Найбільш трагічною у цьому плані виглядає історія з інформагенцією УНІАН, чий менеджмент, призначений спеціально під вибори, запровадив там цензуру і освятив появу навіть у новинній стрічці замовних матеріалів. І радісно, і прикро водночас, що найбільш відповідальними за долю поважного інформаційного ресурсу виявилися не менеджери і не власники, а журналісти. Саме редактори веб-сайту УНІАН, попри ризик втратити роботу, заявили про ганебні процеси у тому ЗМІ.

Під час дискусій довкола цієї історії найчастіше доводиться чути, що найбільше винні у запровадженні цензури та засиллі «джинси» саме менеджери. Це правда, але неповна. Бо наївно було б думати, що керівників УНІАНу поміняли за 3 місяці до початку виборчої кампанії заради того, щоб вони провадили самостійну, незалежну від власника ресурсу політику.  Отож, мусимо говорити передусім про повну відповідальність акціонерів агенції за все, що там відбувається.

З одного боку, приватна форма власності на медіа-ресурс дозволяє власникові визначати зміст і форму подачі інформації. Тим більше, в Україні, де медіа залишаються переважно видом бізнесу, неспроможним заробляти гроші на інформації, а відтак призначеними для лобіювання інших бізнес-проектів власника, завоювання лояльності влади та з‘ясування стосунків з бізнесовими й політичними конкурентами. Отже, не дивно, що більшість ЗМІ, опинившись у руках жменьки дуже заможних людей, нав‘язують суспільству свої погляди на економіку, політику і навіть культуру («ТСН вражає» – найяскравіша ілюстрація «культурних» смаків власника каналу 1+1 Ігоря Коломойського). Такі медіа з часом наражаються на критику не лише експертів, а й масових споживачів їхньої продукції, і люди все більше нарікають на залежність ЗМІ від великого капіталу, на втручання рекламодавців у редакційну політику. Піддається критиці також те, як олігархічні ЗМІ переключають увагу суспільства з важливих проблем на несуттєве, дріб‘язкове та сенсаційне. Все це разом  із потоком «джинси», яка чорне називає білим, а неправду намагається видати за правду, переростає у загрозу моральності та етичним принципам суспільства. Отже, медіа-магнати мусять усвідомити специфіку бізнесу, на який покладена особлива соціальна місія – інформувати суспільство і, як наслідок,  впливати на його ставлення до подій у країні.

Якщо подивитися, зокрема, на засилля «джинси» в підконтрольних одній соціально-економічній групі (власникам великого капіталу ) ЗМІ,  виходячи з інтересів громади, то саме на власникові медіа-бізнесу лежить найбільша  відповідальність за розміщення замовних матеріалів без позначки «реклама».  Якщо розглядати таку інформацію як товар, то абсолютно очевидно, що «джинса» – це неякісний продукт, тобто, непридатний до споживання. Якщо говорити про роль ЗМІ у житті громади, то поняття соціальної відповідальності медіа бізнесу – набагато ширше, аніж вчасна виплата зарплатні та створення пристойних умов праці. Від того, ЩО люди читають і чують, залежить стан душі й розуму кожної людини і цілої країни.

Судячи з ігнорування занепокоєння не лише експертів, а й громади загрозливими для існування ЗМІ процесами, власники медіа-ресурсів ще не усвідомили, чим інформаційний бізнес відрізняється від виплавки сталі чи виробництва локшини.  Цікаво, коли дозріють?

Ольга Бурда, ІМІ