Анотація

У цій книзі описано дивовижні пригоди професора Аронакса та його друзів, які потрапили на підводний човен геніального вченого і мужнього борця за свободу капітана Немо, і яким океани розкрили свої таємниці…

Жуль Верн

20 000 льє під водою

Частина перша

Розділ перший

Плавучий риф

Рік 1866 ознаменувався дивовижною подією, яку, імовірно ще багато хто пам’ятає. Мало того, що це незбагненне явище спричинило усілякі чутки, які хвилювали мешканців приморських міст, вони ще й посіяли тривогу серед моряків. Купці, судновласники, капітани суден, як у Європі, так і в Америці, моряки військового флоту всіх країн, навіть уряди різних держав Старого і Нового Світу були занепокоєні подією, що не піддавалася поясненню. Річ у тім, що багато кораблів спостерігали в морі якийсь довгий (він ще й світився), веретеноподібний предмет, який перевершував кита як розмірами, так і швидкістю пересування.

Описи загадкової істоти або предмета, нечуваної швидкості і сили його рухів, а також особливостей його поводження, зроблені в бортових журналах різних суден, дивовижно збігаються. Якщо це була китоподібна тварина, то вона перевершувала розмірами всіх донині відомих науці представників цього виду. Ні Кюв’є, ні Ласепед, ні Дюмеріль, ні Катрфаж не повірили б у існування такого феномена, не побачивши його на власні очі, тобто очима вчених.

Відкидаючи надто обережні оцінки, за якими істота мала не більше двохсот футів довжини, а також явні перебільшення, коли вона зображувалася якимось гігантом — завширшки одну милю[1], завдовжки три милі! — усе-таки треба було припустити, дотримуючись золотої середини, що дивовижний звір, якщо тільки він існує, значно перевершував розміри, встановлені сучасними зоологами.

Оскільки людина схильна вірити у всілякі чудеса, то легко зрозуміти, як схвилювало уми це незвичайне явище. Дехто спробував було відхреститися від цієї історії як від пустопорожніх домислів, але марно! Тварина все-таки існувала — цей факт не підлягав ані найменшому сумніву.

Двадцятого липня 1866 року судно «Гавернор-Хігінсон» пароплавної компанії «Калькутта енд Бернах» зустріло величезну плавучу масу за п’ять миль від східних берегів Австралії. Капітан Бекер вирішив спершу, що він виявив незанесений на карти риф, і узявся було встановлювати його координати, але тут із надр цієї темної маси раптом вирвалися два фонтани води і зі свистом злетіли в повітря футів на півтораста. Що це? Підводний риф із виверженням гейзерів? Або ж всього-на-всього морський ссавець, що викидає з ніздрів разом із повітрям фонтани води?

Двадцять третього липня того ж таки року подібне явище спостерігалося у водах Тихого океану з пароплава «Кристобал-Колон», що належав Тихоокеанській Вест-Індській пароплавній компанії. Де це чувано, щоб китоподібна тварина могла пересуватися з такою надприродною швидкістю? Адже протягом трьох днів два пароплави — «Гавернор-Хігінсон» і «Кристобал-Колон» — зустріли її у двох точках земної кулі, відстань між якими понад сімсот морських льє[2]!

П’ятнадцять днів по тому, за дві тисячі льє від вищезгаданого місця, пароплави «Гельвеція» Національної пароплавної компанії і «Шанон» пароплавної компанії «Роял-Мейл», що йшли контргалсом, зустрівшись у Атлантичному океані на шляху між Америкою і Європою, виявили морське чудовисько під 42°15' північної широти і 60°35' західної довготи. З обох пароплавів установили на око, що завдовжки ссавець сягає щонайменше трьохсот п’ятдесяти англійських футів[3]. Вони виходили з тих міркувань, що «Шанон» і «Гельвеція» менші від тварини, хоча і мають по сто метрів від форштевня[4] до ахтерштевня[5]. Але навіть найбільші кити, що водяться в районі Алеутських островів, не перевищували п’ятдесяти шести метрів за вдовжки, — якщо взагалі досягали подібних розмірів!

Ці повідомлення, що надійшли одне за одним; нові повідомлення з борту трансатлантичного пароплава «Перер»; зіткнення чудовиська із судном «Етна»; акт, складений офіцерами французького фрегата «Нормандія»; і докладний звіт, що надійшов від капітана Фітц-Джеймса з борту «Лорд-Клайда», — усе це неабияк тривожило. У деяких країнах це стало невичерпною темою для жартів, але в країнах поважних і практичних, як-от Англія, Америка, Німеччина, ним дуже зацікавилися.

В усіх столицях морське чудовисько ввійшло в моду: про нього співалися пісеньки в кафе, з нього знущалися в газетах, його виводили на підмостках театрів. Для газетних качок з’явилася нагода підсипати яйця всіх кольорів. Журнали взялися витягувати на світ Божий усіляких фантастичних гігантів, починаючи від білого кита, жахливого «Мобі-Діка» арктичних країн, до потворних спрутів, що буцімто здатні своїми щупальцями обплутати судно тоннажністю п’ятсот тонн і затягти його в безодню океану. Відшукали в архівній пилюці і старовинні рукописи, праці Аристотеля і Плінія, котрі допускали існування морських чудовиськ, норвезькі розповіді єпископа Понтопідана, повідомлення Поля Геггеда і, нарешті, повідомлення Харінгтона, чесність якого не підлягає сумніву, що твердив, ніби 1857 року, перебуваючи на борту «Кастиллана», він на власні очі бачив дивовижного морського змія, якого досі спостерігала у водах тільки блаженної пам’яті «Конститюсьонель».

У вчених товариствах і на сторінках наукових журналів здійнялася нескінченна полемічна метушня між тими, хто вірив в існування велетенської тварини, і тими, хто не вірив. Дивовижна тварина була темою гарячих суперечок. Журналісти, шанувальники науки, у боротьбі зі своїми супротивниками, любителями пожартувати, пролили під час цієї пам’ятної епопеї потоки чорнила; а дехто навіть пролив кілька крапель крові, бо через цього морського змія доходило буквально до сутичок.

Шість місяців ця війна тривала з перемінним успіхом. На серйозні наукові статті журналів Бразильського географічного інституту, Берлінської королівської академії наук, Британської асоціації, Смітсонівського інституту у Вашингтоні, на дискусію солідних журналів «Індіан Аршипелаго», «Космосу» абата Муаньйо, «Міттейлунген» Петерманна, на наукові замітки солідних французьких та іноземних газет бульварна преса відповідала невичерпними глузами. Пародіюючи вислів Ліннея, наведений кимось із супротивників чудовиська, журнальні дотепники твердили, що «природа не створює дурнів», і заклинали своїх сучасників не ображати природу, приписуючи їй створення неправдоподібних спрутів, морських зміїв, різних «Мобі-Діків», що існують лише у розладнаній уяві моряків! Нарешті, популярний сатиричний журнал, в особі відомого письменника, який кинувся на морське чудовисько і завдав йому останнього удару пером гумориста. Дотепність перемогла науку.

У перші місяці 1867 року питання про новоявлену дивовижу було майже поховане. Але несподівано публіці стали відомі нові факти. І йшлося вже не про з’ясування цікавої наукової проблеми, а про справжню серйозну небезпеку. Тема набула нового висвітлення. Морське чудовисько перетворилося на острів, скелю, риф, але риф блукаючий, невловний, загадковий!

П’ятого березня 1867 року пароплав «Моравіа», що належав Монреальській океанічній компанії, під 27°30' широти і 72°15' довготи вдарився на повному ходу об підводні скелі, не позначені на жодній карті. Завдяки попутному вітру і машині потужністю чотириста кінських сил пароплав робив тринадцять вузлів[6]. Удар був настільки сильний, що, якби корпус судна не був винятково міцним, зіткнення скінчилося б загибеллю пароплава і двохсот тридцяти семи чоловік команди і пасажирів, яких він віз із Канади.

Зіткнення сталося близько п’ятої години ранку, на світанні. Вахтові офіцери кинулися до корми. Вони оглянули поверхню океану якнайретельніше. Але нічого підозрілого не помітили, окрім великої хвилі на водній гладіні на відстані трьох кабельтових.[7] Установивши координати, «Моравіа» продовжувала свій шлях, на щастя, без явних ознак аварії. На що ж наткнувся пароплав? На підводний риф чи на остов розбитого корабля? Ніхто цього не знав. Але пізніше, під час огляду судна у доку, виявилося, що частина кіля[8] ушкоджена.

Подію, саму по собі серйозну, певно незабаром би забули, як і багато інших, якби три тижні по тому вона не повторилася за тих самих умов. І оскільки постраждале судно йшло під прапором великої держави і належало впливовій пароплавній компанії, нещасний випадок набув широкого розголосу.

Ім’я англійського судновласника Кюнарда відомо кожному. Цей спритний ділок започаткував 1840 року регулярні поштові рейси між Ліверпулем і Галіфаксом, маючи три дерев’яних колісних пароплави потужністю чотириста кінських сил і водотоннажністю тисяча сто шістдесят дві тонни.

Вісім років по тому кількість суден пароплавної компанії збільшилася на чотири судна потужністю шістсот п’ятдесят кінських сил і водотоннажністю тисяча вісімсот двадцять тонн. А двома роками пізніше додалося ще два судна, які перевершували своїх попередників за цими показниками. 1853 року пароплавна компанія Кюнарда відновила переважне право перевозити термінову пошту і поступово ввела до складу своєї флотилії нові судна: «Аравія», «Персія», «Китай», «Шотландія», «Ява», «Росія», які мали швидкий хід і поступалися розмірами тільки «Грейт-Істерну». 1867 року пароплавна компанія уже володіла дванадцятьма суднами, з яких вісім було колісних і чотири гвинтових.

Вдаючись до таких подробиць, я хочу показати значення цієї компанії морського пароплавства, що своєю чіткістю в роботі набула світової популярності. Жодне трансокеанське пароплавне підприємство не керувалося так уміло; жодна справа не увінчувалася таким успіхом. Упродовж двадцяти шести років судна пароплавства Кюнарда дві тисячі разів перетнули Атлантичний океан, жодного разу не скасувавши рейсу, жодного разу не спізнившись за розкладом, жодного разу не втративши хоча б одного листа, жодної людини, жодного судна за час свого плавання! І дотепер, попри сильну конкуренцію з боку Франції, пасажири віддають перевагу пароплавній компанії Кюнарда проти всіх інших компаній, як це видно з офіційних документів останніх років. Узявши до уваги всі ці обставини, легко зрозуміти, який здійнявся шум навколо аварії, якої зазнав один із найкращих пароплавів компанії Кюнарда!

Тринадцятого квітня 1867 року «Шотландія» знаходилася під 15°12' довготи і 45°37' широти. Море було спокійне, повівав легкий вітерець. Тисячосила машина набрала швидкість тринадцять і сорок три сотих вузла. Колеса пароплава рівномірно розтинали морські хвилі. Осадка судна становила шість метрів сімдесят сантиметрів, а його водотоннажність — шість тисяч шістсот двадцять чотири кубічних метри.

О четвертій годині сімнадцять хвилин пополудні, у той час як пасажири снідали в каюткомпанії, корпус пароплава здригнувся від легкого удару в кормову частину, трохи за колесом лівого борту.

За характером поштовху можна було припустити, що удару завдав якийсь гострий предмет. Причому поштовх був настільки слабким, що ніхто на борту не звернув би на це уваги, якби не кочегари, що, вибігши на палубу, заволали:

— Теча в трюмі! Теча в трюмі!

У перші хвилини, природно, виникла паніка, але капітан Андерсон заспокоїв пасажирів. І справді, судну не загрожувала небезпека. Пароплав, розділений на сім відсіків водонепроникними перегородками, міг не боятися якоїсь легкої пробоїни.

Капітан Андерсон негайно ж спустився до трюму. Він встановив, що п’ятий відсік залитий водою і, судячи зі швидкості, з якою вода прибувала, пробоїна в борті значна. На щастя, у цьому відсіку не було парових котлів, інакше вода миттєво загасила б топки.

Капітан розпорядився зупинити машини і потім наказав одному з матросів, спустившись у воду, оглянути пробоїну. За кілька хвилин з’ясувалося, що в підводній частині пароплава є пробоїна завширшки два метри. Таку пробоїну не було можливості залатати, тож «Шотландія» з колесами, наполовину зануреними у воду, продовжувала свій шлях. Аварія сталася за триста миль від мису Клер. Отже, «Шотландія» прийшла до Ліверпульського порту і причалила до пристані компанії із запізненням на три дні, викликавши тим самим неабияке занепокоєння.

Пароплав поставили в сухий док, і інженери компанії оглянули судно. Вони не повірили своїм очам. У корпусі судна, за два з половиною метри нижче ватерлінії[9], зяяла пробоїна у вигляді рівнобедреного трикутника. Краї пробоїни були рівні, їх ніби вирізали різцем. Очевидно, знаряддя, що пробило корпус судна, було неабияк загартоване. Причому, пробивши листове залізо завтовшки чотири сантиметри, воно саме вивільнилося з пробоїни! Цей факт був уже геть непоясненний!

Відтоді всі морські катастрофи від нез’ясованих причин стали списувати на рахунок тварини. Міфічному звіру довелося відповідати за багато аварій кораблів. А кількість їх, на жаль, значна, адже принаймні двісті з трьох тисяч суден, про загибель яких щорічно повідомляється в «Бюро-Верітас», вважаються «зниклими безвісті».

Так чи інакше, але з вини «чудовиська» зв’язок між материками ставав дедалі небезпечнішим, і громадська думка настійно вимагала, щоб грізну тварину було знищено.