там тацю бутербродів з прекрасним домашнім салом, що привіз якийсь фермер.

18 лютого

Зранку, згідно до редакційного завдання, я був на Грушевського, де абсолютно нічого не відбувалось. Потім почала доходити інформація про події у Маріїнці тощо. Разом зі знайомими журналістами, піднявся вверх по Інститутській. На перетині Інститутської та Банкової людський мурашник зводив з бруківки барикаду. Трохи далі на перетині Інститутської та Шовковичної щось горіло, йшло силове протистояння. Ми з колегами звернули направо і пішли по Шовковичній, яка видавалась геть спокійною. І в цей час з бічної вулиці вирулило 50 – 60 беркутівців та ввшників, багато з яких були озброєнні помповими рушницями. Вони одразу ж почали активно стріляти, вочевидь, гумовими кулями по мітингарям. Ми через двори, де була розміщена певна кількість поранених мітингарів, вибігли на Інститутську, де вже основна маса люду зрушила вниз до Майдану. Позаду них на певній відстані бігли беркутівці, методично стріляючи час від часу з помпових рушниць. Кількість людей була такою великою, що фактично натовп просто ніс мене. В цей момент я нагадав собі недавні події, коли міліціянти хотіли зайняти Грушевського і дійшли до Європейської площі, а на вузьких проходах на барикадах перед Майданом зчинилась реальна тіснява. Зараз же кількість людей була набагато більшою, а проходи на барикаді коло верхньої станції метро Хрещатик були ще вужчими. Я почав кричати, аби люди бігли не так швидко, але мене вже ніхто не слухав. Зрештою, попереду роздався дзвін – це люди висаджували скло на верхній станції метро Хрещатик, дехто просто ліз через колючку на барикаді. Мені вдалось трохи відстати, і перед станцією метро я вже думав завернути на бічну вулицю, аж тут побачив його – сивого чоловіка років 60 – 70 з геть закривавленою головою, що мов зомбі повільно йшов позаду мене. Я схопив його за руку і потягнув униз вулицею, аж побачив за станцією метро геть невеличку і непомітну барикаду, з якої визирало декілька голів її захисників. Туди я його і потягнув. У якийсь момент глянув позаду себе і побачив в декількох десятках метрах від себе беркутівця, що роздумуючи похитував помповою рушницею, дивлячись у мій бік. На мені все ще була помаранчева накидка з написом «Преса». Отих його секундних роздумів мені вистачило аби злетіти на цю барикадку та ще й за допомогою її захисників перетягнути туди старого. Далі ми вже всі, тікаючи, спускались донизу, притому напрочуд швидко, бо центральна барикада коло метро Хрещатик була вже зайнята. А далі ми всі опинилися в ямі на Майдані, а на всіх пагорбах над нами стояли беркутівці та ввшники. Якщо до того я ще щось намагався передавати в редакцію, то на той момент я вже це облишив, та й зв’язку нормального теж, здається, не було. Метро не ходило, і передчуття у мене були самі погані. Думав дзвонити у редакцію, а потім мені прийшла в голову одна думка – якщо сьогодні вони переможуть, ніякої редакції чи журналістики просто не буде. Все мало вирішитись саме тут, в цей день (тоді я ще не знав, що за цим жахливим днем прийде ще епічніша ніч). Певно, в цей момент я остаточно перестав бути журналістом, а перетворився в такого самого, як і всі навколо мене, мітингаря. Як то кажуть, моя професійна трансформація пройшла непомітно. Накидку з написом «Преса» я сховав у рюкзак.

Андрій Гарасим для j-sos

Фото Петро Задорожний