Анотація

Роман про відчайдушно сміливого, шляхетного і порядного капітана, численні пригоди якого і нині захоплюють уяву мільйонів.

Жуль Верн

П’ятнадцятирічний капітан

ЧАСТИНА ПЕРША

Розділ перший

ШХУНА-БРИГ «ПІЛІГРИМ»

Другого лютого 1873 року шхуна-бриг «Пілігрим» знаходилася під 43°57' південної широти і 165°19' західної довготи від Гринвіча. Це судно тоннажністю чотириста тонн було споряджено в Сан-Франциско для полювання на китів у південних морях. «Пілігрим» належав багатому каліфорнійському судновласникові Джемсу Велдону; командував судном упродовж багатьох років капітан Ґуль.

Джемс Велдон щороку відправляв цілу флотилію суден у північні моря, за Берингову протоку, а також у моря Південної півкулі, до Тасманії та до мису Горн. «Пілігрим», невеликий корабель флотилії, вважався одним із кращих. Хід у нього був відмінний. Чудове оснащення дозволяло йому з невеликою командою доходити до самої межі суцільних льодів Південної півкулі.

Капітан Ґуль умів лавірувати, як кажуть моряки, серед плавучих крижин, що дрейфують улітку в районі, розташованому на південь від Нової Зеландії та мису Доброї Надії, тобто на більш низьких широтах, ніж у північних морях. Щоправда, це тільки невисокі айсберги, що вже потріскалися й розмиті теплою водою, і багато їх швидко тане в Атлантичному чи Тихому океанах.

На «Пілігримі» під командою капітана Ґуля, чудового моряка, одного з кращих гарпунників південної флотилії, знаходилося п’ять досвідчених матросів і один новачок. Цього було недостатньо: полювання на китів потребує досить великого екіпажу для обслуговування шлюпок і обробки добутих туш. Але містер Джемс Велдон, як і інші судновласники, вважав вигідним вербувати в Сан-Франциско лише матросів, потрібних для керування кораблем. У Новій Зеландії серед місцевих жителів і дезертирів з кораблів усіх національностей не бракувало вправних гарпунників і матросів, ладних найнятися на один сезон. По закінченні кампанії їх звільняли, і вони на березі чекали наступного року, коли їхні послуги знову могли знадобитися китобійним суднам. При такій системі судновласники заощаджували чималі суми на платню суднової команди і збільшували свої доходи від промислу. Саме так зробив і Джемс Велдон, споряджаючи в плавання «Пілігрим».

Шхуна-бриг тільки-но закінчила китобійну кампанію на межі Південного полярного кола, але в її трюмах залишалося ще багато місця для китового вуса і чимало бочок, не заповнених ворванню. Уже в той час китовий промисел був нелегкою справою. Кити стали рідкістю: далися взнаки наслідки нещадного їх винищування. Справжні кити вимирали, і мисливцям доводилося добувати смугачів[1], полювання на яких було пов’язане з серйозною небезпекою.

Те саме змушений був робити і капітан Ґуль, але він розраховував пройти під час наступного плавання до більш високих широт — якщо знадобиться, аж до Землі Клари й Землі Аделі, відкритих, як це точно встановлено, французом Дюмоном д’Юрвілем, хоч як би це не заперечував американець Вілкс.

«Пілігриму» цього року не пощастило. На початку січня, у самий розпал літа в Південній півкулі і, отже, задовго до закінчення промислового сезону, капітану Ґулю довелося полишити місце полювання. Допоміжна команда — збіговисько досить підозрілих осіб — поводилася зухвало, найняті матроси ухилялися від роботи, і капітан змушений був розстатися з ними.

«Пілігрим» узяв курс на північний захід і 15 січня прибув до Вайтемати, порту Окленда, розташованого у глибині затоки Хауракіл, на східному березі північного острова Нової Зеландії. Тут капітан висадив найнятих на сезон китобоїв.

Постійна команда «Пілігрима» була незадоволена: шхуна-бриг не добрала щонайменше двісті бочок ворвані. Ніколи ще результати промислу не були такими жалюгідними. Більше за всіх незадоволений був сам капітан Ґуль. Самолюбство прославленого китобоя глибоко вразила невдача: уперше він повертався з такою вбогою здобиччю. Ґуль проклинав ледарів і дармоїдів, які зірвали промисел.

Даремно намагався капітан набрати в Окленді новий екіпаж: моряки вже найнялися на інші китобійні судна. Довелося, таким чином, відмовитися від надії довантажити «Пілігрим». Капітан Ґуль збирався вже вирушити з Окленда, коли до нього звернулися з проханням прийняти на борт пасажирів. Відмовити в цьому він не міг. Місіс Велдон, дружина власника «Пілігрима», із п’ятирічним сином Джеком та її родичем, якого всі звали «кузен Бенедикт», перебували в цей час в Окленді. Вони приїхали туди з Джемсом Велдоном, котрий зрідка відвідував Нову Зеландію в торговельних справах, і збиралися разом з ним повернутися до Сан-Франциско. Але перед самим від’їздом маленький Джек серйозно захворів. Джемса Велдона кликали в Америку невідкладні справи, і він виїхав, залишивши в Окленді дружину, хвору дитину і кузена Бенедикта.

Минуло три місяці, три тяжких місяці розлуки, що здалися бідолашній місіс Велдон нескінченно довгими. Коли маленький Джек одужав, вона стала лаштуватися в дорогу. Саме тоді «Пілігрим» прийшов до оклендського порту.

У той час прямого сполучення між Оклендом та Каліфорнією ще не було. Місіс Велдон довелося б спочатку поїхати до Австралії, аби пересісти на один із трансокеанських пароплавів компанії «Золотий вік», які зв’язували пасажирськими рейсами Мельбурн із Панамським перешийком через Папеєте. Діставшись до Панами, вона мусила б очікувати там американський пароплав, що курсував між перешийком та Каліфорнією.

Такий маршрут означав тривалі затримки і пересадки, особливо неприємні для жінок, що подорожують із дітьми. Тому, довідавшись про прибуття «Пілігрима», місіс Велдон звернулася до капітана Ґуля з проханням доставити її в Сан-Франциско разом із Джеком, кузеном Бенедиктом і Нан — старою негритянкою, яка виняньчила ще саму місіс Велдон.

Здійснити подорож у три тисячі льє на вітрильнику! Але судно капітана Ґуля завжди утримувалося в бездоганному порядку, а пора року була ще сприятливою по обидва боки екватора. Капітан Ґуль погодився і негайно надав до розпорядження пасажирки власну каюту. Він хотів, щоб під час плавання, яке мало тривати днів сорок — п’ятдесят, місіс Велдон була оточена якомога більшим комфортом на борту китобійного судна.

Таким чином, для місіс Велдон подорож на «Пілігримі» мала багато переваг. Щоправда, шхуні-бригу треба було спочатку зайти для розвантаження в чилійський порт Вальпараїсо, що лежить осторонь від прямого курсу. Зате від Вальпараїсо до самого Сан-Франциско судно йшло б уздовж американського узбережжя при ходових берегових вітрах.

Місіс Велдон, бувала мандрівниця, яка не раз поділяла з чоловіком труднощі далеких мандрів, була хороброю жінкою і не боялася моря; їй було близько тридцяти років, і вона вирізнялася чудовим здоров’ям. Вона знала, що капітан Ґуль — гарний моряк, якому Джемс Велдон цілком довіряв, а «Пілігрим» — надійний корабель і має добру славу з-поміж американських китобійних суден. Трапилася нагода — чом не скористатись? І місіс Велдон зважилася вирушити в плавання на борту судна невеликого тоннажу. Звичайно, кузен Бенедикт мав її супроводжувати.

Кузену було років п’ятдесят. Попри солідний вік, його не можна було випускати самого з дому. Радше худорлявий, ніж худий, і не те щоб високий, але якийсь довготелесий, з величезною скуйовдженою головою, із золотими окулярами на носі — таким був кузен Бенедикт. З першого погляду в цій людині можна було розпізнати самого з тих поважних учених, безпорадних і добрих, яким на роду написано завжди лишатися дорослими дітьми, жити на світі років до ста і вмерти з дитячою душею.

«Кузеном Бенедиктом» звали його не тільки члени родини, а й сторонні: такі простодушні добряги, як він, здаються спільними родичами. Кузен Бенедикт ніколи не знав, куди йому подіти свої довгі руки і ноги; важко було знайти людину більш безпорадну і несамостійну, особливо в тих випадках, коли йому доводилося розв’язувати повсякденні життєві питання.

Не можна сказати, що кузен Бенедикт був тягарем для оточення, але він якось ухитрявся завдавати клопоту кожному і сам відчував себе ніяково через власну незграбність. Утім, він був невибагливим, терплячим, байдужим до спеки й холоду, міг не їсти й не пити цілими днями, якщо його забували нагодувати й напоїти. Здавалось, кузен Бенедикт належить не так до світу людей, як до рослинного царства. Він був як безплідне, майже позбавлене листя дерево, не здатне ні дати притулок, ні нагодувати подорожнього. Але цей чоловік мав добре серце. Він охоче робив би послуги людям, якби був у змозі робити їх, його всі любили, попри властиві йому слабкості, а можливо, саме через них. Місіс Велдон дивилася на нього як на свого сина, як на старшого брата маленького Джека.

Слід, однак, зазначити, що кузена Бенедикта ніхто б не назвав ледарем. Навпаки, це був невтомний трудівник. Єдина пристрасть — природничі науки — поглинала його цілком. Сказати «природничі науки» — це сказати дуже багато. Відомо, що ці науки включають зоологію, ботаніку, мінералогію та геологію. Але кузен Бенедикт жодною мірою не був ні ботаніком, ні мінералогом, ні геологом. Чи був він у такому разі зоологом у повному розумінні слова — кимось на зразок Кюв’є[2] Нового Світу, здатним аналітично розкласти або синтетично відтворити будь-яку тварину? Чи присвятив він своє життя вивченню тих чотирьох типів — хребетних, м’якотілих, суглобистих і променистих, — на які сучасне природознавство поділяє весь тваринний світ?[3] Чи вивчав цей наївний, але старанний учений різноманітні ряди, підряди, родини і підродини, роди і види цих чотирьох типів?

Ні!

Чи присвятив себе кузен Бенедикт вивченню хребетних: ссавців, птахів, плазунів і риб?

Ні і ні!

То, може, його цікавили молюски? Може, головоногі й моховатки розкрили перед ним свої таємниці?

Теж ні!

Тоді чи не заради вивчення медуз, поліпів, голкошкірих, найпростіших та інших представників променистих він до глибокої ночі палив гас у лампі?

Треба прямо сказати, що не променисті привертали увагу кузена Бенедикта.

А оскільки з усієї зоології залишається тільки розділ суглобистих, то, звичайно, зрозуміло, що саме цей розділ і був предметом всепоглинаючої пристрасті кузена Бенедикта. Однак і тут слід зробити деякі уточнення.