Віктор Цой – “Звезда по имени Солнце”

Народився Віктор Цой 21 червня 1962 року в родині викладача фізкультури Валентини Василівни Цой та інженера Роберта Максимовича Цоя. Єдиний син в сім’ї був метисом: мати – росіянка, а батько, від якого хлопчик успадкував східну зовнішність і дивне коротке прізвище (багато хто вважав його за прізвисько), був корейцем, родом з Казахстану. Ще будучи дитиною у Віктора з’явився стійкий інтерес до художньої творчості: гарно малював, ліпив, слухав музику, багато читав. Навчався легко, але на трійки, паралельно відвідував художню школу. Ще з 5-го класу захопився грою на гітарі, а у 8-му вже організував свій ансамбль.

У 1977 році вступає до Ленінградського художнього училища ім. В. Сєрова, де відразу ж створює рок-гурт. Та на другому курсі Віктора й всіх, хто грав у цьому ансамблі, відрахували «за неуспішність». Так вважає мама музиканта Валентина Василівна Цой: «Думаю, що це пов’язано було з гонінням у той час на рок-музикантів, тому що в цьому гурті були дуже здібні музиканти-початківці». Потім був завод, вечірня школа та художнє ПТУ за спеціальністю «різьбяр по дереву», але за погану успішність йому навіть не видали диплома, а лише довідку про закінчення. Трохи попрацювавши в реставраційній майстерні Катерининського палацу в м. Пушкіні, В. Цой повністю присвячує себе музиці: грає на бас-гітарі в гурті «Палата № 6», пише пісні.

• Літо 1981

  В Ленінграді утворився гурт «Гарін і гіперболоїди».

  До неї входили Віктор Цой, Олексій «Риба» (Рибін) та Олексій Волинський. Через рік потому, після того, як пішов Волинський, назва гурту змінилася на «Кіно».

• 1982

  Запис альбому «45». Перший електричний концерт гурту «Кіно» в Ленінградському рок-клубі та перші акустичні концерти в Москві.

• 1983

  Гурт розпався, але згодом зібрався знову в складі Віктора Цоя, Юрія Каспаряна, Георгія Гур’янова та Ігоря Тихомирова. Запис з Ю. Каспаряном фонограми «демо» у Олексія Вишні, яка згодом отримала назву «46».

• 1984

  Запис альбому «Начальник Камчатки» в студії Андрія Тропила.

• 1985

  Робота над двома альбомами: «Ночь» в студії Тропила та «Это не любовь» в студії Вишні. Останній виходить у світ.

• 1986

  Виходить альбом «Ночь» та платівка «Red Wave».

• 1987

  Виходить фільм «Асса», де в фінальній сцені Віктор Цой співає пісню «Хочу перемен!». Після цього гурт «Кіно» набуває всесоюзної популярності. Запис альбому «Группа крови».

• 1988

  В Алма-Аті проходили зйомки фільму Рашида Нугманова «Игла», в якому Віктор Цой зіграв головну роль і виконав декілька пісень. Почалась повальна «кіноманія». Запис альбому «Звезда по имени Солнце».

• 1989

  Після успішних всесоюзних гастролей музиканти поїхали до Нью-Йорку, де відбувся прем’єрний показ фільму «Игла» і був зіграний невеликий концерт. Виходить альбом «Звезда по имени Солнце».

• Літо 1989

  На фестивалі «Золотий Дюк» в Одесі Віктора Цоя назвали кращим актором року, а фільм «Игла» вийшов на друге місце в прокаті радянських фільмів.

• Осінь 1989

  Група їде до Парижу, де виходить платівка «Последний герой».

• Весна 1990

  Гурт відправився в Токіо, де був укладений договір по розкрутці гурту «Кіно» в Японії.

• 24 червня 1990

  Гурт «Кіно» відіграв грандіозний концерт в московському ПС «Лужники». Організатори влаштували феєрверки, запалили Олімпійський вогонь, хоча до цього його запалювали тільки під час Олімпіади в 1980 році. 62 тисячі людей вітали «Кіно» і стоячи співали разом з Віктором Цоєм.

  Це був останній концерт в історії гурту.

• Липень 1990

  Гурт «Кіно» почав записувати новий альбом, повністю була готова тільки пісня «Красно-желтые дни».

• 15 серпня 1990 (12:28)

  Віктор Цой загинув в автокатастрофі під Ригою.

• 19 серпня 1990

  Віктор Цой похований на Богословському кладовищі в Ленінграді.

• 1990

  Незакінчений альбом музиканти завершили самі та назвали його «Чёрный».

Вперше Віктор побачив Маріанну на дні народження знайомих 5 березня 1982 року. Їй – 23, і вона вже була розведеною, а йому – 19. Віктор навчався в ПТУ, а Маріанна працювала в цирку. Через різницю у віці Віктор перший час сильно комплексував. Потім всі ці дурниці перестали мати значення – для обох. Коли Маріанна вперше почула пісні Цоя, зазнала швидше здивування, ніж захват, але хотілось слухати його ще і ще.

Жінок, які були в житті Віктора до неї, Маріанна визначала зневажливо: «якісь петеушниці». Та, як згадує Олексій Рибін, саме одна з них, перших шанувальниць творчості музиканта із його рідного ПТУ, надихнула Цоя на відому пісню «Восьмиклассницу». Та все це було дійсно несерйозно.

Закохані полюбляли їздити відпочивати на море в Крим. Якось влітку, коли Маріанна з Віктором збирались в черговий раз поїхати до улюбленого селища Малорічка, несподівано про Цоя згадав воєнкомат (в червні йому виповнився 21 рік). Про те, аби йти служити, втратити два роки, не могло бути й мови. Друзі, які вдало «косили» від армії, порадили лягти на обстеження в Пряжку, відому психіатричну лікарню, що Цой і зробив. Думали, що вкладеться в пару тижнів, та все це затягнулося на півтора місяці: лікар поставив собі на меті або вивести симулянта на чисту воду, або й справді знайти в ньому якісь відхилення. Щоб хоч якось бачитись з коханим Маріанна влаштувалася в Пряжку безкоштовно малювати наочну агітацію, де надивилась на жахіття психіатричного лікування. Завзятість лікаря розбилася об непробивне мовчання пацієнта, і Віктора виписали з лікарні «законним радянським психом» з білим білетом.

Після всіх цих перипетій Віктор наважився і запропонував Маріанні одружитися. 4 лютого 1984 року вони розписалися. Відзначили весілля в невеличкій квартирі, в яку набилося чоловік сто. І в результаті Віктор перевтомився від цієї радісної події та зліг з температурою.

Їх син народився 5 серпня 1985 року і майже місяць прожив без імені – Цою хотілось вигадати таке, щоб поєднувалось з незвичним прізвищем. Зрештою Маріанна поставила ультиматум: або погоджуєшся на Олександра, або я йду і реєструю сина Христофором. Подіяло… Останні три роки життя Віктор Цой провів з іншою жінкою – Наталею Разлоговою, з якою познайомився під час зйомок фільму «Асса». Але про розлучення з Маріанною мова не йшла – у них був Саша, Сантьор, так вони його називали.

Працювати Віктор Цой почав ще з шістнадцяти років на заводі. Кропітка та монотонна праця з виготовлення дрібних деталей вимотувала, через що змушений був її залишити. І ким лише Віктор не працював – і рятувальником на пляжі, і прибиральником лазні, і різьбярем по дереву, та найулюбленішим місцем стала котельня «Камчатка».

Знаходилась котельня в жахливому місці – з одного боку кладовище, з іншого – парк, а навколо якісь руїни, де зграями бігали бродячі собаки. Великий пустир був завалений дерев’яними ящиками, в центрі стояв сарай, половину якого займав сторож, що охороняв ящики, а половину кочегар, який топив котел, щоб не змерз сторож. До того ж, топив тими ж ящиками, що охоронялися. Так, складно це зрозуміти, але пропрацював він там майже два роки – з 1986 по 1988 рік.

Згодом ця котельня отримала народну назву – «Камчатка», і стала легендарною, завдяки тому, що працював у ній Віктор Цой. Це місце стало паломництвом його прихильників, там працювали і відомі в рок-музиці особистості – Олександр Башлачов, Святослав Задерій, Андрій Машкін та ін.

Якось до котельні завітав чоловік і почав кричати, що йому, мовляв, холодно, чому погано топлять… Віктор повернувся до нього обличчям, і цей чоловік раптом запитав: «Ти ж Віктор Цой, відомий співак. Що ти тут робиш?». «Це моя робота», – відповів Віктор. У Цоя запитували, чому він продовжує працювати в котельні, а він відповідав, що йому подобається. Можливо, працюючи тут, він почував себе впевненіше, цей вид діяльності робив його простішим, ближчим до людей – він був реальною людиною.

Влітку 1990 року Віктор Цой поїхав відпочивати до Прибалтики, орендував дачу в латвійському селищі Плієньціємс разом з Наталею Разлоговою (останні роки жив з нею) та сином Сашком. Щоранку полюбляв їздити на озеро порибалити, беручи з собою п’ятирічного сина.

Але тоді, 15 серпня о 5 годині ранку, Віктор поїхав один. Сашка, як зазвичай, цього разу не взяв. Наче відчував. Він взагалі відчував багато такого, чого інші не можуть сформулювати. Коли повертався опівдні додому, на повороті вузької дороги автомобіль «Москвич» Цоя врізався в зустрічний автобус «Ікарус». Автобус знесло з дороги в річку, у водія були лише незначні забиття, пасажирів, на щастя, не було, а легковик відкинуло на двадцять метрів, до моста. Експертиза показала, що Віктор помер миттєво.

...Він не вмів жити повільно. Швидкість його «Москвича» в ту рокову мить була не менше 130 кілометрів на годину.

«...Зіткнення автомобіля «Москвич-2141» темно-синього кольору з рейсовим автобусом «Ікарус-280» відбулося о 12 год. 28 хв. 15 серпня 1990 року на 35-му кілометрі траси Слока-Талсі. Автомобіль рухався по трасі зі швидкістю не менше 130 км/год., водій Цой Віктор Робертович не впорався з керуванням. Смерть Віктора Робертовича Цоя наступила миттєво, водій зустрічного автобуса не постраждав... ».

«В. Цой був абсолютно тверезий напередодні загибелі. У всякому разі, він не вживав алкоголь протягом останніх 48 годин до смерті. Аналіз клітин мозку свідчить про те, що він заснув за кермом, ймовірно, від перевтоми». Це рядки міліцейського протоколу та судово-медичної експертизи, які сухо констатують факти.

Для людей, які живуть далеко від рок-культури, вони означали чергову жертву так званого ДТП, яких щодня трапляється дуже багато. Але для багатьох тисяч інших вони несли дещо інше – Віктора Цоя, лідера рок-гурту «Кіно», немає більше в живих.

За офіційною версією, він заснув за кермом. Але ні близькі, ні країна не хотіли в це вірити. Існувало кілька версій трагедії, від самогубства до влаштованого нещасного випадку. Була також інформація про конфлікт між рибаками та Віктором, який відбувся того ранку на озері, а ще, що він живий і його запроторили до психлікарні. Та кому і чим міг заважати кумир епохи вже дозволеної рок-музики? Все це залишається лише чутками, а факти самі говорять про себе.

Поховання Віктора Цоя відбулося 19 серпня в Ленінграді на Центральній алеї Богословського кладовища.

У текстах В. Цоя – а саме він є автором майже всього репертуару гурту «Кіно» – романтично піднесені образи змішуються з суто реалістичними, побутовими замальовками з натури, відбиваючи внутрішній світ молодої людини, в них знаходять місце і добрий гумор, а інколи – їдка іронія, яка взагалі характерна для поетичної мови В. Цоя. В більш пізніх роботах гурту помітне «дорослішання» її ліричного героя, відхід від наївного побутописання життя дворів та підворіть, поворот до більш серйозних проблем, заклик до активних дій, морального оновлення.

Ось, що каже про тексти своїх пісень сам Віктор під час інтерв’ю на Мурманському телебаченні в квітні 1989 р.:

Журналіст: Кілька слів про ваші тексти. У них завжди відчувається прагнення до лаконізму, ніколи тексти не перевантажені. А з іншого боку в них завжди таке насичене смислове навантаження. Як Ви працюєте над текстами?

Віктор Цой: Як би вам сказати... Я не працюю над текстами. Це для мене не робота, просто так виходить. Я не знаю, я починаю щось грати, потім починаю щось записувати, роблю якісь чиркушки. А потім виходить пісня. Для мене самого це завжди загадка – що у мене вийде.

В багатьох містах існували, та й зараз діють, клуби фанів Віктора Цоя та гурту «Кіно», як в реальному, так і віртуальному світі. Тут молодь обмінюється інформацією, фотографіями, записами, проводить різноманітні тематичні заходи, фестивалі, підтримує контакти з клубами В. Цоя інших міст.

Ще за життя рок-музикант був дуже популярним. Про це свідчить те, що під час концертів сцену засипали записками, і Цой кожні 2-3 пісні охоче відповідав своїм фанам на будь-які запитання.

Об’єктивну реальність не змінити, і можна зрозуміти тих юнаків та дівчат, які цілу ніч на Богословському кладовищі в Ленінграді чекали ранку (в оточенні омоновців), щоб в останнє зустрітися з кіноактором, музикантом, композитором, філософом і мислителем Віктором Цоєм, який залишається у їхніх спогадах, у касетах із записами славнозвісних альбомів, у знятих фільмах, небагатьох газетних та журнальних інтерв’ю.

Після смерті Віктора, як згадує його мама Валентина Цой, шанувальники довго не давали їй спокою, навіть довелося переїхати. Більшість з них була саме з України, дзвонили, приїжджали, писали, навіть другою мамою називали.

«Камчатка» також стала місцем паломництва. Натовпи людей: сотні приходили і стояли тут суцільною стіною, через яку неможливо було пробитися. У всіх них було щире горе. Склався згодом ритуал: люди заходили в котельню, завалювали її квітами, намагалися присісти на диван, пили з крана воду, навіть підходили до котла і мазали щоки вугільною пилякою, набивали кишені вугіллям. Працівники котельні хвилювались, що місце їх роботи рознесуть на сувеніри.

Навіть на кладовищі сформувались «тусовочні» місця – сидить народ та співає пісні Віктора. Перший час там жили в палатках люди, які нікуди не відлучалися, вони придивлялися за могилкою.

За словами програми «600 секунд» в перші дні після смерті Віктора Цоя в Ленінграді на 30% підскочила кількість самогубств. Що це було? Істерія? Щира біль від втрати близької людини?

Але вийшло так, що одні сльози досі ллють, а інші багатіють на продажі фотографій, дисків, концертах «Пам’яті Цоя».

На цій сторінці прихильники Віктора Цоя та гурту «Кіно» можуть залишити свій відгук про них. Адже навіть сьогоднішня молодь, і це факт, як і раніше пише на стінах – «Цой – жив!», «Цой – Бог», «Цой, мы тебя любим!», «Вернись, Витя!». Це плач за «Кіно», якого більше немає. За відомим рок-гуртом, який припинив існувати, тому що пішов з життя його лідер Віктор Цой. Загинув, промайнувши яскравою зіркою. Лишившись навіки для мільйонів прихильників кращим другом, братом, кумиром, богом.

Пишіть і ви, тут – на Стіні пам’яті.