Війна на Донбасі вихолостила і без того невеликий креативний потенціал медіасфери на Донеччині. Навіть у часи відносної демократії при президентові Ющенку більшість місцевих ЗМІ належали регіоналам, а з неугодними журналістами розправлялися, як перед тим з керівником телерадіокомпанії «Тор» зі Слов’янська Ігорем Александровим, якого в 2001 році битами було забито до смерті. Журналістів залякували, заводили проти них справи тощо. Не дивно тому, що в авангарді не дуже чисельних мітингів на підтримку Євромайдану в Донецьку були саме журналісти. «Про те, щоб там був свій сталий Євромайдан, не було мови», – пише польський репортер Земовіт Щерек в своїй новій книзі про Україну «Татуаж із тризубом». Більшість із них мусили покинути рідне місто, причому не залишаючись на підконтрольній Україні території Донбасу, а далі, переважно до Києва. Серед них блогер Денис Казанський «Франкенштейн», головред «Новостей Донбасса» Олексій Мацука та журналіст видання Віталій Сізов, журналістка Порталу NGO.DONETSK.UA Катерина Жемчужникова, кореспондентка «Газети по-українськи» в регіоні Тетяна Заровна та інші.

По різні боки лінії розмежування

 Із тими журналістами, які залишалися, почали відбуватися метаморфози перетворення на речників думки окупантів з «ДНР». Ті, хто мав іншу думку, боявся її висловлювати, – як заявляв засновник «Громадського.Донбас»  Мацука, «люди бояться зараз виходити навіть скайпом, щоб їх не бачили, тому що місцеві сепаратисти дуже активно ведуть себе по відношенню до журналістів, і журналісти взагалі не відчувають ніякої безпеки». Як охарактеризувала в інтерв’ю для ІМІ цю ситуацію одна з іноземних журналісток, що працювала в Донецьку, «для бойовиків існує тільки два види журналістів – російські і мертві». Навіть досить проросійсько орієнтовані видання в «ДНР» закривалися. Віталій Сізов не надто дивується з такої тактики: виступаючи на «Донбас Медіа Форумі – 2015», він розповів, що «всі роки незалежності України на території області діяла «інформаційна парасоля», яка діє донині, лишень якщо раніше неугодного журналіста можна було ігнорувати, блокувати його доступ до ЗМІ, витісняти та видавлювати, то зараз його можна викинути на блокпосту, посадити в підвал, або просто зробити так, щоб він зник».

Утім, почуття безпеки не вистачало й на визволених чи недосяжних сепаратистам регіонах Донеччини. Журналісти в розмові з ІМІ наприкінці 2014 року вважали, що свободи слова немає як в окупованому Донецьку, так і на звільнених територіях. Причини називали різні. Хтось стикався з погрозами від збройних формувань, хтось спостерігає спадщину колишньої влади, в часи якої, медіа повністю були підконтрольні їй. «Насправді ситуація нічим не відрізняється. Свободи слова немає, що в Донецьку, що на звільнених територіях. Там правлять бал різні військові угруповання і різні представники військових структур. Так само душать, як і душать терористи в Донецьку», – стверджував екс-донеччанин Єгор Скляров (на той момент працював на 34 телеканалі в Дніпропетровську, зараз киянин).  Віталій Сізов вважав, що на звільненій території є вільні засоби масової інформації: «Але тут інша історія, вона тягнеться ще з періоду Януковича. Практично всі засоби масової інформації або якісь комунальні, або підпорядковані комусь із прихильників тієї, минулої, влади. Тому ситуація істотно не змінилася».

У 2014 році в Донецькій області сепаратистами було вщент розгромлено 28 офісів місцевих ЗМІ, проте тенденція розправ з редакціями тривала й далі, в тому числі і на неокупованих землях (приміром, під час передвиборчої кампанії восени 2015 року, було побито вікна в редакції 06239.com.ua – сайту міст Красноармійська та Димитрова).  Ті ЗМІ, що зараз функціонують на підконтрольній території України, у переважній більшості належать колишнім регіоналам, ДТЕКу і Метінвесту. Якщо раніше інформполітика чисельних невеличких ЗМІ шахтарських містечок контролювалася партійними штабами «Партії Регіонів», то зараз місцеві ЗМІ орієнтуються на власників – колишніх «регіоналів», або ж на мерів міст. У цьому також полягає відмінність Донецької області від інших регіонів країни, де все ж існувала конкуренція між різними власниками – на Донеччині переважна більшість ЗМІ фактично дотримується єдиної «партійної лінії», хоча і позиціонує себе публічно себе як «незалежні» ЗМІ. Які вони «незалежні», можна судити по кількості джинси місцевих князьків, про що конкретніше згодом.

Краматорський тупик

Після того, як центр області і донецької агломерації опинився поза українською зоною контролю, адміністративно роль центру Донеччини було перенесено до Краматорська. Досить несподіване рішення, зважаючи на те, що найбільшим підукраїнським містом регіону залишався Маріуполь. Вочевидь, Краматорськ був ближче до більшої частини української Донеччини, по-друге, від початку поділу регіону не раз звучали думки, що навіть при визволенні всього Донбасу постане необхідність виокремлення Приазов’я із центром в Маріуполі. Тож, на міські краматорські ЗМІ раптом звалилася несподівана ноша писати про проблеми області, в якій до війни проживало 5 млн чол., більше ніж в усій Галичині. І, варто констатувати, справляються із цим завданням досить погано, на що є як об’єктивні, так і суб’єктивні причини.

До об’єктивних можна віднести невеликі людські та матеріальні ресурси (додаємо також той фактор, що креативні донецькі журналісти переважно в області не затрималися, як це було в деяких все ж зрештою невдалих спробах луганських журналістів осісти на півночі регіону). Також, звісно, маємо незначний рівень розвитку власне краматорських ЗМІ, редакцій та журналістів, а що гірше, відмову визнати цей рівень недостатнім. Свого часу відбулася дискусія поміж представниками ІМІ та медіаспільнотою Краматорська, яка оголила суть явища, – засилля джинси, прив’язки до "паркетних" матеріалів без жодної критики у бік влади, показник суспільно важливих матеріалів у друкованій пресі на травень 2015 року на рівні 10-12% (дещо вище, 24-30% наприкінці року), передруки неперевіреної інформації, нерозважне ігнорування стандарту відокремлення фактів від коментарів, себто домисли та авторські «ліричні відступи» авторів новин і статей. Найостанніша цікавинка, викрита Світланою Агаджанян в рамках моніторингу для ІМІ з краматорського сайту «Технополіс», стосувалася «воскрешення Сталіна» у Донецьку, ілюстрована фото трирічної давнини донецьких активістів, які давно рідне місто покинули (Катерина Жемчужникова, Денис Казанський, Денис Ткаченко та Артур Шевцов). Сталіна ніхто не воскрешав, як виявилося, ну й названі особи в разі появи в Донецьку приземлилися б як мінімум у підвалах «ДНР».

По суті, на прикладі кількох сайтів можемо зрозуміти, чим живуть ЗМІ Краматорська. Приміром, сайт «Восточный проект» у більшості присвячений новинам міста, по області зафіксовано лише дві новини. Власні новини оригінальні, з претензією на аналітичність, хоч нерідко вибігають за рамки дотримання стандарту відокремлення фактів від коментарів. Згаданий вище «Технополіс» на тлі інших читати цікаво, але новини менш якісно зроблені. Він найбільш різноманітний за тематикою, новини Краматорська мають окрему гілку, але вони у меншості по відношенню про новини Донеччини, Луганщини і окупованих територій Сходу. Через те, що в новинах з «ДНР» і «ЛНР» не завжди можна вказувати джерела через небезпеку для їх поширювачів, провисає стандарт посилання на джерела. Також не завжди є бекграунд і друга точка зору. Натомість сайт міста Краматорська 6264.com.ua працює за принципом «менше новин, але посутніх». Деякі мають невеликий бекграунд, але принаймні оперативність реагування на події додає враження про ретельність роботи. Більшість новин присвячено Краматорську, хоч подекуди зустрічаються новини і по області (Маріуполь, перейменування Дзержинська і Артемівська в Торецьк і Бахмут), що – оце подекуди – звісно не дає можливості назвати сайт обласним (по факту підназва видання «сайт города Краматорска», тому «обласних» претензій можна й не висувати).

Якщо говорити про друковані ЗМІ, то специфікою регіону є таке явище, як заводські багатотиражки, які досить суттєво впливають на інформаційний простір, оскільки більшість жителів міст в тій чи іншій мірі пов’язані з роботою на великих підприємствах. Прикладом може слугувати безкоштовна газета Новокраматорського машинобудівного заводу «Вестник НКМЗ», яка в кожному номері на першій сторінці розміщує новини про співпрацю заводу з підприємствами РФ, і проводить відверто проросійську риторику. В підсумку, це також є фактором проросійської настроєності жителів Краматорська. Так, приміром, оцінює риторику газети місцевий паблік kramatorsk_ukr: «"Вестник НКЗМ". Все как и раньше: Россия – кормилец, Украина – нелепая страна. Это газета "героя Украины" – Скударя». Екс-регіонал Георгій Скудар є главою правління НКМЗ та його частковим власником. Попри постійну критику видання, навіть у свіжому номері газети від 15 січня 2016 року розміщена стаття головного редактора Валентини Зоріної, яка називається «У нас немає іншого шляху». У ній автор висловлює явний жаль у зв’язку з тим, що Україна здобула незалежність, натякає співробітникам заводу, що київська влада навмисно знищує їх підприємство на догоду американцям і тиражує стереотипи, що розпалюють регіональну ворожнечу.

Не тиражками одними?

Ще одна «біда» регіону – комунальні газети. Вони є найбільш безкритичними по відношенню до місцевих князьків та владців, є їхніми рупорами і, як написав один із учасників конкурсу ІМІ «Лови джинсу» Віталій Немиров, «жодним чином цим не переймаються». Він наводить приклад «Дружковского рабочего» (Дружківка належить до краматорської агломерації), який навіть ще до реєстрації окремих кандидатів на виборах в мери повідомляв, «что позиции городского головы крепки, как скала – газета приводит данные опроса, проведенного городским советом, по данным которого председатель городского совета Валерий Гнатенко с разгромным счетом выигрывает у любого из потенциальных конкурентов».  Про стиль газети, «четырежды награжденной почетной грамотой секретариата Национального союза журналистов Украины», можна довідатися із інтерв’ю з градоначальником. Ще одна газета «ДНЛ+» підтакувала комунальній, сповіщаючи, що й «промышленники — за Гнатенко», даючи фото директорів заводів, які уважно слухали, що десь на виробництві їм пояснював всезнаючий мер. Така ситуація – повсюдна по цілому Донбасу, причому фактом залишається те, що чимало місцевих очільників були організаторами псевдореферендуму в травні 2014 року, не понесли за це покарання і далі керують своїми вотчинами.

Беручи до уваги факт, що в менших містах неокупованого Донбасу досить погана ситуація з місцевими електронними ЗМІ (в тому ж Краматорську всього два телеканали, та й ті не з повноцінними годинами мовлення), то зрозуміло, що інформацію мешканцям промислового Донбасу брати ніде, окрім як з тиражних заводських газет. До українського телебачення довіра невелика, рівень користування інтернетом в межах 40%, тому загроза консервованого сприйняття інформації та способів її здобування на Донеччині залишається, як – відповідно – і традиції голосувати «за поганих, але своїх хлопців» регіоналів. Тому в межах розвитку місцевих ЗМІ варто ставити планку самоосвіти тих журналістів, які залишилися працювати в регіоні, допомогу їм з боку громадських структур, медіа-організацій, донбаської «діаспори» в Києві, Харкові, Дніпропетровську. Також в умовах певного інформаційного вакууму варто очікувати більшого інтересу до розвитку пабліків і «нових медіа», до котрих ростиме довіра передусім молодшого покоління донеччан. Місцеві ЗМІ мусять бути готовими до ситуації, коли центр області повернеться в склад України і перед ними постане проблема ментального і культурного «повернення» жителів Донецька та інших окупованих міст і сіл в український медіапростір.

Аналіз проводився за підтримки Української ініціативи з підвищення впевненості (UCBI), що фінансується Агенством США з міжнародного розвитку (USAID)

Текст: Роман Кабачій, ІМІ, для сайту "ТЕКСТИ"

Фото: Фейсбук Романа Кошмала