13 вересня у Дніпрі із візитом перебував Президент Петро Порошенко. Комусь із журналістів це, можливо, було в радість – не щодня у регіоні відбуваються події президентського масштабу. Але припускаю, що для більшості цей візит став, м’яко кажучи, черговим “напрягом”.

Це своєрідна “обязаловка” – пропустити не можна поїхати. Я, мабуть, не знаю жодного журналіста, у якого такі зйомки викликали би професійний інтерес, особливо якщо це не перший за плечима відзнятий візит Президента. Це завжди години безглуздих очікувань, перевірки та купа зайвої метушні, пов’язаної передусім з тим, що на таку подію їдуть ВСІ журналісти, яким разом дуже весело, але просто тісно працювати.

Ці візити завжди однакові: Президент дивиться, вручає, відкриває, когось хвалить, когось сварить, робить оптимістичні та дуже неконкретні заяви, часто навіть без змоги для журналістів поставити питання. Так і у Дніпрі 13 вересня – Порошенко вручив ключі від квартир військовим, урочисто відкрив дитячий садок, побував у музеї АТО просто неба, полетів назад. Щоправда з трибуни зробив заяви про новий транш МВФ та пообіцяв безвізовий режим з країнами ЄС у жовтні. Журналістам анонсували підхід – тобто можливість поставити питання – на одній із локацій. Проте цю частину з візиту викреслили, задовольнивши медіа розлогими промовами з трибуни, без питань. Незаплановане спілкування із дніпрянами охоронці Президента ввічливо попросили не знімати.

Тому більшість сюжетів як на місцевих, так і на центральних каналах вийшла однаковою, шаблонною і прісною. Лише з різною мірою прилизаності в подачі. Складається враження, що журналісти у цьому процесі просто відігравали роль статистів. Здається, якби всім каналам просто роздали відзняте прес-службою Президента відео – результат був би таким самим.

Чи то від небажання, чи то від втоми, чи то від потреби втиснути в ефірний час все зроблене Президентом за день, так, що не лишилося часу на “закулісся”… Але у цих сюжетах не йдеться про дітей, які плакали, бо їх вишикували на сонці замість денного сну. У цих сюжетах не йдеться про те, чому на відкриття дитсадка позвозили дітей шкільного віку, звідки вони взяли ліс прапорів і чи самі вони вирішили всі поголовно вдягтися у вишиванки. Лише одиниці покепкували із обмовок Президента щодо назви міста Дніпра, оживили матеріали віршами у його виконанні та думкою дніпрян про те, що насправді варто подивитися Президенту у нашому місті.

Днями мала нагоду обмінятися кількома думками із німецьким журналістом Борисом Райтшустером, відомим своєю антипутінською позицією. Говорили про баланс “добра і зла” у журналістиці. Він, здається, посміявся з моєї думки, що українські журналісти могли би говорити більше не лише про помилки, а і про досягнення влади, бо суспільству і так вистачає розчарувань та негативу.

“Коли ви приходите до стоматолога – ви ж не просите, аби він вам знайшов здорові зуби. Ви хочете, аби він вилікував хворі. І у нас така професія, хвалити – це не до нас, ми маємо критикувати”, – приблизно так сказав Борис.  

Я в жодному разі не кажу, що треба було шукати “зраду”, якщо її нема. Але лякає мовчазне вдоволення напівфабрикатною інформацією, заготовками, які не можна розбавити запитанням та діалогом. А головне – відсутність мінімального публічного невдоволення таким форматом взаємодії Президента із регіональними журналістами. Це все одно, що знімати гарний фасад з різних ракурсів і проігнорувати, що у задньому дворі прорвало каналізацію чи тиждень не вивозиться сміття.

Текст: Зоя Красовська, регіональна представниця ІМІ у Дніпрі, для сайту "Дніпроград".