Нерідко в Україні можна почути нарікання, мовляв, немає стратегічного бачення, яку саме країну ми хочемо будувати, немає стратегічної візії, ліберальна це має бути країна чи консервативна, з більшою чи меншою часткою соціального захисту. Щоби політики/влада сформували таке бачення, вочевидь необхідною є критична маса громадян, котрі би могли змусити це зробити. Цю критичну масу прийнято називати громадянським суспільством, і якщо у нас досі немає згаданого бачення, то громадянське суспільство знаходиться ще у стадії розвитку. Промоутерами цього розвитку є активісти, волонтери, громадські організації, «общественники», як таких людей називають у містах Півдня та Сходу. Вони є рушієм змін знизу суспільства, спонукають його до становлення громадянської свідомості та відповідальності.

Інститут масової інформації у проекті «Будуємо мости заради реформ і довіри», фінансованому посольством Великої Британії, вирішив розібратися, наскільки українці за посередництвом ЗМІ мають можливість дізнаватися про активістів, їхні ініціативи та акції. Для цього ми провели низку медіавечірок у восьми містах на Півдні та Сході країни, де знайомили локальних активістів із місцевими журналістами, пропонували їм проговорювати власні очікування одне від одного, згодом запросили журналістів на тренінги, де пояснювали наскільки важливо висвітлювати такого роду тематику. Перед тренінгами та після них зробили моніторинговий зріз регіональних ЗМІ щодо частоти появи теми активізму на тлі загальної кількості матеріалів. Зрештою, підбили підсумки на конференції «Комунікація реформ на місцевому рівні» (Київ, 30.03.16), зокрема у її третій панелі під назвою «Проблеми комунікації громадських активістів і журналістів: чому не чуємо один одного і як працювати в форматі win-win».

Моніторинг ЗМІ показав, що тематика активізму цікавить журналістів не на належному рівні, передусім в рамках однозначних чисел (у середньому 5%, а приміром у Сєвєродонецьку цей показник становив від 1 до 3%, причому в друкованій пресі узагалі 0!). У наших розмовах із активістами та журналістами, як теж у опитувальниках фокус-груп, ми намагалися зрозуміти, у чому нестиковка, або ж відверте небажання показувати діяльність громадських організацій або окремих активістів. Втім, спершу про позицію власне других.

«Ви нас не помічаєте»

За словами Олени Подобєд-Франківської, координаторки ІМІ зі співпраці з громадськими активістами, вони скаржаться на поверхневий підхід до висвітлення тем активізму, тобто воліли би бачити глибшу орієнтацію в темі. Тобто «картинка» не завжди точна, доноситься або вирізана, або викривлена інформація, нерідко з суб’єктивним нальотом. Олена цитує одного з активістів: «Іноді цитату висмикнуть з контексту, або використають у джинсі чи чиємусь антипіарі, тому боїшся сказати зайве». Активісти вважають, що дарма їх асоціюють із якимись підводними каменями на кшталт підтримки якимись політиками, політичними силами або ж представниками влади. Хоч, як розповів миколаївський представник ІМІ Андрій Лохматов, він особисто зустрівся із випадком, коли за настирним видзвонюванням та переконанням, що «ви повинні про це написати» вигулькнули роги одного з депутатів облради. Так що «довіряй, але перевіряй».

Навчання на факультетах журналістики та ситуація в українських ЗМІ (тиск власників на редполітику, орієнтованість на політизацію ЗМІ та чорнушні новини) не сприяють розумінню цілей і завдань активізму. Журналісти часто не мають поняття, навіщо взагалі створюється ГО, які джерела її фінансування, специфіка роботи тощо. Коли активіст йде в місцеве самоврядування, в політику, у ЗМІ це сприймається ледве не як зрада, хоч – як зазначив на конференції лідер партії «Сила людей» Олександр Солонтай, це прекрасно і потрібно, якщо звісно активіст не був псевдоактивістом і реально використав довіру ЗМІ. Цей набір фактів створює ситуацію, коли до активістів ставляться як до набридливих мух і перемагає підхід «подякуйте, що взагалі показали (згадали/надали слово)».

Окрім чинників нерозуміння або підозр з боку журналістів існують об’єктивні фактори несприйняття активізму, про які навіть журналісти не підозрюють. Багато активістів не навчені азам піару і не мають поняття, як достукатися до журналістів і, що характерно, до властивих і по темі журналістів. У більшості ГО немає окремої людини, яка би займалася комунікацією зі ЗМІ, зазвичай це глава організації, яка в принципі покликана займатися власне основною справою. Активісти мають зрозуміти, що для контактів з пресою важливо виставляти людину, яка вміє чітко і ясно формулювати думки, доносити зрозуміло суть акції і її значення (без пафосу) для суспільства. Якщо глава ГО вважає, що саме він має бути «язиком», то він бере теж на себе відповідальність за ймовірний успіх, або ж провал акції. Головне, як переконує медіа-консультантка ініціативної групи «Перше грудня» Ярина Ясиневич, пам’ятати, що акцію ти робиш не для піару, а для того щоб змінювати на добре світ навколо. «Місія громадських активістів – змінювати світ, а не отримувати бонуси. Тому треба спершу змінити на краще ваш сегмент світу, і тоді прийдуть бонуси», – переконує Ярина.

Натомість і журналісти мусять зважати на те, що організація може не мати умілих спікерів, а проте її діяльність заслуговує на увагу, тож варто допомогти у чіткому розставлянні акцентів. Знову-таки, з боку активістів це не означає, що треба сидіти склавши руки: «Нецікавих тем нема, є нудні оповідачі, але нудність це не вирок, а недостатність зусиль», – говорить Ясиневич.

Як зазначає активістка і журналістка в одній особі Катерина Стаценко з Енергодару (до слова, у більших містах таке поєднання викликає радше роздратування, мовляв активісти «використовують прес-карти у своїх цілях, а від журналістики далекі», тут же це радше необхідність), у її місті є проблема з тим, що окремі ГО видно через уміло поставлений піар, а інших не видно «через зайву скромність». Катерина наводить приклад, коли було поставлено пам’ятник воякам АТО, а про це не хотіли повідомити ЗМІ у Запоріжжі, хоч пам’ятник виявився першим у області. Мовляв, «робили для себе». «Біда активістів у тому, що вони недооцінюють свою роботу», – резюмує Катерина. Вочевидь, взнаки також недопрацювання у сфері представлення власної діяльності через соцмережі. Мало того, що нерідко представники ГО обмежуються можливістю ВКонтакте (кількість користувачів Фейсбука в регіонах невелика), вони не знають, якими методами «чіпляти» увагу у постах-анонсах, а це і виразне фото, і вдала цитата, і грамотна підводка. Поки в регіонах соцмережі не стали серйозним джерелом для новин, ситуацію можна поправляти вже, і саме на нижчому рівні.

Окрема проблема із прес-анонсами. У схожих до Енергодара містечках і одні, і другі вважають, що прес-анонси це зайва річ, достатньо лише подзвонити і покликати журналіста. По-перше – нарікає Стаценко, такі дзвінки трапляються іноді надто пізно, щоб можна було розрахувати свій час. По-друге, прес-анонс пишеться, щоб журналіст мав певні очікування, а на акції міг їх підтвердити чи посилити, натомість без такого своєрідного «путівника» журналісту буде важче розібратися в ситуації (виконати хоча би «програму мінімум»). Проте на практиці виглядає інакше: коли Катерина вирішила розіслати журналістам свій прес-анонс, ті на неї образилися: «либонь, загордилася», «навіщо випендрьож». Натомість навіть коли щось таке як прес-анонс і з’являється (зазвичай активісти задоволені своїми творіннями), нерідко він прописаний без очевидних стандартів, з ухилами в художність у заголовках і підтемах. Коли журналіст бачить такий недолугий текст перед собою, у нього відпадає бажання щось висвітлювати. Проте пам’ятаючи, що ГО можна допомогти кількома потрібними порадами, журналіст полегшить і собі, й активістам життя.

Які закиди з боку журналістів радше обґрунтовані?

За словами Андрія Лохматова, чимало активістів звертається, не розуміючи у видання якої специфіки і направленості. Його «Преступности.НЕТ» радше не писатиме про фестиваль для дітей, але активістам хочеться, щоб про акцію дізналося якнайбільше, проставити галочки для спонсорів у найширшому колі видань. Так не буває. Активісти повинні пам’ятати, що їхня інформація повинна виграти на ринку ідей у конкуренції поміж іншими ГО, волонтерами, «общественниками», тому меседж має бути чітким і максимально незібганим, адже при обробці журналістом він і так має шанс обрости ефектом зіпсутого телефону, тому краще на цьому етапі журналісту життя полегшити.
 

Журналіст теж людина, у нього чимало поточної роботи (перевантаженість місцевих журналістів це не міф а реальність), тож не варто псувати йому ранок/день/вечір/ніч власною настирністю. Він вилучить вас із списку уваги і порадить зробити це іншим колегам. «Журналіст ГО нічим не зобов’язаний, тому на співпрацю з ним треба дивитися як на побудову партнерства, у якому мусить бути взаємне зацікавлення, – говорить Ясиневич, – і крок в його бік повинні зробити скоріше за все ви, питання в тому який це буде крок». Її рецепт – у розумінні того, для кого ми робимо подію, посилаємо меседж. І це не журналісти, вони є важливим, але не єдиним каналом комунікації із цільовою аудиторією. Вона пропонує відповісти на три питання: 1) що для нас важливо зробити, чого досягнути; 2) для кого ми це робимо, хто ці люди (мати свідомість зокрема, що аудиторія може бути малоосвіченою, яка не розрізняє приміром облраду від ОДА тощо); 3) як про це розповісти цікаво. Останнє має виглядати як story – мають бути герої – люди або навіть неживі предмети, хоч це не означає що ваша історія мусить бути більш захоплююча, що теж важливо, факти мусять творити історію. «Ви маєте “розповідати історію про себе”, люди хочуть знати, чому ви це робите і чому саме ви. Історія може перемагати факти і аргументи», – переконує Ярина. Вже на етапі прес-анонсу можна зіпхнути особу яка висвітлюватиме подію на манівці поверховості, якщо у самому запрошенні не відчуватиметься глибина.

Останнє, що мусить бути обов’язково, це віра і переконаність в тому, що активіст робить, як теж його вірогідність. «Фактчекінг щодо ГО ніхто не відміняв – якщо ви нікому не відомі, до вас ніхто не прийде», – говорить Лохматов. Ясиневич же підводить підсумок: «Професійне знання теми, – той ґрунт, на якому стоїмо. Треба мати візію досягнення результату і кроки до нього. До цього необхідно дійти в процесі комунікації. І тут власне лежить перехід, як розказати цікаво і як це донести журналістам, тобто їм має бути і цікаво, але вони повинні бачити і ваш професійний підхід. Чи ви у властивому вам напрямку працюєте, чи ваші висновки вірогідні, щоб журналіст сам не робив цієї роботи». Місток у співпраці ЗМІ та активістів – у взаємній довірі та відсутності бажання один одного «використати», як теж у можливості взаємовигідного обміну інформацією про те, як доносити контент якісніше і краще.

Текст: Роман Кабачій, ІМІ, для сайту "Детектора медіа" MediaSapiens. 

Фото: ІМІ