Наші люди

Василь Васильович Вознюк– член Асоціації карикатуристів України, головний художник Асоціації КВН України, член Національної спілки журналістів України, член громадської організації «Творче об'єднання мистецтв «Аполон», арт-директор Міжнародного фестивалю екранних мистецтв «Кінотур». Дійсний член Міжнародної організації із захисту прав карикатуристів (Cartoonists Right Network / International), Міжнародної організації захисту свободи слова «Репортери без кордонів» (Reporters Sans Frontiers). Лауреат і призер багатьох міжнародних виставок і конкурсів карикатури. Його ім'я внесено в дві енциклопедії сучасної карикатури. Василь Вознюк – єдиний художник-карикатурист в Україні, який малює королівським сім’ям Європи. Сьогодні практично немає такої країни світу, де б не знали про його творчість. Однією з перших живописних робіт житомирського художника Василя Вознюка був портрет британської королеви Єлизавети II. Художник намалював портрет для подарунка королеві до дня народження. На ньому Єлизавета ІІ в капелюшку поверх української хустки. Василь надіслав картину до Лондона і згодом отримав офіційний лист-подяку із Букінгемського палацу, в приватній колекції якого й зберігається портрет житомирського художника. Американці попросили Вознюка зробити дублікат цього малюнка. Малювати Василь почав після того, як отримав поранення в Афганістані. Тоді хотів розвеселити втомлених друзів у палаті. Знайшов карту, олівець, намалював картинки, передав їх по ліжках. Так і став художником. До Афганістану Василь попросився сам у 1986-му. Щоб мама не хвилювалася, на листах писав ”Монголія”. Інші, за словами Василя, обманювали, що в Чехословаччині служать. Василь Вознюк винайшов також власну техніку дружнього шаржу. Він створює портрет за підписом людини. Назвав цю техніку ”трив”. Це тому, що в його імені є три ”В” – Вознюк Василь Васильович. Його першим клієнтом був американський ілюзіоніст Девід Копперфільд. 1999-го він відвідав Київ, і йому мали передати роботу Вознюка. Василь Вознюк брав участь у виставках від Японії до Латинської Америки. Мав запрошення читати лекції в паризькому університеті Сорбонна. Велика народна любов прийшла до Василя Вознюка після того, як його запросили до телепередачі «Свобода слова» Савіка Шустера. Щотижня в прямому ефірі Василь малював гостей студії Шустера – переважно відомих політиків. Сьогодні їхні колекції прикрашають власні жартівливі портрети, створені Василем Вознюком. 1958, 3 липня — Василь Вознюк народився у місті Карші Кашкадарінської області в Узбекистані в родині військовослужбовця. 1976 — служив у військах Західного прикордонного округу. З 1976 року проживає в Житомирі. 1977 — 9 років працював на заводі ”Електровимірювач” у Житомирі. 1986 — служив у Афганістані вільнонайманим, був поранений. З 1988 р. працює художником в найпрестижніших українських та міжнародних виданнях, ілюструє книги. З 2000 року бере участь в міжнародних конкурсах. 2001 – отримав Гран-прі в Парижі на українсько-французькому конкурсі політичної карикатури «Преса і влада». 2002 – зайняв 3 місце на Московському відкритому фестивалі карикатури. 5 років поспіль перемагав на щорічному конкурсі «Бізнес в Україні». 2003 – отримав пропозицію з Бельгії ілюструвати книгу про вагітність (благодійний проект під патронатом бельгійського короля Альберта II). Намалював портрет королеви Великої Британії Єлизавети ІІ. З 2004 року кілька років поспіль брав участь в японському конкурсі карикатури, який проводить токійська газета «Іаміурі». З 2005 року в столичному музеї Державної прикордонної служби України було відкрито постійно діючу експозицію книжної графіки художника під назвою «Моє прикордоння». Нагороджений медалями: «Захиснику Вітчизни», «Ветерану-інтернаціоналісту», «За сумлінну службу в Державній прикордонній службі України» та кількома ювілейними нагородами. Лауреат і призер багатьох міжнародних виставок і конкурсів карикатури. Його ім'я внесене до двох енциклопедії сучасної карикатури.

Марина Джин - дизайнер, шила одяг для моделей на конкурсі Міс Україна, а потім вдягала переможницю на конкурс Міс Всесвіт. В дитинстві вона мріяла бути актрисою чи артисткою, допомагала мамі готувати наряди для своєї старшої сестри моделі, яка брала участь в конкурсах краси, згодом отримала вищу економічну освіту, але повязувати своє життя з цією спеціальністю не хотіла. Творча і романтична, любляча мама Марина Джин одного дня вирішила остаточно і безповоротно займатися виключно дизайнерською роботою. Наперед прорахувала усі наймодніші варіанти одягу, розшукала майстрів, які виконують ручну роботу – розпис тканини, плетіння та взялася втілювати власний задум. За кілька місяців зявилася власна колекція суконь "KrasaivA", яку вже встигли оцінити не лише знайомі Марини у Житомирі, але й організатори конкурсу «Міс Україна-2013». Зокрема, побачивши дизайнерський одяг лише на фото, вони майже одразу зійшлися на тому, що саме в такому вбранні з елементами в’язки ірландським мережевом мають вийти 6 фіналісток конкурсу. І найголовніше, Марина Джин займатиметься розробкою усіх нарядів переможниці цього конкурсу, яка поїде на «Міс Світу». - Я виросла в родині, де швейною справою усе життя займалася мама, а ми з сестрами їй допомагали. Я вигадувала якісь аксесуари, прикраси, що доповнювали образ моєї сестри Олександри під час конкурсів краси, а мама готувала вбрання, - розповідає Марина Джин. – Після закінчення університету працювала при весільному салоні і на свою власну лінію не було часу, адже з'явилася родина, діти. Врешті-решт приступила до власного одягу. Все робилося нереально швидко і я навіть не очікувала, що перші результати роботи будуть так само швидко. Коли сукні були готові, ми провели фотосесію в них разом із моделлю агентства «NONIK» і саме ці фото під час кастингу учасниць на конкурс і представили організаторам. Важливу роль в тому, що одяг Марини помітили, знову ж таки відіграла її сестра, яка наважилась показати фото. Одну радість від визнання розділили на всю родину, адже створюючи власну колекцію було витрачено не лише багато часу, але і коштів. Ризикували власними заощадженнями взамін на творчий пошук і віру в те, що все вийде. Марина радіє особливо, адже судячи з реакції, вона дійсно вгадала з фасоном одягу. Зізнається, що по скромним житомирським цінам одна сукня обійдеться в межах 5 тисяч гривень і це лише, щоб повернути витрати на матеріали. На конкурсі можна буде побачити 6 її найкращих суконь, одну з яких вирішила окремо подарувати учасниці, яка сподобається, від себе. Також на «Міс Україна» прямо в Житомирі Марина зі своїми майстрами готує 26 ретро-нарядів для першого виходу і повністю забезпечує конкурсанток капелюшками на вихід у купальниках. А влітку, щоб приміряти сукні від Марини Джин у Житомир завітала переможниці конкурсу "Міс Україна 2013" Анна Заячківська. Від суконь вона була просто взахваті. - На «Міс Світу» перш ніж оголосити результати конкурсу, визначають переможців у різних номінаціях і в тому числі відзначають дизайнера, який підготує для своєї учасниці найкращий одяг на конкурс, - відзначає Марина Джин. – Звичайно, хочеться і щоб там все склалося якнайкраще, тим паче до мене весь час дівчат одягали найіменитіші дизайнери країни. Для мене це лише старт, але будемо вірити, що все буде якнайкраще. Нині Марина активно продовжує свою справу і має всеукраїнську славу дизайнера. Її сукні користуються попитом як у наречен так і жінок, які прагнуть унікальності та фешену. Адже креативний, ніжний і, навіть, в чомусь цнотливий стиль Марини Джин додасть шарму жіночності та бездоганності характеру та настрою для кожної унікальної натури.

Народився 30 липня 1990 року в військовому містечку Озерне Житомирської області. Ще в початкових класах школи задумався: ким же бути - художником, артистом чи співаком? Навчався малювати, грав і імпровізував у шкільних спектаклях, співав у художній самодіяльності. Творчість і сцена стали сенсом життя. У музичній школі вчився на фортепіанному відділі. У 2006 році вступив до Житомирське музичне училище ім. В.С. Косенка на диригентсько - хоровий відділ, через два роки перевівся на вокальне відділення, так як головним у його житті стало сольний спів. У 2011 році закінчив музичне училище з відзнакою і вступив на естрадний відділ в Житомирський Інститут культури і мистецтв Національної Академії керівних кадрів культури і мистецтв. Ще в музичній школі його педагог Івасенко Лариса Петрівна, яка стала його другою мамою, другом, наставником і музичним керівником по естрадному співу, сказала: "Вір у свою мрію! Твій голос гідний великої сцени". Почалися щоденні репетиції протягом усіх цих років. Доля дарувала йому тільки перемоги. Ще навчаючись у музичній школі, він став переможцем районних та обласних конкурсів. У 2007 році в Івано-Франківську нагороджено дипломом Лауреата "Гран -прі" на 7 Міжнародному конкурсі естрадного мистецтва "Захід 21 століття". У 2008 році - Лауреат "Гран-прі" на Всеукраїнському конкурсі "Пісенний сад" в Києві, і "Пісенні крила Чураївні" у Полтаві. У 2009 році представляв Україну на 4-ому Міжнародному фестивалі фольклорної музики в Іспанії в місті Малага. Концертні тури відбулися в багатьох містах Іспанії. Там же він знявся в художньому фільмі про Ісуса Христа "Син людський". 26 січня 2010 був запрошений в Український дім у Києві на презентацію цього фільму в Україні (показ фільму відбувся у багатьох країнах світу). У 2010 році (січень) знову "Гран-прі" на Всеукраїнському конкурсі "Диво-пісня" у Києві. У квітні 2010 співак був запрошений в якості артиста від України (всього 5 осіб) в м. Тріполі в Лівії на Міжнародний форум-конгрес "За мир" на захист дітей від тероризму та природних катастроф. Концерти проходили в Тріполі в перебігу тижня (у форумі брало участь більше 40 країн світу). А навесні А.Кондратюк пройшов всі відбіркові тури на Міжнародний фестиваль у Вітебську "Слов'янський базар - 2010". Члени журі вирішили, що співак представлятиме Україну на цьому фестивалі не як конкурсант, а як артист у концерті "Сузір'я України". У липні 2010 року А.Кондратюк співав на головній сцені "Слов'янського базару". В цей же час відбулися його виступи на "Майдані Незалежності" в Києві з трансляцією по УТ-1 . У травні Артем взяв участь у телепроекті каналу СТБ «Караоке на Майдані». З осені артист вже виступав із сольними концертами. У листопаді 2010 року виграв золоту медаль в номінації " естрадний спів " у Києві на "Перших Національних Дельфійських іграх" України. 11 грудня 2010 Національна радіокомпанія України нагородила А. Кондратюка дипломом та іменний статуеткою "Кращий співак року" на Гала-концерті в "Палаці Україна" в Києві. 16 грудня 2010 був запрошений на УТ-1 знятися в телепроекті "Наша пісня", де одна з його композицій прозвучала в хіт-параді сучасної української пісні. Серпень 2011 - Лауреат Першого Всеукраїнського фестивалю "Море талантів", який проводив "Новий канал", а також гість Міжнародного телевізійного пісенного фестивалю "Пісні моря -2011". Ці два конкурси відбулися в Криму. Вересень 2011 - Лауреат "Гран -прі" 6-го Міжнародного конкурсу молодіжної пісні "Молодь за союзну державу", який відбувся в Ростові-на-Дону. 2012 рік - фіналіст Національного відбіркового туру Міжнародного конкурсу молодих виконавців популярної музики "Нова хвиля- 2012" в Україні . У квітні 2012 року - Лауреат "Гран-прі" Першого всеукраїнського конкурсу "Мелодії Полісся" . Жовтня 2012 року - "Гран-прі" і премія Леоніда Кучми на Міжнародному телевізійному конкурсі "ДОЛЯ" в Києві. У 2013 році - фіналіст телепроекту "Голос країни - 3" на каналі "1 +1". У вересні 2013 р. отримав почесне звання "Гордість міста - 2013", м. Житомир . За останній час було знято шість відеороликів до його власних пісень. З 17-ти років Артем Кондратюк став солістом естрадної пісні в Житомирському обласному драматичному театрі ім. І. Кочерги. Паралельно вже 7-й рік працює викладачем академічного та естрадного вокалу в одній з дитячих музичних шкіл. З 2011 року є солістом - вокалістом Житомирської обласної філармонії. Веде активну концертну діяльність. Бере участь у багатьох благодійних акціях та концертах (в репертуарі артиста близько сотні пісень різнопланової тематики). Він володар яскравого тембру голосу - драматичного баритона. Пише свої вірші і музику. Має свої пісні від відомих композиторів України. У грудні 2013 вийшов дебютний альбом артиста під назвою "Для тебе". Мета в житті - кожен день дарувати людям любов і щирі теплі емоції через пісню на сцені. "Це і є моє щастя", - каже Артем. Кінцева мета - пройти весь шлях артиста і відкрити свою власну безкоштовну школу естрадного співу для обдарованих дітей з бідних сімей і дати їм можливість реалізувати свій талант.

Сайт 0412 продовжує знайомити з талановитими та цікавими людьми Житомирщини. Сьогодні знайомство з Володимиром Біликом -поетом, графіком, музикантом і перекладачем з Житомира. Володимир - талановита та творча людина, причому різносторонньо. Малюнком займається ще зі школи. Писати музику та переклади почав з університетських років. Усьому навчався за допомогою IMDb (Інтернет-бази кінофільмів) та Діскогз. Його вірші не можна прив’язати під якийсь начасі відомий літературний стиль. Це є експериментальна поезія, яку, на жаль, мало хто розуміє. Про те його твори сміливо можна назвати елітарними, відносячи до фантастичної поезії, або ж, навіть, візуальної поезії. Володимир називає свої вірші таким собі асемічним письмом і додає, що по-народному це «каляки-маляки». Трактування його віршів теж різне: багато хто намагається знайти там щось складне та вагоме. Автор же запевняє: «Я не такий складний. Все просто!». Близько п’яти років тому Володимир почав створювати відео. При чому наприкінці 2010 року переміг зі своєю відеороботою у конкурсі, який організували композитори з Санкт-Петербургу. Переглянути відео можна, перейшовши за посиланням http://vimeo.com/17359262. До речі, один з композиторів відзначив, що роботу Володимира судді оцінили досить високо, хоча дехто висловив думку, що вона більше підходить для оформлення інсталяцій, ніж для самостійного показу. На сьогодні Володимир не бачить себе далі у відео. Плідним для Володимира став 2013 рік. Особливої популярності він здобув як автор асемічного письма. Провів 3 виставки своїх робіт. Одна з виставок пройшла в Болонії (червень, 2013) під назвою «Асемічне шоу: тупі яскраві конфеті». Ім'я житомирського поета, графіка, музиканта і перекладача Володимира Білика засвітилось у всесвітньовідомому англомовному літературному виданні The Chapbook. Ілюстрації Володимира оформили третє видання The Chapbook. А в серпні 2013 року рок-гурт Відчуття.Тиші оголосив про вихід нового альбому - Злочин. Оформлення нового релізу стало справою рук Володимира. Сам же Володимир захоплюється ілюстраціями німецьких експресіоністів. З 2011 року ілюстрував кілька збірок поезій місцевих авторів. З особливим інтересом Володимир робить переклади українських поетів для видань Великобританії. 12 квітня 2014 року Володимир став єдиним із запрошених гостей із Житомира на пре_фест електронної музики «Гамселить» (Тернопіль). Там Володимир взяв участь у квітневій імпрезі, розігріві перед фестивалем. Наразі Володимир продовжує займатись асемічним письмом. Він не пропускає «творчих здибанок» у місті, хоча говорить про особливу атмосферу Житомира: «Ніхто нічого не знає і, зазвичай, тут нічого не відбувається. Доводиться вигадувати…».

Коваль Віталій - художник, дизайнер, ілюстратор, фотограф. Знаходить себе в різних видах образотворчого мистецтва: графіка, живопис, абстракція. Закінчив художню школу в 14 років. Студент інституту філології та журналістики ЖДУ ім. І. Франка. Малює в основному в техніці багатошарової класичної акварелі. Полюбляє творчі експерименти. Роботи Віталія є в приватних колекціях громадян країн: України, Росії та США. Каже, що база художньої школи дала відмінний фундамент для творчості, який можна використовувати не тільки на папері. Головне, зробити щось максимально цікаво. Проілюстрував чотири дитячих книги "До нас крокують в гості Зима та Миколай", "Українські берегині", "Мій рідний край - моя земля", "Веселі шахи". Останнім часом організатор творчих проектів в ЖДУ ім. І. Франка. Останній з яких - "Арт-простір". Також, займається поліграфічним дизайном. Брав участь у різних фестивалях і конкурсах таких як: «Мальовнича Україна» 2011, 2013, фестиваль «Купальскі роси» . Лауреат конкурсів: «Кожному мила своя сторона», «Я хочу жити в якісному світі». Представляв Житомир на міжнародному конкурсі дитячого живопису ім. І.Ю.Репіна - лауреат 2 і 3 ступеня. Персональні виставки: "Велика Землячка-Леся Українка" - Новоград-Волинський - 2012 рік, Житомир - 2013; "На сьомому небі" - Житомир, ЖДУ ім.І.Франка - 2011 рік; Персональна виставка в ЖДУ ім.І.Франка - 2013 рік. Персональна виставка в ЖДУ ім.І.Франка "Ми - карикатура" 2013 рік. Організатор і учасник "Арт-простору" в ЖДУ ім. І. Франка.

Художниця-експерементаторка із Житомира Майя Левчук. Художниця працює в різних техніках: пише маслом, аквареллю, займається графікою, а не так давно спробувала навіть пастель. Любить експериментувати та охоче ділиться секретами своєї майстерності. Роботи Майі Левчук різнопланові та сповнені яскравих барв. Навіть якщо це графіка або темна пастель, кольори не виглядають приглушеними. Цей контраст завжди помітний у роботах майстрині, але не ріже око, скоріше дає можливість звернути увагу на деталі. Найяскравіші враження отримуєш від квіткових натюрмортів. Рослинне різноманіття постає перед нами ніби в “Квітковому вальсі” Петра Чайковского та дарує свіжий подих у літню спеку. Натхнення пані Левчук черпає не тільки із природи: ряд картин присвячено архітектурі Житомира у минулому та сьогоденні. Оскільки художниця має архітектурну освіту, це позначається і на її малюнках: увага до деталей та чіткі лінії будівель роблять минулий Житомир ближчим у часі, а сучасне місто – ще ріднішим та красивішим. Техніка акварелі, застосована до робіт цього циклу, вирізняє картини Житомира з-поміж інших: ми бачимо не просто зображення знайомих куточків міста – нам дарують авторське враження про них. Хоча сама авторка робіт стверджує, що акварель у Житомирі нині не цінується, більший попит має “масло”. Крім, того пані Майя зауважила і вікові розбіжності художніх смаків: молодь більш полюбляє фантастичні сюжети картин, тоді як старше покоління поціновує реалістику. Композиційною особливістю картин є те, що більшість із них ніби хочуть вийти за рамки у буквальному сенсі цього слова: художниця не обмежує свої творіння, оздоблюючи розписом навіть рами своїх полотен. У творчості майстрині також присутні картини-абстракції, які надовго затримають ваш погляд і перенесуть у світ незвіданого та загадкового. У житті кожного має бути місце для прекрасного, переконана Майя Левчук У своєму доробку має незлічиму кількість картин. Кілька років назад презентувала свою виставку картин у "Кавоманії" під ностальгічним девізом «Мандрівка старим містом». А влітку 2014 року провела виставку "Подорож світом веселкових барв". У найближчих планах майстрині - відкриття виставки, присвяченій Житомиру, де будуть представлені роботи минулого, сьогодення та майбутнього вигляду нашого міста. Виставку художниця планує представити уже взимку.

Сайт 0412 продовжує знайомити з талановитими та цікавими людьми Житомирщини. Сьогодні знайомство з Тетяною Бараловською – спортсменкою і тренером з Житомира. Тетяна – талановита і творча особистість, і досить різностороння. Cпортом розпочала займатися ще зі шкільних років. Початком стали спортивно-бальні танці, проте за певних обставин викладачу прийшлося піти і залишити групу, але Тетяна не розгубилася і відразу ж почала відвідувати заняття зі спортивної аеробики. Тоді їй було 7 років, і великих надій на те, що досягне успіхів у спортивній аеробіці вона не покладала. Йшли роки плідної роботи і, коли Тетяні було 9 років, тренери звернули на неї увагу. Першим серйозний виклик доля кинула у 2003 році. У Житомирі відбувалась відкрита першість зі спортивної аеробіки, де Тетяна показала свої вміння і виборола 3 місце в категорії пари. На багатьох житомирських змаганнях вона показувала хороші результати та наступним кроком став Кубок України, де в категорії трійки (троє членів команди виступають на сцені) було здобуто 1 місце, та Кубок Азовського моря (2008) в місті Бердянськ, де Тетяну очікувавла чергова перемога і 1 місце. Йшов час і з ним приходили нові перемоги і нові поразки. З кожним чемпіонатом і турніром набувався досвід. Й у кар’єрі Тетяни настав той переломний момент, коли потрібно було неодноразово захищати гідність країни. У віці 11 років Тетяна подалася підкорювати Європу, де дізналася про нашу талановиту житомирянку. У Франції відбувся відкритий міжнародний чемпіонат, де наша «маленька гордість» зайняла 7 місце. У кожного спортсмена є травми, не винятном стала і Тетяна, коли на чемпіонаті України, що проходив у Житомирі, спортсменка потягнула сухожилля за три тижні до змагань. Проте вона зібралася духом і попри біль продовжувала тренування, не підвела команду, виступила і здобула 1 місце в категорії трійки та 2 місце в груповій категорії. Коли у 2010 році усі однолітки Тетяни здавали випускні іспити у школі по закінченню 9 класу, вона отримала дозвіл не здавати іспити у зв’язку з тим, що вона готувалася до Чемпіонату світу в Франції. Після отриманої травми йшли довгі і тривалі тренування, результатами яких стали стало: 2009 рік – Учасниця відкритого чемпіонату в Чехії в категорії індивідуальні та трійки; 2010 рік -Учаснийця Чемпіонату світу у Франції(місто Rodez); 2010 рік – Кубок Європи у Болгарії (місто Plovdiv), в категорії індивідуальні; У 2011 на чемпіонаті України виконала майстра спорту на відкритому чемпіонаті України і здобула перемогу. А 7 вересня (на день народження) 2011 року Тетяні вручили Почесне звання майстра спорту і премію у розмірі 500 грн. З новим почесним званням на плечі Тетяни лягло ще більше тренувань і змагань, що вкотре змусило її готуватися до Чемпіонату Європи, що мав відбутися в Болгарії у місті Софії (2012). Невдовзі юна спортсменка увійшла у склад збірної України і їздила на збори в Донецьку область, де працювали заслужені тренери України. Після чергових тренувань її спіткала чергова травма, яку вона отримала на показових виступах у Житомирі. На одному з таких виступів вона пошкодила ногу (меніск) у зв’язку з чим їй було накладено гіпс, а до змагань залишався місяць. «Це був шок! Я дуже засмутилася, тренери не знали, що зробити адже вони покладали великі надії на цих змаганнях. Я повинна була виступати у гроповій категорії в парі з 5 дівчатами по команді» Тренерам вдалося вчасно знайти заміну, проте надії на перемогу не справдилися і Україна не взяла на тому чемпіонаті призових місць, хоча з Тетяною могла, як стверджували тренери. Курси реабілітації затягнулися на довгі 2 місяці і було дуже складно повертатися в колію і працювати на рівні з усіма. Біль у коліні давав про себе знати і з професійною кар’єрою спортивної аеробіки було покінчено. З часом прокинулося друге дихання і розпочалися спроби знову розпочати тренування зі своїм постійним тренером Каноненко Іриною Володимирівною(заслужений тренер України). «Вона стала для мене, немов мама. Пів мого життя пройшло в спортивній залі, де я тренувалася з нею, з моїм тренером Іриною». Саме тому, що Тетяна не могла повноцінно займатися і викладатися на усі 100% тренер запропонувала їй в подальшому попрацювати в приватному клубі «YESport», тренувати дітей віком від 4-12 років. Довго не думаючи, відразу ж погодилась і приступила до робити над тренерством. «Тяжче було з батьками чим з дітьми. Бо вони не розуміють, куди віддають дитину. У нас не танці, а спортивна аеробіка, а спорт – це не просто танці, - це велика праця і, щоб досягти успіху потрібно прикладати максимум зусиль». Зараз у Тетяни три різні групи: • Перша група, розташована у «YESport», Лесі Українкі 32а, де вона займається уже рік з дітлахами, група складається з 25 чоловік у якій переважна кількість дівчаток, що вже можуть показати належний рівень і складати конкуренцію; • Друга група, фітнес-центр «Східний», Б.Тена 83/38, де уже пів року тривають тренування, група складається з 10 чоловік з яких 6 хлопчиків, що показують не погані результати; • Третя група, «Aerobics»,Щорса 96, (на териториї агро коледжу). «Більше здібних дівчаток. Бо дівчата зараз можуть без проблем віджатися 25 раз, тоді як хлопці і 10 не можуть!» У найближчому майбутньому також планується створення великого проекту по розвитку танцю «Jazz-funk» і хореографії «Choreography». Саме для цього, Тетяна наразі їздить до Києва і вдосконалює свої тренерські навички у стилях, в одній із найпрестижніших танцювальних студій «My way». Майстер класи та уроки проводять найкращі танцюристи України, та учасники талант шоу «Танцюють всі».

Автор більше двадцяти персональних виставок в понад десяти країнах світу відкритий для Житомира. Кореспонденту сайту 0412.ua Микола Анатолійович розповів, що його цікавлять різні художні світи-античність, середньовіччя, Відродження, Стародавній Схід. З цих духовних елементів він створив власний світ і власний міф - оригінальний, розроблений в деталях і з великою глибиною. Житомирський художник зберігає вірність не предметності, а сюжетності. Навіть, здавалося б, суто настроєві роботи, де все начебто «працює» на передачу певного стану, все ж не перетворюються на щось самодостатнє. У вишукуванні сюжетів Микола Бутковський захоплено-неупереджений - і дуже чесний. Спекулювати на злободенності або (що гірше) висоти він не бажає. Настільки популярним нині у художників притчам Микола Бутковський віддає перевагу костюмованому ляльковому спектаклю. Крім того, роботи пана Миколи відрізняються своєрідною тонкістю та вишуканістю. Микола Бутковський - художник-філософ, інтелектуал, поглиблює в світ культури, історії та міфології. Його кредо: "Художник - це факір, він повинен зупиняти, зацікавлювати, дивувати людину своїми картинами, затягувати у красу і роздуми. Картина - це магія ". Кажуть, для того, щоб зрозуміти людину достатньо побачити її творчість. Творчість житомирського художника Миколи Бутковського - це брама до всесвіту. Довідка: Микола Бутковський народився в м.Житомирі 1960 року. У 1975-1976 рр. навчався в житомирській дитячій художній школі. У 1985 році закінчив московське художнє училище «пам'яті 1905 років». В період 1985-1990 рр. - навчався в московському художньому інституті ім. В. І. Сурікова. З 1990 року живе і працює в м.Житомирі. З 1992 року член національної спілки художників України. Твори знаходяться в багатьох колекціях різних країн світу та України. Його улюблені кольори - всі відтінки жовтого, блакитний і фіолетовий, а от чорний колір табу. З 1988 року активний учасник виставок в Україні та за її межами. Автор більше двадцяти персональних виставок.

14 серпня 1969 року у сім’ї житомирського скульптора-художника, члена національної спілки художників України Леонарда Славова народилася донька Олена. Дитинство дівчини було насиченим та яскравим тому, що перебувала у чарівному світі мистецтва. Вона завжди знаходилась поруч з батьком та була свідком, як прості шматки глини перетворювались у витвори мистецтва. Все це вплинуло на подальший вибір професії - вже в 5 років вона уявляла себе художником, можливо, скульптором. Найкращим подарунком для Олени було – ходити з батьком за глиною, покласти її у маленьке дитяче відерце та приєднатися до створення скульптури. Спільна праця із батьком допомогла їй не просто дивитися на світ, а бачити та розуміти прекрасне. Саме тому улюбленою роботою Олени є портрет батька Л. Славова, де вона на дальньому плані зобразила себе дитиною, за спиною у батька, яка спостерігає за музами, що надихають скульптора. Батько став найпершим і найкращим вчителем. Згодом було навчання в Одеському художньому училищі, яке славиться своїми традиціями, майстерністю та теплим дружніми стосунками між студентами та викладачами. В. Патров, В.Трасков були вимогливими викладачами та справжніми фахівцями у своїй справі. І Олена вбирала в себе знання, як губка. Їй, як справжній творчій людині, притаманна сильна воля, бажання постійно навчатися. Наполегливо шукала себе, своєї особистості, свого місця під сонцем…Ще точно не знала, хто вона – скульптор? Художник? І тому закінчила два факультети: живописний і скульптурний. Як скульптор захистила диплом з відзнакою (проект пам’ятника Рівноапостольній княгині Ользі). Свою першу колекцію малої пластики створила на Городницькому фарфоровому заводі, де працювала художником-дизайнером. Ці роботи Олени Славова (Гузенко) наповнені романтикою, лірикою… і великим почуттям гумору. Порцеляна – матеріал примхливий, робота з ним дуже важка. Однак, дивлячись на твори О. Славова (Гузенко), складається враження легкості, деякої казковості, - ніби створені вони єдиним духом. Казкові персонажі, літературні герої навівають спогади про дитинство, ліричний настрій, бажання посміхнутися. Кожна робота – результат клопіткої праці та продуманості кожної форми, кожної лінії…І всі вони наповнені глибоким філософським змістом. Володіючи прийомами живопису, Олені хотілося знайти своє індивідуальне, неповторне, нове. І це їй вдалося – вона розробила свій авторський стиль: поєднання живопису і пластики. «Граючись» рельєфами та контррельєфами, світлом та тінню, комбінуючи живописні плями з формою, Олена створює нову серію робіт. Ліричність сільського пейзажу, романтизм вечірньої «кави на двох», задумливість та ніжність «Рівноапостольної княгині Ольги», всеперемагаюча доброта «Київської русі», тепло від квітів у бабусиному саду…Всюди червоною стрічкою проходить любов до України, до її коренів, історії. Дивлячись на роботу «Кава на двох» відчувається аромат свіжої кави, теплий романтичний вечір, тиша і лірична мелодія ночі. Глибока філософія творчості художниці не залишає нікого байдужим. Кожен може знайти своє, особисте,що так торкається душі, залишаючи в ній світле почуття, заставляє замислитись. Саме тому перша персональна виставка О. Славова (Гузенко) у червні 2005 року зібрала понад 150 теплих відгуків. Велику любов до традицій українського народу надихнула її на створення робіт, що присвячені темі Трипільської культури. Працюючи годинами в бібліотеці, перечитуючи історичний матеріал, вона все глибше проникала в таємниці цього періоду. Світ у своїх роботах Олена відображає самобутньо та неповторно. Знаходить ту стежину, яка поєднує сьогодення з далеким історичним минулим. Цій тематиці присвячені роботи: «Створення українського світу», «Трипільська культура», «Квіти вічності» та ін.. Зараз художниця керує молодіжною громадською організацією «АРТ-Село», яка має досвід співпраці з Міжнародним фондом «Відродження», Представництвом Нідерландів в Україні, японською опозицією «Чорнобиль Тюбу», італійською організацією «Soleterre». Ідея створення художньої студії для талановитих дітей зародилась у 2002 році, проте на той момент були лише задум та величезне бажання його втілити. Отже, усе починалось тільки з ідеї і пустого приміщення житомирського Будинку офіцерів. Протягом діяльності організація здобула досвід у проведенні художніх міжнародних та обласних дитячих виставок, благодійних акцій, аукціонів, ярмарків, презентації художніх конкурсів малюнку на різноманітну тематику. Роботи учнів «АРТ-Село» відзначають призовими місцями на міжнародних, всеукраїнських виставках, так як вони відрізняються індивідуальністю. Художня студія «АРТ – Село» є однією з перших організацій, яка запровадила арт-терапію для онкохворих дітей в стаціонарних умовах лікування. Малювання допомагає подолати різні психологічні розлади, недуги, відволіктись від негативних думок та створити свій світ позитивних емоцій. Виграні гранти та реалізовані проекти: - «Донор – дітям», USAID, серпень 2010р. - «Школяр – митець», USAID, 2008 р. - «Мистецтво заради життя», 2008 р. - «Хвиля життя-3», посольство Нідерландів, 2006-2007 рр. - «Хвиля життя-2», фонд «Україна 3000», 2005-2006 рр. - «Хвиля життя», фонд Soliterre, 2004-2005 рр. - «АРТ – Село», Посольство Нідерландів, 2003-2004 рр. - «Культурний розвиток талановитих дітей сільської місцевості», МФ «Відродження», 2002-2003 (як художня студія). Завдяки цим грантам були втілені мистецькі проекти для соціально незахищених дітей. За зазначений період діяльності було зібрано велику колекцію художніх робіт різних видів образотворчого мистецтва (комп’ютерна графіка, декоративно-прикладне мистецтво, графіка, живопис), а також роботи дітей з Японії, Америки, Росії, Польщі. Роботи, створені дітьми, є творчою візитівкою Житомирщини. Була відпрацьована своя власна методика у викладанні образотворчого мистецтва, працює з дітьми з села, дітьми інвалідами, онкохворими дітьми. Великий вклад було здійснено і в благодійність, а саме в благодійність української армії. Коли на території України почалася «не оголошена війна» Олена та АРТ-Село не розгубилися і розпочали створювати низку благодійних акцій по збору коштів для військових, які знаходяться в зоні АТО. А також діти власноруч малювати листівки зі своїми побажаннями, які є моральною підтримкою для військових. Ряд мистецьких проектів на підтримку української армії при підтримці управління культури, благодійного фонду «Всесвіт за майбутнє» та 25го ГБО: «Голос Миротворчості», «Птахи Миротворчості», «Українська душа миротворчості» (весна-літо 2014р.) Ряд благодійних аукціонів та акцій, які проходили в м. Житомирі та Києві (2006 - 2014рр.): «Зимова казка», «Шанс на дитинство», «Донор - дітям», «Зимова симфонія» і т.д. на підтримку онкохворих дітей, які знаходяться на стаціонарному лікуванні в обласній лікарні у Станішівці Роботи вихованців художньої студії «АРТ-Село» відомі не лише в Україні, а й далеко за її межами – зокрема в Японії, завдяки конкурсу дитячого малюнку - «Чорнобиль – очима дітей» в м. Житомирі (2006р.), «Листи райдуги Відродження»(2014) разом з благодійним фондом «Заложники Чорнобиля». Олена Славова (Гузенко) приймала участь у ряді всеукраїнських виставок: 1994 – всеукраїнська художня виставка; 1996 - всеукраїнська художня виставка «Осінь 96»; 1998 - всеукраїнська художня виставка присвячена 60-річчю НСХУ(Національної спілки художників України); 1999 – Всеукраїнська художня осіння виставка Триєналє «Скульптура 1999»; 2000 – Всеукраїнська художня виставка до 2000-річчя Різдва Христового; 2002 – Всеукраїнська художня виставка; 2005 – перша персональна виставка (м. Житомир); 2006 – персональна виставка у представництві ООН в Україні (м. Київ) 2009 – ювілейна персональна виставка у м.Житомирі 2011 - персональна виставка у місті Одеса. 2012 - персональна виставка у м.Житомирі. Багато робіт автора знаходяться у приватних колекціях в Україні, Іспанії, Германії, США, Росії. 2013 – участь у симпозіумі-пленері художників Європи у м.Фленсбург (Німеччина) 2014 – ювілейна персональна вистава «Світ на долоні» Своїм душевним теплом Олена притягує до себе людей. Вона не тільки художник, але й вчитель, який ділиться своїм часом, майстерністю, душею з майбутнім художником – з дітьми, допомагає їм увійти у чарівний світ мистецтва, гармонії, добра. Роботи вихованців – це продовження її творчості. Олена вміє у кожній дитині знайти її індивідуальність, неповторність, розкрити талант майбутнього митця.

Георгій Павлович Мокрицький автор багатьох краєзнавчих книг, відомий заслужений журналіст України, член Національної Спілки архітекторів України, почесний член Національної Спілки краєзнавців України, голова обласної організації Українського Товариства охорони пам’яток історії та культури, директор приватного краєзнавчого видавництва «Волинь». «Це людина легенда для міста Житомир. З гордістю можу представити Георгія Мокрицького. Людина присвятила все своє життя історії міста Житомир в цілому. За все своє життя ні разу не відпочивав під час відпустки, їхав у архіви і дізнавався цікаві подробиці про наше місто. Не всі області і міста мають таких відданих своєму місту людей, які глибоко вивчають історію і доносять її до людей. Під час презентації книги «Танго з минулим» Георгій Павлович сказав: «Треба жити не в Житомирі, треба жити Житомиром». Кожен розуміє цю фразу по-своєму, якщо інтереси міста будуть вище ніж власні, тоді в місті стане набагато краще і комфортніше для життя. Вивчаючи історію, ми зможемо зробити все, щоб наше місто стало кращим» - розповів заступник міського голови з питань діяльності виконавчих органів ради – Олександр Миколайович Бочківський. Останні півроку дуже змінили Україну і українців. Зміни торкнулися і Житомира. Наш кореспондент поцікавився думками провідного спеціаліста у галузі архітектури та краєзнавства, чи багато втратив Житомир, коли було повалено Леніна та Карла Маркса та чи будуть робитися заміни цим постаментам і, звісно, про нову книгу Григорія Мокрицького. - Коли у Вас виник інтерес до рідного краю? «Зі школи виник. Сучасне покоління не знає таке слово «політінформація», а у нас в школі в четвер останнім уроком проводилася політінформація. Тобто урок на якому розказували, що відбувається в школі. Кожен учень вибирав собі тему і доповідав. І я завжди з братом вибирали теми, що стосувалися теми нашого краю. Вже в 7 класі ми розповідали про Житомирщину. І робили альбоми, яким до сьогоднішнього дня ними користуюся. Там знаходяться вирізки з газет про цікавих людей, про якісь події. Мені не потрібно в бібліотеку йти, бо сам робив вирізки ще в школі як бібліотекар. Там є покажчик, сторінки пронумеровані. Я робив книжку про історію будівництва театру. Я взяв покажчик і знайшов інформацію про театр. Тому інтерес досить серйозний. Звичайно не такий як сьогодні. Я впевнений що це нормально. Школа повинна виявляти інтереси дітей і підтримувати інтерес. Дитину потрібно спрямовувати». - Як називалася Ваша перша книга і коли Ви її написали? «Першу книгу написав в 1976 році. Присвячена вона була історії, планування і реалізації 5-тирічних планів, тобто соціально-економічна. Наступна книга про історію переписів населення на Житомирщині. Писали її втрьох зі Світланою Перегуда (заступник начальника обласного управління статистики, професор), історик - Кругляк Борис Аврамович. У Житомирі, в одному з перших міст України проводився перепис. Це дуже цікава тема. Далі вийшла монографія в науковій думці про академіка Липського - це один з перших президентів академії наук. Про нього майже не писали. Він народився у місті Вінниця, а проживав в Житомирі. Це дуже серйозна книга і серйозне дослідження. Потім видавнича справа розвернулася у газеті «Житомирський вісник», де я працював з 1988 року. Ми перейшли перші в області на комп’ютерні технології. Вже в газеті ми почали пробувати невеличкі брошури. З газети вийшли 3 видавці. Один не продовжив свою справу, а я і Косенко Валерій співпрацівник до сьогоднішнього дня є видавцями. Ми виросли на базі газети «Житомирський вісник» і видавничого відділу обласної спілки журналістів України». - Нещодавно для широкого загалу вийшла Ваша нова книга «Путівник по Михайлівській». Можете розповісти як тривала робота над створенням чергового шедевра? «Це не книжка. Вона невелика. Вона така оригінальна, не звичної конструкції. З одного боку книжкове видання, брошурний вигляд, а з іншого боку ми придумали таку конструкцію, що є площа для розміщення карт матеріалу, великих панорамних фотографій. Тобто така подача дає можливість побачити в хорошому масштабі об’єкт. Тому що аркушна продукція, карти, ось я робив «Цікавий Житомир», розгортається карта, там можна слона положить, але це аркуш, не книжкове видання, а тут вона так зроблена, що і площа є, і можна на полицю поставити. Вона має подвійну обкладинку, називається розпашонка, така картина: початок вулиці є і кінець, і вона складується в середину. Якщо береш у руки то немає міської ради, правого боку, а якщо повернути - є правий бік, ще раз повернути - весь план вулиці і всі будинки: від першого до останнього і тут же написано, що знаходиться. Це таке маленьке ноу-хау, яке дало змогу і карту матеріалу дати і уявлення про вулицю повну і колаж дається. Тут навіть сторінки не пронумеровані, тому що я вирішив, що головне не номери сторінки, а номери будинків. Тобто на 32 сторінках від першого дня заснування вулиці, а й не тільки до сьогоднішнього дня з перспективою на майбутнє, вже без дерев, як воно повинно бути. Вона є путівником. Це голосно сказано «книжка» і все-таки не карта, а книжкове видання. Я думаю, що на цьому досвіді ми винайшли, так би мовити, модель для Житомира путівникових видань. Можна зробити про парк Гагаріна: план, панораму зверху з пілоні, моста чи з вертольота. Тобто, можна взяти такі найбільш цікаві місця : «Замкова гора», Старий Бульвар. Ми випробували цей формат на Михайлівській і він вдався. Тепер простіше, тому що взагалі в книговидавничій справі основна проблема - як подати. Я маю на увазі тим, котрі володіють матеріалом. Так як ми володіємо матеріалом, у нас його «валом», то проблема як його подати, зручно, дохідливо, в якому форматі. При будь-якому досвіді, ось я вже 20 років займаюсь, при наявності величезного обсягу інформації, головна проблема в якій формі подати інформацію, тому що форма диктує все інше. Якщо ви форму не знайшли, то воно буде ніяке, безлике і воно не буде відповідати на питання, які стоять перед будь-яким виданням: для кого це видання, для чого і що ми хочемо сказати. Якщо на ці питання не відповіли, то немає сенсу розвивати видавничу справу. А такої «халтури» я бачив багато». - Наскільки я розумію книгу уже презентували і вона є в продажі? «Так. Вона продається в книжковому магазині «Світ книг», але буквально завтра наша співробітниця пройдеться по організаціям. Які також вкладали кошти на видання путівника, які виразили бажання не тільки придбати для себе, а й покласти можливо, навіть, на столики відвідувачам, а особливо приїзжим. В основному це такий патріотично-інтелектуальний проект, але є звичайно і комерційна сторона. Тому що все коштує гроші - папір і матеріал». -Який тираж «Путівник по Михайлівській»? «Ми зробили 1000 для міської ради і за свої кошти видали 1000, щоб продати і якусь копійку мати, не тільки комерційний момент, а момент такий, що ми дамо міській раді, вони роздають як подарунки приїжджим, а житомирянам і приїжджим, в яких варіанту немає отримати їх в міській раді, то ми випустили ще 1000, щоб всі могли придбати цей путівник. Це видання вийшло дуже непогане і друкарня «Сонечко» не підвела і я старався: не так просто було її видати, тому що використовувались документи великого обсягу і в одній тональності вони повинні бачити. Портретні фотографії деякі взяті в Інтернеті: вони оброблені, що навіть і не помітно, що вони з Інтернету. Це дуже добрий початок. Ми дуже задоволені результатом. Я чисто відверто хочу подякувати Івану Миколайовичу Бочковському за ідею випустити це видання до Дня Житомира. Тому що 2 місяця тому не було ніяких планів таке зробити. Також подякувати, що підштовхнув мене і в міській раді все таки знайшли невеликі гроші, щоб ці книжки замовити. Взагалі, як я сказав, сама ідея виникла завдяки Бочковському, але не в цьому році, а кілька років тому, коли ми видали «Цікавий улюблений Житомир». Цей варіант був у вигляді карти. І вона дуже швидко розійшлася і Бочковський сказав, що потрібно повторити у вигляді книжки. Карту ми зробили коротким клапаном, а це видання ми вирішили зробити подвійну обкладинку. Тому по ініціативі і вимогливості замовника Бочковського ми прийшли до нового і цікавого формату. Пошук взагалі призводить до позитивного результату. Я більше скажу, як не видавець, а член спілки архітекторів. Мене дуже дивує коли архітектори кажуть «складні умови», «тут не вийде нічого зробити» і так далі. З досвіду скажу, найбільш цікаві рішення архітекторів там, де складний майданчик для забудови: складний профіль місцевості або повертає вулиця чи перешкоди якісь. Це спонукає до пошуку нестандартних рішень. Те ж саме у видавничій справі. Цей проект є таким винаходом. Якщо будуть гроші, то ми будемо намагатись в місті Житомирі випустити такі путівникові видання. Паралельно у мене виявилася ідея оскільки я обробив величезну кількість фотографій. У цій книжці на 32 сторінки - 134 ілюстрації. Тому, оскільки я маю досвід підготовки слайд - фільмів, я вирішив зробити подарунок місту: фільм про Михайлівську вулицю. І він вийшов. Це не комерційний проект. Ми зацікавлені щоб його побільше людей побачили. Видання –це видання,а фільм доповнює цей путівник і навпаки». (https://www.youtube.com/watch?v=-8CMYUzIvT0&feature=share ) -Як довго тривала робота над цим путівником? «Над цим виданням я працював 2 місяці. Тому що я мабуть півжиття взагалі працював з матеріалом зі своїм покійним товаришем Михайлом Кострицею. Ми зібрали багато матеріалу для книги про Михайлівську: фотоматеріали, факти і т.д. 10 років збирали матеріал, але зупинка завжди була одна: немає грошей і по сей день не було. Коли я писав цей путівник, то у мене були думки не що додати, а що викинути, про що не писати, тому що матеріалу настільки багато, то можна було видати не на 32 сторінки, а на 200 сторінок. Це видання можна назвати конспектом нормальної гарної книжки на багато сторінок з кольоровими вклейками. Це видання розкішне, тут все кольорове». - Олександр Миколайович Бочківський дуже теплими словами відгукувався про вашу книгу «Танго з часом». «Танго з часом» і «Проспект по Михайлівській» схожі за написанням і викладом інформації? «Ну вони схожі тільки прізвищам автора і підходом. Підхід системний. Начинка відповідає поставленій цілі. Ціль: написати невідоме про відоме або відоме мені про невідоме. Є такі люди, яких ніхто не знає, але вони дуже поважні. Там є про людину, яка є в світовій Книзі Рекордів Гіннеса, хірург який перший в світі зробив пересадку нирки, він працював в Житомирі - Юрій Юрійович Воронний. Його практично ніхто не знає, а він людина зі світовим ім’ям. Також є про Булгакова його всі знають, але мало хто знає, що він жив в Житомирі і де жив, а тут написано про це, мало хто знає, що коріння третьої жінки Булгакова з Житомира, її дід по батьку - житомирянин. Тобто в книзі складається така мозаїка, картина про наших відомих земляків (їх невідомі факти). Наприклад, цілий нарис є про першого вітчизняного кінооператора Альфреда Федесько. Він перший в Російській імперії, Україні зняв кінохроніку. Про нього не тільки в Житомирі могли знати, а й в Україні. Він достойна людина, тому що коли Люм’єри запропонували продати його фільми для демонстрації у Франції, але була така вимога вони знімуть прізвище - і він відмовився. Він хотів, щоб було сказано, що це Федесько - це Харків. Він показав що він людина горда, чесна, патріот. Також є нарис про кіноактора Інокентія Смоктуновського. Він в полоні був у Житомирі. Про це практично не пишуть. Він знаходився в концтаборі на Богунії, де був армійський пункт зв’язку. І йому вдалося втікти і він залишився живим. Взагалі в цьому таборі на Богунії померло більше 60 000 людей. У книжці є взагалі 40 нарисів про різних людей. Матеріал збирався все життя буквально в різних кінцях світу, диктувався людьми з різних країн. Інформація накопичувалась і мені підказали, що потрібно написати книжку. Також є в книзі розділ «історія про історії», тобто яким чином я зацікавився, хто мені розповів, де я знайшов інформацію. В якомусь сенсі навіть цей розділ цікавіший ніж сам нарис. Можна сказати, що це книжка мого життя. За роки картотека накопичувалася, книги купувалися, матеріали і так далі. І таким чином, я за три роки написав книгу». (https://www.youtube.com/watch?v=nd_olPUcyOQ ) - Ви є членом національної спілки архітекторів. У зв’язку з останніми подіями, хотілося б почути вашу думку стосовно повалення пам’ятників Леніну та Карлу Марксу? «Дуже слушне запитання. Я також є головою обласної організації українського товариства охорони пам’ятників історії культури. Не так з точки зору архітектури, а з точки зору саме цього товариства. Але і архітектури також. Я скажу так, не можна дати загальну відповідь на це питання. Що стосується Леніна, то перш за все це не є пам’ятником, а є символами системи, які були розставлені по території Радянського Союзу і які стверджували, що тут є Радянська влада - це ідоли. Пам’ятник - це знак, який говорить про те, що з цим місцем пов’язані життя і діяльність певної історичної особи. А ідол Леніна не вписується в це визначення. Тому, ставити питання чи погано чи добре, що повалили пам’ятник Леніну, то я так відповідаю: а пам’ятників то не було, пам’ятник був в Ульяновському на батьківщині і в Кремлі, бо він там проживав, а решта це не пам’ятники. Можна контраргумент поставити «А Тарас Григорович Шевченко?». Шевченка багато в Україні, тому що він є нашою загальнонаціональною гордістю України, як філософ, національний провідник. Тому пам’ятники стоять як символи з поваги. Він з нами завжди, ми його вивчаємо в школах, університетах і т.д. Що стосується Леніна - це знаки системи, від якої ми відмовилися в 1991 році. Ми сказали що комунізм нас не влаштовує. Ми будуємо сучасне демократичне суспільство. Тим більше, що Ленін розглядається з точки зору історичної науки як злочинечь, тому що він створив тоталітарну систему, яка знищила населення. Мільйони людей, в тому числі і мій дід, знищені завдяки цієї системи. Завдяки товаришу Леніну я діда свого не знаю, мені про нього тільки розповідали і то пошепки, що в тебе є дідусь, але він помер в таборі. Хоча ні в якому таборі він не загинув, я згодом підняв справу, вже розсекречену і його розстріляли у в’язниці і приписали до абсолютно надуманої польської організації, в якій він і не міг бути. Але для статистики не вистачало загиблих. Я підняв справу, там проходить 100 чоловік по начебто польській підпільній організації 98 польські прізвища, а 99-й і 100-й - українські прізвища, одне з яких мій дід. Тому Ленін, як фундатор всієї тоталітарної системи є злочинцем. Чому ми маємо ставити пам’ятники? Я проводжу екскурсії по Житомиру разом з Русланом Кондратюком. Ми зажди в ці роки коли Україна стала незалежної і відмовилась від тоталітарної системи, ми бачили здивований погляд іноземців на пам’ятники Леніну - це все одно, що в Німеччині стояв би Гітлер. Тому короткий мій коментар по Леніну зрозумілий. Додам ще, що тим не менше, коли питання виникло, що робити з Леніним я був проти. Його не потрібно було повалювати, його потрібно було, як пам’ятник тоталітарній системі демонтувати і поставити в якомусь «укромному» місці. Йому ж все таки моляться старі люди. Щоб їх не ображати і не створювати труднощі поставити на вулиці Фещенка-Чопівського перед яром, біля Житомиргазу. Не в центрі міста, але людина похилого віку може дістатися. Я весь час говорив, щоб його культурно перенести. Що стосується пам’ятника Карлу Марксу - інша справа. Карл Маркс - не уособлення тоталітарної системи. Він більшою мірою економіст, хоча і частково є ідейним батьком як такої комуністичної ідеології, але це вже є інтерпретацією Леніна. Я, до речі, хочу сказати, що і той і інший наші земляки: дід Леніна уродженець Волині. Це дає маленьку підставу відноситися до Леніна не як знаку тоталітарної системи, а в системі пам’ятника. Але це не означає,що він повинен стояти в центрі міста на головній площі. Карла Маркса потрібно було також перенести, а не ламати. Прадід Маркса родом з Новограда-Волинського. Хоча я б Маркса розглядав людиною, яка більш економічною теорією займалася. Сталося що сталося». - Планується відновлення пам’ятника Карла Маркса? «Ні, не планується, бо він дуже пошкоджений. До речі, історія цього пам’ятника дуже цікава. Його зробили в Києві. На скільки пам’ятаю, його подарували або держава оплатила Житомирському краєзнавчому музею. Він стояв в підвалі музею. І прибиральниця, прибравши, вішала ганчірку на голову Карла Маркса, щоб сохла. І коли прийшов представник партії і побачив це неподобство, тоді й вирішили його підняти на божий світ і поставити в сквер . І таким чином він з’явився на вулиці нашого міста». - Можливо, вам відомо що буде на місці пам’ятнику Леніну? «Відомо, тому що я член журі по визначенню місця розташування і вирішення архітектурно-художніх розробок двох пам’ятників: Небесній Сотні і Борцям за незалежність і соборність України». - А де вони розташовані будуть? «Ще є вагання. Можливо на площі біля Собору, можливо на колишній вулиці Московській, тепер Небесної сотні. На місці пам’ятника Леніна скоріше всього буде пам’ятник Борцям за незалежність і соборність України. Але ще достойного і однозначного варіанта ніхто не дав. Там дуже серйозні проблеми, чисто архітектурно-художні і їх не просто вирішити. За колишнім пам’ятником Леніна знаходиться будівля в стилі класицизму і він вписувався туди, а будь-який інший пам’ятник, який нам запропонують на конкурсі, скоріше за все не буде гармонувати з цим стилем. Ті варіанти, які принесли місяць назад членам журі, вони не вписуються в ту місцевість. Площа наша в неокласицизмі вирішена з точки зору симетрії, масштабу і так далі. І тепер біля нього щось абсолютно інше за сенсом поставити не можна. Наприклад, мені сподобалось особисто, принесли проект благоустрою самого скверу і пішли по шляху створення абсолютно нової тектоніки. І вся ця територія усіяна камінцями, цим ходом архітектори кажуть, що ми знаходимось в новій ситуації. Прощавай класицизм, регулярність, підпорядкованість, системність. І якщо створити такий ландшафт, якщо хтось запропонує достойний проект, можливо, він почне працювати. Але все одно задній план залишається». Довідково: Народився Георгій Павлович 28 січня 1952 році у місті Житомирі. Ще у шкільні роки, коли Георгій разом з братом-близнюком Сергієм почали відкривати для себе малу батьківщину, їх першім «виданням» став саморобний краєзнавчий альбом, зроблений із звичайного зошита, в якому хлопці наклеювали газетні вирізки: все про Житомир, про його історію і людей. Тоді ж з’явився інтерес до історії рідного краю. Отримавши у 1974 році вищу освіту, Георгій розпочав трудовий і творчий шлях розпочав лектором і референтом товариства «Знання», згодом – журналістом обласної молодіжної газети «Комсомольська зірка», потім районної - «Зорі комунізму". Після розвалу Радянського Союзу - репортер, відповідальний секретар першої демократичної обласної газети «Житомирський вісник». Газетярські будні не обмежувалися у Георгія Павловича редакційними завданнями. Крім них він знаходить собі багато інших справ. Увесь вільний час – і вихідні, і усі відпустки - присвячені кропіткій роботі у бібліотеках, архівах Житомира, Києва, Львова, Москви, Санкт-Петербурга… Там, де документи розкривають перед невтомним дослідником зв’язки рідного Житомира чи не з усім світом. У 1983 році з його ініціативи у міськвиконкомі створюється комісія з топоніміки - чи не найперша в Україні – яку він очолює упродовж багатьох років. На початку 90-х років інститут історії НАН України схвалює розроблену ним концепцію удосконалення топонімічного ландшафту Житомира. На свій гонорар (за архітектурно-краєзнавчий нарис «Житомир»), Георгій Мокрицький встановлює пам’ятну дошку на будинку, в якому у 1918 році тимчасово працювала Центральна рада УНР на чолі з Михайлом Грушевським. Потім, разом з однодумцем і другом дитинства Сергієм Глабчуком, - меморіальну дошку академікові Сергію Корольову (на будинку, де його хрестили). Ще в товаристві «Знання» розпочалася видавнича діяльність краєзнавця Георгія Павловича Мокрицького. З 1994 року він обирає її основним заняттям, стає спочатку завідувачем видавничим відділом КП «Журфонд» Житомирської обласної організації Спілки журналістів України. У 1997 році дружина Георгія Павловича Мокрицького – Тетяна засновує приватне краєзнавче видавництво «Волинь», в якому Георгій Павлович з 1998 року – головний редактор, а з 2001 року – і директор. У цьому невеличкому видавництві щороку з’являються на світ корисні і цікаві книжки із започаткованих ним серій: «Історія трудових колективів Житомирщини», «Пам’ятки рідного міста», «Видатні постаті Житомирщини», «На карті Житомира», «Енциклопедія Житомира», «Цікава Житомирщина» і «Пам'ятки монументального мистецтва Житомирщини». За час видавничої діяльності Георгій Павлович Мокрицький видав двісті найменувань книжок, брошур, буклетів, опублікував біля одної тисячі статей. Зусиллям прискіпливого краєзнавця, разом з фотомайстром і давнім товаришем Георгія Павловича – Сергієм Глабчуком, створено і випущено кольоровий фотоальбом «Житомир», в якому вперше в історії міста тексти подано відразу на шести мовах. Це - найкраще свідчення піклування автора про міжнародний авторитет рідного міста. Дуже цікава та різноманітна за змістом випущена енциклопедія «Вулиці Житомира» - перше в Україні видання подібної концепції, вінець багаторічної науково-дослідної роботи Георгія Павловича, як краєзнавця, журналіста, фотохудожника і видавця. Є у Георгія Мокрицького й книжки для найменших житомирян: ілюстрована читанка «Абетка Житомира», книжка «Розповіді про Житомир». У Житомирській філії Київського інституту бізнесу і сучасних технологій Георгій Павлович викладає курс «Туристичний потенціал Житомирщини». Георгій Павлович Мокрицький на честь свого 60-річного ювілею був нагороджений міськвиконкомом міста Житомира почесною відзнакою - орденом «За заслуги перед містом II ступеня». Георгій Павлович Мокрицький - почесний президент дитячого об’єднання «Мала академія краєзнавців»,яке створене в 2013 році у нашій бібліотеці в рамках програми "Бібліоміст". Робота МАК дає можливість прищеплювати читачам-дітям любов та повагу до рідного краю, залучати їх до пошуково-краєзнавчої роботи, а також допомагає при застосуванні інноваційних бібліотечних послуг формувати повноцінні системи краєзнавчих інформаційних ресурсів, у тому числі електронних, які так необхідні для нинішніх та майбутніх поколінь в процесі вивчення історії свого краю.