Унтер драй, товариші чиновники і журналісти

Цей текст мала би написати днів з 10 тому, щойно повернувшись із тижневої поїздки до Берліну. Проте після «Шпігеля», «Німецької хвилі» і прес-служби Меркель вливатися у рівненський медійний простір і намагатися порівняти роботу влади і медіа Німеччини із місцевими реаліями, це все одно, що поїхати у Радивилів шукати дух Парижу. Не фантазуватиму на тему «ось нам би так», ліпше пограюся із вами, тими, хто надумає таки дочитати цей текст до кінця, у лічилку.

Унтер айн

Звиклі до порядку німці після Другої світової створили систему взаємодії влади та журналістів, яка за понад півстоліття (акурат як німецькі авто) не розвалилася і успішно дозволяє їм хизуватися перед очманілими іноземцями, що «таке є лише у нас». «Таке» має назву Bundespressekonferenz — щось на подобі журналістської профспілки з близько тисячі членів, що утримує власний хол і до якої тричі на тиждень приходять «звітувати» представники усіх (!) міністерств.

Редакція газети Frankfurter Allgemeine Zeitung

Чим унікальне? По-перше, чиновники йдуть до журналістів (Меркель, між іншим, також приходила) і відповідають на всі запитання, доки ті не закінчаться, навіть на найбільш безглузді, і кожне сказане на таких прес-конференціях слово — офіційна позиція німецького уряду.

По-друге, за півстоліття очухування після війни і зміцнення німецької економіки між журналістами та владою склалися настільки інтимні стосунки, що, зізнаюся чесно, досі не визначилася, як на них реагувати — заздрити чи посміятися.

Ще у перший день наших офіційних зустрічей (а тут варто сказати, що у Берлін потрапила разом з 13 українськими журналістами, відібраними організацією Cultural Vistas за підтримки німецького МЗС та американського посольства у Німеччині для вивчення взаємодії німецьких ЗМІ та уряду) Наталка Фібріг, кореспондентка «1+1» у Німеччині, розповіла про три рівні «секретності» у спілкуванні журналістів та політиків — чиновників.

Unter ein, unter zwei та unter drei — неписані закони для журналістської спільноти. При «унтер айн» все, сказане конкретним чиновником чи політиком, цитується від його імені. «Унтер цвай» — то «як повідомили наші джерела в уряді», а «унтер драй» — це «я тобі по-секрету розкажу, але ти тільки нічого про це не пиши».

І при цьому «по-секрету» розказують на цілу публіку, включно з іноземною. На одній із урядових прес-конференцій у Bundespressekonferenz ми випадково потрапили на оце таємниче «unter drei». На стелі червоним загорівся відповідний напис і представниця міністерства фінансів «зливала» інформацію про «крота» у відомстві.

Доки триває розслідування, усе, що розповіла пані з міністерства, журналісти, які були у залі, не напишуть. Їх всього лише ввели у контекст того, що відбувається. Так би мовити, втаємничили у діла державні. І не видадуть вони інформацію на публіку, бо не так бояться, що вилетять зі спілки і втратять можливість відвідувати оті триразові на тиждень прес-конференції, як піддаються, очевидно, загальній і тремтливій боязні втратити оцю «інтимність», коли влада дозволяє тобі бути в курсі, що робить.

Штука крута, еге ж? Але застосувати її у нас і непрактично, і нереально. Нема ні довіри між обома сторонами, ні отої здорової «взаємодії», яка мала би формувати стосунки «я тебе критикую, але у нас кінцева одна мета — добробут країни». Німці би теж давно відмовилися від свого «унтер драй», маючи наш рівень корупції.

У нас би рівень «драй» зводився до добре звиклої формули: «Ну да, Вася хабарник, але ж який спеціаліст! Незамінний, його звільнити не можу, бо поновить суд» і т.п., і т.д.

Унтер цвай

Тих, хто придумав закон про доступ до публічної інформації, українські чиновники, мабуть, давно канонізували. Бо це ефективна система ненадання даних, яка дозволяє прислати відповідь, коли та вже втратила свою актуальність, або формулювати її так, що «інформації» у ній все одно не буде.

У Німеччину, насправді, потрібно було відправляти не журналістів, а працівників прес-служб та людей, які відповідають за доступ до інформації чи то пак за її «оберігання». Якщо я помиляюся, поправте, але вся робота прес-секретарів у нас зводиться а) до статистичної звітності про те, що «голова, заступники, начальники і т.д. відвідали це-то, зробили то-то і сказали три беззмістовні фрази»; б) до захисту начальника і структури від будь-яких зазіхань на їх зону комфорту.

Помічник директора департаменту преси та PR німецького уряду Ульріх Штремпель якось навіть обурився, коли запитала його про заготовлені відповіді для журналістів на зразок «це конфіденційна інформація» або «ми не можемо вам відповісти».

 — Інколи стресово для наших працівників підготувати всю потрібну інформацію, але ми повинні відповідати на всі запитання якомога швидше та професійніше. Ми можемо не розповісти все, що знаємо, але відповідь завжди буде повною, бо це наш шлях бути відкритими, ми зацікавлені у відкритому суспільстві і у тому, щоб розповісти якомога більше про діяльність уряду,  — зазначив пан Штремпель.

Його підопічні, між іншим, відповідають на запити за кілька годин. Максимум — до кінця дня. Нема відповіді — для самої прес-служби й іміджу уряду будуть не надто приємні наслідки.

Унтер драй

Бекграундні зустрічі — ще одне, чим пишаються німецькі журналісти. Потрапити на обід до політика чи пролетіти у літаку із Меркель (до речі, за такі поїздки платить редакція) вважають за потрібне всі, хто пише на політичні теми. Єдине, що при цьому можна стати «занадто близьким» до певних політиків. Німецькі журналісти цього бояться. Як сказав кореспондент телеканалу ZDF Вульф Шміц, граючи в гольф із політиком, не зможеш писати про нього критичні статті.

«Бекграундність» цілком прийнятна й у нас. Кожен має свої джерела. Причому для частини журналістів ці джерела — безпосередні роботодавці.

Насправді проблем у німецьких журналістів вистачає також, багато з них співзвучні з нашими — падіння тиражів, скорочення редакцій, недовіра з боку суспільства, яка від минулого року, так званої кризи з біженцями, почала зростати (фразу нацистів, яку почали застосовувати віднедавна у коментарях проти німецьких ЗМІ — «брехлива преса» — повторювали у кожній редакції, яку відвідали за тиждень, бо це те, що їм наразі «болить»).

Німецькі журналісти стурбовані наростанням популярності правопопулістської партії і щиро вірять, що «демократія повинна бути проінформованою демократією», як сказав кореспондент громадського телемовника ARD Арнд Хенце.

Із цим ми ж справляємося теж чи не так? Лишилося дотягти до рівня німецьких стандартів і «позичити» у німців систему громадського мовлення. Кожна родина у Німеччині платить 17,5 євро на місяць і це забезпечує їм оте чисте «свобідне» телебачення і радіо, які не думають ні про інтереси власників, ні про заробітки. Та чи готові українські родини платити за правду?

Актуальна тема Змагання Хомка і Муляренка, подорожчання для Порошенка та загадковий четвертий Викрадений велосипедист, нельотний аеропорт та загадковий сміттяр

Особливий погляд Петро КРАЛЮК: «Зробити «католицьке» Різдво вихідним — політичне рішення» Руслан ВЛАСЮК: «Новий закон про освіту. Чого чекати рівненським вчителям?»