Солодкий Адоніс

Вже й не пам’ятаю, де прочитав це вперше. Це був вірш, і він починався словами “Мій юний солодкий Адоніс, що тебе відчуваю, як шкіру, як кожну клітину...” — і підпис: Мар’яна Судова. І не має значення, знайомий з авторкою, чи ні, і не має значення навіть, чи це вірш, чи просто слова у певному ритмі, це взагалі можна не називати ніяк, але це неможливо було недочитати... Перечитував ще і ще, і лише потім прийшло усвідомлення, що я ту авторку знаю, що колись так само, почавши читати, не міг відірватися від її “Щоденника практики”, що його студенти зазвичай заповнюють абияк, і який випадково виявився на моєму столі під час одного із засідань кафедри, хоч я і не керував її практикою. Той щоденник я показав тоді Юлі Винокур, що сиділа поруч, і вона, пригадую, почавши читати, також уже не могла відірватися... Потім я шукав інші тексти Мар’яни, але, на жаль, чи мені не щастило, чи вона не надто писуча. Я навіть не наважився скористатися нашим знайомством, настільки це було мені важливо, що мало знайтися без її допомоги. І був щасливий, коли нарешті натрапив на “Щось”... “Щось у стінах однієї квартири...” — іще один міні-шедевр. Написав “міні”, а собі подумав, а хіба бувають шедеври “максі”? Просто там не надто багато слів, але їх і не може бути багато. Бо саме стільки, і саме так, і цього досить, бо “...незрозумілі речі, які трапляються з нами — знаки...” Мене це й досі гріє, нехай Мар’яна і не напише більше нічого, хоча, сподіваюся, таки напише. А трохи згодом і “Адоніса” і “Щось” я почув і побачив у Мар’яниному виконанні. Відтак ще одне відкриття: і текс, і підтекст, і емоції, і смак слів... І нехай рядки із "Адоніса" дещо нагадали інші, із незабутнього стьобу Сестрички Віки ("...солодкий і твердий..."), однієї із героїнь ще першої "Червоної Рути", та це неважливо, бо тим драйвовіші відчуття, тим фантастичніший політ, наче повернення в молодість...   Дякую, хто придумав “YouTube”.