Треба жити не в Житомирі, треба жити Житомиром
Голоси 0
Георгій Павлович Мокрицький автор багатьох краєзнавчих книг, відомий заслужений журналіст України, член Національної Спілки архітекторів України, почесний член Національної Спілки краєзнавців України, голова обласної організації Українського Товариства охорони пам’яток історії та культури, директор приватного краєзнавчого видавництва «Волинь».
«Це людина легенда для міста Житомир. З гордістю можу представити Георгія Мокрицького. Людина присвятила все своє життя історії міста Житомир в цілому. За все своє життя ні разу не відпочивав під час відпустки, їхав у архіви і дізнавався цікаві подробиці про наше місто. Не всі області і міста мають таких відданих своєму місту людей, які глибоко вивчають історію і доносять її до людей.
Під час презентації книги «Танго з минулим» Георгій Павлович сказав: «Треба жити не в Житомирі, треба жити Житомиром». Кожен розуміє цю фразу по-своєму, якщо інтереси міста будуть вище ніж власні, тоді в місті стане набагато краще і комфортніше для життя. Вивчаючи історію, ми зможемо зробити все, щоб наше місто стало кращим» - розповів заступник міського голови з питань діяльності виконавчих органів ради – Олександр Миколайович Бочківський.
Останні півроку дуже змінили Україну і українців. Зміни торкнулися і Житомира. Наш кореспондент поцікавився думками провідного спеціаліста у галузі архітектури та краєзнавства, чи багато втратив Житомир, коли було повалено Леніна та Карла Маркса та чи будуть робитися заміни цим постаментам і, звісно, про нову книгу Григорія Мокрицького.
- Коли у Вас виник інтерес до рідного краю?
«Зі школи виник. Сучасне покоління не знає таке слово «політінформація», а у нас в школі в четвер останнім уроком проводилася політінформація. Тобто урок на якому розказували, що відбувається в школі. Кожен учень вибирав собі тему і доповідав. І я завжди з братом вибирали теми, що стосувалися теми нашого краю. Вже в 7 класі ми розповідали про Житомирщину. І робили альбоми, яким до сьогоднішнього дня ними користуюся. Там знаходяться вирізки з газет про цікавих людей, про якісь події. Мені не потрібно в бібліотеку йти, бо сам робив вирізки ще в школі як бібліотекар. Там є покажчик, сторінки пронумеровані. Я робив книжку про історію будівництва театру. Я взяв покажчик і знайшов інформацію про театр. Тому інтерес досить серйозний. Звичайно не такий як сьогодні. Я впевнений що це нормально. Школа повинна виявляти інтереси дітей і підтримувати інтерес. Дитину потрібно спрямовувати».
- Як називалася Ваша перша книга і коли Ви її написали?
«Першу книгу написав в 1976 році. Присвячена вона була історії, планування і реалізації 5-тирічних планів, тобто соціально-економічна. Наступна книга про історію переписів населення на Житомирщині. Писали її втрьох зі Світланою Перегуда (заступник начальника обласного управління статистики, професор), історик - Кругляк Борис Аврамович. У Житомирі, в одному з перших міст України проводився перепис. Це дуже цікава тема. Далі вийшла монографія в науковій думці про академіка Липського - це один з перших президентів академії наук. Про нього майже не писали. Він народився у місті Вінниця, а проживав в Житомирі. Це дуже серйозна книга і серйозне дослідження. Потім видавнича справа розвернулася у газеті «Житомирський вісник», де я працював з 1988 року. Ми перейшли перші в області на комп’ютерні технології. Вже в газеті ми почали пробувати невеличкі брошури. З газети вийшли 3 видавці. Один не продовжив свою справу, а я і Косенко Валерій співпрацівник до сьогоднішнього дня є видавцями. Ми виросли на базі газети «Житомирський вісник» і видавничого відділу обласної спілки журналістів України».
- Нещодавно для широкого загалу вийшла Ваша нова книга «Путівник по Михайлівській». Можете розповісти як тривала робота над створенням чергового шедевра?
«Це не книжка. Вона невелика. Вона така оригінальна, не звичної конструкції. З одного боку книжкове видання, брошурний вигляд, а з іншого боку ми придумали таку конструкцію, що є площа для розміщення карт матеріалу, великих панорамних фотографій. Тобто така подача дає можливість побачити в хорошому масштабі об’єкт. Тому що аркушна продукція, карти, ось я робив «Цікавий Житомир», розгортається карта, там можна слона положить, але це аркуш, не книжкове видання, а тут вона так зроблена, що і площа є, і можна на полицю поставити. Вона має подвійну обкладинку, називається розпашонка, така картина: початок вулиці є і кінець, і вона складується в середину. Якщо береш у руки то немає міської ради, правого боку, а якщо повернути - є правий бік, ще раз повернути - весь план вулиці і всі будинки: від першого до останнього і тут же написано, що знаходиться. Це таке маленьке ноу-хау, яке дало змогу і карту матеріалу дати і уявлення про вулицю повну і колаж дається. Тут навіть сторінки не пронумеровані, тому що я вирішив, що головне не номери сторінки, а номери будинків.
Тобто на 32 сторінках від першого дня заснування вулиці, а й не тільки до сьогоднішнього дня з перспективою на майбутнє, вже без дерев, як воно повинно бути. Вона є путівником. Це голосно сказано «книжка» і все-таки не карта, а книжкове видання. Я думаю, що на цьому досвіді ми винайшли, так би мовити, модель для Житомира путівникових видань. Можна зробити про парк Гагаріна: план, панораму зверху з пілоні, моста чи з вертольота. Тобто, можна взяти такі найбільш цікаві місця : «Замкова гора», Старий Бульвар. Ми випробували цей формат на Михайлівській і він вдався. Тепер простіше, тому що взагалі в книговидавничій справі основна проблема - як подати. Я маю на увазі тим, котрі володіють матеріалом. Так як ми володіємо матеріалом, у нас його «валом», то проблема як його подати, зручно, дохідливо, в якому форматі.
При будь-якому досвіді, ось я вже 20 років займаюсь, при наявності величезного обсягу інформації, головна проблема в якій формі подати інформацію, тому що форма диктує все інше. Якщо ви форму не знайшли, то воно буде ніяке, безлике і воно не буде відповідати на питання, які стоять перед будь-яким виданням: для кого це видання, для чого і що ми хочемо сказати. Якщо на ці питання не відповіли, то немає сенсу розвивати видавничу справу. А такої «халтури» я бачив багато».
- Наскільки я розумію книгу уже презентували і вона є в продажі?
«Так. Вона продається в книжковому магазині «Світ книг», але буквально завтра наша співробітниця пройдеться по організаціям. Які також вкладали кошти на видання путівника, які виразили бажання не тільки придбати для себе, а й покласти можливо, навіть, на столики відвідувачам, а особливо приїзжим. В основному це такий патріотично-інтелектуальний проект, але є звичайно і комерційна сторона. Тому що все коштує гроші - папір і матеріал».
-Який тираж «Путівник по Михайлівській»?
«Ми зробили 1000 для міської ради і за свої кошти видали 1000, щоб продати і якусь копійку мати, не тільки комерційний момент, а момент такий, що ми дамо міській раді, вони роздають як подарунки приїжджим, а житомирянам і приїжджим, в яких варіанту немає отримати їх в міській раді, то ми випустили ще 1000, щоб всі могли придбати цей путівник.
Це видання вийшло дуже непогане і друкарня «Сонечко» не підвела і я старався: не так просто було її видати, тому що використовувались документи великого обсягу і в одній тональності вони повинні бачити. Портретні фотографії деякі взяті в Інтернеті: вони оброблені, що навіть і не помітно, що вони з Інтернету.
Це дуже добрий початок. Ми дуже задоволені результатом. Я чисто відверто хочу подякувати Івану Миколайовичу Бочковському за ідею випустити це видання до Дня Житомира. Тому що 2 місяця тому не було ніяких планів таке зробити. Також подякувати, що підштовхнув мене і в міській раді все таки знайшли невеликі гроші, щоб ці книжки замовити.
Взагалі, як я сказав, сама ідея виникла завдяки Бочковському, але не в цьому році, а кілька років тому, коли ми видали «Цікавий улюблений Житомир». Цей варіант був у вигляді карти. І вона дуже швидко розійшлася і Бочковський сказав, що потрібно повторити у вигляді книжки. Карту ми зробили коротким клапаном, а це видання ми вирішили зробити подвійну обкладинку. Тому по ініціативі і вимогливості замовника Бочковського ми прийшли до нового і цікавого формату. Пошук взагалі призводить до позитивного результату.
Я більше скажу, як не видавець, а член спілки архітекторів. Мене дуже дивує коли архітектори кажуть «складні умови», «тут не вийде нічого зробити» і так далі. З досвіду скажу, найбільш цікаві рішення архітекторів там, де складний майданчик для забудови: складний профіль місцевості або повертає вулиця чи перешкоди якісь. Це спонукає до пошуку нестандартних рішень. Те ж саме у видавничій справі.
Цей проект є таким винаходом. Якщо будуть гроші, то ми будемо намагатись в місті Житомирі випустити такі путівникові видання. Паралельно у мене виявилася ідея оскільки я обробив величезну кількість фотографій. У цій книжці на 32 сторінки - 134 ілюстрації. Тому, оскільки я маю досвід підготовки слайд - фільмів, я вирішив зробити подарунок місту: фільм про Михайлівську вулицю. І він вийшов. Це не комерційний проект. Ми зацікавлені щоб його побільше людей побачили. Видання –це видання,а фільм доповнює цей путівник і навпаки».
(https://www.youtube.com/watch?v=-8CMYUzIvT0&feature=share )
-Як довго тривала робота над цим путівником?
«Над цим виданням я працював 2 місяці. Тому що я мабуть півжиття взагалі працював з матеріалом зі своїм покійним товаришем Михайлом Кострицею. Ми зібрали багато матеріалу для книги про Михайлівську: фотоматеріали, факти і т.д. 10 років збирали матеріал, але зупинка завжди була одна: немає грошей і по сей день не було.
Коли я писав цей путівник, то у мене були думки не що додати, а що викинути, про що не писати, тому що матеріалу настільки багато, то можна було видати не на 32 сторінки, а на 200 сторінок. Це видання можна назвати конспектом нормальної гарної книжки на багато сторінок з кольоровими вклейками. Це видання розкішне, тут все кольорове».
- Олександр Миколайович Бочківський дуже теплими словами відгукувався про вашу книгу «Танго з часом». «Танго з часом» і «Проспект по Михайлівській» схожі за написанням і викладом інформації?
«Ну вони схожі тільки прізвищам автора і підходом. Підхід системний. Начинка відповідає поставленій цілі. Ціль: написати невідоме про відоме або відоме мені про невідоме. Є такі люди, яких ніхто не знає, але вони дуже поважні. Там є про людину, яка є в світовій Книзі Рекордів Гіннеса, хірург який перший в світі зробив пересадку нирки, він працював в Житомирі - Юрій Юрійович Воронний. Його практично ніхто не знає, а він людина зі світовим ім’ям. Також є про Булгакова його всі знають, але мало хто знає, що він жив в Житомирі і де жив, а тут написано про це, мало хто знає, що коріння третьої жінки Булгакова з Житомира, її дід по батьку - житомирянин. Тобто в книзі складається така мозаїка, картина про наших відомих земляків (їх невідомі факти).
Наприклад, цілий нарис є про першого вітчизняного кінооператора Альфреда Федесько. Він перший в Російській імперії, Україні зняв кінохроніку. Про нього не тільки в Житомирі могли знати, а й в Україні. Він достойна людина, тому що коли Люм’єри запропонували продати його фільми для демонстрації у Франції, але була така вимога вони знімуть прізвище - і він відмовився. Він хотів, щоб було сказано, що це Федесько - це Харків. Він показав що він людина горда, чесна, патріот.
Також є нарис про кіноактора Інокентія Смоктуновського. Він в полоні був у Житомирі. Про це практично не пишуть. Він знаходився в концтаборі на Богунії, де був армійський пункт зв’язку. І йому вдалося втікти і він залишився живим. Взагалі в цьому таборі на Богунії померло більше 60 000 людей.
У книжці є взагалі 40 нарисів про різних людей. Матеріал збирався все життя буквально в різних кінцях світу, диктувався людьми з різних країн. Інформація накопичувалась і мені підказали, що потрібно написати книжку.
Також є в книзі розділ «історія про історії», тобто яким чином я зацікавився, хто мені розповів, де я знайшов інформацію. В якомусь сенсі навіть цей розділ цікавіший ніж сам нарис. Можна сказати, що це книжка мого життя. За роки картотека накопичувалася, книги купувалися, матеріали і так далі. І таким чином, я за три роки написав книгу».
(https://www.youtube.com/watch?v=nd_olPUcyOQ )
- Ви є членом національної спілки архітекторів. У зв’язку з останніми подіями, хотілося б почути вашу думку стосовно повалення пам’ятників Леніну та Карлу Марксу?
«Дуже слушне запитання. Я також є головою обласної організації українського товариства охорони пам’ятників історії культури. Не так з точки зору архітектури, а з точки зору саме цього товариства. Але і архітектури також. Я скажу так, не можна дати загальну відповідь на це питання. Що стосується Леніна, то перш за все це не є пам’ятником, а є символами системи, які були розставлені по території Радянського Союзу і які стверджували, що тут є Радянська влада - це ідоли. Пам’ятник - це знак, який говорить про те, що з цим місцем пов’язані життя і діяльність певної історичної особи. А ідол Леніна не вписується в це визначення. Тому, ставити питання чи погано чи добре, що повалили пам’ятник Леніну, то я так відповідаю: а пам’ятників то не було, пам’ятник був в Ульяновському на батьківщині і в Кремлі, бо він там проживав, а решта це не пам’ятники. Можна контраргумент поставити «А Тарас Григорович Шевченко?». Шевченка багато в Україні, тому що він є нашою загальнонаціональною гордістю України, як філософ, національний провідник. Тому пам’ятники стоять як символи з поваги. Він з нами завжди, ми його вивчаємо в школах, університетах і т.д. Що стосується Леніна - це знаки системи, від якої ми відмовилися в 1991 році. Ми сказали що комунізм нас не влаштовує. Ми будуємо сучасне демократичне суспільство. Тим більше, що Ленін розглядається з точки зору історичної науки як злочинечь, тому що він створив тоталітарну систему, яка знищила населення. Мільйони людей, в тому числі і мій дід, знищені завдяки цієї системи. Завдяки товаришу Леніну я діда свого не знаю, мені про нього тільки розповідали і то пошепки, що в тебе є дідусь, але він помер в таборі. Хоча ні в якому таборі він не загинув, я згодом підняв справу, вже розсекречену і його розстріляли у в’язниці і приписали до абсолютно надуманої польської організації, в якій він і не міг бути. Але для статистики не вистачало загиблих. Я підняв справу, там проходить 100 чоловік по начебто польській підпільній організації 98 польські прізвища, а 99-й і 100-й - українські прізвища, одне з яких мій дід. Тому Ленін, як фундатор всієї тоталітарної системи є злочинцем. Чому ми маємо ставити пам’ятники?
Я проводжу екскурсії по Житомиру разом з Русланом Кондратюком. Ми зажди в ці роки коли Україна стала незалежної і відмовилась від тоталітарної системи, ми бачили здивований погляд іноземців на пам’ятники Леніну - це все одно, що в Німеччині стояв би Гітлер. Тому короткий мій коментар по Леніну зрозумілий. Додам ще, що тим не менше, коли питання виникло, що робити з Леніним я був проти. Його не потрібно було повалювати, його потрібно було, як пам’ятник тоталітарній системі демонтувати і поставити в якомусь «укромному» місці. Йому ж все таки моляться старі люди. Щоб їх не ображати і не створювати труднощі поставити на вулиці Фещенка-Чопівського перед яром, біля Житомиргазу. Не в центрі міста, але людина похилого віку може дістатися. Я весь час говорив, щоб його культурно перенести.
Що стосується пам’ятника Карлу Марксу - інша справа. Карл Маркс - не уособлення тоталітарної системи. Він більшою мірою економіст, хоча і частково є ідейним батьком як такої комуністичної ідеології, але це вже є інтерпретацією Леніна. Я, до речі, хочу сказати, що і той і інший наші земляки: дід Леніна уродженець Волині. Це дає маленьку підставу відноситися до Леніна не як знаку тоталітарної системи, а в системі пам’ятника. Але це не означає,що він повинен стояти в центрі міста на головній площі. Карла Маркса потрібно було також перенести, а не ламати. Прадід Маркса родом з Новограда-Волинського. Хоча я б Маркса розглядав людиною, яка більш економічною теорією займалася. Сталося що сталося».
- Планується відновлення пам’ятника Карла Маркса?
«Ні, не планується, бо він дуже пошкоджений. До речі, історія цього пам’ятника дуже цікава. Його зробили в Києві. На скільки пам’ятаю, його подарували або держава оплатила Житомирському краєзнавчому музею. Він стояв в підвалі музею. І прибиральниця, прибравши, вішала ганчірку на голову Карла Маркса, щоб сохла. І коли прийшов представник партії і побачив це неподобство, тоді й вирішили його підняти на божий світ і поставити в сквер . І таким чином він з’явився на вулиці нашого міста».
- Можливо, вам відомо що буде на місці пам’ятнику Леніну?
«Відомо, тому що я член журі по визначенню місця розташування і вирішення архітектурно-художніх розробок двох пам’ятників: Небесній Сотні і Борцям за незалежність і соборність України».
- А де вони розташовані будуть?
«Ще є вагання. Можливо на площі біля Собору, можливо на колишній вулиці Московській, тепер Небесної сотні. На місці пам’ятника Леніна скоріше всього буде пам’ятник Борцям за незалежність і соборність України. Але ще достойного і однозначного варіанта ніхто не дав. Там дуже серйозні проблеми, чисто архітектурно-художні і їх не просто вирішити. За колишнім пам’ятником Леніна знаходиться будівля в стилі класицизму і він вписувався туди, а будь-який інший пам’ятник, який нам запропонують на конкурсі, скоріше за все не буде гармонувати з цим стилем. Ті варіанти, які принесли місяць назад членам журі, вони не вписуються в ту місцевість. Площа наша в неокласицизмі вирішена з точки зору симетрії, масштабу і так далі. І тепер біля нього щось абсолютно інше за сенсом поставити не можна. Наприклад, мені сподобалось особисто, принесли проект благоустрою самого скверу і пішли по шляху створення абсолютно нової тектоніки. І вся ця територія усіяна камінцями, цим ходом архітектори кажуть, що ми знаходимось в новій ситуації. Прощавай класицизм, регулярність, підпорядкованість, системність. І якщо створити такий ландшафт, якщо хтось запропонує достойний проект, можливо, він почне працювати. Але все одно задній план залишається».
Довідково:
Народився Георгій Павлович 28 січня 1952 році у місті Житомирі. Ще у шкільні роки, коли Георгій разом з братом-близнюком Сергієм почали відкривати для себе малу батьківщину, їх першім «виданням» став саморобний краєзнавчий альбом, зроблений із звичайного зошита, в якому хлопці наклеювали газетні вирізки: все про Житомир, про його історію і людей. Тоді ж з’явився інтерес до історії рідного краю.
Отримавши у 1974 році вищу освіту, Георгій розпочав трудовий і творчий шлях розпочав лектором і референтом товариства «Знання», згодом – журналістом обласної молодіжної газети «Комсомольська зірка», потім районної - «Зорі комунізму". Після розвалу Радянського Союзу - репортер, відповідальний секретар першої демократичної обласної газети «Житомирський вісник».
Газетярські будні не обмежувалися у Георгія Павловича редакційними завданнями. Крім них він знаходить собі багато інших справ. Увесь вільний час – і вихідні, і усі відпустки - присвячені кропіткій роботі у бібліотеках, архівах Житомира, Києва, Львова, Москви, Санкт-Петербурга… Там, де документи розкривають перед невтомним дослідником зв’язки рідного Житомира чи не з усім світом.
У 1983 році з його ініціативи у міськвиконкомі створюється комісія з топоніміки - чи не найперша в Україні – яку він очолює упродовж багатьох років. На початку 90-х років інститут історії НАН України схвалює розроблену ним концепцію удосконалення топонімічного ландшафту Житомира. На свій гонорар (за архітектурно-краєзнавчий нарис «Житомир»), Георгій Мокрицький встановлює пам’ятну дошку на будинку, в якому у 1918 році тимчасово працювала Центральна рада УНР на чолі з Михайлом Грушевським. Потім, разом з однодумцем і другом дитинства Сергієм Глабчуком, - меморіальну дошку академікові Сергію Корольову (на будинку, де його хрестили).
Ще в товаристві «Знання» розпочалася видавнича діяльність краєзнавця Георгія Павловича Мокрицького. З 1994 року він обирає її основним заняттям, стає спочатку завідувачем видавничим відділом КП «Журфонд» Житомирської обласної організації Спілки журналістів України. У 1997 році дружина Георгія Павловича Мокрицького – Тетяна засновує приватне краєзнавче видавництво «Волинь», в якому Георгій Павлович
з 1998 року – головний редактор, а з 2001 року – і директор.
У цьому невеличкому видавництві щороку з’являються на світ корисні і цікаві книжки із започаткованих ним серій: «Історія трудових колективів Житомирщини», «Пам’ятки рідного міста», «Видатні постаті Житомирщини», «На карті Житомира», «Енциклопедія Житомира», «Цікава Житомирщина» і «Пам'ятки монументального мистецтва Житомирщини». За час видавничої діяльності Георгій Павлович Мокрицький видав двісті найменувань книжок, брошур, буклетів, опублікував біля одної тисячі статей.
Зусиллям прискіпливого краєзнавця, разом з фотомайстром і давнім товаришем Георгія Павловича – Сергієм Глабчуком, створено і випущено кольоровий фотоальбом «Житомир», в якому вперше в історії міста тексти подано відразу на шести мовах. Це - найкраще свідчення піклування автора про міжнародний авторитет рідного міста.
Дуже цікава та різноманітна за змістом випущена енциклопедія «Вулиці Житомира» - перше в Україні видання подібної концепції, вінець багаторічної науково-дослідної роботи Георгія Павловича, як краєзнавця, журналіста, фотохудожника і видавця.
Є у Георгія Мокрицького й книжки для найменших житомирян: ілюстрована читанка «Абетка Житомира», книжка «Розповіді про Житомир».
У Житомирській філії Київського інституту бізнесу і сучасних технологій Георгій Павлович викладає курс «Туристичний потенціал Житомирщини». Георгій Павлович Мокрицький на честь свого 60-річного ювілею був нагороджений міськвиконкомом міста Житомира почесною відзнакою - орденом «За заслуги перед містом II ступеня».
Георгій Павлович Мокрицький - почесний президент дитячого об’єднання «Мала академія краєзнавців»,яке створене в 2013 році у нашій бібліотеці в рамках програми "Бібліоміст". Робота МАК дає можливість прищеплювати читачам-дітям любов та повагу до рідного краю, залучати їх до пошуково-краєзнавчої роботи, а також допомагає при застосуванні інноваційних бібліотечних послуг формувати повноцінні системи краєзнавчих інформаційних ресурсів, у тому числі електронних, які так необхідні для нинішніх та майбутніх поколінь в процесі вивчення історії свого краю.