Українцям потрібен супергерой. Свій капітан Америка, чи Бетмен чи хтось там іще. Щоб був героїчно героїчний з усіх боків, щоб завжди був саме перемогою від народження і до славетного переможного кінця в процесі рятування планети від астероїда, ядерного вибуху, корупції і змін до податкового кодексу. Щоб жодного грама зрадоньки, щоб свята і кристалізована переможенька.
Потреба ця у нас нагальна. Настільки нагальна, що героїв ми часто ліпимо з мало підходящого для цього матеріалу. От, наприклад, берем «ефект Надії Савченко» - більшість країни вболівала за її повернення з полону. Я теж вболівала, як і зараз вболіваю за повернення інших політв’язнів, бо ніхто з наших не має попадати і пропадати в тенетах російського «правосуддя». І факт визволення Савченко мав стати прецедентом. Не став. Але то інша справа, і то наші роботи над помилками. Та одиниці мали тоді у тому вболіванні мотивацію – всі мають бути звільнені, а потім розберемось. Більшість чекала героя.
Кожен за кого ми вболівали чи вболіваємо перетворюється нами самими в «Капітана Америку». І навіть, якщо він сам проти, і навіть, якщо він сам зовсім не тягне на того «Капітана», ми самі його наділяємо неіснуючими функціями, ліпимо ідеал і усіляко героїзуємо. Нам потрібен «супергерой», а решта не хвилює. На хвилі якогось одномоментного акту хоробрості звичайної людини, ми схильні наділяти його абсолютним героїзмом. І ніхто вже не чує, що той «Герой» сам каже, - «та я не герой. Я случайно. Та я навіть за партію регіонів голосував, та Янукович мій кумір». Його слова потонуть в нашому затятому УРААААА!. Потім зазвичай героїзований нами герой, робить якусь витівку, від якої волосся дибки, наприклад – б’ється, напивається, обіцяє вбивати тисячі людей в середмісті Києва. І в нас трагедія – герой виявився антигероєм. Від перемоги до зради…
Приклад Домагоя Віди, і його швидкий перельот від абсолютної перемоги до абсолютної зради у сприйняті українців – це і є «ефект Савченко»
Тільки вдумайтесь і проаналізуйте усі події. Віда з Вукоєвичем сказав «Слава Україні», ну молодці, дякуємо. На цьому нам би і спинитися. Але ж душа потребує героя. Росія переконує всіх, що «Слава Україні» нацистський вигук, ФІФА вводить санкції проти футболістів, штрафує їх – все в парадигмі виготовлення українського героя, який обов’язково має пройти етап страждань. І тут цікавий момент – частина користувачів фейсбуку йде по лінії героїзації, пише «Віва Віда, Віва Вукоєвич», інші привертають увагу міжнародної спільноти сотнями тисяч дописів на сторінках FIFA. В тих дописах люди лаються, вказують на корумпованість структур футбольної організації і доводять, що «Слава Україні» - це не нацистське гасло, про росіян там ні слова, що між цим гаслом і «Віва ля Франс», чи «Год блес Америка» немає різниці. Тут не приниження Росії, чи якого б то не було народу – тут прославляння своєї країни.
Через кілька днів Домагойя Віда, публічно перепросив у росіян (ЗА ЩО?), покаявся і сказав, що це життя і кожен може робити помилки. Так от до Домагоя Віди у мене кілька питань тепер, але ніякого розчарування. Бо він не герой, не наш герой, принаймні. Він звичайна людина, з якої ми надто швидко почали ліпити свого «Капітана Америку». І мені не соромно за участь у флешмобі по обвалу рейтингу сторінок FIFA – я там як і сотні тисяч інших людей доводила, що наше «Слава Україні» не привід для штрафів і покарань. Я це робила для того, щоб кожен міг вільно прославити нашу країну і в будь-якому місті світу сказати це з гордістю…
А Віда? А що Віда?! Йому жити своє життя, а нам наше. Нам треба вчитися не героїзувати кожного сміливця і не перетоврювати всіх на супергероїв, нам ще треба усвідомити, що супергероїв не існує. Бо люди від початку грішні.