Ця історія мала свій початок ще за такої давнини, коли життя велосипедистів була легким (десь у 2004). Ні про що вони не думали, хіба що покататися-звеселитися, в’язи собі на якомусь хілі поскручувати, чи навпаки гарненько, із пивком поматрасити. Тільки й турботи було в них, що колеса сусідським насосом підкачати, чи гальмівні колодки поміняти, та й то у кого ті гальма взагалі були.
Та ось деяка прогресивна частина велонароду почала помічати гоніння й притиски на шляхах і деяку дискримінацію на різноманітних стоянках.
Почухала потилицю ця частина (прогресивна й активна, нагадаю) чим, та де потрібно і зрозуміла чого колісно-педальній громаді не вистачає – доріжок та стоянок! Та не абияких а вело, як у всьому і, знову ж таки прогресивному й наскрізь толерантному закордоні, давненько водиться. А потім чухатися перестали і виродили із себе таку собі ініціативну групу «Зеленому місту – зелений транспорт».
Координувати її (треба ж комусь це робити) викликався Дмитро Александров. І опинилися наші хвацькі молодці просто у владних міських коридорах. Дивувалися там такому явищу, та не відкараскувалися. І став Дмитро з товаришами, однодумцями своїми усіляко просвіщати, умовляти а то вже й до совісті батьків славетного міста Києва звертатися, що б і далі ця слава розцвітала!
Потроху (велике наскоком не робиться) консенсус вимальовуватися став. А згодом активісти поклали на стіл до міського голови дивну мапу, чудернацько розмальовану, як водиться ночами на кухні. Ну, майже так. Насправді, малювали в кімнаті на підлозі – там місця більше А на тій мапі мрія веложителів нашого міста – оті самі доріжки та стоянки спеціальні, як у Європі але наші, рідні. Ще більше велопредставників поважати стали, до кабінетів запрошували. Добре все йде… та раптом (зазвичай так воно у нас і буває) – влада змінилася. Спочатку все починай!
Та наших соколів цим не злякаєш, не зупиниш. Сьогодні Омельченко доленосні рішення приймає, завтра Черновецькій за все мудре місто думає, а там гов – і ще мудріша людина з’являється, чи навпаки! А велосипедисти все одно педалі крутять і інтереси їхні все одно представляти, а то й відстоювати потрібно! Розуміють це хлопці з АВК, руки не опускають! І ось у 2008 неофіційна ініциативна група переросла у офіційну асоціацію велосипедистів Києва (АВК) разом із її першим керівником Дмитром Александровим.
І й тут фортуна на нашому боці – тямущі люди у новій адміністрації, а головне з життям у Європі добре обізнані, хоча і молоді. Отож взаємини поновилися, скажу навіть більше – вийшли на якісно новий рівень. І тут наша знаменита мапа у пригоді стала – у 2009 таки затвердила Київрада “Програму створення велодоріжок на 2010-2012“.
Отже недаремні були безсонні ночі, не даремні були спроби налагодити добрі взаємини авто- та вело- любителів а до того ж й пішоходів не забути.
Та сказане то – півсправи, до реального втілення ще дійти треба: то грошей у міському бюджеті не передбачено, то були та й загули невідомо куди. Та не опускають рук бійці АВК, а з розумінням відносяться до “труднощів поточного моменту”, але, коли треба, можуть і демонстрацію під вікнами влаштувати. Вони готові допомогти і допомогають у проведенні різноманітних акцій, пов’язаних із збереженням здоров’я нації, охороною довкілля.
Але не тільки у адміністрації і на масових заходах (“День здоров’я”, “День без авто“, “Велонаїзд“, відкриття пам’ятника загиблим велосипедистам ) зосерєджуються члени асоціації. АВК приймає участь у веловиставках, спілкується зі своїми колегами з велоклубів, пропагує безпечний спосіб веложиття (зокрема розповсюджує світловідбиваючі жилети), підтримує стосунки із зарубіжними колегами.
Існують і перспективни плани. Звісно, для такою діяльності асоціації потрібні і нові, небайдужі помічники, не зайвою буде всіляка підтримка, розуміння важливості цьюго руху, важливості перш за все для власного життя.
Асоціація велосипедистів Києва – відкрита система, організація дружня до людей і, якщо ви захочете приєднатися до неї, вам будуть раді.
Сергій Калюжний