Ніхто не ловив себе на думці, що вал неправдивої інформації останнім часом став більш ніж критичним? Якщо штучна новина авторства Максима Саваневського про визнання ЮНЕСКО українського гімну найкращим отримала більш ніж 100 передруків у ЗМІ та тисячі в соціальних мережах (це після того, як буквально за два тижні перед тим інтернет-просторами гуляв фейк про «найкрасивішу» гривню); якщо новина про покриття бруківки асфальтом у Тернополі, поширена Олегом Різником обійшла всі українські ЗМІ, а навіть тернопільським колегам не прийшло в голову перевірити цей факт (при тому, що Тернопіль далеко не найгігантськіший обласний центр України); коли співака Потапа («у нас на районе…») сайт «Новый регион» обізве прихильником «Свободи», через його тризубисте в трьох пальцях привітання українців із Днем Незалежності, а наступного дня це перепостять десятки сайтів, надходить час замислитися – яка ціна новини, на яку можливо й зайде подивитися зацікавлений читач, а через хвилину впевниться, що його вчергове «розвели»? – пише Роман Кабачій на сайті "Телекритика". 

                Зауважмо, дві зі згаданих вище новин були вигадані свідомо, не з метою привернути увагу до свого сайту і підробити грошенят, а з «профілактичною» ціллю – довести українським журналістам, що вони занадто захопилися копі-пейстом. Також подібного роду матеріали нерідко спрямовуються в русло чорного піару, або ж суто в іронічно-сатиричному дусі підривають імідж «жертви» (як це було із новиною про існування шпаргалки для регіоналів, як себе поводити на людях і в ЗМІ). Але ж більшість із фейкових новин твориться якраз для свого наймасовішого поширення, дезінформуючи при цьому пересічних читачів, які завтра із піною на вустах доводитимуть свою правоту, бо ж так «у газеті написано». Можливо, на дрібні сайти мало хто заходить і вони мають невеликий виграш зі скандальності перепощених фейків. Натомість сайти-продуценти таких новин звісно відбивають свій інтерес.

                Про читача ніхто не думає, і це є на сьогодні не лише українською, а глобальною проблемою. Як вважає Майкл Томас автор однієї досить знакової статті «Правда і медіа», що викликала на Заході певну дискусію (2389 поширень лише у Фейсбуку), «інтереси тих, хто вирішує, що відбувається у ефірі, у газетах, вирішує що досліджувати і що публікувати, яку інформацію ігнорувати, або ж виокремити, не співпадають із інтересами людей, котрі є споживачами цих новин». Читач позоставлений сам на себе і опирається на свої почуття щодо правидивості тої чи іншої новини.

Як вважає польський медіаексперт, викладач варшавської  Вищої школи суспільної психології  Ігор Любашенко, на пострадянському просторі, попри те, що існувала цензура, парадоксальним чином людям легше було орієнтуватися, що є в газеті «Правда» правдою, а що брехнею: «Всі отримували більш-менш подібну порцію інформації. Зараз цей багаж інформації люди отримують різний. Маємо справу з різним інформаційним фоном». Майкл Томас цитує Ноама Хомського, за яким люди хоч і мають, у середньому доступ до більшої кількості інформації, виявляються менш поінформованими, ніж були 70 років тому. Якщо на глобальному рівні читачів можуть відволікати скандальними, не вартими виїденого яйця темами від дійсно вартих уваги проблем, пов’язаних із довкіллям, ГМО, перекосах у демографії, то в Україні інформаційний шум з’являється нерідко в час проголосувування Верховною Радою важливих і вигідних передусім владі економічних, фінансових, політичних рішень, що можуть мати свої далекосяжні наслідки без можливості їх виправлення.

Одним із наслідків потоку масової спотвореної чи просто неправдивої інформації є зниження довіри до ЗМІ і до журналістів як посередників поміж суспільством та властьімущими. Звісно, великою мірою на це впливає технічний прогрес, коли проста людина може з допомогою Твіттера дізнаватися про ідеї та помисли того чи іншого політика. Наприклад, один із найбільш публічних політиків Польщі, головний дипломат Радослав Сікорський має наразі 138 тис. читачів у Твіттері. І це не лише безпосередній зв’язок із виборцем, це механізм впливу в тому числі на ЗМІ. Маючи такий засіб, можна керувати ходом прес-конференції, уникаючи гострих запитань: сидячи перед журналістами пишеш у Твіттері щось далеке від небажаної тематики, – і відразу чуєш запитання, пов’язане саме з цим постом. Сікорського чи йому подібних можна зрозуміти: він не хоче бути заручником ЗМІ, які невигідно, або неправильно зінтерпритують його позицію. Натомість чи розуміє це читач Твіттера, який – оминувши коментар чи аналіз журналіста – віддає свій умисл у володіння політику?

Втім, винен не лише прогрес. Винні також самі працівники даної сфери. На думку ще одного експерта із Польщі Ерика Містевича, журналістику вбивають самі журналісти. «80% журналістських новин має свій початок у консультантів та в PR-агенствах. Проблемою ЗМІ є наразі не брак інформації, а брак довіри. Як видавці, що говорять неправду щодо величини накладу та результатів продаж, можуть бути вірогідними у тому, про що друкують у своїх матеріаліах?», – обурюється Містевич. Нерідко редактори скеровують журналіста у дуже вузькому коридорі власної ініціативи та свободи. «Прийде він на прес-конференцію, отримає з редакції питання до телефону, задасть його не розуміючи суті і так само не розуміючи суті напише новину», – розмірковує про нинішніх працівників пера й клавіатури Любашенко. А якщо додати ще й невисокий рівень освіченості такого кадра (згадаймо вічні дискусії про потрібність чи непотрібність факультетів журналістики), на виході матимемо новину, котра не чіплятиме, не навчатиме, а радше дратуватиме.

У цій ситуації єдине, що залишається читачу – намагатися критично оцінювати інформаційний продукт. «Коли є вибір, то свідомі люди шукають представлення іншої точки зору. Думаєш, що може бути маніпуляцією, а що ні», – говорить Ігор Любашенко і радить як засіб на критичне мислення читати побільше книг. 

Текст: Роман Кабачій, ІМІ, для "Телекритики"